Упродовж тижня експерти з питань допомоги мігрантам та релігієзнавці, які досліджували географію присутності вірних УГКЦ за кордоном, читали для семінаристів тематичні лекції.
У цьому інтерв’ю ви маєте можливість ознайомитися із перебігом навчання та очікуваними його плодами.
Це вперше Українська Греко-Католицька Церква, зокрема Пасторально-місійний відділ, організовує такий масштабний семінар. Яка мета цього заходу?
Упродовж попередніх років ми довідались, що українці останньої, четвертої хвилі, еміграції були змушені виїжджати в різні країни на роботу. Наша Церква бажає дати опіку кожному греко-католикові, котрий знаходиться поза Україною. У тих країнах, де вже були попередні три хвилі міграції, є наша Церква, наші структури і вони пробують «давати собі раду». Натомість там, де наших структур не було, де не було навіть парафій, громад, священиків, а тепер це зорганізовано, є велика потреба у служінні. Тисячі чи десятки та сотні тисяч наших людей – це дуже великий виклик для Церкви загалом. Тому ми почали пересилати туди священиків, богопосвячених осіб. Донедавна це робилось не так систематично: була потреба – хтось зголосився, поїхав – готовий був до цього, чи ні.
Останні кілька років Синод Єпископів УГКЦ звернув увагу на те, щоби наша Церква почала відшуковувати усіх вірних греко-католиків на земній кулі. Старається надати їм духовну опіку на їхнє прохання, або, принаймні, збудити це бажання, якщо вони вже так віддалені. Відповідно посилати до них підготовлених місіонерів.
Тому вперше за цей період ми, з благословення Глави нашої Церкви Блаженнішого Святослава, організовуємо тут, у Львівській духовній семінарії Святого Духа практичний курс місійного служіння для семінаристів-випускників усіх греко-католицьких семінарій в Україні.
Метою цього курсу є точно, або наближено передати, який дух, який стан, які потреби панують у наших вірних у тих країнах.
Яка програма цього заходу. Які експерти запрошені?
Тут, на цьому курсі, пробуємо ділитись думками: хто такий місіонер, яка його харизма, яке завдання Церкви, хто такі наші люди на заробітках, як знайти до них підхід, зуміти вислухати, почекати, як організувати першу Літургію, як звернути увагу на факт інкультурації. Рівно ж ми щоденно запрошуємо наших практичних місіонерів. Може, не у класичному розумінні слова, а, радше, у духовному. У нас були місіонери з усіх частин України: Східної, Південної, Північної, Центральної, а також з різних країн Східної та Західної Європи чи загалом Євразії, котрі передавали досвід свого служіння. Цікаво було слухати позитивний і негативний досвід, адже це досвід. На загал зробили висновок, що місіонери не шкодують про те, що служать для наших вірних на тих територіях.
Чи вдалося вам досягти мету, яку ви ставили, вперше організовуючи такий семінар?
Кожен ставить вищу планку, ніж досягає, але я, особисто, навіть будучи досить критичним, вважаю, що мета досягнута. Звісно, що про це судитиме час, покажуть плоди, але те, що 74 семінаристи з 10 єпархій та екзархатів мали можливість почути різні думки, погляди на це служіння – це велике. Вони вже матимуть чим поділитись серед своїх друзів на майбутніх парафіях. Правду кажучи, не думав, що можна щось таке подібне організувати. Були думки, плани, але, практично, ми майже два роки готувались до цього: молились, шукали кошти, опрацьовували матеріали, запрошували. На початках багато не вдавалось, але Бог поблагословив, незважаючи на величезні перешкоди зробити це вперше. Побачимо, якщо плоди з цього будуть добрі і корисні, то наша Церква буде зацікавленою, щоби такий курс повторювати щорічно.
Якою буде подальша праця ПМВ у цьому напрямі? Яке продовження матиме цей курс на місцях, у єпархіях?
У Біблії Христос вчить, вкладає в трьох апостолів. Сильно виховує дванадцятьох. Звертається до сімдесяти двох і до п’ятисот, а опісля до нас. Тим, хто хоче іти за Ним до кінця, вкладає найбільше, хто менше хоче – менше отримує. Ми думаємо, що, вкладаючи в кожного майбутнього священика, зможемо виховати у ньому чутливість на місійність щодо служіння нашим людям поза Збручем, а також за кордоном. Про це будемо говорити в Церкві, пояснювати, запрошувати місіонерів з інших частин України та з-за кордону, щоб вони приїжджали, розповідали, проводили реколекції. Будемо навіть, можливо, і матеріально допомагати. Адже у нас, в багатьох парафіях, наприклад, є хрести, чаші, фелони, Євангелія, котрих дуже не вистарчає навіть на тій же Східній Україні через неорганізованість. Якщо парох буде чутливим до цього, зголошуватиметься, що парафія готова подарувати щось від себе – це теж буде допомогою.
Якою буде участь мирян у цьому служінні, чи залучатиме Церква і їх до цієї праці?
Ми не можемо ділити Церкву на єпископів, богопосвячених осіб, духовенство і мирян. Одні роблять, а інші – ні. Справжньою місійною Церквою станемо тоді, коли від щойно охрещеної людини і до Патріарха будемо переживати за того, хто потребує допомоги. Бо місійність − це не тільки той, хто за кордоном, але і той, хто поруч мене, але до нього проповідь Євангелія ще не дійшла. Без мирян ми не обійдемося. Зараз вкладаємо у священство, щоб через них вкладати в мирянство. Не хотілося б, щоб це тривало 5-10 років, бо ми дуже багато втратимо, але щоб це тривало кілька місяців, чи за рік часу. Будемо старатися, щоб на наступний рік щось подібного змогли приготувати для мирян. Ми вже маємо багатьох людей, котрі готові іти по всьому світі навчати народи, але поки що цього року не можемо це зробити в Україні. Робимо старання спільно з Комісією родини та мігрантів, щоб організувати мирянський форум в Італії.
Які країни у світі потребують цього служіння найбільше?
Виглядає, що на даний час найбільше потребує нашого духовенства, священиків, монахинь Казахстан. Там проживає 333 тисячі українців і є багато греко-католиків. Там ці території у класичному розумінні є місійними. Обмаль католиків, православних, чи практикуючих мусульман. Люди живуть у тридцятитисячному місті, де немає нічого духовного.
Дуже потрібне духовенство УГКЦ також і в Росії. Знаємо, як це складно, але офіційно в Росії проживає за переписом 2 млн. 800 тисяч українців, неофіційно – набагато більше. Нам треба іти до наших вірних, адже там греко-католиків є близько півмільйона. Матимемо великий гріх, якщо не дамо їм опіку, де б вони не знаходилися.
Велика потреба наших душпастирів є у країнах Західної Європи, хоча там є вимоги, щоб священство було неодруженим, і це трохи стримує. Ми не можемо виконати цю вимогу.
Також зараз є потреба наших священиків в Ізраїлі, Латвії, Угорщині, Чехії та ін.
Є країни, які на достатньо високому рівні за кордоном себе вже проявили, є мережа парафій. Які це країни і чи є можливість створення там екзархатів?
З тих країн, де пройшла новітня міграція, а це головно європейські країни, виглядає, що найбільш усистематизована праця є в Італії, Іспанії, Португалії. В Італії та Іспанії ми вже приходимо до того, щоб там було створено екзархат, тому що є достатня кількість парафій, священиків, вірних. В інших країнах воно трохи, можливо, і слабше організовано, менше людей, але ми хочемо, щоби цей приклад в Італії був поширений у інших країнах новітньої міграції.
Десятиденні піші прощі родин мігрантів, які ви організовуєте ось уже упродовж шести років, носять, окрім духовного виміру, також і елементи інкультурації, позаяк вони є міжнародними. Також проща – це потужний об’єднуючий момент, це свідчення. Що можете сказати про це?
На Літургію треба прийти в храм і виконувати усе, що пов’язано з літургійною молитвою (хреститися, молитися, співати). Церковна людина старається бути в храмі. Натомість поза храмом люди можуть почутись більш розкуто. У прощі, наприклад, трохи беруть активну участь, трохи ні. Люди, котрі є більш віддалені від Бога, часто через ті паломництва наближаються до Церкви. Зокрема одним із таких явищ, поширених зараз за кордоном, та й в Україні зокрема, є прощі.
За кордоном наші люди є змучені працею, частина з них віддалені від Бога, знають, що можна в неділю сісти в автобус, поїхати в якийсь санктуарій, чи якесь святе місце помолитися, провідати місто, поспілкуватись, можливо, зі священиком – і їм це десь підходить, бо щось і побачать, і помоляться. В Україні, натомість, прощі набирають свого характеру. Про це дбають парохи, або організатори у тих відпустових місцях, котрі спеціально призначені для цього. Для того, щоби паломник пережив паломництво і відновив свою духовність, треба відповідну програму.
Коли з’явився задум прощі Самбір-Зарваниця для родин мігрантів, а також усіх бажаючих, ми хотіли через прощу трохи більше спілкуватись з людьми з-за кордону, їх слухати, бо на це маємо десять днів часу. Звісно, що вони також, попри все, вже є тими носіями культури тієї, чи іншої країни, з якої приїжджають. У цьому сенсі можна говорити про інкультурацію.
У прощі ми поєднали і молитву, і спілкування, і похід, і відпочинок, і красу природи. Паралельно ми якоюсь мірою свідчимо, самі собі допомагаємо. Ідучи, просимо також і Божої допомоги. З другого боку, ми свідчимо іншим, бо інші дивляться на кілька сотий похід людей, запитують: «Хто ви, як ви?» і часто нам по доброму заздрять, що можемо собі взяти кілька днів відпустки, чи то навіть десять днів, і присвятити їх душі. Тому це такий добрий вид – іти пішки: дорогою промовляємо молитви, хрестимося, співаємо духовні пісні – змучені, але щасливі. Це видно іншим в наших очах – це наше свідчення. У цьому випадку можемо сказати, що це місійність, але не під кутом класичним, як навернення, але як поклик, свідоцтво віри, якою живемо і навзаєм допомагаємо одне одному (зустрічі, підтримка). У такому контексті проща має місійний характер.
Чим для вас є місіонерство?
Це радість від можливості слухати Бога і ділитися Ним з іншими.
Що ви хотіли б побажати семінаристам, котрі ось-ось покинуть стіни семінарії?
Хотілося б, щоб майбутній священик мав широкий погляд. Під час семінару дивився на них: деякі дуже радо слухають, вдивляються, запитують, а інші сидять – і їм це нецікаво, бо, вони, мабуть, іншим чимось цікавляться. Думаю собі: десь за місяць усе може змінитися, той, хто не цікавився, може опинитись перед тим, що єпископ попросить його поїхати пожити, наприклад, в Молдову, а він не знатиме, з чого починати. На цьому семінарі ми про це говорили.
Тому бажаю семінаристам широкоглядності. Не дивитись, що це мені не підходить і я цим не зацікавлюся, бо воно священикові в майбутньому може підійти за рік, за місяць, за десять, п’ятдесят років. Хто їх тоді навчить? Тому треба зробити зараз.
Маю особистий досвід з семінарії. У Любліні, де навчався, ми дуже сильно звертали увагу на педагогіку. Вивчали багато методів, мали практичні зустрічі у різних школах, вчилися, викладали, комісії нас перевіряли. Пам’ятаю, що однією з тем була: «Використовування кольорової крейди, як метод навчання». Цьому присвятили увесь урок. Викладач пояснював, яку роль має кольорова крейда. Я сидів і думав, мені, українцеві, це абсолютно не потрібно. Бо у нас в Україні часто в школі навіть білої крейди немає, не те, щоб кольорової. Після цієї моєї думки не пройшло й півроку, як мене призначили в Дрогобицьку гімназію викладати. Це був прекрасний клас християнської етики, де було все – і кольорова крейда також…
Тому бажаю семінаристам, щоб широко мислили і не лише категоріями дня: «Я на місії не поїду, або я тільки на місії поїду», бо ти можеш сьогодні не їхати, але якщо в тебе буде дружина із Греції – ти поїдеш. Ти будеш хотіти служити в Росії, але тобі, наприклад, не підходитиме цей клімат – і ти змушений будеш повернутися. Тому не треба священикові визначати для себе, що я можу бути тільки там, або там. Бажаю бути широко наставленими: де Бог кличе – там я є щасливий.