Учора, 22 червня 2026 р., російський варонєж зустрівся з українським ракетним ударом, де на одному з фото пожежі видно Введенську церкву, яка своїм видом нагадала про давню історію кінця XVII сторіччя.
Тоді це місто так само брало безпосередню участь у підготовці до загарбницької війни московії, а тамтешній Єпископ усіляко підтримував війну.
У 1686 році, внаслідок палацової перемоги над сестрою софьєю пьотр романов разом із братом іваном стають одночасними правителями московського царства. Через слабке здоров’я брата, фактичним керівником держави був активний пьотр. У найкращих традиціях москви він вирішив не розвивати добробут свого царства, а захоплювати нові території. Вибір пав на турецьку фортецю Азов (Азак), яка ще в першій половині XVII ст. майже п’ять років перебувала під контролем Запорозьких і Донських козаків. Прилеглі до фортеці території надавали вихід до Азовського моря.
Не зважаючи на підсилення українськими козаками під командуванням Гетьмана Івана Мазепи перша кампанія 1695 р. не принесла особливих результатів за виключенням отримання контролю над двома Азовськими дозорними вежами, знаходились по обидва береги річки Дон за декілька кілометрів від Азову, і з’єднаними металевими ланцюгами контролювали вихід кораблів до моря, а також захоплення міста-фортеці Кизикермену (нині там знаходиться м. Берислав, що перебуває під тимчасовою окупацією рашистів ще з 24 лютого 2022 р.) та інших поселень на сучасній Херсонщині.
До наступної війни готувались ретельніше. Для цього у доволі провінційному, та все ж близькому до території війни варонєжє була споруджено суднобудівний завод (верф), де роботу з виготовлення кораблів час від часу інспектував особисто цар пьотр. Саме з того часу починаються його доволі приятельські (звісно, за мірками тирана) стосунки з місцевим Єпископом Митрофаном.
воронезька єпархія була виділена з рязанської, і сам Митрофан був її першим очільником ще з 1682 р. Людина, дійсно, мудрого й побожного життя, що стикнулась з низкою проблем на кафедрі, й доволі вдало їх розв’язувала. Його проповіді, адміністративні та судові реформи, відкриття шкіл (в яких викладали запрошені ним українці, адже серед московитів тоді знайти більш-менш освічену людину було вкрай проблематично) і підтримка храмобудівництва поступово давали свої плоди покращення морального стану духовенства й пастви. То ж не дивно, що добра пам’ять про святителя дійшла до офіційної канонізації у 1831 році [2, с. 319].
Проте, є у житті св. Митрофана частина, яка з погляду сьогодення виглядає, м’яко кажучи, не зовсім гідної священнослужителя — тотальна підтримка загарбницьких воєн пєтра І.
Не зважаючи на неодноразові територіальні суперечки з рязанським Митрополитом Авраамієм у справі допомоги царю Преосвященний Митрофан знайшов із ним спільну мову, і невдовзі обидва ієрархи утворили «кумпанство» — такий собі приватний фонд, гроші з якого витрачались суто на будівництво так потрібних пєтру військових кораблів. Ця акція дозволила обом «владикам» спонсорувати спорудження двох кораблів і озброєння трьох галер. Однак, коли в 1696 р. Азов було захоплено, варонєжскій Єпископ не припинив своїх мілітаристських заходів.
Того ж, 1696 року, помирає іван романов із яким пьотр ділив царську владу. Тепер уже як повновласний володар країни, де століттями на чолі держави поважали лише жорстоких завойовників, московський цар вирішує набратись сил для нової війни. У 1700 р. розпочинається неймовірно довга (аж до 1721 р.) та виснажлива для всіх сторін Північна війна зі Швецією, внаслідок якої й Україна зазнала неабияких економічних спустошень, втратою Гетьманом Іваном Мазепою можливості вивести нашу країну з-під орбіти москви, масовим геноцидом українців кацапами у вигляді «помсти» за дії Гетьмана, та принизливе примушення пєтром українських єпископів неканонічно «накласти анафему» на Івана Степановича. Усе це буде в майбутньому.
А зараз, у 1700 році Митрофан вирішив підтримати нову війну царя та «на потреби флоту […] пожертвував з єпархіальної казни (виділено АБ) 4 тис[ячі] р[ублів]» [3]! Тобто, у той час коли єпархія у воронєжи лише розвивається, й були потрібні величезні суми на храмобудівництво та їхнє забезпечення всім необхідним для належного функціонування — у цей же самий час Єпископ віддає не свої (для об’єктивності слід зауважити, що власних коштів він майже не мав), а єпархіальні гроші на фінансування уже нової агресивної війни! Наступного, 1701 р. він розгортає кампанію на підтримку будування військових кораблів, для чого цього разу віддав три тисячі рублів.
І тут ми підходимо до головних питань:
чи може священнослужитель бути спонсором агресивної, загарбницької війни та підтримувати її молитвами, проповідями, діями, коштами?
чи дозволено пастирю оплачувати виготовлення зброї, яка буде використана для захоплення нових територій?
Гадаю, відповідь є очевидною — не може, й не дозволено. Не може клірик підтримувати окупації чи анексії чужих територій, бо цим він порушує свою функцію нести мир у цей світ.
Якщо війна оборонна (як зараз в України), то важливо використовувати свій пастирський авторитет для придбання будь-чого, що пов’язане з обороною — окрім того, що несе смерть (навіть таким мразотам, як рашисти). Дрони-перехоплювачі, засоби зв’язку, медичне забезпечення, захист усіх рівнів — ось що має допомагати купувати служитель Божий. Ударні дрони, рушниці в давнину чи автомати зараз, міномети, САУ, танки, гармати, бойові літаки тощо — все це несе вбивство. І якщо як громадянин чи приватна особа священнослужитель має право задонатити туди, куди сьогодні підказує серце, то публічно використовувати свій пастирський авторитет для підтримки закупівлі зброї будь-якого типу не годиться. Іншими словами: не можна з амвону закликати збирати на автомати. І це йдеться за оборонну війну, а Митрофан підтримував війну загарбницьку, що загалом неприпустимо для Єпископа!
Святість не дорівнює безгрішності. Бо, як виголошується на святій Літургії: «Немає людини, що жила б і не згрішила» [4, с. 120]. І при всіх безперечно святих, повчальних і дивовижних вчинках святий Митрофан, як і кожен із нас був, є, і залишається людиною «не без гріха». І цим гріхом якраз є його підтримка експансіоністських воєн свого царя.
Чому він так робив? Можливо, відповідь криється одночасно у двох аспектах його поглядів. Перший є припущенням: можливо для воронєжского Єпископа війни з Османською імперією сприймались крізь призму релігійних воєн, де Хрест має перемагати над півмісяцем, а тому він підтримував будь-яку ініціативу, яка б розширяла кордони «праваславнава» царства, де б християнська віра засяяла там, де вчора ще молились у мечетях.
Другий аспект спирається на історично зафіксовані факти, що у «проповідях і заповіті М[итрофан] закликав насторожено ставитися до іновірців» [3], і при тому давав чималі гроші для копіювання пєтром технологій тих ще самих іновірців! У цьому й проявляється абсурдність усієї цієї міфічної «заґадачнай руссскай души», яка одночасно «насторожено» ставиться до будь-яких іноземців («ти чо — нє руссскій?!») та не гребує користуватись технологічними досягненнями цих людей. Не логічний абсурд і парадокс — та, власне з цього і складається викривлена картина світосприйняття в населення на схід від України.
В історії Церкви України не довелося зустрічати спонсорування ієрархами загарбницьких воєн. Натомість на московії ця традиція пережила й самого св. Митрофана, що пішов на Суд Божий у 1703 р. Може з часом виявиться, що і він був не першим, хто так вчинив. А в розповідях про його життя підтримка війни виставляється росіянами як така собі «державницька далекоглядність» та велика заслуга [див. 1]. Тож не дивно, що у ХХ сторіччі рпц активно повторила придбання «летальної» зброї, коли за їхнім закликом вірні мп зібрали кошти на виготовлення 40 танків для колони «дмітрій данской». І, звісно ж, нинішні клірики рпц, починаючи від очільника, теж активно освячують засоби вбивств (навіть і масового ураження) Цій їхній традиції щонайменше уже понад три століття.
Повертаючись до фото вчорашнього ураження у варонєжі варто зазначити, що церква на ньому була споруджена на місці дерев’яної, яку свого часу освятив саме мілітарізований своїми намірами Єпископ Митрофан у 1700 році. А тепер мурована «наступниця» стає свідком того, як війна повертається туди, звідки вона загрожує Європі як і триста років тому.
Цікавий факт: починаючи з видання на 2024 рік у православних церковних календарях для священнослужителів Православної Церкви України ім’я св. Митрофана Воронезького (а саме у такий спосіб офіційно транслітерували його ім'я, що й відобразилось у назві допису) перестали друкувати. Мабуть, у світлі сьогоднішніх подій це було зроблено вчасно.
Нам своє робити: вивчати церковну історію не по вигадках, і намагатись її адекватно аналізувати; не повторювати помилок попередніх поколінь християн, а брати від них лише краще.
Слава Господу Ісусу та слава Україні!
Використана література