Митрополит УПЦ МП Олексій Шпаков: Ми прекрасно розуміємо, що відбувається і в країні, і в Церкві
Джерело: «Главком»
Михайло Глуховський
Вже понад 30 архієреїв Української православної церкви Московського патріархату засудили дії Російської православної церкви щодо звільнення ієрархів УПЦ МП на тимчасово окупованих територіях. Мова про одноосібне рішення патріарха Кирила, який позбавив єпархії митрополита Донецького Іларіона. Відповідний відкритий лист, кількість підписів під яким зростає, було оприлюднено на сайтах багатьох єпархій УПЦ МП наприкінці жовтня. Примітно, що лист спочатку було опубліковано і на головному сайті УПЦ МП, але потім звідти його було видалено. Але РПЦ почула і відреагувала. Керівник пресслужби Московського патріархату Володимир Легойда запевнив: РПЦ не скасовуватиме свої рішення.
Головною несподіванкою в цій історії є сам факт появи відкритого листа, під яким поставили свої підписи понад третина єпископів УПЦ МП. Уперше така кількість ієрархів, які є частиною РПЦ в Україні, засудила загарбницькі дії Москви. Нагадаємо, що минулого року близько 400 священників Московського патріархату звернулися з відкритим листом до митрополита Онуфрія із закликом негайно та остаточно розірвати стосунки з Російською православною церквою. Тоді це сталося після ворожого ракетного удару по Спасо-Преображенському кафедральному собору в Одесі. Відповідний лист-прохання було опубліковано 23 липня 2023 року. Але тоді з-поміж усіх підписантів було всього двоє єпископів.
Ініціатором публічних звернень до РПЦ обидва рази виступив митрополит Одеський та Ізмаїльський Агафангел, який багато років мав репутацію одного з найбільш промосковських ієрархів. Серед підписантів і в 2023-му, і в 2024-му є також митрополит Вознесенський і Первомайський Олексій.
В інтерв’ю «Главкому» митрополит Олексій пояснює, в чому неправий глава РПЦ, чому Грамота від Олексія ІІ для УПЦ МП краща за Томос для ПЦУ, коментує вплив олігарха-диякона Вадима Новинського на церковну ситуацію в Україні та аналізує можливі шляхи примирення з ПЦУ.
З метою уникнути різночитань і плутанини «Главком» церкву у єдності з Московським патріархатом в цьому інтерв’ю називатиме «УПЦ», а Церкву, яка отримала Томос від Константинополя у 2018 році – «ПЦУ» (нагадаємо, саме ця церква має право на абревіатуру УПЦ).
Як народилася ідея відкритого листа до Синоду РПЦ, чому тільки зараз вирішили його написати, адже РПЦ і раніше захоплювала єпархії УПЦ, напряму підпорядкувала кримські єпархії, а потім відправила на спокій митрополита Лазаря, не узгоджуючи це рішення з митрополитом Онуфрієм? Тоді ніхто з єпископів в Україні чомусь публічно не обурювався?
Ідея написати це звернення народилась, в першу чергу, від Слова Божого. В Євангелії від Матвія сказано, «якщо твій брат згрішив проти тебе, іди та докори йому наодинці. Якщо він послухає, то ти повернув собі брата. Якщо ж не послухає, візьми з собою ще одного або двох, щоб устами двох або трьох свідків підтвердилось кожне слово». Ми вважаємо, що Синод РПЦ своїм рішенням про звільнення на спокій митрополита УПЦ Іларіона звершив дії, які не можна вважати правильними. Крім того, ці дії впливають на всю Церкву, а не тільки на когось особисто. Саме тому, було прийняте рішення колективно реагувати на них.
По-друге, Церква має соборний, а не авторитарний характер. Це означає, що вона керується не думкою однієї людини, а соборними рішеннями, які, в свою чергу, чітко прописані в канонічному праві Церкви. Наприклад, у другому каноні Другого Вселенського собору сказано: не порушуй межі сусіда свого. А відтак, рішення про усунення з кафедри митрополита Іларіона не виправдане канонами Церкви. Це – очевидно.
По-третє, згідно з Грамотою покійного патріарха Олексія ІІ УПЦ є абсолютно незалежною в своєму управлінні. Ця грамота базується на основі визначення Архиєрейського Собору РПЦ про Українську православну церкву від 25-27 жовтня 1990 року, а також її положення прописані в Статуті УПЦ. Там зафіксовано, що в межах України, а Донецька область – це Україна, що ми визнаємо і що визнає вся міжнародна спільнота, питання відкриття і скасування єпархій, поставлення та звільнення єпископів, вирішується Синодом УПЦ, а не РПЦ. І з точки зору церковного права, жоден Синод, яким би поважним він не був, не має права скасовувати рішення Собору, тобто вищого органу управління. Тому, і в цьому сенсі керівництво РПЦ поступило всупереч існуючому канонічному праву Церкви, знівелювавши рішення, яке ще у 1990 році підписали 91 архієрей РПЦ.
Утім, наша заява не мала на меті комусь щось довести. Ми прекрасно розуміємо і розуміли, що навряд чи звернення, написане на захист канонічних прав Церкви (а не когось особисто) змінить думку тих, хто приймав рішення щодо усунення митрополита УПЦ з Донецької кафедри. Мета звернення була інша – проголосити Правду Божу. Взагалі, нам, єпископам, священникам, мирянам, завжди треба памʼятати про те, що кожен наш вчинок і слово повинні мати одну мету – проповідь Євангелія, сповіщення про Смерть та Воскресіння Спасителя. Я згадую дискусію між владикою Климентом (Вечерею) і владикою Олександром (Драбинком) (у серпні 2024 року на YouTube каналі Liga було викладено дискусію між митрополитами двох православних церков). Знаєте, після того як подивився їх розмову, ще більше утвердився у думці, що ми, церковні ієрархи маємо докладати більше зусиль для проповіді Слова Божого, а не для того, щоб доводити в дискусіях хто правий, а хто – ні. Тобто в своїх аргументах ми маємо керуватися Святим Письмом, постановами Соборів Церкви, а не власними амбіціями чи образами.
Що ж стосується єпархій Криму… Там ситуація дещо складніша. Справа в тому, що ці єпархії, точніше їх керівники, ще на Соборі у Феофанії у 2022 році мали окрему позицію щодо деяких соборних рішень, а пізніше, на своїх зібраннях, прийняли рішення про перехід до РПЦ, оскільки зв'язок з керівним центром у Києві ускладнився, на їхню думку. Донецька єпархія подібного не приймала. Можливо, саме тому не було якоїсь реакції від нашої Церкви.
Критики цього відкритого листа кажуть, що його ініціатор, митрополит Одеський та Ізмаїльський Агафангел зробив це не з патріотичних міркувань, а просто тому, що має дружні стосунки з митрополитом Іларіоном, якого було усунуто від управління Донецькою єпархією?
Дійсно, ініціатором цього відкритого листа був митрополит Агафангел. Але буде помилкою, якщо ми скажемо, що він зробив це тільки тому, що має дружні стосунки з митрополитом Іларіоном.
По-перше, давайте пригадаємо, що митрополит Агафангел – найстарший за хіротонією архієрей УПЦ. Саме він скликав Синоди УПЦ за часів хвороби вже покійного Блаженнішого Митрополита Володимира (Сабодана). Він авторитетний ієрарх в нашій Церкві, тому до нього прислухаються і на нього орієнтуються багато наших архієреїв.
По-друге, треба зауважити, що митрополит Іларіон для УПЦ відіграв дуже велику роль. Це не просто єпископ великого міста, а це, без перебільшення, архієрей, який творив церковну історію в Україні. Багато років він був Постійний членом Синоду УПЦ. Це людина, яка змогла майже з нуля підняти Донецьку єпархію до рівня однієї з найкращих в УПЦ.
Саме тому ми вирішили сказати про те, що не можна ось так, так би мовити без «суда і слідства», йти проти норм Церкви і проти простих і очевидних норм людяності.
З іншого боку, нас цікавить не тільки Крим чи Донецьк, нас турбують і єпархії на Західній Україні. Зараз багато чуємо, що хтось приєднується до іншої церкви в Україні, ідуть від нашої. Але коли твою матір паплюжать, а ти полишаєш її та йдеш до сусідки, бо вона здорова і багата, це не порядний вчинок. Більше того, це навіть не по-християнськи.
Вам надходила пропозиція перейти до Православної церкви України? Якщо так, то хто, за яких обставин пропонував?
А кому не пропонували? Питання в іншому: як ми відповідали. І в цьому сенсі, навіть мовчання з нашого боку є красномовним свідченням про свою позицію і є відповіддю на такі пропозиції.
Також, нас взагалі дещо дивує, коли нас запитують «а ви чиїх будете?», маючи на увазі Москву чи Константинополь. Але невже ми не можемо бути самостійними? Ми хочемо бути самостійними, тому і відстоюємо це вже отримане нами право незалежного церковного буття. В Україні з усіх православних юрисдикцій саме у нашої Церкви найбільша самостійність. Нам не потрібно узгоджувати будь-які питання ані з Москвою, ані з Константинополем. Ми відкриваємо свої парафії у Європі, варимо миро (а не берем його в Москві чи в Стамбулі), канонізуємо святих, утворюємо нові єпархії, обираємо єпископів. Ми де-факто – самостійна Церква.
Ще раз нагадую, що Грамота, яку ми отримали від патріарха Олексія ІІ і є нашим Томосом. Ще у далекому 1993 році патріарх Олексій у листі тодішньому міністру юстиції України Онопенку називає установчий документ для УПЦ Томосом та підтверджує, що згідно з ним РПЦ немає жодних претензій на майно УПЦ в Україні. Було би добре, якби і Константинополь зі своєї сторони підтвердив те, що УПЦ є незалежною Церквою та визнав рішення Собору УПЦ в Феофанії.
Колись за президентської каденції Петра Порошенка о 00:30 мене зустріли журналісти в аеропорту «Київ» з питанням про те, як я ставлюся до прийдешнього церковного Собору (з утворення ПЦУ) і Томосу, який після нього нададуть? Я відповів, що ніякого об’єднання не буде, бо нам політики самі не дадуть цього зробити. Кожен окремий політик хоче мати не незалежну, а ручну церкву.
З таким історичним екскурсом ми можемо згадати УПЦ МП часів Януковича, яка була повністю залежна від керівництва держави. І чомусь великого публічного обурення цим фактом ваша Церква не висловлювала…
І це правда. Але я зараз кажу, що сьогодні ми бачимо наслідки того, що було в тому числі за президентства Януковича.
Біблія якраз каже, що кожен народ має свою межу. Не можна порушувати і церковні кордони в тому числі
В УПЦ завжди була група єпископів, яких називали проукраїнським крилом. Чи не найбільш яскравим його представником був нині вже покійний митрополит Черкаський Софроній. До цієї групи входив, зокрема і нинішній митрополит ПЦУ Олександр Драбинко. Чи є зараз проукраїнське крило в УПЦ, хто є його представниками? Чому ці люди уникають публічності?
Серед єпископату людей з проукраїнськими поглядами 80-90%. Ми прекрасно розуміємо, що відбувається і в країні, і в Церкві. У Святому Письмі сказано, що в кожного народу є свої межі та свій ангел-охоронець. Зверніть увагу як багато священнослужителів спекулюють на темі протистояння церковного (між УПЦ і ПЦУ). Кожен посилається на пророцтва якісь, на нібито висловлювання Лаврентія Чернігівського (патріарх РПЦ Кирило відстоює ідеологією «русского мира», якою обґрунтовує війну РФ проти України. І посилається на святого Лаврентія, який нібито вважав, що Україна, Білорусь і Росія є «святою Руссю»). Чи казав Лаврентій Чернігівській те, що йому приписують? Хто це чув? Ніхто. Ці пророцтва зʼявилися вже після його смерті. А от інші свідчення кажуть, що Лаврентій Чернігівський послуговувався принципово тільки українською мовою у спілкуванні… Для мене всі ці «сучасні пророки», що говорять не від Святого Письма, а від «вітру глави своєя», усілякі «старці», що розповідають про кінець світу в YouTube – це не авторитети. Для мене авторитет – це Біблія і святі отці. А Біблія якраз каже, що кожен народ має свою межу. Тому не можна порушувати і церковні кордони в тому числі. Все інше від лукавого.
Якщо переважна більшість єпископату – патріоти України, чому підписи під листом з критикою Кирила поставили лише третина з них? Може, тому, що насправді інші є прихильниками Росії, бояться іти проти патріарха Кирила, чи, може, взагалі підтримують російську агресію?
У кожній корпорації, організації є люди помірковані, є ті, які уперто стоять на своєму, є й такі, які дивляться, аби чого не сталося, якщо вони щось зроблять «не так», чи висловляться «неправильно». Звісно, більша частина тих, хто просто спостерігає. Але це не значить, що вони не мають власної думки. Те, що певна кількість архієреїв не підписали листа, не висловили таким чином свою думку, має різні причини. Може хтось із них хотів би щось додати до листа, чи навпаки, прибрати, і тоді би підписали. Ми цього не знаємо. За всіх відповідати не можу, можу лише за себе. Я би додав до тексту про ситуацію з Бердянською єпархією, про кримські єпархії…
Взагалі, є багато питань щодо яких архієреї хочуть висловитися. І висловлюються – хто публічно, хто у себе в єпархії. Тут хочу зазначити, що важливі не тільки ті питання чи проблеми, стосовно яких робить заяви Синод. Ні, важливі і ті, про які говорять єпископи, священники чи прості віряни. Нагадаю, що у нас не РКЦ (Римсько-католицька церква), де всі безумовно підпорядковані Папі, у нас соборна Православна Церква, де всі мають право висловлюватися. Саме тому у нас є повнота різних думок, бачень та позицій, а не є якась одна єдиноправильна.
Якщо всі мають право на власну точку зору, чому ж тоді на сайті УПЦ відкритий лист спочатку з’явився, потім його зняли? Як ви пояснюєте цей дивний факт?
На сайті нашої єпархії цей лист є. А інші нехай за себе відповідають. Господь казав, що немає нічого таємного, щоби не стало явним. Так і тут. Ще багато чого відкриється.
Що маєте на увазі?
Хто і заради чого молиться і служить Богу? У священників є таке прислів’я: «ради Иисуса, или ради хлеба куса». Усі ми грішні. У кожної людини є якісь вади. Підпадаючи під дію цих вад, людина може робити ті або інші вчинки. Можливо, саме тому й зняли… Проте, це не означає, що раз зняли – значить ніяких питань нема. Вони є, бо всі ці питання, які висловлені у листі, нам ставлять парафіяни на зустрічах. Також, як правлячому архієрею, мені ставлять ці питання священники, і не тільки з моєї єпархії. І я мушу на них відповідати. А казати «якось воно буде» я не хочу.
Все ж таки, що саме запитують парафіяни і священники і що ви відповідаєте?
Основні питання, які ставлять: коли закінчиться війна? Чому вона йде? Це довга розмова, так одразу і не даси на них відповіді. Інша категорія питань стосується Церкви: чому все це відбувається з нашою Церквою, чому їй доводиться такі утиски терпіти? Ви ж бачите, які події відбуваються … Наприклад, у Черкасах (у жовтні відбулися силові протистояння між прихильниками ПЦУ і УПЦ за головний храм міста), два десятки людей потрапили до лікарні. Хіба це нормально, по-християнськи? Звісно, що ні.
А народ про це питає і треба шукати відповіді на ці питання. Люди завжди страждали через віру – їх убивали, їхню землю відбирали, будинки руйнували. І це не тільки в наш час, але й раніше. Візьміть, до прикладу, народ Ізраїлю. Скільки поневірянь він зазнав. Тож, відповіді на всі ці питання ми маємо шукати в Біблії – тому що тільки через призму Слова Божого ми зможемо зрозуміти глибину і причини того, що відбувається. Все, що зараз відбувається, в тому числі протистояння за храми – це не причина, це наслідки.
Нещодавно було ухвалено закон, який часом називають «про заборону УПЦ МП», «про заборону РПЦ в Україні». Він, зокрема, вимагає змінити статути парафій вашої Церкви, аби вони не були пов’язані з РПЦ. То парафії зокрема у вашій єпархії уже перереєстрували статути? Де будуть священники служити, якщо не перереєструєте?
Ось переді мною єпархіальний статут і статут, який діє у парафіях. Ні в першому, ні в другому немає «УПЦ МП», як ідеться в законі. Як сказав наш президент Володимир Зеленський: у нас зараз Конституція стоїть на паузі. А раз вона на паузі, то на паузі і всі закони держави, які базуються на Конституції України (у січні 2024 року в інтернеті масово було поширено відео, на якому Зеленський нібито запропонував призупинити дію Конституції. Але проєкт VoxCheck з’ясував, що цитату викривлено відеомонтажем та вирвано з контексту). Зрозуміло, що війна триває, проте це не означає, що можна творити беззаконня! Звісно, ми переживаємо, що буде далі. І про це теж парафіяни питають: що з нами буде, коли почне діяти закон? Ніхто достеменно не знає. Інструменту реалізації нема. А якщо його нема, то що робити? Повісити замки на храмах, шоб служити в них ніхто не міг? Яка мета цього? Яка ціль? Закрити храми, як при більшовиках, щоб у них ніхто не молився?
Але парафіяни, аби продовжити молитися в своїй церкві, перейдуть до ПЦУ, якщо, наприклад, священник не забажає, вони й самі громадою перейдуть. Не боїтеся втратити парафії?
Повірте, люди знайдуть, де їм молитися. Більшість нікуди не перейде. Людина завжди буде мати змогу задовольнити свої духовні потреби. Нічого не буде з парафіями, нічого не зміниться у нас. Наші громади, у яких прихильники ПЦУ силоміць забирають храми, облаштовують хатини для звершення богослужінь. І в тій хатці, яка стає для них рідним храмом, вони зростають у таку духовну сім’ю, яку нічим вже не залякаєш.
Тобто перереєстровувати статути парафії не будуть?
А нам не дають це зробити. Я приїхав до Вознесенська, але там не було держреєстратора. Подзвонив до Миколаєва. Знаєте, що мені там сказали? У нас немає держреєстратора, треба їхати до Києва. Не працюють у цьому напрямку органи юстиції. І це не тільки наше церковне питання є невирішеним, в державі є багато інших питань, які також не вирішуються. Тому кому на руку в такій ситуації ще й розбурхувати внутрішній конфлікт…
Та в радянської влади то не вийшло, чому вийде зараз?.. Коли ми з вами ці усі питання обговорюємо, то забуваємо Христа, який десь збоку стоїть, а має бути у центрі. Ті дебати, які були між владиками Климентом і Олександром, про що я згадував вище, особисто для мене було не дуже приємно дивитися. Ви представники Бога на Землі, але ви про Бога забули! Але нічого, ми потерпимо, будемо каятися у своїх гріхах, виправляти помилки будемо. Нічого, Господь нас не полишить.
Чи є якийсь діалог з ПЦУ на якомусь рівні заради порозуміння? Яким ви бачите шлях зближення і припинення чвар?
Є умова для початку діалогу – щоби припинилися захоплення храмів і протистояння, яке нерідко супроводжується кровопролиттям. Давайте просто зупинимо кровопролиття серед свого народу, бо у нас є зовнішній ворог, хіба нам його замало? Але ж бачите, «внутрішні вороги» також комусь потрібні. Звісно, кожен з нас може сказати, що за мною правда. У кожного вона своя, нехай. Але для розмови потрібно, щоби була Правда Божа. Точка дотику до розмови – це Біблія, а не особисті образи. Так, якщо подивитися з людської точки зору, то треба добиватися справедливості. Але, ж є ще Євангеліє, де говориться про любов до ближніх та до ворогів. І ми, як християни, маємо апелювати саме до нього.
З іншого боку, протистояння УПЦ і ПЦУ – це не просто погано, це середньовічне жахіття у ХХІ столітті. Колись воно все рівно припиниться. Але коли екскаваторами знищуються храми, то прощення не буде. Є гнів Божий, і є кара Божа.
Ви маєте на увазі так званий монастир-МАФ «Десятинна церкву» у центрі Києва?
Так. І у Києві, і у Львові (6 квітня 2023 року було знесено храм в ім’я святого рівноапостольного князя Володимира на Сихові). Це така ганьба для нашого народу!
Але ж «Десятинна церква» була зведена з порушеннями, саме тому споруду держава нарешті знесла. Це було самозахоплення території. Чи могло б таке 20 років відбуватися у будь-якому цивілізованому місті?
Я все розумію, але це була святиня, це було місце, де служилася Літургія і люди молилися Богу. Хіба це будівництво було найстрашнішим порушенням у нашій країні? З юридичної точки зору, ви праві, тут немає що обговорювати. Але з точки зору того, що це була святиня, (а в кожному храмі – часточка душі народної) то так не мало статися.
Весь час якісь протистояння і протиріччя, в яких ми знову забуваємо про Христа, який десь в стороні стоїть. Для мене важливо, щоби саме Христос був у центрі таких розмов чи дискусій, щоби наше життя було христоцентричне.
Так, ви піднімаєте важливі питання. Але, якщо відповідати на них лише з політичної точки зору – то це буде половина правди. Інша, і для мене особисто, важливіша половина правди – це духовна точка зору.
Давайте пригадаємо 2018 рік. Коли утворилася ПЦУ, було багато розмов про те, що якби ваша Церква вирішила всіма єпископами приєднатися до об’єднаної Церкви, погодилася би з Томосом, тоді б саме завдяки більшості єпископату УПЦ змогли би обрати, наприклад, митрополита Онуфрія предстоятелем Української церкви. Чому на це не погодилися тоді?
Хочу нагадати, що у тому Томосі, який Константинополь надав ПЦУ, не йдеться про повну незалежність. Навіть «почесний патріарх» ПЦУ Філарет Денисенко, фото якого до цього часу перебуває на сайті ПЦУ, не погодився з Томосом Фанару, бо прекрасно бачив, що новоутворена церкви залежна у багатьох питаннях від Константинополя, в тому числі, й в адміністративних. Наприклад, ПЦУ не може утворювати парафії чи єпархії на території Європи, а всі внутрішні суперечки повинна вирішувати в Стамбулі.
Натомість УПЦ під головуванням митрополита Київського Онуфрія має повну незалежність. У нас Томос уже є 34 роки, це Грамота патріарха Олексія ІІ. Але чомусь про це зараз не згадують, сховали цей факт під сукно.
Але Грамота від Олексія II не надає повної незалежності. У ній ідеться, що «УПЦ поєднана через РПЦ з Єдиною Святою Апостольською церквою», тобто зберігається єдність з РПЦ навіть після зміни Статуту УПЦ.
Знаєте, у чому я вбачаю велику прогалину? Ані у нашій Церкві, ані в ПЦУ, ані в РПЦ немає справжнього спеціаліста з канонічного права, який би не тільки вивчав канони на мовах оригіналу, але і тлумачив би їх згідно з багатовічною традицією Церкви. Наприклад, нам закидають зараз наші опоненти, що, нібито згідно з канонами, митрополит Київський не має право варити миро. Як це так? Адже, до 1913 року у Києві варили миро, то чому зараз не можна? Проте я спеціально дослідив це питання. І ніде у правилах Церкви не прописано, що єпископ не має права варити миро. Взагалі, традицію варіння мира ввів Антіохійський патріарх, щоби контролювати самозваних єпископів або священників. І вже звідти ця традиція розповсюдилася на інші Церкви.
А от ПЦУ, згідно з Томосом, не може варити миро, не має такого права. Як і, наприклад, Александрійський патріархат не варить, а отримує миро з Константинополя.
Ще у 2019 році митрополит Антоній Паканич в інтерв'ю «Главкому» казав, що після приходу до влади президента Зеленського УПЦ стало легше. Але відтоді чимало часу минуло. Як можна охарактеризувати відносини вашої Церкви з владою сьогодні?
До римського імператора Тіберія, який сам був язичником і боровся з християнами, прийшли люди і сказали, що є одна християнка, яка молиться за нього. Він попросив її привести. Коли привели 70-річну бабусю, то цар і спитав її, чому вона за нього молиться, якщо він якраз бореться з християнами? Вона відповіла: тому, що після тебе буде гірше.
Те, що задекларував на початку своєї каденції нинішній Гарант, що держава не втручатиметься у справи церковні, і те, що бачимо сьогодні – дійсно різні речі. Так, не приховую, у нас були надії на покращення, проте, можливо, це все ще попереду.
Наразі складається враження, що є якісь сили, які нас роз’єднують. Дуже страшно дивитися за тим, коли одні українці на фронті захищають Україну, а інші такі ж українці в тилу чубляться. Це може закінчитися катастрофою для держави.
Наведіть конкретні приклади негативного впливу, втручання держави у церковні справи на прикладі вашої єпархії?
У мене в єпархії помер настоятель собору у Вознесенську. Щоби призначити нового настоятеля, потрібно його зареєструвати. Але реєстратори нам відмовляють у реєстрації. Тому мені приходиться самому виконувати функції настоятеля собору. Бо потрібно вирішувати чимало питань, наприклад найнеобхідніше – оплата за світло.
Свого часу УПЦ розірвала євхаристійне спілкування із Вселенським патріархатом, причому це рішення ви ухвалили одразу після аналогічного рішення РПЦ. Цей факт також дозволяє говорити про повну залежність УПЦ від РПЦ. Чи не час поновити спілкування з Константинополем? Які передумови для цього мають бути?
Я уточню. У нас не розірване це спілкування, воно призупинене. Це по-перше. По-друге, а яка причина цього призупинення? Томос ПЦУ, який призвів до ще більшого розділення церковного, хоча мав сприяти об’єднанню. Пройшло вже майже шість років з часу його надання і це вже очевидно для усіх. Потрібно усім учасникам процесів не стояти виключно на своєму, а визнати свої недоліки та почути інших, і тоді почати говорити. До речі, нещодавно в Україні перебувала делегація Константинопольського патріархату, яка в тому числі мала зустріч з нашим Предстоятелем та представниками УПЦ.
Ваше ставлення до Вадима Новинського, адже через його дії також вашу Церкву називають частиною РПЦ? Яким є його вплив цього російського бізнесмена, який отримав український паспорт з рук Януковича, на УПЦ?
Він диякон, але вже тривалий час його ніде не видно на богослужіннях. Читав, що він зараз перебуває закордоном, а який звідти може бути вплив? Мені про це нічого не відомо.
Але ж він один із головних церковних фінансистів. Даєш гроші – маєш вплив. Він оплачує лобістів, у тому числі в США, які переконують західних політиків у переслідуваннях на релігійному ґрунті в Україні.
Я би не сказав, що він має вплив на Церкву. Знаю це зі спілкування із архієреями. Можливо, комусь окремо і хотілося би, аби він мав більший вплив. Особисто в мене до нього питань немає, на мене він не впливає.
Ви були настоятелем у Свято-Троїцькій церкві у нині окупованому Бердянську. Хто там нині служить, чи ходять люди до церкви? Як окупанти до них ставляться?
Це болюче для мене питання, бо у мене матір в окупації вже майже три роки, під Мелітополем живе, не маю можливості її відвідати. Поки на тих територіях працював мобільний оператор український, я спілкувався з людьми, які там залишилися. Це було десь пару місяців всього після того, як окупували росіяни. Люди просили помолитися за рідних і близьких. Зараз усі контакти втратилися. Тому, що там зараз відбувається, я сказати не можу. Так, це моя перша парафія, де я став настоятелем, приємні спогади з тих часів зберіг. Наші парафіяни там були – це в основному жінки. Звісно, вони переживали за чоловіків своїх, за дітей. Їх лякали танки, солдати. Дійсно, багато звідти змогли виїхати закордон, у перші місяці окупації люди були просто у шоці, залякані тим, що відбувається. Сам я 23 лютого 2022 року виїхав від матері по дорозі Мелітополь-Херсон. І цією дорогою через добу йшли вже російські танки. А я ще тоді думав, може, у матері на довше залишитися, а потім вирішив таки їхати, бо справ у єпархії багато накопичилося. Ця війна стосується мене особисто, бо моя найрідніша людина в окупації і вона не могла виїхати, їй 80 років. Сестра там, якій 65 років, чоловік її там також. Блаженнішому Онуфрію говорив, що переживаю за своїх рідних, казав, що хочу, аби ця війна завершилася, щоби я побачив свою матір. Свого часу нашій родині там дали паї. А тепер за російськими законами ту землю у нас відберуть. Бачите, вони «звільнили» нас від людей, від майна, від спілкування і від життя. От і все.
Наостанок запитання знову про відкритий лист ваш. Якої реакції ви все ж очікували від РПЦ і патріарха Кирила? Який результат буде прийнятний для вас?
Наше з вами спілкування – це вже результат. Очевидно, ви звернули увагу на цей лист, і це вже наслідки. От якби я собі сидів у кріслі і промовчав, це було би неправильно. А я хочу спати спокійно, щоби совість була в порядку. Якби я промовчав, то зробив би не правильно. Тому і сказав так, як сказав, поставив підпис під листом, щоби жити спокійно, по совісті.