Настоятель храму вважає, що сам Бог охороняє цю священну споруду всі ці роки, адже вона пережила революції, світові війни, період «войовничого атеїзму». Її закривали у радянські часи, намагалися перетворити у склад. Але колишній голова колгоспу імені Щорса, а потім - Лесі Українки Володимир Шкуропат відстояв цю святиню.
Ще до початку свят кового богослужіння ми поспілкувалися з настоятелем тутешнього сільського храму отцем Романом Войнаровичем. Він лише півроку тут служить, але відчувається, що і за цей невеликий проміжок часу встиг пройнятися місцевими проблемами, заслужити авторитет у парафіян. Отець Роман із гордістю розповідає, як односельчани готувались до цього свята, як впорядковували навколишню територію біля церкви, наводили порядок на сільському кладовищі, котре розташоване зовсім поруч із церквою.
- Ця намолена будівля,- говорить священик,- є гордістю не лише нашого села, а й усього Луцького району. Згідно з історичними довідками, вона була побудована у 1890 році у Білостоці й називалася церквою Петра і Павла. Згодом церква «переїхала» у Городок. Спочатку стояла на південній околиці, на березі річки Чорногузки, а потім громада вирішила перенести ближче до цвинтаря, на її нинішнє місце.
Настоятель храму вважає, що сам Бог охороняє цю священну споруду всі ці роки, адже вона пережила революції, світові війни, період «войовничого атеїзму». Її закривали у радянські часи, намагалися перетворити у склад. Але колишній голова колгоспу імені Щорса, а потім - Лесі Українки Володимир Шкуропат відстояв цю святиню. А нещодавно якісь грішники викрали з храму дві старовинні почаївські ікони. На жаль, поки що правоохоронці не знайшли ні реліквій, ні злодіїв.
Урочистим для місцевих прихожан був минулий суботній день, адже вперше на святкове богослужіння у Городок прибув архієпископ Луцький і Волинський Української православної церкви Київського патріархату Михаїл. Владика молитвою привітав парафіян Свято-Миколаївського храму з радісною подією, побажав родинного щастя, доброго здоров'я, мудрості, злагоди, терпіння. Архієпископ Михаїл вручив благословенні грамоти старостам місцевого храму Михайлу Гайдюку і Михайлу Гайдаю, які вірою і правдою багато років служать Богові. Від імені парафіян Свято-Миколаївської церкви Галік Курта підніс високому гостю хліб-сіль. Голова сільської ради Алла Шандрук подякувала священнослужителям за турботу, увагу, яку вони проявляють до селян. Після цього над селом полинула мелодія церковних дзвонів, відбувся хресний хід.
Урочистим було і відкриття пам'ятного знака, зведеного на честь 120-ї річниці з часу заснування Свято-Миколаївського храму. З однієї сторони на пам'ятнику зображений покровитель села святий Миколай-Чудотворець, а з іншої - воскресіння Ісуса Христа. Архієпископ Михаїл освятив цей пам'ятний знак.
До речі, з нагоди його відкриття у село приїхав ініціатор і спонсор його зведення, уродженець Городка Юрій Фокін, який нині проживає в Москві, працює в Центральному військовому клінічному госпіталі імені О. О. Вишневського Міністерства оборони Російської Федерації, є депутатом однієї з районних рад столиці Росії. 49-річний полковник підтримує тісні зв'язки з Волинню, де нині проживає його 82-річна мати Лідія Олексіївна, брати Леонід і Віктор, сестри Олена і Руслана. Юрій Миколайович розповідає, що, нарешті, йому вдалося здійснити давню мрію світлої пам'яті батька Миколи Олександровича і його кума та товариша Ірона Блащука, які хотіли встановити пам'ятний хрест біля церкви.
Виявляється, що Юрій Миколайович добре знайомий з нинішнім губернатором Волині Борисом Климчуком, головними лікарями обласної лікарні Іваном Сидором, онкодиспансеру - Орестом Андрусенком, які за необхідності направляють своїх хворих на консультації й операції у Москву до клініки, в якій працює Юрій Фокін. Професор сьогодні пам'ятає всіх своїх односельчан, вчителів Городоцької і Одерадівської шкіл, в яких він навчався. З повагою згадує викладачів Луцького медичного училища, яке він закінчив після школи. А нинішньому директору Луцького медичного коледжу Зіновію Крижанівському він пропонує встановити свої іменні стипендії для учнів із малозабезпечених сімей.
Юрій Миколайович з відзнакою закінчив дві медичні академії, зараз навчається в Академії державної служби при президентові Російської Федерації. У свій час він служив у групі радянських військ у Німеччині, брав участь у чеченських подіях, де за рік зробив понад дві тисячі операцій. До речі, докторську дисертацію він присвятив проблемам організації хірургічної допомоги пораненим на Кавказі. А ще Юрій Фокін - людина творча. Він - автор більше 150 наукових праць, багатьох книжок, лауреат московських міжнародних фестивалів армійської пісні, голова опікунської ради благодійного фонду дитячої і юнацької творчості «Діти і музика». Він кавалер багатьох орденів і медалей.
Коли ми прощалися з Юрієм Фокіним, мені подумалося: як добре, що сьогодні є такі українці-волиняни, які не забувають своєї батьківщини, хоча живуть далеко від свого рідного села. І шкода, що рідна держава не цінує таких людей, адже у 1992 році після служби в Німеччині Юрій Миколайович мав бажання повернутися в Україну, написав рапорт на ім'я міністра оборони з проханням дозволити продовжити службу на батьківщині. На жаль, відповідь була невтішною: «Наша армія повністю укомплектована військовими кадрами». Про цей прикрий факт доводиться згадувати волинянину навіть у святкові дні.