Містико-релігійна обдарованість українського жіноцтва в культурно-історичній ретроспективі
Особливістю релігійного ренесансу в сучасній Україні є помітне зростання релігійної активності українського жіноцтва. Нині не лише релігійна, але й світська сфера нашого життя просякнута містичними настроями. Українки виступають не тільки об’єктами релігійного впливу, чи адептами відроджуваної традиційної християнської побожності, але все частіше самі намагаються творити нові форми релігійної духовності, репрезентуючи себе в якості харизматичних особистостей, носіїв втіленої божественної сутності, або окремих вимірів Абсолюту.
Особливістю релігійного ренесансу в сучасній Україні є помітне зростання релігійної активності українського жіноцтва. Нині не лише релігійна, але й світська сфера нашого життя просякнута містичними настроями. Українки виступають не тільки об’єктами релігійного впливу, чи адептами відроджуваної традиційної християнської побожності, але все частіше самі намагаються творити нові форми релігійної духовності, репрезентуючи себе в якості харизматичних особистостей, носіїв втіленої божественної сутності, або окремих вимірів Абсолюту. Спровокована так само жіночою, як і чоловічою харизматичністю творчість у релігійній сфері призвела до своєрідного «релігійного ренесансу» 70-90-х років минулого століття, обумовивши виникнення цілого ряду неорелігійних рухів «Нью ейдж», які сьогодні досить суттєво впливають на життя української спільноти. Існування на теренах сучасної України неорелігійних утворень та скандально відомих сект, очолюваних харизматичними лідерами, потребує аналітики самого явища релігійної харизматичності та виявлення його позитивних і негативних впливів на український соціум. Дослідження подібних феноменів вимагає звернення до історичних коренів і соціокультурних передумов їх виникнення та розвитку. Відтак, акцентування уваги на містико-релігійній харизматичності українського жіноцтва з метою розкриття її суттєвих особливостей та способів історичного виявлення є актуальним.
Досвід свідчить, що у вітчизняній гуманітаристиці окремі дослідження, присвячені аналізові означеного феномену, відсутні. Російська та західноєвропейська наукова думка також не переймалися релігійними аспектами буття української жінки та її релігійною харизматичністю. Маємо лише дотичні до означеної проблематики розробки.
Концептуально-теоретичне та методологічне осмислення проблеми повинно спиратися не лише на розробки з релігійної проблематики, але й на гендерну традицію. Гендерні дослідження дають можливість зрозуміти глибинні соціокультурні причини формування окремих особливостей жіночої релігійної харизматичності в межах тієї чи іншої історичної доби.
Стосовно релігійності жіноцтва можливо почерпнути корисний матеріал у книгах, брошурах, періодичних виданнях «Беседа», «Благовісник», «Вера и жизнь», «Християнське слово», «Пробудись!», «Сторожевая башня», «Минарет», «Ознаки часу», «Православная община», «Євангельська нива», «Місіонер», «Ліягона», «Еврейский обозреватель», «Православные Веды» (неоязичництво), «Троянди любові» (бахаї) та інших. Ці видання дають уявлення про відношення до жінки та її духовних проблем різних релігійних течій, що існують у наш час.
Доля жінки, вихованої у православній традиції, і яка пройшла шляхом воцерковлення обговорюється самим жіноцтвом не часто. Тим більшої ваги набирають роздуми про особливості жіночої самореалізації у релігійній сфері. Слід звернути особливу увагу на спробу дослідниць обговорювати та критикувати ті аспекти православної традиції, які мають своїм витоком слова апостола Павла, що «жони» повинні мовчати у церкві. Тут відзначу книгу Елізабет Бер-Сіжель «Служение женщины в церкви».
Цікавою і безумовно корисною у плані розвитку означеної теми є дисертаційна робота Наталії Недзельської «Проблема жінки в релігіях авраамістичної традиції».
На думку окремих дослідників саме уявлення про жіночий творчий початок з’явилось набагато раніше, ніж ідея харизматичного чоловіка-творця. Зокрема, на цьому наполягає М. Хоуп, підкреслюючи, що архаїчна ідея жінки-володарки, яка здатна перетворювати світ, усутнена вже в прадавньому образі Великої Богині-Матері. Дослідниця зауважує, що саме завдяки харизматичності у процесі культуротворчого переоблаштування світу відбувається перехід від статево-визначеного до загальнолюдського. Це явище, характерне для жінок минулого, спостерігається і сьогодні щодо жінок, які стали великими містиками, вчителями, реформаторами.
Особливості релігійної харизми нашого жіноцтва вкорінені у міфологічній та релігійній традиціях прадавніх слов’ян. Космогонічний епос українців наповнений цілим сонмом божистих пар, які виконують функцію множинного у непізнаваності Бога, що в основі має дуальну чоловічо/жіночу природу. Це, наприклад, Лада і Ладо, Діва і Дів, Ягна і Ягн, Ярило і Ярила. Прадавня культурна традиція пов’язувала жіночу харизматичність із здатністю до запліднення та народження нового життя і обожнювала цю здатність. У свідомості наших пращурів втрата цноти у момент єдності Діви і Діва перетворювала їх на мить у Бога-творця, а результатом цього творчого єднання було народження божественої Дитини.
У міфолого-релігійному світоуявленні наших пращурів жіноче божество матері-землі виступало як першопочаток, в якому втілювалася ідея плодючості, родючості, вегетативна сила. О.М.Афанасьев відмічав, що у дощі, що падав на землю давні слов’яни вбачали чоловіче сім’я, яким бог-Небо запліднював свою дружину матір-землю і вона народжувала із своїх надр розкішні плоди та годувала все на ній суще. Релігійне поклоніння землі, зокрема, зафіксовано у здравиці: «Бувай здорова як риба, гожа як вода, весела як весна, а багата як земля святая!» (Афанасьев А. Н. Поэтические воззрения славян на природу).
Видатний дослідник слов’янської міфології М. І. Костомаров зазначав, що суттєва частина слов’янського язичництва відноситься до світлопоклоніння і що слов’яни вірили у світлоносну істоту, батька світу Сварога, який також виступав під іменами Свентовіт, Радегаст, Сварожич, Даждьбог. Даждьбог у свідомості наших пращурів втілювався як в чоловічому образі сонячного бога, так і у жіночому образі богині. Відмічаючи подібні перверсії божественної природи, в результаті якої одне й те саме поняття могло набувати форму чоловічого і форму жіночого роду, дослідники зазначають, що наше сонце спочатку було жіночого роду. На противагу більшості культур, в яких світлоносне-сонячне є статусною характеристикою чоловічого, в українській культурі жінка традиційно символізована як сонце і це символічне усутнення жіночого в нашій традиції є відображенням «світлоносного» початку жіночої харизматичності.
У пантеоні богів князя Володимира серед чоловічих божеств була єдина богиня – Мокоша, яка виступала посередницею між небом і землею, покровителькою дощів та весняних обрядодійств, великою богинею милосердя, жіночої майстерності, родючості та животворної жіночої сили, покровителькою пологів і заступницею породіль. Мокоша як одна із іпостасей Матері-сирої землі була жіночою парою бога-Отця, і подекуди займала у слов’янській релігії більш важливе місце, ніж верховне чоловіче божество, стійко асоціюючись з вегетативною силою землі. Цікавим є те, що часто в традиційній українській рушниковій вишивці жінка-богиня позначалася символом світового дерева, що вказує на її функцію бути упорядницею Всесвіту.
Сакралізація архетипу матері-землі, в якому втілювалася жіноча містична харизматичність як здатність народжувати нове життя і бути покровителькою всього живого, проходить через усю історію нашої культури. Важливим є зауваження С. Б. Кримського, який підкреслював: «…в Україні внаслідок акцентування образу матері земля сакрально вважалась вищою, ніж претензії верховної влади на батьківське опікування аграрних відносин. Адже владні структури в Україні не були константними, стабільними, в той час як земля залишалась інваріантною цінністю при всіх перетвореннях влади» (Кримський С. «Під сигнатурою Софії»).
Яскравим виявом жіночої релігійної обдарованості є діяльність княгині Ольги, єдиної жінки із всієї правлячої когорти епохи Київської Русі. Серед ролей нареченої, дружини, вдови, правительки, які випали на її долю, найбільш вагомою є роль передвісниці християнства на наших землях. Харизматичність цієї жінки проявилася повною мірою лише після загибелі чоловіка - князя Ігоря. Відповідно до літописних даних її яскрава особиста історія починається досить незвичайно: з помсти за смерть чоловіка. Але не хитрість, владність та жорстокість правительки принесли їй найбільшу шану, і навіть не жіноча краса, дотепність чи вірність. Саме її релігійна обдарованість спонукала літописця стверджувати, що Ольга «… яко вранішня зоря перед сонцем і яко зірниця перед світом. Вона бо сіяла, як місяць уночі. Так ся між невірних людей світилася, як перло в багні, бо були вони закаляні гріхом, не омиті святим хрещенням, а ся омилась святою купіллю, скинула с себе гріховну одіж ветхого чоловіка Адама і в нового Адама втілилась, що ним є Христос» («Повість минулих літ» // Літопис руський).
У справі поширення християнства Ольга виявляє риси справжньої подвижниці віри: сильну волю, стійкість, наполегливість. Харизматичність цієї жінки корінням сягає архетипу Великої Матері. Вона виступає «духовною начальницею» Руської землі, «стовпом християнської віри».
Серед містичних харизматичних рис жіноцтва особлива сила й досі приписується материнському прокляттю. Накликати на себе материнський гнів вважалося страшним гріхом. Навіть спротив материнській волі сприймався як подія, що може розгнівати містичні сили і призвести до неприємностей у житті непослуха. Одним із прикладів існування подібних уявлень є розповідь літописця про нехтування князем Святославом заохочення з боку його матері Ольги до прийняття християнства. Глухота до релігійних почувань та переконань матері, на думку оповідача, привела князя до фатального кінця. Літописець повідомляє про трагічну смерть Святослава, тим самим ненав’язливо спонукаючи до визнання сили містичного материнського дару.
З приходом на наші землі християнства жіноча релігійна харизматичність витісняється на маргінес суспільного буття у приватну сферу. На відміну від чоловіків, які виявляли свою обдарованість у публічній сфері та релігійному служінні, жінка реалізовувала своє творче відношення до Бога переважно у сфері сім’ї, оскільки освячене авраамітичною традицією покликання жінки бути дружиною та матір’ю зумовило її другорядні ролі у суспільній та церковно-обрядовій сфері. Християнка постає перед нами у основній якості охоронниці «домашньої Церкви», виступаючи в цій іпостасі як помічниця чоловіка, яка забезпечує йому можливість діяти та перетворювати світ.
Українська жінка, реалізуючи свою містико-релігійну харизматичність в якості творця сакрального домашнього простору, хранительки «домашньої Церкви», доповнює символіку концепту «Дім» як втіленого святого довкілля буття людини, де чоловіче означене як «своя правда, сила і воля», особливим жіночим виміром, що усутнюється у таких сімейних цінностях, як сердечне єднання, материнська ласка, родинне тепло та затишок, врешті, родинна захищеність. Поєднуючись з ідеєю храму як втілення благословення вищих сил, небесного заступництва, домашній простір перетворювався жінкою на місце, де зустрічається небесне та земне. «Домашня Церква» засновувалася на ідеології софійного, освяченого особливою жіночою мудрістю буття.
Перенісши проблему жінки у сферу моральних вимірів, автори в часи Київської Русі зосереджували свою увагу в основному на житіях святих жінок. Дилема «добра жінка – зла жінка» в працях Іларіона, Кирила Туровського, Володимира Мономаха, Данила Заточника стала способом осягнення сутності жіночого християнською думкою того часу. «Добра» жінка наділялася якостями цнотливості, байдужості, а іноді й відрази, до статевого життя. «Зла» жінка була носієм неприборканої похоті і спокуси. В цей час започатковує своє життя ідея осяяної благодаттю софійності як основи нашої християнської культури. Вона утверджує богородицький культ серед нашого жіноцтва.
З ΧІV – ΧVІ ст. філософи та богослови Острозької та Києво-Могилянської академій у зв’язку з міжконфесійними дискусіями поглиблюють розуміння ідеї софійності як Премудрості Божої, реалізованої у Слові. Жіноча харизма пов’язується з присутністю богородицького початку в материнстві. Обговорюються також вимоги до дружин священнослужителів.
У другій половині ХIХ століття праці вчених сприяли формуванню в суспільній свідомості уявлень про новий український жіночий тип, який був народжений епохою козаччини. Більш вільне й рівноправне сімейне становище українки в цей історичний період призвело до виникнення образів Берегині, нової амазонки, хороброї захисниці православної віри. Саме в час козаччини постають на південних наших землях поселення, названі жіночими іменами: Мар’янівки, Кулинівки, Ольгополі, Оленині, Марусині тощо. Жінки-войовниці боролися не лише за свою землю та дітей, але й за віру православну. На особливе місце серед таких жінок заслуговує дружина сотника Михайла Завісного Олена. Після загибелі чоловіка під час облоги поляками замку у Буші ця жінка підпалила порохівню й висадила в повітря себе, своїх дітей та решту оборонців замку, а одночасно і біля 4 тисяч поляків.
Протилежною до творчої релігійної обдарованості нашого жіноцтва виступає такий аспект релігійності, як прагнення до незмінності. Один із типів харизматичних релігійних жінок, як, до речі, і чоловіків, які залишили свій слід в українській історії, можна назвати християнами-фундаменталістами, скориставшись визначенням Реймонда Моуді. Вітчизняна культура демонструє, що саме такий тип харизматичних релігійних жінок мав суттєвий вплив на її історичний розвиток. Віра, яка лежить в основі релігійної харизми носіїв цього типу християнського світогляду зазвичай засновується на абсолютно некритичній і непохитній впевненості в існуванні трансцендентного, і, врешті, кристалізується у систему пристрасних і досить жорстких переконань. Таке закріплення віри у засвоєних і послідовно відтворюваних канонах, догматах та ритуалах представляє собою досить жорсткий і непохитний, часто фанатичний тип релігійності, який претендує на визнання його єдино істинною формою релігійної віри. При цьому саме ритуально-культова сторона релігійності вип’ячується і їй надається виключне значення. Опора на авторитети (святих подвижників, мучеників віри, кліриків) починає переважати над самостійним духовним пошуком, раціональні докази і свідчення або зовсім відкидаються, або використовуються у апологетичних цілях. Такого роду релігійність зазвичай пишається своєю ірраціональністю та бездоказовістю, засновуючись на позиції, свого часу проголошеної ранньохристиянським теологом Тертулліаном «Вірую, тому що абсурдно».
Релігійність фундаменталістського штибу спонукала багато поколінь жінок і чоловіків, і не лише релігійників, боротися з темною стороною жіночої містичної обдарованості, усутненій в образі відьми.
Аскеза як одна із сторін релігійної харизматичності нашого жіноцтва найбільш яскраво оприявнена в монашеському подвижництві. Серед подвижниць віри слід назвати монахинь Київського Свято-вознесенського Флорівського жіночого монастиря Української Православної Церкви ігумені Агафії (Гуменіцкой), подвижниці благочестя черниці Олени (Бахтєєвой) (+1834), постриженки Флоровського монастиря засновниці Серафімо-дівєєвськой обителі прп. Олександри (Мельгунової) (+1789), ігумені Антонії (Фільчиної), настоятельки обителі княгині Александри Петрової. Монашеське служіння ці жінки поєднували зі справами милосердя. Вони ходили за хворими лазарету, який знаходився на території монастиря. Про творче відношення до допомоги хворим та стражденним свідчить той факт, що перші рентгенівські апарати з'явилися в соборі всього рік потому, як їх винайшли. В 1870 р. при обителі на власні засоби було відкрито училище для дівчаток з бідних сімей різних станів. В монастирі жінка могла зробити релігійну кар’єру, дослужитися до вищих чернечих чинів.
Отже, жіноча харизматичність усвідомлювалася як містична вітальна сила, пов’язана з заплідненням, виношуванням та народженням нового життя. Християнство надало їй особливого софійного характеру.
Тетяна Талько
