У ХVII ст. за своїми статками й значенням для Київської митрополії Жидичинський монастир вважався другим після Києво-Печерської лаври
Сьогодні «Точка на карті» проведе вас дорогами, якими ходили король Данило Галицький та єпископи з митрополитами, європейські монархи і київські безпритульники, прусські солдати і сільські школярики. Побуваємо в унікальному місці, де духом української минувщини просякнутий кожен клаптик землі на високих берегах Стиру. Це сакральне для волинян (і не лише) місце — зовсім поряд із Луцьком. Досить виїхати на об’їзну дорогу і завернути у Жидичин — скромне приміське село з багатим історичним минулим. Саме тут п’ятнадцять років тому вкотре постав із забуття та руїни Свято-Миколаївський чоловічий монастир — один із найстаріших монастирів Західної України, історія якого налічує понад тисячу літ.
КОРОЛІВСЬКА ВЕЛИЧ ЖИДИЧИНСЬКОГО МОНАСТИРЯ
Колись Жидичин був містечком, яке мало Магдебурзьке право, а своєю впливовістю часами перевищувало навіть древній Лучеськ. Сьогодні — це звичайнісіньке село, де прикупити ласий шматочок землі для будівництва мріє багато лучан. Бо куточок тут справді райський. А ще де не копнеш — старовина. Сама була свідком, як років сім тому на городі місцевого мешканця, який узявся копати траншею для каналізації, натрапили на давньоруську піч! Такої знахідки у волинських археологів доти не було. Піч збереглася у чудовому стані, але довелося її законсервувати, заховавши знову у землю, щоб сонце і вітри не зруйнували. Старовинний посуд, знайдений поряд, поповнив колекцію місцевого музею.
На довгому віку Жидичинського монастиря було все: слава і велич, падіння й забуття, і багатовіковий шлях від дерев`яних келій у дикому лісі до одного з найвпливовіших центрів православ’я. Офіційною датою його заснування вважається середина ХІІІ століття. Та є всі підстави вважати, що монастирська братія облюбувала ці мальовничі пагорби довкола Жидичина ще в ІХ-Х ст. Відомо, що до тутешніх святинь приїздив молитися сам Король Данило. Та чи став би він відвідувати новозбудовану маловідому святу обитель, якби вона не мала впливу та статусу?
Настоятель монастиря архімандрит Костянтин (до речі, в мирському житті - журналіст) підтвердив цю версію:
— Данило Галицький бував у нашому монастирі, й це зафіксовано в Іпатіївському літописі у 1227 році: «Еха в Жидичин кланятися и молитися к святому Николе». Удруге він приїжджав сюди у 1236 році. З цього можна зробити припущення, що наш монастир був закладений не в XIII столітті, а набагато раніше. Бо здобуттю такої сили та впливовостi мав передувати великий монашеський подвиг. А він обчислюється не роками й не десятиліттями, а століттями. Тому вважаю, що монахи тут поселилися, ймовірно, у IX—X століттях.
Виходить, монастир цей міг існувати до 988 року до офіційного хрещення Русі? Монастирська братія не відкидає цього. Бо деякі історичні розвідки дозволяють робити таке припущення. Адже Волинь була тоді на прикордонні з Європою, яка на той час уже християнізувалася. Згідно з візантійськими хроніками, єпархія моравських братів Кирила та Мефодія включала в себе наш край, а межі її проходили по річці Стир, який протікає через Жидичин і де до сьогодні збереглося його старе русло. За переказами, перші проповідники-християни прийшли до місцевого князя луцького, але він їх вигнав. Так вони, йдучи далі по річці Стир, й дісталися у Жидичин.
— А правда, що у Жидичині жив молодший син Богадана Хмельницького Юрій? Нібито, він відмовився від гетьманства, прийняв чернечий постриг і став Гедеоном, був тут архімандритом, — цікавлюся ще однією жидичинською легендою у настоятеля.
— Мені довелося спілкуватися з приводу цього з багатьма істориками. Вони вважають це легендою. Ніяких історичних підтверджень тому, що Юрій бував у Жидичині, немає.
ЯК ОДНОКУРСНИК СТАЛІНА МОНАСТИР УРЯТУВАВ
Про міць і впливовість Жидичина свідчить той факт, що у 1429 році, коли в Луцьку відбувався з’їзд європейських монархів, частину іноземних гостей поселили в Жидичині, бо місця в Луцьку всім не вистачало.
Монастирем особливо опікувався луцький князь Микола Святоша, правнук Ярослава Мудрого і син чернігівського князя Давида Святославовича. Він зрікся престолу, щоби покласти край міжусобним князівським війнам, і постригся в монахи. Решту свого життя провів у монастирі, похований у Києво–Печерській лаврі. Його шанує православна церква, а сучасні жидичинські монахи - особливо (на честь Миколи Святоші вони проводять «Миколаївські читання»). Православна обитель опікувалася 24 довколишніми селами, тут була чудова бібліотека, семінарія, друкувалися книги, тобто вона була центром просвітництва й освіти.
У ХVII ст. за своїми статками й значенням для Київської митрополії Жидичинський монастир вважався другим після Києво-Печерської лаври, а його храм сяяв сріблом і позолотою. І це після повної руйнації православної святині у трагічному 1496 році, коли на Волинь увірвалися кримські татари на чолі з синами хана Менглі Герая і знищили монастир із його 80 насельниками. Його палили і руйнували всі завойовники, які з мечем приходили на цю землю, але він воскресав із попелу. Пережив Унію і російське самодержавство, владу Речі Посполитої і навіть Сталіна.
Проте за розчерком пера російського царя Миколи І у 1830-х роках монастир перестав функціонувати, а в 1893 р. з його архівів вилучили весь літописний матеріал. З того часу чернече життя у цих стінах припинилося більш як на півтора століття. У роки першої світової в одній з уцілілих монастирських будівель — у Палаці митрополита спали німецькі солдати просто на іконах, а хоругвами замість онуч обмотували ноги. Потім тут оселилися діти з київського притулку та інваліди, а з 1947–го — жидичинські школярики. До речі, саме «вождеві всіх народів», як не парадоксально, жидичинська святиня певною мірою завдячує своїм порятунком у часи найвойовничішого атеїзму. А було це так...
До війни у Жидичині правив священик Моргаєвський, який був однокурсником Йосипа Джугашвілі по Тихвинській духовній семінарії. І коли в монастирі хотіли поселити якийсь військовий штаб, цей батюшка написав листа Сталіну й досить швидко отримав відповідь із Москви. Штаб хутенько вибрався із монастиря і з села геть. Так лист-відповідь Сталіна став своєрідною охоронною грамотою для тисячолітньої християнської святині, в якій після війни на сорок три роки поселилася місцева школа. І, напевне, завдяки цьому, не були зруйновані повністю монастирські будівлі. Бо хто знає, що могло би прийти в голову якомусь партійному чиновнику? Хіба мало пам’яток історії було знищено, коли в церквах оселяли колгоспні склади міндобрив і хімікатів або ще якоїсь напасті?
ПОДАЛІ ВІД СУЄТИ
Від древньої історії монастиря до наших днів збереглося кілька пам’яток архітектури національного значення: Палац митрополита (XVIII століття), Миколаївська церква (1723) та дзвіниця на монастирському подвір’ї. Але якщо Палац належить УПЦ Київського патріархату, то церква з дзвіницею, що є одним цілим монастирського комплексу, має іншого господаря — вони належать громаді УПЦ МП. Ось такі парадокси сучасності.
Старовинній церкві пощастило більше, що вона була діюча. А митрополитська резиденція опинилася на грані повного знищення. І якби не вселилися у 2003 році в ці убогі стіни монахи, може вже й забули б усі про минулу славу Жидичина.
Коли шість років тому я вперше побувала тут, тотальна розруха і занепад просто вражали. Навіть попри те, що було впорядковане подвір’я, були нові вікна й дах в патріаршій резиденції, кипіли роботи й усередині: розписувалася домова церква, облаштовувалися келії, бібліотека, трапезна, господарські приміщення. Та мені все ж не довелося бачити найгіршу руїну, яку застали тут перші монахи у 2003.
Після виселення школи історична будівля тринадцять років простояла пусткою, хоч на її стіні завжди висіла офіційна табличка про те, що вона є пам’яткою архітектури державного значення. Але охороняти її ніхто не збирався. Палац нищився не лише вітрами і дощами, а й місцевим людом. З колишньої школи виривали «з м’ясом» електричну проводку, вікна, двері, розбирали цеглу. Те, що не поруйнував час і вороги, взялися довершити свої люди...
— А хто його знає, звідки вони були? Наші чи ні, здалеку чи зблизька? — по-філософськи сам собі відповідає на питання про дивну сутність людської натури отець Агапік, управно орудуючи бензопилкою, зрізаючи старі дерева біля Святодухівського скиту, який збудували ченці на горі біля старого кладовища.
Цей скит добре видно здалеку, з об’їзної дороги. Між собою монахи називають його раєм. Тут і справді як у раю, дарма, що поруч старі надгробки нагадують про тлінність земного буття. У густих зарослях старезних білих акацій заливаються солов’ї, а внизу, скільки око бачить, зеленіють заплави старого русла Стиру. Впадає в око і гарно прибрана альтанка-капличка, яку особливо облюбували жителі для вінчання. Їдуть навіть із Луцька, щоб пошлюбитися на природі в такій красі, пофотографуватися на фоні чудових краєвидів.
Отець Агапік живе у скиту ще з двома братами, бо тут трохи далі від села і суєти. Сам він родом із сусіднього Клепачева, навіть навчався колись у Жидичинській школі, коли вона була ще в будинку митрополита. Але їм, учням, ніхто й ніколи не розповідав про старовинний монастир, а діти поняття зеленого не мали, хто ж такий той митрополит, що на табличці про нього написано. Чи міг тоді знати простий сільський хлопець, що пройде геть небагато років і він повернеться в ці стіни. Але вже пострижений у ченці...
— Як сім’я відреагувала? Тато не міг зрозуміти. «Чи тобі вдома немає чого їсти-пити, у що зодягнутися? Чи ми тебе обижаємо? — все питався. А мама прийняла мій вибір. У мене є ще три сестри і брат. У Луцьку всі.
— У гості їздите?
— До батьків ходжу пішки. Тут недалеко. А сестри і брат до мене приїжджають. Але вже як до священика. Коли щось станеться, десь щось не ладиться — бігом сюди. Як усі…
«КОЛИ ПОЧАЛАСЯ ВІЙНА — ЯК ВІДРІЗАЛО»
Розмовляємо з настоятелем монастиря архімандритом Костянтином у монастирській бібліотеці. На полицях помічаю не лише стародруки, а й багато сучасної літератури. Каже отець, приїздять до них за книгами люди навіть із Луцька. Але тепер вже менше, бо все заступив собою Інтернет. Монахи теж ним користуються, бо як сьогодні без нього? Окрім свого монастиря, він опікується справами усіх монастирів єпархії, тому роботи вистачає з головою. Говоримо про мрії, плани і про те, що болить.
Сьогодні у Жидичинському монастирі проживає десяток насельників, серед них — кілька послушників, а решта — ченці, які тут уже багато років розбудовують святиню щоденною нелегкою працею і молитвою. Могло би бути братії і більше, але нема як облаштувати додаткові келії. Бо митрополича резиденція не зовсім для цього придатна. І так туляться, як можуть. Майже всі «старожили» або закінчують, або вже закінчили богословську академію. Освіта і самовдосконалення для сучасного чернецтва — це не данина моди чи чиясь забаганка, а необхідність.
Мріють жидичинські монахи про свій храм Успенський, бо для монахів Успіння — то їхнє свято. І на монастирському подвір’ї побачила грандіозне будівництво — фундамент нового собору. У нижньому, Успенському, монахи вже приглядають собі крипти, де колись хоронитимуть священиків і їхню братію. «Грішний, сюди не попаду. Я туди, в рай намилився. У Святодухівський скит, бо там пташки співають, як у раю, — жартував мій гід по монастирю отець Калінік, корінний киянин, під два метри зросту, який сім років живе у Жидичинському монастирі й нікуди більше не хоче звідси їхати.
— Уже півтора мільйони у фундамент залито. Будівництво велике, але нічого, з Божою поміччю, — втомлено посміхається отець Костянтин. — Нижній храм буде Свято-Успенський, а верхній - Воскресіння Христового. Біля нашої огорожі на в’їзді бачили ділянку землі? Там залишки фундаменту колишнього келійного корпусу ще збереглися. Просили у депутатів сільради віддати нам цей шматочок. Може, збудували б якесь приміщення, де могли б переночувати паломники. Багато людей приїздить, особливо у великий піст. Хочуть тиждень-два пожити у монастирі. А ми не можемо їх ніде поселити, бо реально ніде. Депутати не захотіли нам цю ділянку виділити, бояться, як відреагують на це наші сусіди. Маю на увазі Свято-Миколаївську церкву УПЦ МП. Бояться, нібито, нас розсварити…
Український монастир із тисячолітньою історією не може випросити клаптик землі у місцевої влади, хоч над сільрадою розвівається український синьо-жовтий прапор. Утім, може, й нічого дивного, бо більшість місцевих не ходять до «неканонічної» церкви київського монастиря, а в Миколаївську церкву, куди ходили їхні батьки, діди. А в монастир їдуть прихожани з Луцька, інших сіл.
— Із сусідами з Московського патріархату як живете? Раніше все було мирно, тихо.
— Коли почалася війна — все, як відрізало. Навіть не вітаються священики. Колись зі святами вітали, по-людськи було. Тепер не спілкуємося. Мене інколи підбивають, мовляв, як ви терпите таке сусідство, треба забрати церкву і все. Іти з насиллям, відбирати — то не вихід. Треба, щоб люди цього захотіли. Може до них дійде колись. Я розумію, люди йдуть до церкви, в яку ходили їхня мама чи бабуся. А кому та церква належить, для них не має значення. На жаль.
«СВЯЩЕНИКИ НАШІ ВІДМЕЖУВАЛИСЯ ВІД СВОЇХ ЛЮДЕЙ»
Насельникам цього монастиря часто доводиться чути від місцевих: «Хіба то монахи?» Їм не зрозуміло, для чого, наприклад, ті затіяли на місці смітника, де паслися кози, облаштовувати парк імені Данила Галицького. Був собі смітник-смітником, то хай би й далі був. А тут узялися монахи “красоту наводити” й порушили загальний комфорт. Наїхало людей із Луцька, трохи зі села прийшло. Всі гребуть, рівняють, фарбують. І за одне літо минулого року смітник у паркову зону перетворили.
— Коли ми починали, чули в спину самі докори: «Воно вам треба?» Або: «Знов гроші відмивають». Які гроші, коли ми понабирали кредитів для будівництва храму, їх же треба віддавати? Братія на Різдвяні свята з хором колядують усі свята, щоб грошей на кредит заробити. Та хіба людям станеш пояснювати? Не мені треба, а вам. Я міг би сісти за монастирською огорожею і нічого не робити. Але зробили разом із людьми за одне літо чудовий куточок відпочинку, з дитячим майданчиком, альтанкою, доріжки облаштували, встановили барельєф Данила Галицького. Тепер там проходять урочистості, концерти, крутять кіно під відкритим небом в імпровізованому кінотеатрі, де замість звичних стільців — тюки соломи, що приносять монахи, й зоряне небо. І мешканцям села, а не монахам, грали тут музиканти відомого ансамблю струнної музики «Кантабіле», навіть попри дощ. А дитячий майданчик уже хтось поламав… Чесно, мене це вбиває. Хочемо жити в Європі, а те, що роблять люди, ламаємо. Наші сусіди з московської церкви теж були проти парку, — розчаровано каже отець Костянтин. — Та не впадаємо у відчай. Ми, священики, не можемо взяти зброю в руки, але можемо й мусимо відкрити інший фронт — фронт боротьби з байдужістю. Щоб не було, що війна тільки там, а тут все добре.
— У більшості з нас уявлення про монастир — як про щось закрите, відособлене, сховане від стороннього ока. А тут ви зі своєю активністю та небайдужістю…
— Це хибне і спотворене уявлення про монастирське життя. Монастирі завжди брали активну участь у соціальному житті, а не ховалися за монастирськими стінами. На монастирях була опіка бідними і хворими, освіта, і тепер вони теж мають задавати тон. Звичайно, є такі монастирі, як на Афоні, але це трохи інше. Там навіть перелік гріхів інакший, ніж у нас. Не можна жити в соціумі і бути поза ним. Люди ж приходять до нас у церкву із цього соціуму, сповідаються, плачуть, розказують, що їм болить. Монах не може бути егоїстом, одягнути підрясник і закритися у келії, а ви, люди, живіть собі, як хочете. Завдання церкви, і монашества зокрема, — допомагати ліпити з людини громадянина.
Мені болить сучасний стан християнства і те, що наші люди ідуть в інші церкви. І цьому є пояснення. Образа людей має свої причини. Попри глибину православ’я, ми не можемо не бачити його політичної агресивності, меркантильності, коли намісники церкви будують вілли, купують дорогезні авто. І чим більше ми закриватимемо на це очі, чим більше будемо сваритися, тим більше людей ітиме від нас. Священики наші відмежувалися від своїх людей. Якщо хочеш почути людину, яка прийшла в церкву, маєш опуститися на землю, як зробив це Христос. Він, син Божий, опустився на землю, щоб нас почути. І якщо ми є наслідниками Христа, то теж маємо спуститися, щоб почути людей. Для мене прикладом є слова апостола Павла: «Я став для всіх усім». Коротко і ємко. Вони для мене і є суттю християнства.
…На прощання ченці пригостили мене скромним монастирським обідом. Коли смакувала рисовий супчик, щедро приправлений олією, укотре переконалася: неважливо, яку поживу отримує тіло. Головне, чим наповнюється душа. І простий рисовий суп може бути смачнішим за заморські делікатеси, коли він приправлений молитвою, жертовністю і вірою.