Мореплавці в рясах
Колишній єпископ Зальцбурзький Вергілій пішов з життя 787 р. Останні свої роки він прожив в опалі, звинувачений в єресі й позбавлений єпископського саку. Єресь та була досить неординарною й не мала жодного стосунку до догматів християнської релігії. Єпископ був покараний за те, що надто часто розповідав про далекі морські мандри сміливих мореплавців, своїх колишніх земляків.
За походженням Вергілій був ірландцем; якась примха долі занесла його до міста Зальцбурга в Центральній Європі. Проте й на чужині Вергілій не забував рідної Ірландії. Він часто розповідав своїм парафіянам та й просто знайомим про життя людей на милій серцю батьківщині. І, зокрема, про те, що його земляки — напрочуд вправні та відважні мореплавці. Вони здійснювали вражаючі подорожі по бурхливих просторах неласкавих північних морів, де на сміливців чатувала смертельна небезпека. А дехто з тих відчайдухів навіть наважувався запливати так далеко, що з’ясувалося: там, за океаном, зовсім не край світу, як здавна гадали, а велика невідома земля, населена багатьма різними народами. Вергілій особисто знав на батьківщині чимало людей, які побували в тих далеких заокеанських землях.
Усі ті оповіді викликали гнів тогочасних богословів і були визнані єретичними. Щоб якось виправдатися, єпископ Вергілій мусив поїхати аж до Рима — але там бідолаху звинуватили в єресі й позбавили сану. Як гнівно заявив тодішній папа Захарій, «він брехнею своєю вводив людей в оману за намовлянням самого сатани»...
Та проминули століття — й дивовижними розповідями опального єпископа про плавання його земляків до «далекої заокеанської землі» зацікавилися вчені. Вони дають підстави припустити, що давні ірландці подорожували до Америки ще за багато століть до Колумба! Про це свідчать і згадки про подорожі до «землі за океаном» у багатьох ірландських легендах та сагах. Але чи є в тому хоч якесь раціональне зерно, чи й справді давні ірландці мали реальну змогу дістатися до Америки?
Те, що земляки Вергілія були вправними мореплавцями, сумніву не підлягає. Мали вони й величезний досвід плавання в Північній Атлантиці — це теж безперечний факт. У цьому їм почасти допомагала сама природа. З першого ж погляду на карту Атлантичного океану впадає у вічі, що вся північно-східна частина Атлантики, від Британських островів аж до Ісландії, рясно всіяна архіпелагами Шотландських, Гебридських, Оркнейських, Фарерських островів. Тож навіть просто пливучи від острова до острова, давні мореплавці мали змогу без особливих труднощів подолати значну частину шляху до Америки. Саме так, поступово й поетапно, досягли американського континенту скандинавські вікінги ще у X ст. Але задовго до них справжніми «королями» Північної Атлантики були ірландські мореплавці, першовідкривачі всіх тих численних островів у північноатлантичних водах. Найсміливішими та найвправнішими серед них були колеги єпископа Вергілія — ірландські ченці!
Нам важко уявити собі ченців у ролі мореплавців. Та їх потяг до далеких морських мандрів був пов’язаний з особливостями історії чернецтва в Ірландії. Ірландці прийняли християнство одними з найперших серед європейських народів — ще в V ст. Християнське вчення принесли на ірландську землю ченці-проповідники із сусідньої Британії, де частина корінного кельтського населення охрестилася ще за часів римського панування. Кельти Британії були близькі кельтам-ірландцям за мовою та звичаями, тож британських ченців Ірландці зустрічали без особливої ворожнечі. До того ж прибульці не лише проповідували серед язичників нову віру. З Британії, яка зазнала істотного впливу римської культури, вони принесли відсталішим ірландцям чимало корисних, суто практичних знань, і це неабияк сприяло успіхові їхніх проповідей. Узагалі християнство не зустріло в Ірландії такого сильного спротиву, як у деяких інших європейських країнах.
За переказом, головним хрестителем Ірландії був святий Патрік. Ще юнаком не з власної волі Патрік потрапив на ірландську землю — його захопили в полон войовничі язичники під час чергового набігу на британське узбережжя. Юнака обернули на раба, і він кілька років мусив пасти овець свого пана. Та врешті йому пощастило втекти на батьківщину. Однак він не тримав зла на своїх гнобителів-язичників і вирішив врятувати їхні душі, навернувши до істинної віри. І от 432 р. Патрік повернувся до Ірландії — але на цей раз уже разом з ченцями-проповідниками, яких він запалив своєю ідеєю. Коли 17 травня 461 р. святий Патрік помер, ірландці вже були всуціль охрещені, а у країні існувало чимало християнських церков та монастирів. Відтоді й донині ірландці вважають святого Патріка своїм головним покровителем, а 17 травня – день пам’яті святого — стало одним з національних свят.
На початку раннього середньовіччя Ірландія, дальній закуток Європи, несподівано стала важливим осередком християнської культури. Тоді у країнах континентальної Європи вирували безперервні війни, нашестя варварів, міжусобиці. І лише той далекий острів на північно-західній околиці Європи залишався осередком миру та спокою. Заможні ірландські монастирі, де займалися не лише хліборобством та скотарством, а й різними ремеслами, процвітали. (Цікаво, що, як стверджує легенда, саме в монастирях ще за раннього середньовіччя навчилися виробляти знамените й донині ірландське віскі...)
У той час як у континентальних європейських країнах безперервні війни винищували рештки римської культури, мирна Ірландія ставала визначним освітнім центром. За надійними мурами, у тиші та спокої монастирських келій вчені ченці не лише писали богословські трактати та житія святих, а й вели докладні хроніки всіх важливих історичних подій, створювали пам’ятки світської літератури й записували для нащадків давні ірландські епічні сказання. На відміну від інших країн Західної Європи, де за середніх віків уся література створювалась виключно латиною, ірландські ченці-літератори писали рідною мовою. Вони навіть створили власну самобутню писемність, так зване «огамічне» письмо — літери там розміщалися не рядами, а обабіч вертикальних рисок. Видатний сучасний англійський історик Арнольд Тойнбі вважав ірландську монастирську культуру настільки оригінальною, що навіть виділяв її в окрему «далекозахідну» цивілізацію.
Проте розвиткові чернецтва та монастирів в Ірландії стала на заваді суто природна перепона. На щільно заселеному землеробами острові бракувало вільних земель, де могли б будуватися нові монастирі й оселятися ченці. Тоді вони звернули свої погляди на океанський простір і стали мореплавцями, швидко осягнувши тонкощі плавання в бурхливих північних морях. Навдивовиж швидко, за якісь лічені десятиліття вони освоюють численні острови та острівці аж до самісінької Ісландії. Протягом багатьох десятиліть, а подекуди і століть ірландські «мореплавці в рясах» були безроздільними господарями просторів Північної Атлантики. Як гадають дослідники, саме вони першими досягли Ісландії. Коли кількома століттями пізніше острови північно-східної Атлантики почали освоювати скандинавські вікінги, вони майже повсюдно знаходили там поселення ірландських ченців. Їх чекала трагічна доля: вікінги безжально вбивали їх та спалювали їхні оселі.
Постає закономірне питання: як далеко запливали ті сміливі мандрівники? І чи є вагомі підстави вважати, що вони й справді могли досягти Америки? Наскільки можна вірити розповідям єпископа Вергілія про плавання його земляків до далекої заокеанської землі?
Як було сказано раніше, згадки (щоправда, часом досить туманні та розпливчасті) про подорожі до західних заокеанських земель не так уже й рідко можна зустріти в давньоірландських літературних пам’ятках. Варто згадати хоча б «Книгу з коричневої шкіри» — збірник легенд та переказів, створений близько 1000-го року, або легенду про далекі морські мандри відважного Мальдуна. Та найцікавішою з цього погляду є давня легенда про морські пригоди ірландського ченця — святого Брендана. Його визнають цілком історичною особою. Він народився 484 р. (тобто невдовзі після остаточної перемоги християнства в Ірландії) у графстві Керрі. Здібний і допитливий юнак дістав непогану освіту, добре вивчив астрономію та математику, знався на морській навігації. Він багато їздив по рідній країні, а згодом запалився ідеєю дістатися до невідомих земель за океаном і навернути тамтешніх жителів у християнство. Брендан з групою ченців-однодумців спорудили корабель і вирушили в далекі мандри.
Легенда подає докладний опис подорожі Брендана, різних пригод мандрівників та численних побачених ними земель. Опис той місцями є на подив реалістичним, іноді ж (як і належить легенді) сповнений явно фантастичних деталей. Врешті-решт вони досягли якоїсь великої землі, де було багато лісів і величезна ріка, що текла звідкілясь з глибини країни і впадала в океан. На думку деяких дослідників її опис дуже нагадує гирло ріки Святого Лаврентія на східному узбережжі Канади.
На жаль, «Житіє святого Брендана» та більшість інших ірландських переказів дійшли до нас у значно пізніших копіях. Нині дуже важко відрізнити первинний текст від нашарувань і встановити, де там зерна істини, а де — вигадки переписувачів. Але чи можна все-таки на підставі розповідей єпископа Вергілія та досить розпливчастих відомостей з давніх переказів зробити висновок, що ірландські моряки багато століть тому плавали до американських берегів?
Тут передусім слід визначити — а чи можливе було таке плавання технічно? Тобто чи могли ірландські мореходці на своїх кораблях, послуговуючись своїми тодішніми знаннями та навичками доплисти до Америки? Одразу ж напрошується наведена вище аналогія. Плавання скандинавських вікінгів до Північної Америки було підтверджене археологічними дослідженнями у 60-ті роки — тоді норвезький археолог Хельге Інгстед відкрив на канадському півострові Лабладор залишки їх поселення. Спочатку скандинави освоїли острови в північно-східній Атлантиці, досягли Ісландії, а згодом — Гренландії. Звідти ж до канадських берегів уже, так би мовити, рукою подати. То чому не могли раніше здійснити те саме й їхні ірландські попередники? Адже те, що вони були попередниками вікінгів на північноатлантичних островах — безсумнівно. Як гадають, близько 795 р. ірландські «мореплавці в рясах» досягли Ісландії. Ну, а далі все могло відбуватися за тією ж схемою — плавання від Ісландії до Гренландії, а потім до північно-східного узбережжя Канади.
Проте скептики вважають, що не можна ставити знак рівності між морськими мандрами вікінгів й ірландських ченців-мореплавців. Те, що останні досягали Гренландії — усього лише недоведене припущення й не більше того. І викликає сумнів, чи взагалі були здатні на таке далеке плавання примітивні давньоірландські кораблі — «кураки», які за своїми мореплавними якостями були незрівняно гірші за «драккари» — великі швидкохідні бойові човни вікінгів, для свого часу справжні шедеври кораблебудування. З ними й порівняти не можна незграбні давньоірландські «кураки», дерев’яні каркаси яких були обшиті волячими шкурами. І хоч кураки бували досить великими (часом могли вмістити п’ятдесят чоловік і необхідні запаси води та харчів), але чи далеко можна було заплисти на «шкіряних» кораблях у непривітних водах Північної Атлантики, де лютують жорстокі шторми?
До того ж вікінги мали прості, але досить надійні навігаційні прилади, за допомогою яких вони орієнтувалися у відкритому морі за зірками або за сонцем. Про щось подібне у давньоірландських моряків нічого не відомо. Отже, хоч би які сміливі вони були, але просто не мали змоги здійснювати на своїх примітивних човнах далекі морські подорожі. І навіть те, що ірландці змогли доплисти від Фарерських островів до Ісландії, було вражаючим досягненням — на межі їхніх можливостей.
Таким був невтішний присуд скептиків, і спростувати його дуже нелегко. Адже прихильники версії про подорожі давніх ірландців до Америки могли посилатися хіба що на сумнівні докази — туманні свідчення легенд і спогади єпископа Вергілія та ще на те, що від Ісландії до Гренландії відстань приблизно така ж сама, як і від Ферарського архіпелага до Ісландії — отож подорож до Гренландії була давнім ірландцям цілком під силу. Та чи плавали вони туди насправді? Полеміка за принципом «вірю» — «не вірю» заздалегідь була приречена тривати нескінченно. Жодна із сторін не могла переконливо довести свою правоту.
Та от у 70-х роках англійський вчений Тімоті Северін, історик з Оксфордського університету, що присвятив своє життя вивченню морських подорожей, вирішив розв’язати цю безплідну суперечку. На власні кошти він збудував точну копію ірландського шкіряного корабля-курака й вирушив на ньому... до Америки! Свій одинадцятиметровий курак Северін назвав «Брендан», оскільки був переконаний, що в легенді про подорожі святого йдеться про цілком реальні події давнини. На його думку, якщо відкинути деякі явно фантастичні деталі, то можна досить точно відтворити маршрут святого Брендана від гирла ірландської річки Шеннон аж до американських берегів: Гебридські острови — Ферарські острови — Ісландія — Гренландія — і, врешті, затока Святого Лаврентія в Канаді.
1976 р. подорож Северіна була невдалою він доплив лише до Ісландії. Та з другої спроби, 1977 р., «Брендан» благополучно завершив плавання від Гренландії до американського міста Бостона. Отже, скептикам довелося визнати свого поразку, а прихильники версії про заокеанські мандри давньоірландських ченців отримали вагомий аргумент на свою користь.
І все ж слід визнати, що смілива й переконлива подорож Тімоті Северіна все-таки не внесла остаточної ясності у проблему. Так, успішне плавання «Брендана» неспростовно довело, що давньоірландські ченці-мореплавці на своїх шкіряних човнах цілком могли досягти американських берегів, що це було їм під силу. Та от чи відбувалися такі плавання насправді — це питання й надалі лишається не вирішеним. За словами Ірландського історика О’Керрі, давнім переказам про ті події «явно бракує точності, і вони надто перевантажені численними романтичними й поетичними елементами. Та вони, безсумнівно, грунтуються на реальних фактах, і їм не було б ціни, якби вони дійшли до нас не спотвореними...» Та все ж, як гадають О’Керрі, англійський історик Спеце, німецький історик Покорни, той же Тімоті Северін та чимало інших дослідників, слід звернути увагу на численні правдоподібні деталі оповідей про легендарні подорожі, які важко пояснити лише грою фантазії. Переконливо довести їхню безсумнівну реальність могли б відповідні археологічні знахідки. Ну, а поки що дослідникам тільки Й лишається, що аналізувати давні легенди й вишукувати там зерна історичної істини...
Людина і світ. — 1998. — № 7. — С. 53-55.
Віктор НЕВГОД
