Монографія про релігійне життя і релігійно-державні взаємини у західних областях України
Держава і релігії в Західних областях України: конфесійні трансформації в контексті державної політики 1944-1964 років. Таку назву носить монографія, Ярослава Стоцького, яка нещодавно вийшла друком у київському видавництві „ФАДА ЛТД”, — розповідає Володимир МОРОЗ.
Автор — доктор гуманістичних наук, кандидат історичних наук, доцент Тернопільського державного технічного університету імені Івана Пулюя, досліджує історію релігій в Україні, автор монографій „Монастир Отців Василіан Чесного Хреста Господнього в Бучачі 1712- 1996 рр.”, „Релігійна ситуація в Україні: проблеми і тенденції розвитку (1988-1998 рр.)”, „Українська Греко-Католицька Церква і релігійне становище Тернопільщини (1946-1989 рр.)”, низки статей.
Видання — одне з перших, де подано порівняльну статистику конфесійних трансформацій у Західних областях України (Львівській, Дрогобицькій, Станіславській і Тернопільській) у зазначений період, проаналізовано чинники, які їх зумовлювали. Характеристику трансформацій усіх діючих легально у межах радянського законодавства та нелегально релігійних громад, священнослужителів, храмів у 1944-1964 роках автор додатково подає у діаграмах і таблиці. Основну тему Я.Стоцький розкриває, водночас висвітлюючи державну політику щодо релігій, духовне служіння конфесій, роль духовенства в утвердженні та розширенні релігійних впливів окремих віросповідань, опір політиці атеїзації, конфлікти окремих громад як з владою, так і всередині їх самих, соціологічне і фінансове становище конфесій. Окрему увагу автор присвячує ролі галицьких єпархій РПЦ в оправославленні переважно греко-католицького регіону та діяльності обласних уповноважених Ради у справах РПЦ та уповноважених у справах релігійних культів.
“Якщо Московське православ’я йшло сюди, то села не ставали одразу православними. Люди вичікували і тут, на мікрорівні громади, проявлялася роль особи у подільшій долі конфесії,” розповів автор під час презентації книги в Державному архіві Тернопільської області.
Перший розділ дослідження науковець присвятив аналізу історіографії проблеми та розкриттю її джерельної бази. До речі, основу монографії склали результати багаторічної роботи Я.Стоцького в Державних архівах Волинської, Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської областей, Архіві Інституту Історії Церкви, архіві Управління Внутрішніх справ Тернопільської області, Центральному Державному Історичному Архіві, справи з Державного архіву Російської Федерації, Архіву Президента Російської Федерації, численні опубліковані джерела тощо.
У другому розділі роботи вчений подає аналіз еткононфесійних трансформацій у регіоні в контексті депортації польського та українського населення, роль радянської влади у підготовці Львівського псевдособору, ставлення ОУН і УПА до возз’єднання УГКЦ та РПЦ. Тут же висвітлено становище громад окремих конфесій у 1944-46 роках: РПЦ, РКЦ, Вірмено-Католицької Церкви, іудаїзму, Церкви Євангельських християн-баптистів, Церкви Християн віри євангельської, Церкви Адвентистів сьомого дня та громад Свідків Єгови.
Так, „український визвольний рух 1930-50-х років можна вважати рухом модерним, але аж ніяк не клерикальним, йдеться у монографії...” (С.119). Водночас в умовах „ІІ Речі Посполитої з її латинізацією та ополяченням Східної Галичини, західноукраїнський священик усвідомлював важливу необхідність пов’язувати зміст своєї лекції в тій чи іншій громадській організації чи проповіді в храмі з корінням релігійного і національного духу” (С.123). „У возз’єднанні Греко-католицької церкви з московським православ’ям підпілля УПА бачило загрозу народному визвольному рухові, бо втрачалося довір’я до колишніх греко-католицьких священиків і зростала недовіра до православних батюшок, бо не виключалася підозра, що вони були агентами НКВС чи КДБ” (С.122). Зрештою, автор наводить приклади підтримки повстанського підпілля духовенством і вказує, що відомі тільки одиничні випадки вбивства священиків УГКЦ „оунівцями” за співпрацю з радянською владою — ОУН більше покладалася на агітаційну роботу, стверджує науковець у праці. „Коли в середині 50-х років визвольна боротьба підпілля УПА і ОУН за самостійну вільну Україну згасає, то національно-визвольну естафету (через релігійний аспект) активно підхоплює підпілля УГКЦ.
Третій та Четвертий розділи монографії присвячені опозиційній діяльності релігійних конфесій тоталітарному режиму та змісту церковно-державних відносин. Автор знову-таки подає детальний опис життя конфесій (окрім названих вище Я.Стоцький висвітлює діяльність нелегальної мусульманської громади у Львові 1949 року, а також секти покутників).
Коли у 1949 році осілі після війни у Львові татари звернулися до влади з проханням про реєстрацію релігійної громади та виділення земельної ділянки, їм відмовили. „...хоча згідно з діючим законодавством про культи віруючі мусульмани мали право на легальне служіння. Це правило діяло на території СРСР, але чомусь — не у західних областях України...” (С.250). Згодом львівські мусульмани не змогли отримати і постійну приписку для мулли, котрий приїхав з Татарстану.
“Загальний висновок такий – 80% греко-католицького духовенства перейшло у Московський патріархат. Ось у чому парадокс! Решту духівників УГКЦ пішли у концтабори. Водночас не потрібно вважати, що тих 80% священиків стали православними одразу. Процес оправославлення тривав до кінця 60-х років. Постраждала і РПЦ, адже майже 45% храмів в західних областях влада закрила. Якщо говорити хто міг вижити без особливих втрат – це протестанти,” — говорить автор про підсумки своєї праці.
Незважаючи на санкціоноване владою об’єднання баптистів та п’ятидесятників не всі погодилися на це і до підпільного католицького руху в західних обласях Українни додається ще й підпільний п’ятидесятницький, вказує Я.Стоцький. Втрат віруючих протестанти практично не мали, підсумовує він.
“Гірше було Свідкам Єгови, котрі не визнають іншої влади окрім Божої. Документи уповноважених свідчать, що вони не могли виявити цих віруючих. Доходило до того, що скликали спеціальні збори колгоспів, де вказували, що такі-то люди є Свідками Єгови. Їх змушували привселюдно відрікатися від віри. Дехто так робив, але все одно підпільно продовжував сповідувати,” — каже науковець.
Радянська влада намагалась знищити релігію як таку і книга – про те, як це відбувалося в конкретному регіоні, каже він.
Книга буде цікавою для істориків, етнологів, політологів, релігієзнавців, релігійних діячів і всіх, хто цікавиться минулим Західної України. Видання – суто історичне — і може слугувати основою для подальшого, вже історіософського осмислення історії України та релігії, зауважив під час презентації книги в Державному архіві Тернопільської області кандидат філософських наук Арсен Гудима. Окрім того, завдяки детальності, праця може слугувати своєрідною релігійною історією міст і сіл регіону.
Отримати детальнішу інформацію про монографію, як також замовити її, можна у книжковій гуртовні „Ранок” за тел. 8 (0352) 42-41-39 у Тернополі (ринок “Західний”, вул. Об’їзна, 12).
