Митрополит Антоній (Паканич). Принципи розвитку православної богословської освіти в Україні на сучасному етапі

Доповідь на конференції «Богослов'я в Україні: організаційний та освітньо-науковий контекст»

Шановні учасники конференції!

15 березня 2013 року Священний Синод нашої Церкви затвердив «Концепцію вищої духовної освіти УПЦ». В концепції знайшло своє втілення стратегічне бачення майбутнього богословської освіти як системи навчання та виховання. У зв’язку із цим кроком нашої Церкви хотілося б пояснити загальні принципи, на які, на наше християнське переконання, має спиратися процес розвитку православної богословської освіти в Україні.

Принцип перший - це пріоритет виховання.

Головним завданням світської педагогіки є формування всебічно розвинутої особистості. Для реалізації цього завдання світська педагогіка творчо поєднує навчання і виховання.

Християнська педагогіка завдання виховання висуває на перший план. При цьому під процесом виховання християнська педагогіка розуміє формування духовно зрілої особистості. Християнство – це перш за все цілісний спосіб життя. Цей спосіб життя задуманий Богом, але формується в результаті набуття особистістю певних навичок, які дозволяють сформувати ті якості характеру, які є чеснотами. При цьому процес набуття навичок передбачає взаємодію особистих аскетичних зусиль та благодаті Божої. Свобода і благодать – два крила, які піднімають людину до висот духовної довершеності.

Особливо відповідальним завданням є виховання у системі вищої духовної освіти майбутніх священиків. Перші християни порівнювали власне покликання із професією військових, особливо виділяючи готовність пожертвувати власним життям заради високих ідеалів. Виховання готовності до самопожертви, до смирення, до терпіння – це особливий досвід виховання, який є прищепленням надприродної любові. Ця любов – сама суть християнства. Прищепити її в результаті теоретичної передачі знань просто неможливо. Людина має ввійти в особливий світ церковного виховання, в якому і стає можливим преображення особистості доброго християнина на особистість священика. Звичайно, головне надає благодать рукоположення. Але безвідповідально було б не готувати майбутніх священиків до їх високого служіння шляхом духовного виховання.  

Чи можна забезпечити виховання майбутніх пастирів за межами церковних вищих духовних закладів? Питання риторичне. Нагадаю, що якщо в цілому ряді країн існують факультети православної теології в університетах, то вони мають подвійне підпорядкування. Існують різні форми цього підпорядкування, але виховання майбутніх пастирів цілком належить до сфери відповідальності Церкви.

Сьогодні звучать голоси за те, що в університетах могла б відбуватися підготовка богословів, яка нібито не передбачає таких вихованих завдань, які стоять при формування майбутніх священиків. Позиція ця видається повністю помилковою.

Бути богословом – це церковне покликання, не менш відповідальне, ніж покликання священика. Богослов має бути не менш сформованим за образом Христа, ніж священик. Богослов повинен мати ті самі духовні якості любові, смирення, розсудливості, що і священик. Служіння богослова вимагає не меншої готовності до самопожертви. Богослов'я – не менш важкий хрест, ніж священство. І було б безвідповідальним думати, що богословом може бути чистий теоретик, який не має відповідної загартованості церковним вихованням. Духовна сфера не терпить чистих теоретиків. Практична основа духовного вишколу необхідна богословам не менше, ніж священикам – для їхньої ж безпеки, для їхнього ж щастя. Тому маємо відповідально усвідомити: які б не були пропоновані варіанти духовної освіти, першим пріоритетом має бути виховання духовної особистості, яке здійснюється виключно Церквою, оскільки лише вона може здійснити таке виховання внаслідок власної природи. Жодна земна інституція, навіть найкраща і найбільш забезпечена, не може виконати цього завдання, оскільки не є Церквою, а тому не може за визначенням виховати ані священика, ані богослова.

Пам’ятаємо про цей пріоритет виховання, про нашу велику відповідальність.

Принцип другий, на якому б хотілося особливо наголосити – це необхідність автономії духовної освіти заради можливості отримання професійних знань та навичок студентами вищих духовних навчальних закладів.

Ні у кого не виникає сумніву, що для отримання знань і навичок лікаря, військового, музиканта найкраще вчитися у спеціальному вищому навчальному закладі – медичному університеті, військовому училищі, консерваторії. Такі заклади мають власну автономію та специфіку, оскільки, як і духовні вищі навчальні заклади, мають дати особливі знання, а головне – привити особливі навички, без яких потрібний суспільству спеціаліст просто не відбудеться.

Автономія таких закладів, як і особливий наголос на розвитку практичних навичок, ні у кого не викликає здивувань. Звичайно, медичні університети, військові училища, консерваторії виконують і загальні вимоги до вищих навчальних закладів. Специфіка професійної підготовки не заважає міністерству освіти та науки оцінювати якість професійних знань студентів та випускників таких закладів.

Вищі духовні навчальні заклади у цьому подібні до медичних університетів, військових ВУЗів, консерваторій, а тому заслуговують на аналогічне ставлення із боку держави. По-перше, підготувати майбутнього лікаря можуть саме лікарі, військового – військові, музиканта – професійні музиканти. Так само священиків і теологів, викладачів предметів релігійного спрямування мають готувати відповідні фахівці. Не можуть теологів підготувати звичайні релігієзнавці, священиків – професори філософії, викладачів християнської етики – просто хороші педагоги. Є своя специфіка, яка відома лише професіоналам. Усі виключення із цього правила залишатимуться лише виключеннями. І, як відомо, виключення не можуть створювати правил. По-друге, підготовка такого спеціаліста, як військовий чи музикант, часто потребує повного занурення у особливий спосіб життя. Так, хорошого офіцера, як правило, можна підготувати саме у закладах закритого типу. Там курсант цілодобово здобуває освіту та виховання, переживає повноцінну трансформацію особистості. Без повноцінного засвоєння нового способу життя у закладі закритого типу дуже важко стати хорошим офіцером. Навіть і не всі, хто закінчив відповідний заклад, перебувають на рівні вимог. Але держава спрямовує зусилля на розвиток таких спеціальних навчальних закладів, враховує необхідність їх автономії, враховує специфіку вимог до освіти, виховання, формування практичних навичок у таких закладах. Ми не вимагаємо чогось більшого. Ми просимо державу зрозуміти нашу специфіку, зрозуміти розумність та необхідність церковних правил, які існують для майбутніх священиків та богословів.

Зокрема хотілося б наголосити на такому важливому моменті, розвиваючи приклад подібності нашого семінариста до курсанта військової академії. Ні у кого не викликає здивування, що військове училище в першу чергу належить до армійської сфери компетенції, і лише побіжно підпадає під вимоги міністерства освіти. Така ситуація цілком нормально сприймається у суспільстві. Аналогічно і вищі духовні навчальні заклади завжди мають бути в першу чергу під контролем Церкви. Всяка інша ситуація – неприродна і може призводити до втрати самої можливості якісної освіти та справжнього професійного виховання.

Очевидно, що ми маємо докладати великих зусиль щодо оновлення вищих духовних закладів, підвищення якості освіти, уніфікації виховних практик. Але в цілому саме розвиток духовної системи освіти є головним напрямком наших зусиль. І визнання цієї системи освіти з боку держави має бути оцінкою наших системних зусиль. Ми намагаємося бути не просто на рівні звичайних інститутів чи військових училищ, але пробуємо бути кращими.

Принцип третій – це можливість синергії із світською системою освіти.

В нашому розумінні «синергія» – це співдіяльність, при якій повністю зберігається автономія тих, хто співпрацює. Але при цьому результати співдіяльності якісно перевищують ті, які б були досягнуті поодинці. Саме такою, на нашу думку, має бути модель взаємодії духовної та світської освіти, Академії та Університету.

Принцип синергії можна перш за все розтлумачити як принцип взаємної присутності. У Київській духовній академії та інших навчальних закладах УПЦ до навчального процесу активно залучаються світські спеціалісти. Зворотні процеси ще не набули свого розвитку. Хотілося б у зв’язку із цим згадати деякі позитивні приклади присутності православної теології в університетах. Так, в десяти провідних університетах Америки за минуле десятиліття були створені кафедри православної теології. Їхнім головним завданням стало ознайомлення університетського середовища із багатою спадщиною християнського Сходу, із сучасним православним богослов’ям. Підкреслю, що двадцять років тому цей процес почався із католицьких університетів Америки, але сьогодні мова йде про потребу і зацікавленість, які були у звичайних конфесійно нейтральних університетів. Цікаво, що на відповідні посади були запрошені практикуючі теологи, які мали і конфесійну освіченість, і світські звання. Від цих професорів очікували в першу чергу наукових робіт, цікавих для університетського середовища, а вже у другу чергу – власне викладання. Важливо, що перебуваючи в університеті, ці православні богослови не стали заручниками компромісів із світськими вимогами світогляду. Від них ніхто таких компромісів не вимагав. Адже їх запрошували в університети як живих носіїв традиції, які могли б засвідчити та пояснити цю традицію, а не спотворювати її. За таких умов ця плеяда університетських викладачів православної теології виявилася за своїми світоглядними принципами навіть більш традиційною, ніж викладачі конфесійних православних учбових закладів Америки. Такий консерватизм дозволив творчо розкрити багатства православної традиції, представити саме її як можливу основу для духовності XXI століття. Зацікавлення до православ'я в університетах Америки зростає, і кожного року відкривають нові кафедри, створюються нові наукові дослідницькі центри, відкриваються посади професорів. У світі, який намагається знайти орієнтири для життя «після постмодернізму», православна духовність, пояснена за допомогою мови сучасної гуманітаристики, виявилась найбільш актуальною. І це знак часу для нас. Ми живемо не в країні із православною діаспорою, а у країні з багатою православної традицією. Нехтувати можливостями, які існують сьогодні – безвідповідально. Особливо важливо задуматися над майбутнім сьогодні, в рік ювілею – 1025-річчя Хрещення Русі. Якщо після пам’ятного 1988 року Церква отримала свободу для повноцінного розвитку, то одним із наслідків цьогорічного ювілею могла б бути нова якість присутності православної духовної традиції у сфері освіти. Ми не закликаємо до порушення кордонів, встановлених 35 статтею Конституції. Ми говоримо про максимально можливу співпрацю при збереженні взаємної автономії. Співпрацю, яка може вдихнути нове життя в наше суспільство, стати початком духовного відродження України в  XXI столітті.

У своєму зверненні до Президента України з приводу 1025-річчя Хрещення Русі Священний Синод УПЦ 15 березня цього року наголосив на потребі у більш тісній співпраці Церкви та держави заради нормалізації правового стану вищих навчальних духовних закладів. Зокрема, в звернені говориться: «Українська Православна Церква вважає, що у процесі реформування законодавства щодо вищої освіти необхідно створити механізм державного ліцензування і акредитації духовних навчальних закладів та захисту соціальних прав їх студентів, випускників і викладачів». Вважаємо, що університети могли б підтримати зусилля Церкви, знайти можливості для сприяння ліцензуванню та акредитації вищих навчальних духовних закладів. Для нас важливо мати не лише державне визнання, але і всебічне визнання наукового та освітнього середовища України. Кожен спільний якісний проект у сфері наукових досліджень, підготовки та перепідготовки кадрів вищої кваліфікації важливий для нас як науковців та педагогів. Ми закликаємо університетську спільноту бачити у викладачах вищих навчальних духовних закладів своїх колег, які теж займаються наукою, освітою та вихованням. У нас є численні наукові та педагогічні досягнення, є позитивна динаміка розвитку духовної освіти, є прості та зрозумілі принципи цього розвитку.

Сьогодні є всі умови для якісно нового етапу розвитку православної богословської освіти в Україні. Це пов’язано із реформуванням вищих навчальних духовних закладів, із розширенням присутності православного богослов'я в університетах, із зростанням суспільної значимості традиційних цінностей для духовності XXI століття. Закликаю всіх максимально використати існуючі історичні можливості, рішуче подолати залишки дискримінації за релігійною ознакою, яка заборонена 11 статтею Конституції України, по-новому співробітничати заради спільного блага науки і богослов'я, Церкви і суспільства.

Антоній, митрополит Бориспільський,

ректор Київської духовної академії і семінарії,

керуючий справами Української Православної Церкви

Джерело: Сайт КДАіС