І.Ч. - "Львівська газета", 23 квітня 2004 р.
29 квітня 2003 р. минуло 140 років від дня смерті митрополита Г. Яхимовича, але цієї круглої дати не зауважив, схоже, ніхто.
Нині Григорій Яхимович відомий лише вузькому колу фахівців, хоча за життя і в перші десятиліття після смерті його вважали популярним діячем, який претендував навіть на канонізацію в галицько-українському національному пантеоні (що, між іншим, пустував і після його смерті – десять літ принаймні), ба навіть на статус мученика. Не дивно, що кошти на пам’ятник йому у Львові збирали ще в 1880-ті роки. Проте справи так і не допровадили до логічного результату. Він народився 16 лютого 1792 р. у сім’ї пароха села Підбірці, що поблизу Львова. Навчався у Львівській і Віденській духовних семінаріях (оскільки Віденська духовна семінарія була елітним навчальним закладом, то останнє вказує або на родичання з кимось із тодішніх церковних ієрархів, або на батькову заможність). Висвятили 1816 р., докторат із богослов’я і філософії склав у Відні 1819 р. 1818 р. – вікарій парафії св. Варвари у Відні, з 1819 р. очолював кафедру релігії Львівського університету, з 1825р. – кафедру педагогіки, 1837р. – декан теологічного факультету, 1860-1861 – ректор Крилошанин Львівської капітули з 1835 р., ректор Львівської духовної семінарії у 1837-1848 рр. Від 1841 р. – єпископ помпейопольський (що це за Помпейополь – мені не відомо; чи не славетні Помпеї?), суфраган (єпископ-помічник) митрополита Михайла Левицького, 1848-1860 – єпископ перемиський. Під час революції 1848 р. – депутат Райхстаґу, організатор і перший голова Головної Руської Ради у Львові, співорганізатор Галицько-руської матиці і Народного Дому. Кавалер Хреста Командора ордена св. Леопольда. Митрополит у 1860-1863 рр. Був це перший галицький політик-єпископ. Утім, цьому сприяли й обставини. На початку 1848 р. всю Європу охопило полум’я революції (“Весна народів”), а оскільки Галичина була тоді частиною Центральної, а не Східної Європи, то Львів так само побачив барикади. Згідно із засадами патримоніалізму, митрополити заступали й політичні інтереси галицьких українців, проте, оскільки про український національний рух як власне “рух” до 1848 р. говорити не доводиться, то цей напрямок їхньої активності був мінімальним. Але навесні 1848 р. ситуація змінилася кардинально. Втім, митрополит Михайло обачно уникнув надмірного заанґажування в бурхливі політичні сцени і доручив цю місію своєму суфраганові. Треба зауважити, що українці здебільшого належали не до революційного пропольського, а до контрреволюційного прогабсбурґівського табору. Звідси їхня зневажлива назва – “шварцґельбери” (“чорно-жовті”, кольори прапору Габсбурґів). Очолював їх єпископ Яхимович. Він став на відверту проурядову позицію, був одним із основних дорадників губернатора Галичини Франца Стадіона. Звідси – ще один міф, залюбки повторюваний польськими публіцистами навіть у міжвоєнний час: українців “винайшов” граф Стадіон. Загалом цікаво порівняти байки про наших “винахідників”: частина поляків зараховувала до них навіть намісника Галичини у 1888-1895 рр. графа Казимира Баденього і його брата Станіслава (поляків!), натомість російський уряд вважав такими “польську”, “німецьку” і навіть “жидівську” “інтриги”. Тож Яхимович щодо поляків був непримиренний і відкидав будь-які пропозиції компромісу. Кажуть, що коли вершки львівської аристократії князі Андрій Любомирський і Лев Сапіга та граф Володимир Дідушицький звернулися до нього з проханням перейти з римського у грецький обряд, він їм відмовив, мотивуючи своє рішення тим, що русини, мовляв, своєї шляхти не мають і її не потребують. Хоча це не завадило йому самому прийняти від цісаря титул барона… Не важко здогадатися, що особливу довіру Яхимович мав у Відні й після поразки революції. Втім, у його лояльності були свої межі: у 1859 р., коли австрійці наполягали на впровадженні в українську мову латинської абетки, цю реформу звели нанівець за активної участі саме Яхимовича. І хто знає, якби не його впертий опір, де були б ми нині: недарма ж кордони об’єднаної Європи зупинилися на західному кордоні кириличного світу… У зв’язку з відновленням конституції і з першими виборами до Галицького сейму 1861р. Яхимович знову опинився у вирі подій. Все ж, як раніше М. Левицький, так само митрополит Яхимович переклав рутину буденної політики на свого суфрагана єпископа канатійського (які все-таки гучні титули носили галицькі єпископи; Канато – це десь в Італії!) Спиридона Литвиновича, який фактично був керівником “Руського клубу” в Галицькому сеймі та австрійському райхсраті. Та з іншого боку, він усе ж контролював Литвиновича значно більше, ніж його контролював Левицький, і наполіг на продовженні “твердого” курсу щодо польських політиків. Цікаво, однак, зауважити, що в Сеймі обидва єпископи майже не з’являлися. Тож нічого дивного, що поляки Яхимовича ненавиділи, а за керівництво українською політикою зі Святоюрської гори її творці отримали прикметник “святоюрці”. Яхимович помер несподівано. 29 квітня 1863 р. він не прокинувся у своєму палаці на Святому Юрі. Ще довго після його похорону львів’яни пліткували про нібито отруєння митрополита, зважаючи на той факт, що до розпочатого 1863 р. польського повстання він поставився вкрай негативно. Митрополита Яхимовича поховали на Городецькому цвинтарі (знаходився приблизно в районі сучасного приміського вокзалу на Городоцькій). Наприкінці XIX ст. цвинтар ліквідували, а труни Яхимовича та його суфрагана і наступника Литвиновича з великими почестями перенесли в гробницю Львівської капітули на Личаківський цвинтар.
http://www.gazeta.lviv.ua/2004/04/23/NewspaperArticle.2004-04-23.0715