Останнім часом в експертних колах УПЦ Московського патріархату почали непублічно обговорювати різні моделі «подолання розколу» в Українському православ’ї, зокрема і таку: 1) повторні хіротонії над ієрархами ПЦУ; 2) скликання об’єднавчого Собору УПЦ МП та ПЦУ; 3) відставка Предстоятелів УПЦ МП і ПЦУ; 4) обрання на об’єднавчому Соборі спільного Предстоятеля, яким мала би стати нова «нейтральна» особа. Не приховуватиму — цей план мені здається контрпродукт
Джерело: Лівий берег
Єромонах Лазар (Комоса),
клірик Дніпровської єпархії Православної Церкви України, викладач Дніпровської Духовної Семінарії
Статус українських ієрархів після жовтня 2018 року
Канонічний статус єпископату колишніх УПЦ КП та УАПЦ було врегульовано Матір’ю-Церквою у жовтні 2018 року. Ієрархи УПЦ КП та УАПЦ разом із кліром та вірянами українського народу були прийняті у спілкування з Матір’ю-Церквою на основі апеляції (ἔκκλητον), поданої на розгляд Вселенського Патріарха владиками Філаретом (Денисенком) і Макарієм (Малетичем).
Розгляд апеляції був здійснений на основі 9-го та 17-го правил Четвертого Вселенського Собору і відбувся на засіданні Священного Синоду Вселенського Патріархату 9–11 жовтня 2018 року. Деталі канонічної процедури Вселенською Патріархією не розголошувалися. Але у повідомленні Вселенської Патріархії із цього приводу було сказано, що Синод ухвалив «прийняти і розглянути прохання про апеляцію від Філарета (Денисенка), Макарія (Малетича) та їх послідовників», а «згадані вище особи були канонічно поновлені у своєму єпископському або священницькому сані, також було відновлено співпричастя їхніх вірних з Церквою» (повідомлення Патріархії від 11 жовтня 2018 року).
В Україні була де-юре відновлена юрисдикція Константинопольської Православної Церкви, а архієреї колишніх Київського Патріархату та УАПЦ тимчасово, до моменту видання Томосу про автокефалію, стали кліриками цієї Помісної Церкви.
Прийняття до спілкування у сущому сані
Процедура прийняття до спілкування не передбачала здійснення повторних хіротоній єпископів, висвяти яких відбулися упродовж 1990–2018 рр., коли автокефальні юрисдикції в Україні перебували в ізоляції від світового православ’я. Єпископи УПЦ КП та УАПЦ були прийняті у спілкування у сущому сані. Тут варто зазначити, що процедура прийняття, що була застосована до ієрархів УПЦ КП та УАПЦ, не була канонічною новацією, а спиралася на віковий досвід улікування церковних розділень Матір’ю-Церквою.
Ознайомитися з аналогічними прецедентами в історії, а також з богословсько-канонічною аргументацією Фанара із цього приводу можна у ґрунтовній праці головного секретаря Синоду Вселенського Патріархату архімандрита Григорія Франгакіса «Про зцілення церковної проблеми в Україні Константинопольською Матір’ю-Церквою (питання хіротоній)». Написана грецькою мовою, ця ґрунтовна канонічно-історична розвідка (її обсяг — 360 стор.) наразі перекладається арабською, українською та російською мовами. Важливою в контексті дискусій між грецькими та російськими каноністами на тему улікування церковного розділення в Україні є також праця митрополита Смирнського Василія «Міркування про дійсність хіротоній кліриків, висвячених єпископом відлученим і схизматиком» (1887).
Чи можна кваліфікувати церковні спільноти, які пішли шляхом самопроголошення автокефалії (1990) «безблагодатною схизмою»? Як клірик, що отримав богословську освіту та священний сан у Київському Патріархаті, я категорично не погоджуюсь із таким твердженням. Церковна спільнота, до якої я належу, не лише виховала мене як християнина, але й залучила мене до церковного життя, дала мені можливість на досвіді пізнати Христа Воскреслого та благодатні дари Святого Духа.
А втім, навіть якщо пристати на точку зору РПЦ і кваліфікувати усі паралельні УПЦ МП православні юрисдикції як схизматичні, із цього ще не випливає, що Вселенський Патріархат діяв в Україні неканонічними методами, порушуючи церковну традицію. Адже, як свідчить історія Східної Церкви, перерукоположення ієрархів-схизматиків не є неодмінною умовою для прийняття їх у спілкування. Як вважає вже згаданий нами вище митрополит Василій, «клірики, висвячені усуненим від влади єпископом, які ще належать до Церкви, мають прийматися у спілкування згідно з визначенням 8-го правила Першого Вселенського Собору, тобто кожен у своєму священному сані й одязі».
Ще раз зауважу: я не вважаю кол. УПЦ КП та УАПЦ схизмою або розколом, як це декларують представники РПЦ/УПЦ. Але наполягаю на тому, що навіть за такої канонічної оцінки дії Константинополя не можна вважати хибними. Адже навіть за таких умов Матір-Церква могла самостійно та вільно, спираючись на власний пастирський розсуд, обрати спосіб улікування розколу. Ставши на шлях акривії, Матір-Церква мала би наполягати на звершенні повторних хіротоній (грец. акривíа — «строгість», «точність»). А шлях ікономії (=поблажливості) — передбачав би прийняття українських ієрархів у спілкування у сущому сані.
Співслужіння ієрархів ПЦУ з ієрархами інших Помісних Церков
Улікування розділення відбулося через відповідні канонічні дії рішення Матері-Церкви та було засвідчено євхаристійним спілкуванням ієрархів Константинопольської Православної Церкви та Православної Церкви України, що було встановлено 6-го січня 2019 року. До того ж, після надання Томосу про автокефалію новий канонічний статус Православної Церкви України, а отже й канонічний статус її ієрархії, були офіційно визнані трьома Помісними Православними Церквами:
• Елладською (жовтень 2019 р.);
• Александрійською (листопад 2019 р.);
• Кіпрською (листопад 2020 р.).
Відбулися співслужіння Предстоятеля та єпископату ПЦУ з ієрархами цих Помісних Православних Церков, а також єпископські хіротонії кліриків Вселенського Патріархату, в яких брали участь й ієрархи автокефальної Православної Церкви України.
Враховуючи усе, сказане вище, очевидно, що пропозиція експертів РПЦ в Україні про звершення повторних хіротонії над єпископатом ПЦУ є неприйнятною як для ПЦУ, так і для Вселенського Патріархату та Помісних Православних Церков, що перебувають у спілкуванні з нашою Церквою. Ієрархи УПЦ МП можуть визнавати або не визнавати актуальний канонічний статус ієрархії Православної Церкви України, проте цілком очевидно, що означене питання наразі вже закрите і переглядатися у майбутньому не буде.
Питання відставки митрополита Онуфрія — внутрішня справа УПЦ МП. Тому я утримуюся від коментарів із цього приводу. Водночас як клірик Православної Церкви України, вважаю своїм моральним обов’язком висловити свою позицію стосовно відставки Блаженнійшого Митрополита Епіфанія, на чому наполягають горе-експерти з УПЦ МП.
Митрополит Епіфаній посів Київську кафедру не самовільно. Він був обраний Предстоятелем Православної Церкви України учасниками історичного об’єднавчого Собору у Святій Софії 15 грудня 2018 р. А отже, піти з посади Митрополита Київського і всієї України він може лише за станом здоров’я або за згодою Церкви, яка його на цю високу посаду обрала.
Чи відповідає інтересам ПЦУ така відставка? Аби наша відповідь була аргументованою, давайте проаналізуємо, чого саме вдалося досягти нашій Церкві під проводом Блаженнійшого Митрополита Епіфанія за останні чотири роки.
Перш за все, уникнення масштабного розколу, інспірованого МП.
З першого дня існування нашої Церкви російські спецслужби провокували у ній внутрішній розбрат та розкол. Однак завдяки виваженій та людяній політиці Предстоятеля розділення вдалося суттєво мінімізувати. Використовуючи амбіції деяких ієрархів нашої Церкви, представники російської сторони планували розколоти ПЦУ на дві приблизно однакові за чисельністю групи. У російських ЗМІ було навіть розрекламовано створення «раскола в расколе» — «оновленого» Філаретом «Київського Патріархату». Утім, у реальному житті інспірований РФ розкол провалився. Так, в уяві 94-річного старця він досі є «чинним патріархом», а авантюрники, що останнім часом його оточують, — єпископами та кліриками «Київського Патріархату». Але насправді, попри всі зусилля російської сторони, від ПЦУ в «оновлену» УПЦ КП відійшли лише три архієреї, два з яких були громадянами РФ.
Утвердження колегіальних форм церковного управління
Як бачимо, ПЦУ сьогодні не лише уникла розділення, але й відбулася, інституційно утвердилася. У цьому контексті варто звернути увагу на одну з особливостей церковного життя у ПЦУ, що також пов’язана з відкритою, демократичною особистістю її Предстоятеля. Відповідно до Статуту ПЦУ в ній ефективно діють органи колегіального управління:
• річний (постійний) Священний Синод, що складається з Предстоятеля та «дванадцяти єпархіальних архієреїв, що періодично призначаються Головуючим, відповідно до старшинства архієрейської хіротонії» ;
• Священний Архієрейський Собор, що складається з Предстоятеля та усіх єпархіальних архієреїв.
Причому якщо в РПЦ аналогічні церковні органи мають декоративний характер і покликані лише легітимізувати рішення, попередньо ухвалені патріархом, то в ПЦУ — це діючі органи церковного управління, які на засіданнях реально обговорюють та ухвалюють усі важливі рішення церковного життя. Митрополит Епіфаній не керує Церквою одноосібно, як це намагаються робити патріарх Кіріл або митрополит Онуфрій. За чотири роки, які нашу Церкву очолює Блаженнійший Митрополит Епіфаній, вона не лише проголосила курс на побудову відкритого та діалогічного типу православ’я, а й утвердила у своєму внутрішньому житті стандарти демократичного/колегіального церковного управління.
Визнання ПЦУ з боку Помісних Православних Церков
Створення та успішне становлення ПЦУ — це вирок «вселенським» амбіціях Москви. Тому одне з головних завдань РПЦ сьогодні у сфері зовнішньої церковної діяльності — не допустити визнання автокефалії Української Церкви зі сторони Помісних Православних Церков. На світове православ’я з цього приводу чинився і чиниться нині з боку Москви шалений тиск. Московський Патріархат розриває євхаристійне спілкування з Помісними Церквами, які визнали ПЦУ. Ба більше, на території таких Церков МП погрожує створити підпорядковані собі паралельні церковні структури, як це ми нині спостерігаємо на Африканському континенті, яким здавна опікується Александрійський Патріархат.
А втім, переконавшись у зрілості української автокефалії, світове православ’я взяло курс на офіційне визнання Православної Церкви України. І справа не лише у чотирьох Помісних Православних Церквах, які вже офіційно визнали ПЦУ. Дуже важливими тут також є непублічні процеси у світовому православ’ї, а саме: підтримка української автокефалії з боку багатьох православних єпископів світу. Належно оцінюючи церковну ситуацію в Україні, ці єпископи активно комунікують з Константинополем та Києвом і готують у своїх Помісних Церквах ґрунт для майбутнього офіційного визнання української автокефалії.
Взаємодія з ВРЦ та КЄЦ
Ще одне важливе досягнення Предстоятеля за останні чотири роки — це розбудова зв’язків ПЦУ з історичними християнськими Церквами та міжконфесійними структурами. У квітні 2022 р. ПЦУ подала офіційну заяву щодо набуття членства у Всесвітній Раді Церков (ВРЦ), а вже наприкінці серпня цього ж року делегація нашої Церкви як офіційний спостерігач взяла участь в 11-й Асамблеї ВРЦ у м. Карлсруе (Баден-Вюртемберг, Німеччина). Під час роботи Асамблеї ВРЦ відбулася ще одна важлива подія. Православна Церква України подала офіційне звернення щодо членства в Конференції Європейських Церков (КЄЦ), створеній 1959 року міжконфесійній християнській організації, що об’єднує 114 православних, протестантських і старокатолицьких Церков Європи.
Згадані події мають велике значення як для ПЦУ, так і для світової християнської спільноти, яка сьогодні відкриває для себе правдивий образ України. Упродовж багатьох років РПЦ вдавалося перешкоджати встановленню повноцінних зв’язків між правдивим українським православ’ям та ВРЦ і КЄЦ. І ось тепер на наших очах християнський світ з радістю та здивуванням пізнає справжню Україну та справжню Українську Церкву.
Взаємини з Англіканською та Римсько-Католицькою Церквами
У липні 2022 року Блаженнійший Митрополит Епіфаній відвідав Лондон, де зустрівся з Архієпископом Кентерберійським Джастіном Уелбі — духовним очільником Церкви Англії та англіканської спільноти. У грудні цього ж року відбувся візит Архієпископа Кентерберійського до Києва. Обидва візити ознаменували собою справжній прорив у взаєминах між Церквою Англії та автокефальною Православною Церквою України. Великобританія сьогодні — головний союзник України у вільному світі. Тому вибудувати довірливі взаємини між автокефальною ПЦУ та Церквою Англії було вкрай актуально.
Набагато проблемнішими виглядали ще вчора взаємини між нашою Церквою та вищим керівництвом Римсько-Католицької Церкви, яке за традицією дотримувалося у своїй «східній політиці» русофільського курсу. А втім, і на цьому напрямку Предстоятелю та його команді вдалося, здавалось би, неможливе. Ключове значення для розвитку взаємин між ПЦУ та Римсько-Католицькою Церквою мав нещодавній візит Блаженнійшого Митрополита Епіфанія до Риму. У складі делегації Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій Предстоятель ПЦУ взяв участь у зустрічі з Папою Римським Франциском та деякими очільниками інституцій Римсько-Католицької Церкви, відповідальними за міжхристиянський та міжрелігійний діалог. Відбулася й окрема зустріч Блаженнійшого та архієпископа Чернігівського Євстратія з кардиналом Куртом Кохом — префектом дикастерії сприяння християнській єдності.
Як бачимо, перебуваючи на посаді Предстоятеля, Блаженнійший Митрополит Епіфаній засвідчив, що є відкритим та ефективним церковним керівником, якому вдалося за чотири роки досягти вагомих результатів у розбудові церковного життя. Погодити відставку Блаженнійшого на догоду ієрархам УПЦ МП? Таке рішення було б фатальною помилкою для розвитку Православної Церкви України. А тому я абсолютно переконаний, що, почувши подібну «пропозицію» РПЦвУ, єпископат нашої Церкви її однозначно відкине.
Загрози цього сценарію для Церкви та нацбезпеки України
Церковне розділення — це завжди погано, а подолання його наслідків — завжди добре. А втім, не варто думати, що користь церковному життю автоматично принесе реалізація будь-якого об’єднавчого сценарію, включно зі сценарієм, про який наразі пошепки говорять в експертних колах УПЦ МП — «Об’єднавчий Собор-2».
Чому саме новий Об’єднавчий Собор? І чим він може бути вигідний нинішній УПЦ МП, яка проігнорувала грудневий Собор 2018 року у Святій Софії?
Чотири року тому керівництво та експерти УПЦ були переконані, що «Томос нє дадут». А сьогодні, коли РПЦвУ можуть ось-ось заборонити, її «креативні» експерти та вигадливі ієрархи вже думають про те, як можна «поглинути» ПЦУ та заволодіти її канонічним статусом.
Чи реалістичний такий сценарій? Теоретично, так. Адже станом на сьогодні кількість єпископів УПЦ МП (101) мало не вдвічі перевищує кількість єпископів ПЦУ (57). А отже, внаслідок формального об’єднання УПЦ та УПЦ МП в єдину церковну структуру в ієрархів РПЦвУ може з’явитися можливість поглинути єпископат ПЦУ, позбавивши його в об’єднаній Церкві будь-якої суб’єктності. Відбудеться щось на кшталт рейдерського захоплення автокефальної Української Церкви єпископатом РПЦвУ.
До чого може призвести такий сценарій? Дискредитовані в очах суспільства ієрархи МП в Україні просто сховаються за новою вивіскою — «автокефальна Церква». З безпосередньою присутністю МП в Україні у такий спосіб може бути покінчено. Але разом із цим виникнуть нові, не менш загрозливі тенденції у церковному житті України. Автокефальна Православна Церква в Україні не буде вже більше орієнтуватися на Константинополь, а від курсу на побудову в Україні європейського православ’я де-факто відмовиться на користь повернення до звичних для єпископату УПЦ МП традицій православ’я пострадянського.
Формально Українська Церква буде вважатися автокефальною. Але де-факто вона може перетворитися на юрисдикцію-сателіт МП — з усіма наслідками такого неформального статусу включно з перетворенням об’єднаної православної Церкви на інструмент російського впливу в Україні.
Альтернативний сценарій консолідації
Чи існує альтернатива «Об’єднавчого Собору-2»? Висловлю особисту точку зору. На мою думку, такою альтернативою може стати об’єднання єпископату ПЦУ та УПЦ на єпархіальному та парафіяльному рівнях.
Так, об’єднання дійсно потрібне. Але чи тотожне воно вирішенню проблеми вдалого працевлаштування сотні з гаком єпископів МП в Україні?
Не сперечатимуся, серед єпископів УПЦ МП є чимало гідних ієрархів, долучення яких до автокефальної Православної Церкви в Україні суттєво посилило б її духовний та інтелектуальний потенціал. Однак хіба потрібні ПЦУ єпископи, які фігурують у санкційному списку РНБО? Чи потрібні їй ті, хто десятиліттями будували в Україні «русскій мір»? Чи потрібні нашій Церкві ті, хто безбоязно, майже демонстративно порушують чернечі обітниці? Гідним завжди знайдеться належне місце в об’єднаній Церкві. А ті, хто призвів УПЦ МП до морального банкрутства, мають зачекати. Їх долучення до об’єднаної Церкви можливе, але не одразу, а після того, як вони переосмислять своє життя, приймуть реалії сьогодення.
Тут, щоправда, є момент, дійсно вартий особливої уваги. Тривале, впродовж десятиліть, протистояння між різними юрисдикціями в Україні призвело до конфліктів на місцевому рівні між духовенством УПЦ МП та єпископами і духовенством ПЦУ, які до грудня 2018 року належали до УАПЦ або УПЦ КП. Зрозуміло, що такі конфлікти здатні загальмувати процес возз’єднання. Тому, аби сприяти більш активному долученню до Помісної Церкви церковних громад УПЦ МП, керівництво нашої Церкви може запропонувати парафіям РПЦвУ кілька різних сценаріїв возз’єднання — від входження до складу місцевої єпархії ПЦУ до утворення окремих благочиній або вікаріатів, які могли б отримати статус ставропігійних, тобто підпорядковуватися безпосередньо Предстоятелю.
Звісно, проведення об’єднавчого Собору-2 надало б відчутний імпульс до об’єднання на парафіяльному рівні. Але заохотити до єдності парафії УПЦ МП можуть й інші чинники. Це може бути законодавча заборона релігійних організацій, афілійованих з московськими релігійними центрами. Або ж інші фактори, наприклад еклезіологічна та канонічна оцінка руйнівної діяльності патріарха Кіріла з боку світового православ’я.
Доктрина, яку пропагує патріарх Кіріл, далека від православної. Це єресь, тобто відхід від чистоти православної євангельської віри. Злочин проти Церкви вчинено. Але вселенське православ’я ще має відповідно кваліфікувати цей злочин — назвати розкол розколом, а єресь — єрессю.
Давній Александрійський Патріархат вже висловився. Ця Церква припинила євхаристійне спілкування з патріархом Кірілом та «навічно скреслила» його ім’я зі свого диптиху. А що буде з РПЦвУ, коли приклад Александрійської Церкви наслідують інші Помісні Церкви?.. Чи не стане засудження діяльності та єретичного вчення патріарха Кіріла на міжправославному рівні каталізатором розпаду УПЦ МП? Автор цих рядків із задоволенням поміркував би вголос на цю тему, але вже у межах іншого допису.
А завершуючи цей текст, ми хочемо звернутися до наших братів з УПЦ МП:
Дорогі друзі! Запропонована Вами модель не запрацює! Подумайте ще!