Більше трьохсот парламентаріїв, які представляють майже всі — виняток становить "Голос" — партії та групу позафракційних депутатів, об'єдналися під стягом захисту "вічних цінностей українського народу" і проти спроб "знищити фундаментальне природне право в ім'я політичної моди". Не ніяковійте й не чухайте потилиці: це саме те, про що ви подумали. Депутати єдиним фронтом виступають на захист сім'ї та шлюбу, освячених церквою, проти "гендеру" й інших "політичних мод".
А ви справді думали, що в Україні можливий ліберальний порядок денний? Ви справді повірили в "лібертаріанство", під маркою якого "нові обличчя" йшли у владу? Сподіваюся, ваше приземлення не виявилося занадто травматичним.
Про зміну орієнтації
Після єдиного пориву депутатів виступити на захист "сімейних цінностей" можна було б уже нічого не пояснювати. Однак я скажу кілька слів, — не вважайте політичною модницею. "Фундаментальні природні права", які кинулися захищати "нові обличчя", мають мало спільного з правами людини. Про це, зокрема, можна судити із заяви голови правлячої партії Олександра Корнієнка стосовно долі Стамбульської конвенції про запобігання домашньому насильству: її знову не ратифікують, бо в парламенті "висока довіра до церкви", а церква проти конвенції, оскільки там "гендер" та інші "політичні моди", які суперечать "фундаментальному природному праву". Тобто праву уповноважених інституцій — державних, церковних та інших — ігнорувати і ваші права, і навіть ваші страждання. "Господь терпів і нам велів". "Фундаментальне природне право" вище за права людини. Незважаючи на те, що, на відміну від прав людини, це — фікція. Ні, не "незважаючи" — саме з цієї причини: захищати фікцію набагато простіше й телегенічніше, ніж захищати конкретних людей.
Власне, нічого нового під місяцем. Жодна попередня українська влада не наважилася цього зробити. Не спробувала зрушити з місця нашу "фундаментальну цінність" — міщанське самовдоволення та небажання визнавати свої слабкості й вади і щось змінювати в собі та суспільстві. "Нові обличчя" — абсолютно не нові, новим на них був тільки грим, який на очах облазить і оголює ті ж старі сірі фасади, ті ж аморальність, боягузтво, слабкість, безвідповідальність і брехливість, які тільки й залишається що прикривати гучними заявами про "захист фундаментальних цінностей". Які зводяться, по суті, до одного — можливості сильної більшості знущатися, використовувати та обмежувати тих, хто слабший і/або менший.
Так, цього разу висновки похмурі як ніколи. Перша погана новина: в нас немає перспективи зміни політичних еліт. Кожне "нове обличчя", прийшовши в політику, у світлі софітів виявляється старішим від попередніх. У нас немає молодого покоління політиків — людей, здатних і готових щось змінювати, очолювати колону, щоб вести (коли знадобиться — тягнути) до якихось нових обріїв. Не рятують ні вік, ні відсутність політичного досвіду — ніщо. Не має значення, скільки їм років і які настрої в них були вчора. Вони змінюють ідеали й переконання, як одноразові носові хустинки.
Чудовий приклад — один із ініціаторів об'єднання та його співголова Святослав Юраш. Після з'їзду МФО він учинив найприроднішим чином: написав у Фейсбуці пост під виразним заголовком "Камінг-аут". Ви, мовляв, думали, що я ліберал? Ах, вимушений визнати: я лише прикидався. А тепер ось вирішив зізнатися: я багато чого перепробував і переосмислив у своєму житті й прийшов до них, до вічних цінностей. Але в словах юнак не сильний, і вони самі розбазікують те, що він, можливо, хотів би приховати: річ не в тому, що парубок устиг "багато чого пережити", а в тому, що він просто "змінив коло". Досі крутився в молодіжній ліберальній тусовці, а в парламенті переважна більшість — консерватори. Ось і всі "вічні цінності": бути таким, "якого ви потребуєте". Лібералом — із лібералами, консерватором — із консерваторами, а коли в публіки починає паморочитися в голові від таких ідеологічних кульбітів — "камінг-аут" у поміч.
Більшості шанованої публіки байдужа орієнтація Святослава Юраша, але далеко небайдуже, що передвиборні заяви тих, хто тепер отримав необмежену владу, виявилися, по суті, брехнею. Звісно, нас обдурили не в чомусь конкретному, й нам не звикати — про "бандитам — тюрми" згадайте, — але осадочок залишається. Обіцяти і одружитися — різні речі, чи ж нам не знати. Але при новій влади, як і при всіх попередніх, дурна — та, котра повірила. А той, хто не одружився, — козак. Це і є наші "вічні сімейні цінності". А спроба змінити ситуацію — огидне "наслідування політичної моди".
Церковний фронт відкрито
Цікаво, що "цінності" виявилися саме "сімейними". І зразу вслід за цим словом на авансцену врочисто виходить церква — "берегиня шлюбу", за висловом юного, але "дуже досвідченого" консерватора.
Мораль, сім'я й церква в нас залишаються нерозривно зв'язаними. Я вам навіть більше скажу: в суспільно-політичному полі робиться все, аби ми тільки так і розуміли мораль: хто, як і з ким спить. Решта — факультативно. Можливо, це такий владно-церковний договір: доки церква не дає моральних характеристик владі — корупції, брехні, судовому свавіллю, політичному боягузтву й торгівлі ідеалами, — влада охоче визнає "вплив церкви", з "яким неможливо не рахуватися", і залишає за церквою сегмент "сім'ї та шлюбу".
"Вічні цінності" для нової влади виявляються способом підібратися до церковного питання не в лоб, а з флангу. Ніякої "церковної політики"! Нам невтомно нагадують про Конституцію, відповідно до якої церква й держава розділені. І, можливо, Володимиру Зеленському дуже хотілося, щоб воно так і було не тільки на папері, а й на місцевості.
Однак, вийшовши "на місцевість", влада могла переконатися, що без церковної політики не обійтися. По-перше, пометушилися попередники зі своїм Томосом, залишивши у спадок дві канонічні церкви замість однієї та розбурхану публіку. По-друге, з іншого боку шукають підходу ті, хто вважає себе скривдженим попередньою владою і, закономірно, від нової влади чекає прихильності та компенсації — якщо вже неможливий відкіт назад, до "золотого віку" розколу. А по-третє, є гучно задекларований намір домовлятися з Кремлем, — а це абсолютно точно передбачає якісь компроміси в церковному питанні. І в доважок до цього — "по-третє", навколо президента, в його команді чимало людей, які перебувають під впливом Московського патріархату.
Таким чином, проголошені на порозі влади запевнення Зе та його команди в "повному невтручанні в церковні справи" спіткала така сама доля, що й декларацію лібертаріанства. "Нові обличчя" більше не думають дистанціюватися від церкви. Навпаки, вони мають намір використати її авторитет для власних потреб — і внутрішньо-, і зовнішньополітичних, коли знадобиться. Задля такого союзника чого тільки не зробиш — прямо від піаніно, на ходу засупонюючись, — у захисники "вічних цінностей" подасися.
Не такий страшний Путін, як гендер
Назагал, скріпи — пардон, "вічні цінності" — дуже вчасно замайоріли над парламентським шпилем і були жорстко протиставлені ліберальним "політичним модам". Які, про що наша влада чудово знає, зовсім не модні в середовищі виборчих мас.
"Нові обличчя" погано орієнтуються майже в усьому — у політиці й ідеології, у міжнародних відносинах та історії, в економіці й комунікаціях, у психології диктаторів і натовпу. Але є річ, де вони справді сильні, — тонким чуттям артиста вони вміють уловлювати найтонші флюїди публіки і коригувати свою гру для досягнення максимального ефекту. Інакше кажучи, наші нові "еліти" чудово знають свого глядача. Молодий Юраш сказав про це відкритим текстом: переважна більшість українців — "консерватори". А тому з боку популістів при владі було б просто нерозумно просувати "лібертаріанство".
Втім, "консерватизм" щодо українців — це комплімент. Більшість українців не сповідують жодної ідеології, крім особистого комфорту — і фізичного, і душевного. Місце ідеології в українських масах насправді вакантне. Ми не любимо геїв і дуже багатьох інших — успішних жінок, особливих дітей, "найрозумніших" обох статей, усіх без винятку "гендерів", і особливо слабких, які, за визначенням, завжди винні, бо "забули своє місце". Чиста правда. Просто тому, що вони — інші. Жодної ідеології — чисті емоції. Чистий страх перед тим, хто не схожий на тебе. І вовча тваринна радість від того, що "цього можна з'їсти" і тобі за це нічого не буде, бо зграя на твоєму боці. Захотівши, це можна назвати "консерватизмом", хоча насправді тут доречніші інші слова.
Наша влада чудово це знає — набагато краще, ніж усі попередні. Ми ж із нею однієї крові, тільки вона по той бік екрана, а ми — по цей.
Із цього випливає друга погана новина: в парламенті проголосили цивілізаційний вибір для всієї країни, і цей вибір — на користь імперії, а не Європи. Проголосивши переважною парламентською більшістю "фундаментальні природні цінності" проти ліберальної "політичної моди", тобто орієнтації на права людини, захист меншин і гарантій для тих, хто вразливий, ми злилися в екстазі з путінською Росією. Її "скріп" не відрізнити від нашої "духовності" — ті ж самі "фундаментальні цінності" під надійним покровительством церкви. Якщо ми повернемося в імперське стійло, з якого з кров'ю самовипилювалися останні кілька років, це буде те, що насправді заслужили шановні телеглядачі.
Для яких Путін не такий страшний, як "гендер". Наша "духовність" — ті ж самі "скріпи". Це закономірно, бо і наша духовність, і їхні скріпи — продукт навіть не однієї церкви й не однієї "цивілізаційної парадигми", не аграрності й не патріархальності. Це продукт радянського виховання, яке навіювало — й успішно навіяло — нам, що більшість цінніша за меншість, що слабкий повинен підкоритися сильному, оскільки правда — в силі. Що інституція — державна, церковна, освітня — важливіша за людину. Що "фундаментальні природні права" (оксюморон, але нам не звикати) важливіші, ніж права людини.
Успіх нашої нової влади корениться саме в цій нашій "духовності". В нашій упевненості в тому, що наші ідеали — ідеальні, наші цінності — вічні, ми самі — класні, й нам не треба нічого змінювати в собі. Триста з гаком людей у залі парламенту підтримали нас у цій думці. А головне в тому, що вони — такі самі, як ми, тільки з мікрофоном.
А заодно в тому, що вони — не лідери. Вони — утриманки, чия основна роль — тішити своїх господарів лестощами та розважати плітками. Вони нікуди не ведуть, не приймають рішень, не беруть на себе відповідальності. Це навіть не сліпці, які ведуть сліпців, — ті хоча б кудись ідуть. Це лікар, котрий спокійно спостерігає, як легкий нежить переходить у пневмонію, але нічого не каже пацієнтові, щоб того не засмучувати. Втім, лікар-самозванець. Може, просто не знає, яка на вигляд пневмонія.