Між надією і загрозою. Ще раз довкола диспуту «Чи Бог існує?»

Пізнайте істину й вона визволить вас

Євангеліє від Івана 8, 32

 «Безумный человек ходил по различным церквам

 и пел в них свой Requiem aeternam deo»

Фридрих Ницше «Веселая наука»

Мова про Бога є водночас мовою про людину. Другий диспут «Чи Бог існує?», як зрештою і перший «Чи є Бог ? – За і Проти», показав характер сучасного спору про існування Бога, який розгортається не в контексті питання про Його існування, але радше розумності, доцільності і моральності. Я відмічала це у моїй попередній статті «Огляд атеїстичної думки України та характер дискусії «атеїсти – церква»».

Юрій Чорноморець розпочав промову від телеологічних і антропологічних доказів існування Бога св. Максима Сповідника. Він виклав представлення світу як чотирьох просторів існування людини – раціонально створеного космосу, який кожною своєю складовою відсилає до Творця, внутрішньої сфери як феномену совісті – вродженого морального закону, простору людської комунікації – суспільства, та врешті церкви як спільноти вірян і місця зустрічі з Господом. Всі ці світи є тісно взаємопов’язані й становлять гармонійну цілісність. «У цьому світі все влаштовано для існування людини. Для фізиків, біологів це настільки очевидне, що вони і придумали антропний принцип» – наголосив Юрій. На його думку, навіть якщо припустити випадковість виникнення життя на землі, вона настільки таємнича, що спонукає замислитись про Бога.

Представлена концепція виявляє розумність та доцільність існування Бога, а також глибокий сенс екзистенції людини. Вона наділена релігійною інтуїцією, що дозволяє пізнавати Бога і Його замисел. У цьому думка теолога співзвучна з аргументацією Олександра Філоненка на першому диспуті. Віра пробуджує розум і спонукає до рефлексії, а не становить її заперечення. Власне добро і розумність ідеї Бога вказують на його сутність. Відтак, на мою думку, не можна погодитись з закидами, що Філоненко і Чорноморець оминали в своїй аргументації питання визначення ідеї Бога. Адже як людина пізнає Бога? Передусім через спостереження світу та власний життєвий досвід. Натомість тверде переконання Євграфа Дулумана, що він може навести дефініцію Бога, визначаючи Його як уособлення надприродного і непізнаного, зовсім не збагачує розуміння транценденції та схильності до віри людини. Він визнав, що засобами формальної логіки неможливо довести існування Бога. Але лише тому, що згідно нього логіка має справу з існуючими речами, а Бог не існує. Тим не менш запевнив, що може довести, що Бога немає. Атеїст невпинно наголошував, що Бог себе ніяк не проявляє, а отже «вчення про Бога з практикою ніяк не пов’язане». Однак ми не отримуємо вичерпне пояснення чому суспільству потрібно нав’язувати віру в Бога дитині…

Найбільшим об’єктом нищівної критики Дулумана становить така суспільна група як «попи». Ця підступна група виявилась надто витривалою, успішно переживши часи примусової атеїзації радянського режиму, та відновивши свою діяльність запаморочення людей. Втім, він, атакуючи лише православну церкву Московського патріархату, а інші конфесії та релігії лише побічно згадуючи, не дає логічного пояснення виникнення релігії та її існування протягом всієї історії людства. Більше того, його бачення людини наскрізь фаталістичне і негативне. Подивімось на це детальніше. Якщо людина протягом століть вірить в Бога та поклоняється Йому в різних релігіях, якщо дозволяє оманювати себе якійсь суспільній групі й від дитинства всотує ідею Бога, що є фікцією, позбавленою сенсу, ба навіть шкідливою?! Жоден прогрес техніки і науки, зусилля філософів довести не існування Бога та механізм виникнення релігії, не здолав визволити людство від віри в надприродне єство та безсмертність душі… А навіть найдурніший піп здатний навернути на свою віру та підкоряти людину через культ Бога! Виникає питання –  чи людина взагалі є істотою, наділеною розумом і вільною волею? Видається, що ні, якщо можна настільки легко поневолити її ідеєю Бога від самого дитинства, викривляючи назавжди її свідомість. Чи не є так, що вірити в Бога не становить невблаганне призначення людини аж до кінця світу?!

Євграф Дулуман в своїй аргументації твердо наголошував на постулаті практики як критерію істини. Безліч концепцій, через призму яких ми сприймаємо світ, серед яких й ідея Бога, перевіряються на практиці. Як є на практиці? історія людства зовсім не надихає на оптимізм. Спочатку людина створила ідею Бога через незнання світу та страх до непізнаного. Але потім розвиток науки і майже вичерпне знання про світ, згідно слів Дулумана, не змогли знищити релігію. Далі владарі спільно з групою священиків використали цю ідею би утримувати своїх підданих у неволі. Проте викриття цього всесвітнього змову Фридрихом Ніцше, механізму заміщення Зиґмунтом Фройдом та виявлення Карлом Марксом шляху розв’язання через зміну суспільно-економічних відносин, врешті славетну перемогу жовтневої революції й створення атеїстичної держави, далі не впорались з вірою. Радянський Союз розпався, «дитсадки та піонерські табори закрити, а церкви відкрили» – перемогло зло і «мораль занепала, а за роки незалежності померло більше людей ніж внаслідок голодомору»… Відтак світле майбутнє, до якого почали рухатись у СРСР, знову невблаганно віддалилось… Над людством нависла нова тінь всесвітньої катастрофи та винищення.

Тож згідно прогнозу Дулумана, якщо християнство не завершило багатотисячний процес винищення європейської цивілізації, то має нагоду довершити це в цивілізаційному зіткненні з ісламом. Відтак релігія торжествує – перед нами доба нових релігійних воєн. Втім сам атеїст визнає, що людина за природою не є доброю й прагне нищення. Безперечно, проблематика морального закону, а також існування зла в світі є фундаментальною в дискусії про Бога. Це питання порушував у своїх статтях щодо диспутів Юрій Вестель «Несколько замечаний по поводу киевских диспутов «Есть ли Бог?»» та «Можно ли доказать, что Бог есть? По следам прошлого и в преддверии нового киевского диспута о существовании Бога». Однак який вихід з такої невтішної ситуації?

Є. Дулуман критикує ідею Бога з погляду логіки як суперечливу. Водночас його бачення містить не менше протиріч – з одного боку це віра в прогрес людства і науки, що відриває дійсну істину речей, а з другого відбувається подальше нав’язування релігії. Приймаючи твердження про нав’язування релігії, слід погодитись, що християнство становить невід’ємну рису європейської цивілізації. Якщо надалі християнські цінності відіграють велику роль у суспільстві, будучи підставою совісті, чи ж можна їх визнати універсальними цінностями?.. Більше того, хоч на перший погляд так не видається внаслідок активності фундаменталістських течій, іслам також міцно закорінений у юдео-християнській культурі. Юдаїзм, християнство та іслам – це монотеїстичні релігії,  які об’єднує віра в єдиного Бога особу, що об’явився людині в історії несучи Об’явлення спасіння. Видається, ретельне дослідження повинно вміти відділяти релігію як таку від політики, яка намагається використати її як свій інструмент. Натомість аналіз Дулуманом релігійної думки виявляє його власну необізнаність у теології й Святому Писанны, а також обмеженість лише однією конфесією.

Далі атеїст звинуватив християнство у винищенні грецького надбання європейської цивілізації. Французький філософ атеїст Мішель Онфре нагадує, що коріння Європи є також грецька філософія і римське право. Він написав у своїй книзі «Трактат атеології. Фізика метафізики», що юдео-християнська модель непомітно присутня всюди, навіть у медицині й законодавстві. Французький письменник і журналіст Дені Лансель на це питання, яке я задала йому в інтерв’ю (див.: Колегія. – №2 (15) 2008. – С. 33-40) зауважив: «Грецька філософія і римське право багато дали суспільству в сфері рефлексії й суспільної організації. (…) Однак ані грецькі мислителі, ані латинські юристи не здолали перемогти в античності лихо невільництва. Вони не змогли подолати тодішній риф зневаги людини. Саме прихід християнства поволі уможливив звільнення невільників у суспільстві за законом, що витікав з блаженства Ісуса Христа і навчання святого Павла: «Немає вже ані юдея, ані грека, ані невільника, ані вільної людини». Завдяки посланню Євангелія Ісуса Христа всі люди отримали рівність у гідності перед Богом». (с. 36) Хочу відмітити, що іспанський філософ атеїст Фернандо Саватер не воює з християнськими цінностями, які визнає універсальними, відділяючи їх від пов’язання з трансцендентністю.

Запекла боротьба Євграфа Дулумана з релігією відлунює тоталітарним мисленням. Він намагається монополізувати істину. Однозначно приписує все зло релігії, особливо православному віросповіданню, згадуючи наче Золотий вік час Радянського Союзу. Однак його підбір фактів є вибірковим й зовсім оминає темні сторінки радянського режиму, зокрема порушення прав людини і скоєння злочинів проти людства. Для нього різноманіть релігій та віросповідань становить лише яскравий доказ фальшивості релігії та не існування Бога. Натомість Юрій Чорноморець відмітив багатство у цій різноманітності, наводячи приклад плідного спілкування зі своїми друзями християнами юдеями і мусульманами. Власне ці різні релігійні традиції відображаються неповторність і багатство досвіду Бога. Останній намагався представити цілісний образ світу, місце в ній релігії як способу комунікації з Богом та совісті як фундаментального морального закону, який може мати різне наповнення, дозрівати і бути викривленим. Натомість Євграф Дулуман затримувався на наведенні одиничних перверсійних і аморальних прикладів. Однак така аргументація є методологічно хибною і не вказує на загальні закономірності, які б пояснювали ідею Бога та існування релігії. Можна в нескінченність наводити як негативні, так і позитивні приклади на доказ існування чи не існування Бога. Хочу навести думку Імануїла Канта, який стверджував, що спостереження поведінки людей не дає жодного явлення про моральний закон й не можна на підставі узагальнення поодиноких прикладів вивести загальну максиму поведінки.

З другого боку, бачення світу і людини Дулуманом сильно нагадує вчення гностиків, які бачили спасіння в знанні, доступ до якого мають лише вибрані. Решта людства не може досягти спасіння й пізнати істину через природну нездатність її пізнати. Адже, на його думку, головною причиною виникнення релігії є невігластво. Тож виходить, що визволитись від безглуздої й аморальної примари Бога є долею лише вибраних «просвітлених» надлюдей, які змогли «відчарувати» свою підсвідомість й побачити істину. Вражає своєрідний месіанізм в запереченні існування Бога й шкідливості релігії українського атеїста, який незламно вірить, що пізнав дійсну істину речей. Він атакує християнство як своєрідний пророк невіри, що веде активну проповідницьку діяльність несенню людству світле Об’явлення не існування Бога та спасіння від темної неволі примарного світу релігії. Я не буду тут детальніше зупинятись на цьому, проблематику витоків атеїстичної думки я детальніше виклала в статті «Дороги до атеїзму». Атеїзм є релігійним феноменом – адже невпинно перебуває в тіні питання відносин людини і Бога. Саме в контексті містичної боротьби з Богом можна інтерпретувати вигук Євграфа Дулумана наприкінці диспуту «Навіщо ти (Христос) прийшов до нас? Залиш нас так, як ти залишив інші світи!». Питанню атеїстичної містики заперечення я присвятила статтю «Містика заперечення. Атеїзм як релігійний феномен».

Аргументація за і проти існування Бога має риторичний характер. В аргументації атеїстів часто можна зауважити ототожнення атеїстичного заперечення ідеї Бога з науковим. Вони пропонують здійснити «акт віри», але в людину і його розум. Однак їхній власний досвід, попри намагання видатись науковими і безсторонніми, відіграє ключову роль в прийнятті атеїстичної позиції. Найкращим прикладом може послужити нищівна критика Євграфа Дулумана православної церкви, що відображає його власний негативний досвід з часів семінарії. Подеколи за ненавистю і волею деструкції християнської культури приховується щирий пошук – відчайдушний і схиблений навіть до марксистсько-ленінської ідеології – справжньої християнської віри й істинного світу цінностей.