Микола Романюк. Богослов’я Церкви у час війни

Загально відомо, що те, у що у ми віримо визначає як ми живемо. А те, як ми живемо, що робимо і від чого утримуємося виказує наші вірування, тобто богослов'я.

Богослов'я з одного боку – це об'єктивне і раціональне вивчення Бога, а з другого - переконання і діяння які розглядаються у їхньому зв'язку з Богом і релігією. Яке богослов'я «продемонтрували» євангельські віруючі перед лицем першої (після другої світової) війни?

Наше церковне богослов'я неабияк відкрилося у скрутний для країни час. Ми всі виявилися сердечними молитовниками. Чимало знайшлося благодійників.

Хтось відкрився як патріот України, а хтось – як патріот Росії, чи, якщо бути точнішим, просто патріотом розваленого політично але не ментально Радянського Союзу.

Хтось відкрив у собі здатність боятися, панікувати і переживати, втрачаючи спокій та сон. А хтось укріпився й удосконалився у політиці невмішання – це справа світу, духовним людям варто лише молитися. Це те ж богослов'я.

Богослов'я ряду віруючих людей відкрила потаємні двері їхнього прихованого глибинного гніву та злості, рівно як духовної і душевної мізерності та егоїзму.

Богослов'я одних унеможливлює прощення брата, який у час, коли категорично потрібно говорити - мовчить, бо як і в ап. Петра це мовчання зрадницьке. Богослов'я інших християн виправдовує не лише гнів і ненависть, боротьбу збройну й ідеологічну, але й боротьбу шляхом брудної, брутальної мови, яка виправдовує лайку і матюк. Хоча навіть архангол Михаїл «коли сперечався з дияволом і говорив про Мойсеєве тіло, не наважився винести суду зневажливого, а сказав: Хай Господь докорить тобі» (лист Юди 9). А хто я, щоб словами своїми вершити остаточні присуди на ліво і на право, навіть якщо я й бачу дітей диявола за вчинками їх? Богослов'я дозволяє продукувати мегатони неприязні, приниження, зверхності і осудження. Мотивуючи кожен своїм уявленням правди і відповідності.

Наше богослов'я заставляє нас відмовлятися від одних заходів, свят, фестивалів і організувати інші заходи та ініціативи.

Саме богослов'я дозволяє одному відкупитися від армії а іншому піти у військо і вернутися у труні.

Богослов'я дозволяє одним умити руки переклавши вину на інших, а других заставляє ризикувати життям і майном, вивозячи людей з під куль чи довозячи їм хліба.

Богослов'я одних веде до внутрішньої і діяльної подавленості, скороченняя багатьох важливих життєвих справ, а інших виправдовує їх безтурботне життя від тусні до тусні.

І загалом нерв війни виявив, що багато з того, що ми цінували, про що говорили, що постили у мережах було марнотою, розслабленістю духа, ізолбованістю від світу. Сіль надійно засіла в солонці, передторилася на монолітний камінь, вивітривши минулу соленість.

ЯКЕ БОГОСЛОВ'Я ПОВИННА ПРОПОВІДУВАТИ ЦЕРКВА У ЧАС ВІЙНИ?

1. Ми маємо відкривати світу церковному і секулярному Бога великого і суверенного, Бога, що є. Того, який близько. Він не програв тимчасово і не здався. Він тримає руку на нерві усього. Його болить що нас болить. Він у Сині поніс біль світу і несе далі. Але Він має свій час на все. Тому з християнізованого атеїзму ми маємо повернутися до беззастережного довір'я Всемогутньому. «Його панування панування вічне, а царство Його з покоління в покоління.А всі мешканці землі пораховані за ніщо, і Він чинить за Своєю Волею серед небесного війська та мешканців землі, і немає нікого, хто спротивився б Його руці та й сказав би Йому: Що Ти робиш?» (Даниїла 4).
2. Бог, якого ми сповідуємо – це грядущий Бог. Він незабаром повернеться і учинить справедливий суд, якого ніхто не зможе уникнути. І якщо поганські релігії надавали посмертних преференцій багатим та людям при владі, то суд живого Бога справедливий для усіх: «…кожний дістав суд за своїми вчинками» (Об'явлення 20,13). Важливо проголошувати наближення часу повернення Господа Ісуса та справедливий Божий суд.
3. Християнин у послусі існуючій владі співпричетний і співвідповідальний за порядок і заохочення добродійства та тамування зла нечестивців. Тому він за покликанням стає на захист Вітчизну зі зброєю в руках, або ж, згідно переконань, захищає беззбройно – фізичною працею та допомогою. Рим. 13; І Пт. 2.
4. Найбільший гріх після невір'я – це байдужість до людей у біді. А тому у час війни Церква перетворюється на гуманітарний пункт, де постраждалі знаходять не лише духовну, але й матеріальну допомогу. Про доброчинність потрібно навчати, нагадувати, практикувати: «Вірне слово, і я хочу, щоб ти і про це впевняв, щоб ті, хто ввірував у Бога, дбали про добрі діла пильнувати. Для людей оце добре й корисне!» (Лист до Тита 3).
5. Усі люди у Адамі брати, а в Христі брати двічі. Тому християнин покликаний молитися за усіх людей. Що робити з нелюдами (зрадники, хабарники, мародери і вбивці) – про це вчить сам Спаситель Ісус: «А Я вам кажу: Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує, щоб вам бути синами Отця вашого, що на небі, що наказує сходити сонцю Своєму над злими й над добрими, і дощ посилає на праведних і на неправедних» (Євангелія від Матвія 5,44-45).Особливої ваги навчання та практикування прощення набує після завершення війни, коли спостерігається розділення та непримиренність у суспільтві.
6. Разом з цим важливо навчити менше судити (або судити не так швидко чи строго) людей ані за те, що вони роблять, ані за те, чого вони не роблять. «Тому не судіть передчасно нічого, аж поки не прийде Господь, що й висвітлить таємниці темряви та виявить задуми сердець, і тоді кожному буде похвала від Бога» (І Коринтян 4,5).
7. Особливої ваги у кризовий час набуває питання лідерства взагалі, і церковного зокрема. Від того, що у церкві навчали і до чого закликали впродовж певного часу залежить світогляд людей. Отже на пасторах і проповідниках, тих, кому довірене керівництво та навчання лежить серйозна відповідальність. Я чув багато нарікань на переселенців зі Сходу України, які проклинають українську владу, які в усьому звинувачують «майданутих». Але ті християни-переселенці різних конфесій, які відвідували Ірпінську Біблійну Церкву були патріотично налаштовані та з біллю сприймали дії самопроголошеної псевдо-влади. І, як я помітив з багатьох розмов, їхній погляд формувався у церковній громаді. Істинні слова мудреця: «Де нема розумного управління; народ занепадає» (Приповістки 11,14).
8. Церква повинна навчати та заохочувати людину продовжувати жити повним життям. Звичайно ми не можемо ігнорувати та виявляти байдужітсь перед лицем убивства і смерті. Звичайно ми будемо і повинні плакити з тими, хто плаче. Але ми не можемо і не маємо права жити  занурено у депресію, жити виключно трагедією та образою на агрессора. Безпечно, необхідно осмисленно підходити до будь яких свят, сміливо обмежувити себе від звичних атрибутів розуміючи ситуацію. Так, наприклад, вартує відмовитися від фейєрверку у клубі, де неподалік військовий шпиталь. А також вартує радіти з тими, хто радіє. Бо життя триває, і те, про що написан Соломон, у час війни лише пришвидшується у рази: «...час родитись і час помирати, час садити і час виривати посаджене, час вбивати і час лікувати, час руйнувати і час будувати, час плакати й час реготати, час ридати і час танцювати, час розкидати каміння і час каміння громадити, час обіймати і час ухилятись обіймів, час шукати і час розгубити, час збирати і час розкидати, час дерти і час зашивати, час мовчати і час говорити, час кохати і час ненавидіти, час війні і час миру! Яка користь трудящому в тім, над чим трудиться він? Я бачив роботу, що Бог був дав людським синам, щоб трудились над нею, усе Він прегарним зробив свого часу, і вічність поклав їм у серце, хоч не розуміє людина тих діл, що Бог учинив, від початку та аж до кінця... (Екклезiяст 3:2-11).

"Вмирати вмирай, а хліб сій!" – життєве кредо покійного ірпінського диякона.   Цією приказкою можна зформулювати усю біблійну філософію життя. Доки Господь Бог не вирішив покласти кінець існуванню планети Земля, доти має тривати життя! Господи, подай же нам миру!

Микола Романюк,

старший пастор Ірпінської Біблійної Церкви