Православ’я являє собою найпоширеніше віросповідання України, релігійні організації якого за даними Державної служби України з етнополітики та свободи совісті на початок 2022 р. складали 55% від загальної кількості. Тому те, що відбувається у православному середовищі, не може не турбувати державу та інших громадян.
Сергій Яремчук,
канд.іст.н., док.соціологічних наук, професор Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича
При цьому у конфесійному плані домінують дві Церкви – Православна Церква України і Українська Православна Церква. Перша є автокефальною після отримання Томосу від Константинопольського Патріарха у 2019 р. і до повномасштабної російської агресії налічувала близько 40% православних релігійних організацій, а друга є складовою Російської Православної Церкви / Московського Патріархату і налічувала близько 60% православних релігійних організацій. Отож, за кількістю релігійних організацій УПЦ наразі нині домінує в більшості регіонів України. Втім, розподіл має регіональну специфіку, про що мова піде далі. Щодо Чернівецької області, то в ній православні релігійні організації складають 49%, що дещо нижче загальноукраїнського рівня, а конфесійний розподіл такий: до ПЦУ належать 32% православних організацій області, а до УПЦ – 66%, у кількісному відношенні — відповідно 214 (з них 206 громад) і 443 (з них 430 громад) [3].
Після утворення ПЦУ (15.12.2018 р.) відбувається поступовий перехід громад до неї з УПЦ. Донині перейшло 1487 громад: 564 громади перейшли від 2019 р. до 24 лютого 2022 р. і 923 – від початку повномасштабної війни, зокрема половина з них протягом квітня – червня 2022 р. [6]. Зауважимо, що найбільше переходів відбулося на Галичині, де залишилися одиниці громад УПЦ, на Волині, де кількість громад УПЦ і ПЦУ майже зрівнялася, Поділлі і Київщині, тобто заході і центрі України. Натомість ці процеси несуттєво торкнулися Буковини і Закарпаття, які також є західними регіонами. За інформацією Чернівецької обласної військової адміністрації на 28.06.2023 р. з початку 2019 р. по теперішній час у 28 населених пунктах Чернівецької області проведені збори громадян, які вирішили змінити канонічне підпорядкування з УПЦ на ПЦУ. При цьому 18 переходів зареєстровано до початку повномасштабної російської агресії (2019 – 2021) і 10 переходів – у процесі війни (2022 – 2023): Бабин, Вербівці, Погорілівка, Рингач, Хлівище, Хрещатик, Чорний Потік, Юрківці Чернівецького району та Бабин і Росошани Дністровського району [9].
Підсумовуючи ці дані, можна вказати, що критика і ставлення до УПЦ не має прямої кореляції з переходами в ПЦУ, тут питання набагато складніше, яке має враховувати низку факторів, як-от: наявність потенційної громади ПЦУ; активістів, які готові модерувати процес; тригерної події, її інтерпретації та інформаційного поширення; позицій священників та архиєреїв; матеріальних ресурсів; корпоративної політики всередині діючої громади і міжособистісних зв’язків; репутації учасників процесу тощо.
Соціологічні дослідження, які базуються на інформації, отриманій через опитування респондентів, доповнюють бачення релігійної картини України. Опитування Центру Разумкова, проведене в листопаді 2022 р., фіксує, що 63% опитаних ідентифікують себе з православ’ям і 9% вказують, що вони «просто християни» [1], а низка опитувань КМІСу (2020, 2021, 2022 рр.) засвідчують, що 72-73% українців вважають себе православними [7; 4]. Отож, за самоствердженнями, кількість православних в Україні на 15-20% більше, ніж кількість православних релігійних організацій, що насамперед є свідченням подекуди сприйняття православної ідентифікації як соціокультурної, а не релігійної. Тобто мова йде про значний відсоток номінальних православних, ідентифікація яких не підтверджується культовими діями.
Зауважимо, що з часу утворення ПЦУ і надання Томосу (початок 2019 р.) суттєво змінюється конфесійне самовизначення українців. Згідно з опитуваннями Центру Разумкова і КМІСу, серед тих, хто вважає себе православними, у 2020 р. вважали себе належними до ПЦУ 48% (за даними КМІСу) і 32% (за даними Центру Разумкова), у 2021 р. – відповідно 58% і 40%, а в липні 2022 р. (за даними КМІСу) – вже 75%. Відповідно належними до УПЦ в 2020 р. вважали себе 21,5% (за даними КМІСу) і 22% (за даними Центру Разумкова), в 2021 р. – відповідно 25% і 22%, а в липні 2022 р. (за даними КМІСу) – лише 6%. Водночас, якщо в 2020 р. вважали себе «просто православними», без ідентифікації Церкви, 23% (за даними КМІСу) і 43% (за даними Центру Разумкова), у 2021 р. – відповідно 12% і 36%, а в липні 2022 р. (за даними КМІСу) — 16% [7; 4; 5]. Розходження в даних передусім можна пояснити особливостями збору інформації цих двох центрів, але вони свідчать про однакові тенденції.
Характеризуючи конфесійне самовизначення, найчастіше дослідники звертають увагу на номінальне самовіднесення громадян до якоїсь Церкви, хоча ознакою воцерковлення має бути саме належність до певної релігійної громади. Членство у громаді визнали лише 26,5% опитаних, але, якщо на заході, де половину віруючих складають греко- і римо-католики, таких 45%, то в інших регіонах, які переважно православні – вдвічі менше. Отож, заявлена належність до певної Церкви не є водночас належністю до релігійної громади: серед вірних протестантських церков членство у громаді засвідчили 70%, УГКЦ – 58,5%, УПЦ – 41%, ПЦУ – 30% [1]. Отже, УПЦ має вищий відсоток воцерковлених віруючих, ніж ПЦУ, що є вагомим чинником якісних показників культових дій. Загалом же Україна є секулярною країною, де більшість громадян є номінальними віруючими, не залученими в конфесійні практики.
Паралельно з кардинальним зменшенням після 24.02.2022 р. самоідентифікації людей з УПЦ відбувається погіршення ставлення до цієї організації. За даними Соціологічної групи «Рейтинг», ідею розриву зв’язків УПЦ з Російською Православною Церквою у березні 2022 р. підтримували 63% респондентів, а в квітні 2022 р. – 74%. Більше того, 51% опитаних вважають, що держава повинна заборонити діяльність УПЦ на території України і 21% підтримують позбавлення пільг і скасування договорів оренди церковних приміщень. Втім, 20% виступають за невтручання держави у справи Церкви – найбільше таких на сході (35%) і півдні (25%) [2]. Опитування КМІСу восени 2022 р. вказало, що 52% опитаних погоджуються з тим, що діяльність УПЦ радше сприяє російській агресії і 11% тих, хто вважає, що УПЦ сприяє обороні України [8]. Вказані результати досліджень основних соціологічних центрів України свідчать про схожі результати, які відображають однакові тенденції релігійної сфери, що унеможливлює тезу про замовний і спрямований характер цих опитувань з метою дискредитації УПЦ. Вони мають логіку і відображають загальну тенденцію «скасування російського», яка має місце в усіх сферах українського суспільства.
У контексті ініціатив Президента України щодо релігійних питань, озвучених 1 грудня 2022 р. (рішення РНБО «Про окремі аспекти діяльності релігійних організацій в Україні і застосування персональних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)»), цікаве їх сприйняття українським суспільством. Згідно з опитуваннями КМІСу, якщо в грудні 2022 р. 78% респондентів вважали, що держава в тій чи іншій мірі має втрутитися в діяльність УПЦ, то в травні 2023 р. ця цифра збільшилася до 85%. Зокрема, серед них 54% (в грудні) і 66% (в травні) вважали, що ця Церква має бути повністю забороненою в Україні, а 24% (в грудні) і 19% (в травні) виступали за встановлення державного контролю за нею. Натомість показник тих, хто вважали, що не варто втручатися у справи УПЦ, а розслідувати лише окремі випадки правопорушень, знизився з 12% (у грудні) до 6% (у травні) [10; 11]. Це свідчить про суспільний запит щодо розірвання відносин з російськими релігійними структурами і підтримка в цьому дій державної влади, тобто ініціатором тиску на УПЦ є суспільство, а не держава. І те, що дехто намагається показати як конфлікт Церкви з державою, насправді є конфліктом з суспільством. При цьому варто наголосити на тому, що нинішній тиск держави кардинально відрізняється від тиску влади на Церкву радянського часу, позаяк він не є антирелігійним, таким, що дискримінує віру людей, а спрямований лише на зміну політико-ідеологічної лінії УПЦ в контексті розірвання зв’язків з Росією та російським.
Відтак постає питання – чому УПЦ дотримується такої лінії і які можливі прогнози? Спершу варто зупинитися на питанні статусу УПЦ. З часів хрещення Русі у 988 р. православна митрополія, представлена на теренах сучасної України, була митрополією Константинопольського патріархату. У кінці XVII ст., коли Московія встановила політичний контроль над тогочасної українською гетьманською державою, вона анексувала українську Церкву, включивши її до складу Московського патріархату, який набув канонічного визнання на сто років раніше (у кінці XVI ст.) Така ситуація, тобто належність до МП, якщо винести за рамки певні регіональні особливості і набуття канонічного статусу ПЦУ, триває дотепер. У ХХ ст. була низка спроб вийти з підпорядкування Московського патріархату, які, хоча не призводили до остаточного результату, але актуалізували ідею незалежної української православної Церкви. Важливим в цьому контексті є період 1989-1990 рр., коли відбувалося підняття національного руху і були сформульовані вимоги щодо автокефалії Православної Церкви в Україні, яка на той час була Українським екзархатом РПЦ. Щоб зберегти українську Церкву у фарватері РПЦ тогочасним Патріархом Московським Олексієм ІІ восени 1990 р. була видана Грамота, яка перейменовувала Український екзархат в Українську Православну Церкву і надавала їй статус самокерованої, тобто незалежної в управлінні, але залишаючи її частиною РПЦ. Подібна процедура була здійснена в кінці травня 2022 р., коли відбувався пік переходів громад з УПЦ в ПЦУ. Тоді на Соборі УПЦ було озвучене рішення про те, що УПЦ є незалежною Церквою, підставою чого вказувалася Грамота Патріарха Олексія ІІ. Отож, нинішня УПЦ за своїм канонічним статусом залишається частиною РПЦ, будучи самокерованою Церквою. Цей статус подібний до статусу Буковинсько-Далматинської митрополії, яка існувала в нинішній Чернівецькій області в часи Австро-Угорщини. Але це не заважає спікерам УПЦ регулярно виступати з різними апологіями про свою незалежність і відсутність канонічного зв’язку з РПЦ, який є більш ніж очевидним.
Другим після питання статусу Церкви є питання її наративів. Представники кожної конфесії мають своє «бачення» реальності, яке транслюють на оточення. Очевидно, що УПЦ продовжує жити наративами Російської Церкви і «русского міра», на яких наразі ми не будемо окремо зупинятися. Але варто наголосити, що поширення проросійських наративів і симпатій («братні слов’янські народи», «триєдина Русь», «Святая Русь», «найправославніше російське православ’я», «велич російської держави», «послушання» та ін.) не є кримінальним злочином, якщо не пов’язано з певними антидержавними діями, а радше є предметом суспільного осуду в Україні. УПЦ з часу проголошення незалежності України зрідка бере участь у заходах, пов’язаних з формуванням української ідентичності, що може свідчити про ігнорування або заперечення української державності. Відомим прикладом цього є демонстративне «не вставання» у Верховній Раді України у 2015 р. трьох єрархів УПЦ під час зачитування Президентом України імен українських героїв-захисників. З іншого боку – треба зважати на зростання ваги впливу інформаційного та комунікаційного чинників в сучасному суспільстві і того факту, що для того, щоб мати вплив, нині не потрібна вертикальна управлінська єрархія, а достатньо горизонтальних інформаційних зв’язків.
Варто зауважити, що попри російські наративи, УПЦ нині включає тисячі людей кліру і мирян, які майже всі є громадянами України, проживають в Україні і переважно сумлінно виконують свої громадянські обов’язки. Це той фактор, чому влада вагається із забороною УПЦ, намагаючись домогтися розірвання її зв’язків з Росією іншими шляхами. Іншими словами, УПЦ являє собою велику організацію, яка має значний кадровий, організаційний, матеріальний ресурс, який з державницької позиції краще використати, ніж ігнорувати чи вступити з ним в конфлікт, тим паче в умовах війни.
Якими ж можуть бути ці шляхи? Перший, це проголошення автокефалії самою УПЦ, і, як наслідок, перехід у «сіру зону» в контексті канонічного права, на зразок Московської митрополії XV ст. чи УПЦ КП у ХХ ст. Другий варіант – об’єднання з ПЦУ. Виходячи з того, що в УПЦ вплив на прийняття рішень мають лише архиєреї і слухаючи їх публічні виступи, можна констатувати, що перший варіант для неї невигідний, а другий – взагалі неприйнятний, оскільки ПЦУ ними не розглядається як Церква взагалі.
Як наслідок, керівництво УПЦ всіма силами буде затягувати прийняття рішення і озвучення чіткої позиції щодо дій РПЦ і внутрішніх колаборантів, займаючи лінію «глухої оборони» і «стояння у вірі», звинувачуючи владу, місцеве самоврядування, журналістів, соціологів, правоохоронців, суди тощо в тиску і дискримінації. Таку позицію вони називають «поставити на паузу», а її складовою є відповідна комунікаційна політика УПЦ: заяви типу «ми нікому нічого не будемо пояснювати» чередуються з маніпулятивними промовами, розрахованими на людей з відсутністю критичного мислення. Натомість частина духовенства і вірян УПЦ, яка висловлює критичні зауваження, піддаються дисциплінарним санкціям (приклад о. Андрія Пінчука). Складається враження, що мета цієї паузи – очікування на переможця у війні і проведення такої політики, щоб можна було в подальшому отримати бонуси незалежно від того, хто переможе, але максимальні – від росіян.
Отож, наразі ми маємо ситуацію, яку умовно можна назвати «шлях маргіналізації УПЦ»: більшість людей уникають публічно ідентифікувати себе з цією Церквою як з Церквою держави-агресора, якщо навіть відвідують її храми; як наслідок, зменшення притоку молоді; паралельно – продовження переходів громад з УПЦ в ПЦУ, яке буде посилюватися. Натомість спікери УПЦ регулярно закликають владу визнати УПЦ українською Церквою внаслідок виконання громадянських обов’язків її членів при одночасному продукуванні проросійських і протиавтокефальних наративів її єрархами і пропонують владі погодитись зі status quo в питанні церковних переходів, тобто трактувати їх як рейдерські захоплення.
Зрозуміло, що як українською, так і російською владою, а також УПЦ і РПЦ, розглядаються і прораховуються певні стратегії майбутнього розвитку. На нашу думку ключовим фактором розвитку подій є Збройні Сили України та їх успіхи на полі бою. Чим ближче ми до перемоги, тим ближче до єдиної автокефальної Церкви. Успіхи ЗСУ мають зворотню кореляцію з бажаннями УПЦ залишатися частиною РПЦ. Принагідно зауважимо, що залишаємо поза увагою аналіз природи мотивації цих бажань в середовищі УПЦ – від відвертої агентурної роботи на спецслужби та колабораціонізму до «задуреності» пропагандою і слідування корпоративній політиці організації. Маючи чітке переконання, що в Україні буде одна автокефальна Православна Церква, ми розглядаємо два сценарії на шляху до цієї мети.
Перший сценарій імовірний, якщо держава займе пасивну позицію щодо розв’язання церковного питання. Це ситуація, коли після нашої військової перемоги РПЦ використає польський (1948), американський (1970) тощо прецедент, коли, розуміючи, що організація УПЦ почне «сипатись», тобто масово переходити в ПЦУ, вона проголосить автокефалію УПЦ (чи погодиться з її проголошенням УПЦ), щоб все одно зберегти вплив на Україну. Як наслідок, розпочнеться процес «відбілювання» Московського патріарха в очах українців і заклики про відновлення стосунків (співслужіння, паломництво, місіонерство, господарські зв’язки тощо), маніпулюючи, і покладаючи провини на політиків. У дискурсі УПЦ як частини Церкви Христової, вона вважає РПЦ також частиною Церкви Христової, але ПЦУ і Константинопольський патріархат виносить за ці рамки, що проявляється як у їх зневажанні загалом, так і в забороні на співслужіння зокрема. Тому варіант проголошення УПЦ автокефалії, який наразі прийнятний для української влади і суспільства, з часом однозначно буде мати негативні наслідки в разі збереження і толерування зв’язків з РПЦ, оскільки постане питання прийнятності комунікації з людьми, які знищують твою країну і людей, як словами, так і справами (вбивства, тортури, ґвалтування).
Отож, якщо українська влада нині допустить такий сценарій, вона на роки відсуне вирішення питання об’єднання українського православ’я, залишить плацдарм російського впливу і джерело конфліктності. Втім, це питання постане після війни в тій чи іншій мірі не лише перед православними, але й перед представниками інших конфесій, позаяк більшість релігійних організацій Росії або підтримують війну, або публічно не виступають проти неї.
Іншим є сценарій об’єднання українського православ’я в одній автокефальній Церкві (її назва не принципова – УПЦ чи ПЦУ), взявши за основу Томос як підставу канонічного статусу. Це той сценарій, до якого в будь-якому випадку прийде українське православ’я, питання лише в часі, який знадобиться для цього, а також зусиллях і політиці різних гравців у релігійній сфері. Що ж має робити влада і суспільство, щоб наблизити це об’єднання?
По-перше, має бути змінена назва УПЦ, тобто реалізований Закон кінця 2018 р. (про перейменування УПЦ в РПЦвУ — ред.), щоб було чітко видно її зв’язки та інформаційні наративи, а люди могли свідомо обирати в якій Церкві їм бути, тим більше, що неканонічність ПЦУ існує лише в уяві РПЦ та її сателітів. Не може українською називатися Церква лише за географічним розташуванням, вона має справами заявити про пріоритет для неї українського суспільства і держави, передусім розірвавши контакти з Російською Церквою. Не варто забувати, що мета Росії у війні, яку підтримує РПЦ – це не просто окупація, а фізичне знищення українців.
По-друге, необхідно через визначення в законодавстві поняття «релігійної громади» вказати як її ознаку фіксоване членство, як це фактично є в протестантських громадах. Це унеможливить маніпулювання конфесійною статистикою і усуне питання звинувачень у церковному рейдерстві, коли залежно від ситуації підміняються поняття територіальної і релігійної громад. Зауважимо, що УПЦ всі переходи в ПЦУ трактує лише як «захоплення», наголошуючи, що їх здійснює територіальна, а не релігійна громада. На жаль, священники акцентують на цьому лише при переходах, коли ж треба подавати статистику про кількість віруючих чи збирати гроші, цей аргумент ігнорується. Водночас фіксоване членство має сприяти посиленню відповідальності релігійної громади за церковні будівлі, утримання духовенства тощо, щоб позбутися ситуацій, коли з переходом громади в іншу церковну юрисдикцію в храмі припиняється церковне життя.
По-третє, має бути здійснена потужна інформаційна кампанія щодо різних візій українського православ’я. Керівництво УПЦ проявляє максимальну толерантність і корпоративну солідарність до виявлених колаборантів у своїх лавах, ставлячи тим самим під удар громади віруючих. З особистого спілкування з воцерковленими віруючими УПЦ в автора складається враження, що вони щиро переконані, що їх Церква є незалежною, а основним аргументом на підтвердження цього вказується на відсутність згадування РПЦ і МП у Статуті УПЦ. Їх впевненість базується насамперед на тому, що це стверджують архиєреї УПЦ, довіра до слів яких вища за висновки з приводу статусу УПЦ релігієзнавців та інших експертів. Всі дії влади такі вірні УПЦ трактують як примус до переходу в ПЦУ, що в їхньому розумінні означає відхід від Бога і віри. Зокрема, вони щиро не розуміють, чому Президент України В. Зеленський не прийняв делегацію УПЦ, яка прийшла під його Офіс. Отже, вони живуть в своїй реальності і загалом складається враження, що керівництво УПЦ свідомо створює цю паралельну реальність і провокує суспільство на певні дії, які з боку суспільства видаються антиросійськими, а з боку Церкви – антицерковними.
Отож, держава має позначити певні «червоні лінії», які стосуються національної безпеки, визначивши чіткі межі між застосуванням свободи слова і проросійською пропагандою (через норми і санкції), але основна просвітницька робота має відбутися всередині Церкви, через дискусії і переконання. Для цього з боку УПЦ має бути змінений ідентифікаційний дискурс, коли її представники розглядають міжконфесійний конфлікт як апокаліптичну боротьбу добра і зла, і в цій парадигмі росіяни для них ближче, ніж співгромадяни українці, які ідентифікують себе з ПЦУ. З боку ж ПЦУ необхідно уникати тез на кшталт «УПЦ є підрозділом ФСБ»; мати толерантне сприйняття конфесійних практик УПЦ, які вирізняються традиціоналізмом і орієнтацією на чернечі ідеали поведінки; погодитись на використання різних мов і різних церковних стилів; мати розуміння, що ідентифікаційні процеси є тривалими і «ватники» за один день не зміняться, а можуть і не змінитися взагалі тощо.
По-четверте, має бути посилена роль мирян у церковному житті (через зміни у статутних документах), оскільки практика міжконфесійних переходів показала, що парафіяльні священники орієнтуються на думку єпископату, а не власної громади. До прикладу, коли громада УПЦ на окупованій території переходить до РПЦ, священник підтримує це посиланням на те, що він підтримує громаду; коли ж громада голосує за перехід у ПЦУ, священники здебільшого не підтримують громаду, аргументуючи це тим, що з переходом вони перестали бути громадою Церкви, а стали розкольниками. Священник орієнтується на єпископа (вертикаль), а не на громаду (горизонталь) і така авторитарна практика характерна для російського православ’я. При такій ситуації рішення завжди будуть прийматися лише обмеженим колом єпископату. Втім, це може бути поясненням того факту, що основний тиск з боку влади здійснюється саме на єпископат УПЦ.
Підсумовуючи, зазначимо, що сценарій розвитку українського православ’я вибудовується на наших очах і основними факторами його формування є ЗСУ і українська влада, від мудрості й ефективності яких залежить кінцевий результат. І те, що влада є чинником формування церковної політики, не є порушенням конституційних принципів відділення релігії від держави, чим іноді маніпулюють проросійські діячі. Прикладами впливу держави на релігію і Церкву просякнута вся людська історія. Українська ж держава має одне з найдемократичніших релігійних законодавств у світі, яке однозначно спрямовано на задоволення людиною її релігійних потреб. Водночас людина має усвідомлювати свої громадянські обов’язки перед своєю державою, тобто «віддавати кесарю кесареве». Бажаною і очевидною метою розвитку православ’я в Україні є створення єдиної автокефальної Православної Церкви, яка об’єднає дві конфесії – УПЦ і ПЦУ, а від гравців залежить час, за який ми зможемо дійти до цієї мети. Тому держава має прикласти максимум зусиль, щоб убезпечити своїх громадян від ворожого впливу Росії через церковні структури і водночас бути гарантом забезпечення релігійних прав всіх віруючих.
Примітки:
1. Війна і Церква. Церковно-релігійна ситуація в Україні 2022 р. (Інформаційні матеріали). К., 124 с.
2. Восьме загальнонаціональне опитування: Україна в умовах війни (6 квітня 2022 р.).
3. Державна служба України з етнополітики та свободи совісті. Статистичні матеріали.
4. Динаміка релігійної самоідентифікації населення України: результати телефонного опитування, проведеного 6-20 липня 2022 р.
5. Особливості релігійного і церковно-релігійного самовизначення громадян України: тенденції 2000 – 2020 рр. (Інформаційні матеріали).
6. Перехід церковних громад до ПЦУ. Вікіпедія.
7. Релігійна самоідентифікація населення і ставлення до основних церков України: червень 2021 р.
8. Ставлення до декомунізації, УПЦ та націоналізму.
9. Чернівецька обласна військова адміністрація. Фейсбук сторінка.
10. Якою має бути політика влади щодо УПЦ (МП). Результати телефонного опитування, проведеного 4-27 грудня 2022 р.
11. Якою має бути політика влади щодо УПЦ (МП): результати телефонного опитування, проведеного 26 травня 2023 р.
##DONATE_TEXT_BLOCK##