Ім’я Митрополита Андрея Шептицького належить історії українського народу, однак, якщо вдатися до гри слів, аж ніяк не відходить в історію. Його ім’я і його постать – посеред нас, тому що Митрополит ставить нам запитання, на які ми ніяк не знаходимо відповідь.
Доповідь на симпозіумі про Митрополита Шептицького в Інституті східнохристиянських студій ім. Митрополита Андрея Шептицького, Оттава, Університет св. Павла, 25 квітня 2012 року
Увесь смисловий простір довкола цього імені – це воістину Марсове поле, де стикаються в герці кілька національних історіографій, точніше – кілька супротивних етнополітичних ідеологій. Кожна з цих ідеологій робить одну методологічну помилку: вона прагне вишикувати історію в струнку й несуперечливу лінійну систему з чіткими полюсами добра і зла.
Класичним прикладом є звинувачення Митрополита Шептицького у колабораціонізмі, де присутня чітка лінійна логіка: нацистський режим – абсолютне зло; Шептицький оприлюднив своє привітання нацистському режиму. Отже, Шептицький – колабораціоніст. «Друг мого ворога – мій ворог». Іншими словами: діяння Шептицького оцінювали в системі одноосібного зла – нацистського.
Такий підхід вважався більш-менш несуперечливим доти, доки діяла пост-ялтинська парадигма в оцінюванні Другої світової війни, тобто доки статус СРСР як головного переможця у війні приховував його статус як зачинателя війни на боці Гітлера.
Входження центрально-європейських народів в Об’єднану Європу радикально змінило ситуацію. До Європи приєдналися землі – за влучним висловом Тімоті Снайдера, «Bloodlands», – які є носіями іншої історичної пам’яті. Головною її особливістю є те, що зло чинили не один, а два тоталітаризми – комуністичний і нацистський, причому саме в такому хронологічному порядку: комуністичний, нацистський, а тоді знову комуністичний.
Проте сталося так, що прагнення визволитися з-під нацистського ярма вважали виправданим, тоді як прагнення визволитись з-під ярма комуністичного – ледь не морально осудним, оскільки визволялися з-під ярма… майбутнього визволителя з-під ярма нацистського. Від такої багатоплановості всяка лінійна стрункість пропадає, а голова дослідника починає іти обертом.
Радянський Союз як союзник злочинця Гітлера був ворогом усьому цивілізованому людству. Саме це й підтвердила Ліга Націй, виключивши СРСР зі свого складу за вчинення агресії. Ось чому спільні паради нацистської й радянської армій на окупованих територіях – це паради спільників-злочинців.
Відтак радянський солдат, що окуповував Польщу чи вів безглузду фінську кампанію, був виконавцем злочинних наказів і носієм зла, тоді як той же радянський солдат, що зламав хребет гітлерівській армії під Сталінградом і дійшов до Берліна, був героєм і визволителем, а тому заслуговує на вдячність і всіляку пошану. Проте й на цьому правда історії не вичерпується, оскільки справедливо буде згадати і те, що той самий солдат часом ґвалтував німецьких жінок, вважаючи таку «контрибуцію» з боку ворога цілком виправданою.
У фільмі Анджея Вайди «Катинь» є дивовижний епізод, коли на мосту через Сян зустрічаються втікачі від нацистів і втікачі від совєтів. Обидві сторони діляться жахами окупації і не ймуть віри одні одним. Бо душа прагнула чіткої лінійної картини: ось тут зло, а там – добро. Проте такої ясності Господь нам не дав.
Щоб не допустити цієї багатомірності, Європа довгий час рішуче не допускала зрівнювання злочинів комуністичного та нацистського режимів. Нацизм був абсолютним злом, комунізм – загалом доброю і лише спотвореною доктриною. Мовляв, злочини комунізму – це лише помилка історії, а не іманентне зло.
Однак довго ігнорувати злочини комунізму було все-таки неможливо. Головну контроверсію озвучив Лєшек Колаковський: «Хіба зек, що вмирав у Воркуті, мав почуватися задоволеним і щасливим від того, що він уникнув такої ж участі в Дахау?»[1]. На підставі свого власного табірного досвіду я міг би це запитання перефразувати так: «Хіба український поет Василь Стус, що загинув у комуністичному концтаборі, мав почуватися задоволеним, що він не загинув у концтаборі нацистському?».
Без урахування злочинів комунізму формується викривлена моральна шкала для оцінювання людського болю. Зойки невинних жертв у катівнях гестапо вражають нашу уяву і сприймаються як легітимна підстава для боротьби з нацизмом. Зойки невинних жертв у катівнях НКВД/КГБ залишають когось байдужими, не служачи достатнім виправданням для боротьби з комунізмом.
Моральні втрати від такої диспропорції очевидні. У своїй книзі «Лихо століття» Ален Безансон слушно зауважив:
Треба опиратися спокусі розглядати одну смерть як жорстокішу за своєю природою, ніж інша: на жодну з них неможливо подивитися зблизька. Ніхто не знає, що відчувала дитина, вдихаючи газ «циклон Б» чи вмираючи з голоду в українській хаті. Позаяк людей убивали за межами будь-якого правового поля, потрібно казати, що вони всі — й одні, й інші — загинули жахливо, тому що були невинними[2].
Отже, діяння Шептицького неможливо оцінювати лише в системі одноосібного зла – тобто лише нацистського. Їх слід оцінювати в системі бінарного зла – нацистського і комуністичного. Причому прагнення народу визволитись і від одного, і від другого слід вважати однаково легітимним та морально виправданим.
Мало того, Митрополит Шептицький зрадив би свої релігійні переконання, якби вважав атеїстичний, безбожний і злочинний комуністичний режим благодатним для своїх вірних. Його етичне почуття з усією логічністю вказувало на необхідність дотримуватися Божих законів. Спробуймо прослідкувати це хронологічно.
1939 рік, прихід радянської влади: “Будемо повинуватися владі, слухати законів, оскільки вони не противні Божому законові”[3].
1941 рік, лист Шептицького з приводу проголошення незалежності української держави: «Жертви, яких конечно потреба до осягнення нашої цілі, полягатимуть передусім на послушному піддаванні справедливим Божим законам…»[4].
Обов’язок кожного християнина дотримуватись Божих законів став головним рефреном послань Шептицького і під час німецької окупації, коли Митрополит Андрей пережив розчарування, а згодом і потрясіння від дій окупаційної влади. Адже виявилось, що українців «визволили» від більшовизму не спадкоємці Ґете і Гайне, а «русяві бестії»…
Отож Митрополит Шептицький продовжує скликати Архиєпархіяльні собори. Задум Митрополит грандіозний: у час занепаду моральних засад, спричиненого війною та атеїстичним режимом, повернути вірних до первинних основ віри, до закону Божого і його Десяти заповідей (загалом встигли розглянути п’ять заповідей).
Ілюстративною і тут є одна цитата з відомого послання «Не убий!»: «За потоптанням Божого закону може наступити й наступає Божа кара – найбільше зло і нещастя для людства»[5].
Тому ми можемо сміливо стверджувати, що перед своїм душпастирським сумлінням Андрей Шептицький чистий, бо наріжним каменем у його позиції були не політичні чи ідеологічні мотиви, а формула: «Пам’ятайте, що ніколи корисного для свого народу не осягнете через противну Божому законові поведінку!»[6].
В усіх перелічених випадках історія міняє політичні обставини з шаленою швидкістю, але стрілка етичного компаса Шептицького незмінно вказує на полюс Божого закону. Тому навіть коли з позицій сьогоднішнього дня обраний Шептицьким курс виглядає іноді дивним чи помилковим, мотивацію його можна легко вирахувати, бо обрання цього курсу було детерміновано волею Божою, як її Митрополит у той час розумів і відповідно до якої він і має бути сьогодні суджений.
Святість не є синонімом непомильності. Тобто, ми можемо напевно сказати, що Митрополит Андрей часом помилявся. Скажімо, тяжко, дуже тяжко помилився він, як і більшість українців-галичан, не розпізнавши, що «шляхетні нащадки Ґете і Гайне» виявляться в той історичний момент не менш біснуватими, ніж «жорстокі азіати». Але чи так уже важко нам зрозуміти цю логіку, коли ми самі сьогодні бачимо себе поміж високою цивілізацією Об’єднаної Європи та відсталою «антицивілізацією» путінської Росії?
У зв’язку з цим доречно буде прислухатися до єврейського дослідника д-ра Юліана Бусґанґа: «Шептицькому – людині, яка врятувала так багато євреїв, – з певністю можна вибачити його очікування, пов’язані з німецькою окупацією, а також те, що він не повністю контролював жорстоке поводження деяких зі своїх людей. Що є справді подиву гідне, так це те, що в тодішніх умовах він зробив так багато... Було би великою несправедливістю й далі зволікати з прославою того, хто – в час, коли інші робили так мало, – настільки наполегливо продовжував робити так багато».
Д-р Бусґанґ слушно згадує про докір щодо «неспроможності» Шептицького стримати українських радикалів. Що ж, це був час, коли навіть досвідчені європейські державні народи заразилися культом сили й вірусом національного упередження, – схоже, це була пандемія, яка охопила всю Європу! Більшість націй раптом відчули себе скривдженими і загроженими, а тому уповноваженими до силового вирішення проблем на свою користь. Чи можемо ми поставити у пряму вину Шептицькому те, що йому, всупереч численним його зусиллям, не вдалося зупинити цієї тенденції у своєму народові, якщо цього божевілля не вдалося зупинити німецьким, італійським, угорським, французьким, литовським, латвійським, естонським, польським і багатьом іншим єрархам! Нацизм – це тотальна поразка християнських народів, які не розпізнали за привабливими національними чи цивілізаційними масками огидне тріумфальне обличчя диявола!
Упродовж усієї другої половини ХХ століття у світі домінував комуністичний фальсифікат історії. Яка іронія долі: суддею стала передусім комуністична Москва, яка сама перед тим простягнула Гітлерові руку дружби й підписала пакт про ненапад. Мало того, Москва вступила у Другу світову війну прямими військовими діями на боці нацистського режиму! Цей кричущий колабораціонізм із Гітлером було затушовано; помилку ж Шептицького доведено до розмірів злочинного «колабораціонізму». Воістину, переможців не судять!
Навіть сьогодні в Росії все списується на «мудру завбачливість Генералісимуса», на «потребу виходити з інтересів країни». А Митрополит Шептицький, мовляв, виходити з інтересів Церкви права не мав. Тішитися, що його стероризований народ і напівзадушена Церква вивільнилися зі смертельного зашморгу, він, бачиться, не смів.
Усі ці десятиліття ми були свідками того, що над іменем Шептицького лежало нездоланне табу, й сьогодні можна майже впевнено говорити, що головною причиною цього був геополітичний статус кво – повоєнна система колективної безпеки. Падіння берлінської стіни ознаменувало початок процесу вивільнення Європи.
Проте сьогодні ми просто зобов’язані зауважити, що перекос в оцінках комунізму й нацизму, який усе ще залишається психологічно комфортним для нинішньої Європи, не є етично й політично нейтральним. Він якраз і призводить до реваншистських настроїв у Росії. Європа розбестила Радянський Союз тим, що не лише не нагадувала йому, що саме він розпочав війну на боці Гітлера, а й надала йому моральне право визначати, хто був колаборантом, і розправлятися з ним. До чого сьогодні в Росії призводить забуття 1939-го на тлі героїки 1945-го – видно неозброєним оком.
Українському народові випало жити у великій у своєму нещасті країні. В мирний час розтерзати кілька десятків мільйонів власного народу, а тоді розпочати Другу світову війну на боці Гітлера, разом з ним стираючи з карти світу Польщу, ґвалтуючи країни Балтії, вивозячи в Сибір ледь не всю Галичину і кримських татар, – це страхітлива зрада навіть не так званого радянського народу, а зрада людяності й злочин масштабу Каїна, який не знає виправдання. Такий режим не смів, не мав морального права звинувачувати у зраді ті свої жертви, які повстали проти нього.
Отже, мій головний висновок такий. Доки ми залишаємося на терені ідеологій, ми не виплутаємося з горизонтальних противленств типу «друг мого ворога – мій ворог». Потрібна вертикаль, спрямування до Бога – потрібен етичний вимір. Потрібне те, про що на початку наших зустрічей у Канаді говорив пан Берел Родел: «Добро має бути вшановане за будь-яких обставин».
[1] http://novpol.ru/index.php?id=162
[2] Ален Безансон. Лихо століття: Про комунізм, нацизм та унікальність Голокосту. Київ: Університетське видавництво «Пульсари» 2007, с. 30.
[3] Митрополит Андрей Шептицький: Документи і матеріали, 1899–1944, том ІІІ: Пастирські послання, 1839–1944 / ред. кол. Михаїл Гринчишин, Богдан Дзюрах та ін. Львів: Артос 2010, с. 7 (далі – Пастирські послання).
[4] Пастирські послання, с. 114.
[5] Пастирські послання, с. 541.
[6] Там само, с. 304.