Рівно 85 років тому, 15 липня 1941 року, на Кафедру Митрополита Київського і Галицького, Екзарха всієї України було призначено Ніколая Ярушевіча. Чому саме на його кандидатурі зупинився Московський Патріарх Сергій, та як так сталося що для новопризначеного Єпископа Київ виявився абсолютно чужим?
Борис Дорофєєвіч Ярушевіч народився 31 грудня 1891 року у Литовському Каунасі в родині священника білоруського походження. 1908 р., у зв’язку з переведенням батька до столиці російської імперії переїхав до санкт-пєтєрбурґа, де закінчив Введенську гімназію, повчився на фізико-математичному факультеті імператорського університету, після чого у 1910 р. вступив до тамтешньої Духовної академії, яку завершив у 1914-му. Особливістю студента було його блискуче навчання у всіх названих закладах, а також талант непересічного проповідника. То ж не дивно, що академію він закінчив зі ступенем кандидата богослов’я, у 1917-му отримав ступінь магістра (що за тогочасною системою освіти було назвою наукового ступеня), а у 1949 р. ― доктора.
10 жовтня 1914 р. Борис Ярушевіч був пострижений у чернецтво ректором академії та своїм патроном Єпископом Анастасієм Алєксандровим, наступного дня приймає висвячення на диякона, і 12 жовтня ― на пресвітера. Бере активну участь у проповідницькій діяльності Санкт-Пєтєрбурґскій єпархії, а вже 26 жовтня рішенням Святішого Синоду Російської Церкви призначається духівником-проповідником на фронт Першої Світової війни.
27 листопада 1914 р. ієромонаха Ніколая призначають полковим священником лейб-гвардії Фінляндського полку, який щойно зазнав серйозних втрат у боях на Варшавщини та Краківщині. Намагаючись полегшити фізичні страждання поранених о. Ярушевіч починає вивчати медицину. Проте, сам капелан теж постраждав, захворівши на важку форму ревматизму, через що його офіційно евакуюють на лікування до пєтроґрада ― так тоді на тлі антинімецьких настроїв у російській імперії перейменували санкт-пєтєрбурґ. Більше на фронт цієї війни він не повертався.
У фактично рідному місті колишній капелан займається науковою діяльністю, пише статті, викладає в реальному училищі Чєрняєва та Петроґрадскій Духовній семінарії. 12 грудня 1916 р. призначається настоятелем церкві святителя Миколая Чудотворця при дитячій лікарні, а 03 грудня 1918 ― тимчасово виконуючим обов’язки очільника Петропавлівського собору м. Пєтєрґоф. З цією парафією, розташованою у місті літньої резиденції російських імператорів його пов’язуватиме тривала історія.
Існує припущення, що ієромонах Ніколай зацікавився настоятельством у цьому соборі ще з 1915 року: одні пов’язують це з його кар’єризмом, а інші ― з любов’ю до архітектури міста [5, с. 75]. Так чи інакше, однак саме у Петерґофі розкривається його талант проповідника, що наставляв і втішав людей під час буремних років атеїстичної пропаганди більшовиків, які вже захопили владу на росії. За короткий час у церкві налагоджується урочисте звершення богослужінь, і, задля щоденного служіння Літургії запрошуються ще двоє протоієреїв, один із яких був одруженим з тіткою о. Ніколая по матері.
21 жовтня 1918 р. Пєтроґрадская єпархія отримала з москви розпорядження, згідно з яким «монахи можуть лише тимчасово виконувати обов’язки парафіяльного священника» [цит. за 5, с. 80]. У зв’язку з цим 27 грудня уже архімандрита Ярушевіча призначаються намісником Алєксандро-Нєвской лаври пєтроґрада. Та, попри це призначення, парафіяни пєтєрґофского собору обрали його «почесним настоятелем» і продовжували підтримувати з ним активні зв’язки.
У червні 1907 року парафіяльна рада Петропавлівської церкви звернулась напряму до Московського Патріарха Тіхона з проханням утворити у них Єпископську кафедру. Автори листа зазначали, що всі парафії міста підтримують таку ініціативу. Невідомо, як не це відреагував сам Патріарх, однак про лист дізнався Митрополит Вєніамін Казанскій, який сприйняв цю ідею негативно, скликав засідання благочинних, яке рішуче засудило таку думку.
Тут варто відзначити два аспекти у діяльності РПЦ, які й досі там активно культивуються. Перший, це коли до вищого керівництва надходять якісь звернення, в яких жаліються на свого Єпископа, або проявляють якусь ініціативу в обхід свого Преосвященного, то часто-густо про це одразу повідомляють очільника єпархії про якого йдеться у таких листах; якщо з боку патріархії чи митрополії до нього немає питань, то документ повертають ― але не відправнику, а саме цьому Єпископу. Найчастіше все завершується покаранням автора чи авторів звернення уже безпосередньо на місці. Тож, цілком можливо, що сама така історія відбулася й зі зверненням парафіяльної ради Петропавлівського собору. У будь-якому разі у патріархії мали уточнити думку Митрополита такої значущої для росії єпархії, як Пєтроґрадская.
Другий аспект полягає у тому, що коли єпископи в РПЦ хочуть винести у своїй єпархії якесь різке та рішуче рішення, то вони часто не роблять це одноосібно. У такому разі можуть зібрати єпархіальну раду, яка вже сама звернеться до Єпископа з проханням чи рекомендацією зробити саме так, як це хочеться їхньому Преосвященному керівнику. У такому разі з останнього знімається вся відповідальність за неприємну ухвалу, адже це не він винен, а до нього звернулись авторитетні священники ― тож, він має дослухатися до їхньої поради». Разом із тим розмивається відповідальність, й водночас «пов’язують усіх» дотичних до (найчастіше) покарання.
Чи послуговувався другим підходом Митрополит Вєніамін? Навряд. Усе ж це був час після Священного Собору Православної Російської Церкви 1917 ― 1918 років, після якого ще продовжували лишатись «волелюбні» соборні думки російського духовенства, й Єпископ міг просто оговорити з благочинними отриману інформацію, що парафіяни собору пєтєрґофа хочуть мати свого Єпископа (нехай і вікарного), а для всіх не було секретом, що саме намісник їхньої лаври у чудових стосунках з авторами звернення. Тож, цілком логічно могла виникнути думка, за якою безперечно талановитий, та водночас амбітний архімандрит Ярушевіч намагається у такий спосіб здобути для себе єпископство за підтримки людей, які його дуже люблять і поважають. Так чи інакше, однак саме зібрання благочинних у зверненні до Митрополита Вєніаміна зазначило: «Наскільки благочинницькому нагляду відомо […] питання про єпископську кафедру не лише не обговорювалось, але навіть і не виникало ‹…› Благочинна рада вважає своїм обов’язком: 1. Вказати парафіяльній раді та причту Петропавлівського собору м. Пєтєрґофа незакономірність обраного ними шляху ‹…› 2. Вважає своїм прямим обов’язком донести до Вашого, Ваше Високопреосвященство, відому, що це клопотання є абсолютною несподіванкою не лише для сільських громад, але й навіть для деяких міських» [цит. за 5, с. 84].
Сам же Митрополит Вєніамін Казанскій буде арештований більшовиками 01 червня 1922 р. за опір оновленству (яке тоді нова влада активно підтримувала), засуджений любителями лєніна до розстрілу та вбитий найближчим часом. У 1992 році його канонізовано як священномученика.
Тож, у відкритті хоча би вікаріатства у пєтєрґофі було відмовлено. Та, історія з намаганням його утворити не припинилась, й на початку 1921 р. при цілковитому інформуванні про справу архімандрита Ніколая у місті знову почали збирати підписи задля цієї справи, й уже 11 січня до Митрополита Вєніаміна прибула, як писав про це сам Ярушевіч: «чисельн[а] делегаці[я], з представників від ново- та старопєтєрґофскіх парафій, від навколишніх 2-х сіл та від червоноармійців Пєтєрґофского гарнізону (400 підписів)» [цит. за 5, с. 84]. На це Митрополит відповів, що порадиться з представниками лаври та пєтєрґофа щодо подальшого перебування Ніколая в одному з цих місць у разі єпископської хіротонії.
Таким чином, уже ні для кого не було секретом, що пєтєрґофці хочуть мати собі Єпископом архімандрита Ярушевіча, в якого були настільки «натягнуті» стосунки зі своїм Митрополитом, що коли їм доводилось служити разом, то для намісника лаври за його власним зізнанням такі «свята пройшли сумно» [цит. за 5, с. 84].
Вєніамін обрав варіант, який водночас задовільняв прохання «хадаков» (серед яких були й сотні червоноармійців ― факт, який не міг не насторожувати Митрополита, адже невідомо, що ті могли вчинити у разі відмови), амбіції Ніколая та його, очільника єпархії, власну гідність: звернувся до Патріарха Тіхона з проханням про хіротонію Ярушевіча на Єпископа Пєтєрґофского з одночасним керуванням лаврою. «Лазівкою» було те, що у проханні було зазначено про звершення рукоположення лише після досягнення кандидатом тридцятирічного віку. Патріарх на це погодився, і такий вихід дав Митрополиту Вєніаміну один рік затишшя хоча би з цього боку.
07 квітня 1922 р. архімандрита Ніколая було висвячено на Єпископа Пєтєрґофского, де він служив уже на Вербну Неділю 09 квітня з великою кількістю радісних шанувальників його творчості. Таким чином, Єпископ Ніколай буквально «видзьобав» собі єпископство для радості своєї та прочан, однак цей факт «підточив» повагу до нього з боку духовенства Пєтроґрадской єпархії, яке вважало що найкращим варіантом було би сходження по кар’єрі не «через народ знизу вверх», а «через керівництво зверху вниз».
Невдовзі розпочалась ціла низка швидких і диких подій: був арештований і розстріляний Митрополит Вєніамін, на три роки вислано до Казахстану ще одного вікарного Єпископа Алєксія Сіманского (майбутнього Патріарха РПЦ); у цей час влада активно підтримує т.зв «оновленців», які масово забирали собі храми Пєтроґрадской єпархії; Єпископ Ніколай заявив о своїй повній лояльності Совєтській владі. Аби якось отримати легалізацію від більшовиків Ярушевіч починає доволі часті контакти з оновленцями, які відкидали Патріарший устрій Російської Церкви, впроваджували (радше ― відновлювали) шлюбність єпископату, могли переходити на російський «єзик» при богослужінні, та найбільше ― проявляли себе як таких собі «прогресивних революціонерів» у церковному середовищі, що максимально лояльні до більшовицької влади. Такі контакти викликали масу критики до Пєтєрґофскоґо Єпископа, який лишився єдиним незаарештованим з єпископату всієї єпархії. Останній факт теж викликав у духовенства та вірних підозру співпраці Ярушевіча з органами ОҐПУ (попередника НКВД та КҐБ).
Нову причину недолюблювати себе Єп. Ніколай викликав тим, що очолив «рух за автокефалію» Пєтроґрадской єпархії. Насправді, до автокефалії це не має ніякого відношення, однак ця термінологія вживається москалями до подій часів Патріарха Тіхона. Справа у тому, що у 1920 р. Московський Патріарх, разом зі Священним Синодом і Вищою Церковною Радою прийняли постанову № 362 [1, c. 169] за якою у випадку неможливості прямого контакту з патріархією через рух лінію фронту, чи якісь інші причини, єпархії могти перейти на самостійне керування (пп. 2 і 4), а вікарні єпископи за потреби наділялись правами єпархіальних (п. 5а). Номінально у цьому рішенні немає жодного слова ані про автономію, ані тим паче за автокефалію. Однак, московити люблять перекручувати поняття у разі, якщо це стосується суто їх, а тому свідок тих подій А. Лєвітін-Краснов [2, с. 39], за ним В. Шавров [3, с. 146], а також більш сучасні С. Сурков [5, с. 124] та М. Шкаровскій [6, с. 20] з урочистістю називають цей період «пєтроґрадской автокєфалієй», хоча це не просто перебільшення, а видавання бажаного за дійсне, адже в указі йдеться лише про впорядкування адміністративного керування максимум на засадах фактичної автономії, однак без уживання цього терміну.
Залишившись єдиним Єпископом у колосальній за розміром єпархії Преосвященний Ніколай вирішив скористатись цим указом з декількох логічних причин: по-перше, це давало надію на реєстрацію єпархію в державних органах (де мала б значитись її непов’язаність з москвою напряму), що дало б можливість хоча би призупинити перехід парафій до оновленців, які мали державну реєстрацію; по-друге, такий стан допоміг би уникнення участі у серйозному протистоянні між Патріархом й оновленцями, що оголосили його відстороненим; по-третє, статус постанови № 362 дозволяв легше контактувати з «оновленими» у Пєтроґрадской єпархії (мовляв, ми обидва є легальними, то нащо нам сваритись); по-четверте, задіяння такої опції автоматично ставило його на місце керівника єпархії.
Можливо, серед усіх цих аспектів останній і не становив найголовнішого для героя розвідки, однак саме так це сприйняли усі ув’язнені вікарії. На початку 1923 року від Пєтєргофского Єпископа до них прибули (до кожного окремо, адже перебували у різних місцях заслання) делегації пресвітерів єпархії з запитаннями від Ярушевіча, першим з яких було чи вважають вони його тимчасово керуючим єпархією з правами єпархіального Єпископа. Однак єпископи Кронштадскій Вєнєдікт та Ладожскій Іннокєнтій відповіли відмовою визнавати Ніколая єпархіальним Єпископом.
Завершилось усе тим, що органи держбезпеки стали активно слідкувати за Єп. Ярушевічем, одночасно збираючи доноси від оновленців на нього та найближчих помічників з духовенства. А 09 (або, за іншими даними ― 24) лютого 1923 року [5, с. 135] їх усіх було заарештовано. На допитах ув’язнений доволі професійно відходив від провокативних інтерпретацій цитованих слідчими його слів, що свідчить як про ерудованість, так і загалом чималий інтелектуальний рівень арештованого. Та, попри нестачу матеріалів для гучної чи бодай публічної справи, обвинувач мав право відправити будь-кого на заслання навіть без суду (можливо, саме цим і пояснюється термін, отриманий Алєксієм Сіманскім), а тому постановою від 30 березня 1923 р. Єпископа Ніколая було заслано на три роки до Комі-Зирянскої автономної області.
27 червня 1923 р. з-під домашнього арешту було відпущено Патріарха Тіхона, який 23 вересня поставив на Пєтроґрадскую кафедру новорукоположеного Єпископа Мануіла Лємєшевского, який з титулом вікарного Лужского мав права адміністрування всієї єпархії. Таким чином навіть і не розпочавшись закінчилась т.зв. «Пєтроґрадская автокефалія».
Використана література