Місія на окупованих територіях: бути чи не бути

«Колишній» колега звертається із запитанням до пані проф. Людмили Филипович

Коли я читав інтерв’ю професора Людмили ФИЛИПОВИЧ на RISU від 3 січня 2017 року, до мене прийшло майже нездоланне бажання відсторонити на мить мою теперішню місію Апостольського Нунція в Україні, аби повернутися до місії доцента Університету, ким я був упродовж багатьох років. І в такий спосіб я вирішив взяти участь в обговоренні: безперечно не для відповіді на питання, які порушила пані професор, і не для висування моїх тез, але для того, щоби просто побудувати питання на основі логіки, тобто тих силогізмів і тої «reductio ad absurdum», до яких значною мірою долучився «найпрозахідніший» Арістотель і до яких, думаю, усі ми зобов’язані звертатися. Саме тому я говоритиму про Нунція у третій особі.

1. Візит Нунція до Донецька й Луганська, згідно зі словами шанованої пані науковця, це візит до сепаратистів. Вони, відповідно до роздумів пані професор, здобули перемогу завдяки тому, що утворили прірву, яка не просто відраджує, а перешкоджає Україні підтримувати контакти з будь-ким, хто перебуває на територіях під їхнім контролем. Отже, вони є «не-Україна» і з ними Україна не повинна спілкуватися. Ось саме тому візит Апостольського Нунція в Україні до цих міст має вважатися незаконним. Добре. Тож пані професор Филипович вважає, що відвідувати католиків у тій зоні мав би Апостольський Нунцій, який працює у Російській Федерації? Чи якийсь особливий посланець Святого Престолу? І тут з’являється перша неспроможність доказу (з латини - “fallacia”). Безперечно, не бажаючи цього, пані професор формулює те саме твердження, яке висловлюють ті, хто на сьогодні має контроль над неконтрольованими українським урядом територіями, і всі ті, хто думає, як вони. Тому візит на непідконтрольний Донбас – це незаконний візит. Тоді та частина Донбасу більше не є українською територією, на якій (у своїй цілісності) законно звершується діяльність дипломата, що акредитований в Україні? Якщо це твердження правдиве, воно суперечить не лише усьому тому, що твердить українська влада, але й зусиллям усіх тих держав чи державних органів, які підтримують збереження територіальної цілісності України. Тут є ще логічна альтернатива: пані професор вважає, що поняття територіальної цілісності потрібно обмежити лише поверхнею землі, не беручи до уваги її мешканців (які, в цьому разі, мали би бути винищеними або депортованими, так щоби реальність відповідала міжнародному праву). Отож Апостольський Нунцій в Україні міг би відвідувати ті землі законно, головне – не зустрічатися з людьми?

2. Не знаю, чи йти молитися з католиками – означає будувати мости з сепаратистами. Припустимо від супротивного, що так воно і є. Отож, мости будуються, коли ті, що існували перед тим, були зруйновані. Добре. Будувати нові мости недозволено, бо з іншого боку маємо сепаратистів. Але хто ж такий сепаратист, як не той, хто зруйнував мости, що єднали його з рештою території країни, до якої він належить? Якщо між двома частинами тої самої нації не повинно існувати жодного зв’язку – навіть якщо він має на меті фактично відновити те, що по праву є вже єдине, – то роздуми пані Филипович небезпечно зводять нас до того, що найбільше ображає суспільне почуття українців та водночас збігається з тим, що стверджують сепаратисти і їхні прихильники, а саме: до поняття громадянської війни між українцями, які живуть на заході, й тими, які живуть на сході відносно лінії розмежування (незалежно від того, хто би міг цю війну створити чи підтримувати). Хіба за лінією розмежування живуть особи без громадянства або особи з російським громадянством? Чи це є те, що має на увазі шановна пані професор?

3. Пані професор Филипович може собі уявити, як сильно втішила Нунція похвала Греко-Католицької Церкви та її життєздатності! Бо саме Апостольському Нунцію довірено представляти турботу Папи про цю Церкву, як і Римо-Католицьку Церкву в Україні. Отож, у різних зверненнях представники Греко-Католицької Церкви висловили своє задоволення з приводу того, що Папа прийняв їхнє запрошення, представлене при різних нагодах, щоби сам Папа організував якусь «допомогу для України». Ця допомога мала бути скерована на підтримку жертв конфлікту на Донбасі. До кого, отже, мали би потрапити ці гроші, які, на думку пані професор, підуть у руки сепаратистів? До тих, хто споконвічно проживав на захід від буферної зони? Бо інакше то Греко-Католицька Церква спонукала би Папу допомагати сепаратистам. Наразі виглядає зрозумілим, що ця ініціатива народилася з переконання, що гроші мали би бути витрачені для переселенців, які походять із територій, що не перебувають під українським контролем, і знайшли собі притулок у просторі, який є під контролем українських сил, як рівно ж і заклади, що їх приймають. Але, увага! Яка різниця між тими, хто перебуває на непідконтрольній території, і тими, хто шукав собі притулку деінде? Вони є двома різними народами? Чи вистачить перетнути буферну зону, аби стати українськими патріотами (кажу «патріотами», бо «українцями» вони безперечно є силою територіальної цілісності). Але є ще й гірше: Греко-Католицька Церква попросила отримати частину грошей, які Папа скерував тим, кого пані професор називає «сепаратистами». Чи Вам не здається, що Греко-Католицька Церква, чия позиція захисту українських інтересів навіть не підлягає обговоренню, мала би, навпаки, відмовитися навіть торкатися тих ресурсів, якби вони були призначені сепаратистам?

4. Враховуючи, що ми говоримо про Греко-Католицьку Церкву, Апостольський Нунцій вирушив до Донецька й Луганська, щоби відслужити Божественну Літургію у приготуванні до Різдва для католиків, які живуть на тій території (як зробив це вже минулої Пасхи). Отож Нунцій, згідно зі словами пані професор Филипович, поїхав відслужити Богослужіння для сепаратистів. Греко-католицький священик, який співслужив із ним у Луганську, запрошуючи також і вірних його Церкви, перебуває у відкритому конфлікті з Греко-Католицькою Церквою, до якої належить? А коли ті вірні зверталися до Нунція виключно українською мовою (на свій страх і ризик), аби розповісти йому, разом з іншими вірними, в яких умовах вони живуть, – вони виразили в такий спосіб свою природу сепаратистів і мали би бути негайно виключені з Греко-Католицької Церкви, до якої відчувають приналежність і якій, через особу Нунція, передали їхні обійми відчайдушної вірності? Чи сепаратистами на тому Богослужінні були ті старенькі римо-католицькі бабці, що, так як і всі, у кращому разі мають воду по три години на добу, і які, поки молилися, утирали сльози самотності, згадуючи дітей та онуків, які тепер далеко? Це і є справжні сепаратисти, пані професореса Филипович? Вони є тим дияволом, із яким християнин не має права доходити згоди, як Ви пишите?

Світлина Радіо Марія

Клаудіо ҐУДЖЕРОТТІ