“Мусимо знайти спільну дорогу”

"Арка", №12 (94), червень 2004 року "Як ми повідомляли в попередньому числі “Арки”, 30 травня в редакції “Газети Виборчої” у Варшаві Глава УГКЦ Блаженніший Любомир Кардинал Гузар спілкувався з польськими й українськими журналістами. Сьогодні пропонуємо Вашій увазі їхню розмову."
Кореспондент: Чи можливе поєднання між польським та українським народами? Кардинал Гузар: Якщо ми хочемо йти чи принаймні дивитися в майбутнє, мусимо знайти спільну дорогу. Надто багато часу ми витратили на суперечки, намагалися обіграти одне одного. То була дуже нерозумна політика. Мусимо зрозуміти, що тільки разом можемо жити тут, у східній частині нашого континенту. Якщо будемо сперечатися, навіть якщо тільки не толеруватимемо одне одного – не маємо майбутнього. На Заході є декілька країн, які думають, що тільки вони – Європа й до своєї спільноти допускають інших. Але ж ми всі 1000 років творили спільну європейську спадщину, отже, всі маємо право називатися європейцями й бути в Європі. Якщо хочемо, щоби наш голос почули, мусимо діяти разом, знайти в собі стільки духовної сили, щоби перемогти все зло, яке було в минулому. Не бачу іншого шляху в майбутнє. Кор.: Торік, у 60-ту річницю подій на Волині, президенти Польщі й України відкрили пам’ятник у Павлівці, це був символічний жест поєднання. Але з вуст президента Кучми ми не почули слова “вибачте”. Ваше Блаженство, чи Ви вважаєте, що це слово потрібне? К. Г.: Так. У нашій історії кривди є по обидва боки. Я чув польські й українські звернення, в яких волинські події називали каїновим злочином. Це неправильно. Каїн винен, бо вбив, але Авель – не винен. Це дуже погане, історично неправдоподібне порівняння. Мусимо визнати, що обидві сторони кривдили сусідів, скажу більше – братів. Тому мусимо бути готові пробачити й просити пробачення. Обидві сторони мусять чітко сказати: ми згрішили, просимо вибачення і вибачаємо самі. Не можна йти далі, не усвідомивши, що пробачити мають обидві сторони. Порозумітися легше на урядовому рівні. Політикам легше робити такі жести, але їм часто бракує щирості, їхні вчинки добре дипломатично продумані. А на рівні звичайних людей є набагато менше розуміння, але набагато більше емоцій. Тому мусимо інтенсивно працювати, щоби поляки й українці взаємно сприймали одні одних. З Кардиналом Ґлємпом ми вирішили розпочати психологічне й релігійне приготування вірних до цього. Торік була серія церковних документів на цю тему. Цьогоріч це буде обмін прощами. Два тижні тому в Україні була група польських студентів із Любліна, яка брала участь у прощі до монастиря отців Студитів в Уневі. А вчора я був над Лєдніцьким озером разом із групою молодих українських прочан. Може, ми становили тільки одну тисячну з усіх, хто був там, але ми були разом. На серпень заплановано велику прощу в Україну – в Зарваницю, до якої готуються багато польських прочан, серед них – Кардинал Ґлємп. А я приїду 26 серпня на урочистості до Ченстохови. Обмін прощами має сприяти тому, щоби українці й поляки разом зустрічалися на молитві. Якщо люди разом моляться – їм легше зрозуміти одне одного. Не маймо ілюзій, що поєднання між нашими народами відбуватиметься швидко. Може, за три роки, а може – за п’ять будемо готові до офіційного акту поєднання. Ми переконані, що тільки політичне поєднання не дасть бажаних результатів. Наші Церкви можуть багато зробити для справжнього поєднання між звичайними людьми. Передусім мусимо подбати про те, щоби наша спільна тяжка історія не отруювала молодого покоління. Так зазвичай буває, що ненависть передається від дідів і батьків. Хочемо показати молоді альтернативу: не потрібно підтримувати стан війни, потрібно сказати “годі” й діяти разом. Кор.: Яка ситуація Греко-Католицької Церкви в Польщі після того, як Польща увійшла до ЄС і після ущільнення кордону? К. Г.: Наша Церква в Польщі має свої структури: Митрополію, дві єпархії, семінарію, часописи – тобто все, що потрібне для нормального життя. Ми підтримуємо живий контакт, не тільки єпископи, але й вірні, хоча нові правила на кордоні спричиняють певні незручності. Але все-таки до Лєдніци приїхало шість автобусів нашої молоді, а поляки їздять в Україну. Міждержавний кордон, який водночас є кордоном між Україною і Європейським Союзом, – невигідний, щось треба було б з цим зробити, але це справа адміністративного уряду. Кор.: В Україні наближаються президентські вибори. Багато українців вбачають у зміні президента надію для країни. Чи новий президент – це шанс для України? К. Г.: Завжди є надія на ліпше. Але, з іншого боку, не треба жити ілюзіями. Наша проблема, як і проблема всіх посткомуністичних країн, полягає в тому, що ми не керуємося моральними засадами в щоденному житті. А від цього залежить, яким буде подальший розвиток нашої держави. Це не тільки політична проблема, проблема вибору того чи того політика. Мусимо усвідомити, що в Україні живе вже третє покоління, виховане в комунізмі. Комунізм був не тільки філософією. То була спроба створити нову людину – homo sovieticus. Той процес, Богу дякувати, не вдався, але сягнув дуже глибоко в людські душі. Тому наше найважливіше завдання в Україні – оздоровити ментальність. Комунізм не міг змінити Божого створіння, але зранив його дуже глибоко. Мешканці України зранені. Процес оздоровлення може тривати довго. Коли Мойсей виводив ізраїльтян з єгипетської неволі, йому казали: “Так, ми були рабами, але мали що їсти, нам було легше, ліпше”. Потрібно було, щоби змінилося ціле покоління, щоби забути про єгипетську неволю і йти до Землі Обітованої. Колись я думав, що так само буде і в Україні, але тепер бачу, що зміни одного покоління буде недостатньо. Тому не вважаю, що вибори щось змінять. Ситуацію може змінити тільки оздоровлення мислення всього суспільства. Вибори – це не остаточний розв’язок, а лише один із елементів, які можуть нам допомогти творити ліпше майбутнє. Тільки не потрібно надіятися на чудо. Нас чекає важка праця. Кор.: У чому повинен полягати процес оздоровлення українського суспільства? К. Г.: Весь світ нині переживає кризу. Суспільні хвороби бувають різними, але їхньою причиною завжди є брак моральних засад у щоденному, практичному житті. Коли я кажу про лікування суспільства, не думаю категоріями психіатрії чи психології, а кажу про духовність. Люди врешті мусять переконатися, що тільки там, де є справедливі стосунки, може панувати справжній мир і лад. В Україні не можемо мріяти про ідеальну владу, ідеального президента, коли все суспільство мириться з корупцією. Навіть найліпший президент, навіть янгол, який звернеться до людей, що хочуть бути поневоленими, нічого не вдіє. Ми повинні жити згідно з загальнолюдськими засадами, прагнути справедливості, шанувати право. Ми всі слабкі, але можемо спробувати жити по-Божому. Ми, християни, – згідно з християнськими моральними засадами, мусульмани – згідно з мусульманськими, юдеї – згідно з юдейськими. Демократія – це найважчий суспільний лад, але водночас найліпший, тому що найморальніший. Але всі дуже гарні демократичні закони, вся ринкова економіка нічого не варті, якщо людям бракує моральності. От хоча б підіть на будь-який ринок у Львові. Там є ринкова економіка, але творять її люди без морального стержня, які намагаються обдурити ближнього. В Україні хочемо запровадити демократичний лад. Але поки не будемо поважати прав кожної людини, поки не будемо патріотами в християнському значенні цього слова, поки не почнемо поважати право, нічого не досягнемо. Вибір президента нічого не змінить, якщо не буде здорової суспільної бази, а людям забракне сили жити морально. Кор.: Як в Україні відбувається співпраця православних і греко-католиків? К. Г.: У нас є три православні Церкви. Намагаємося з ними співпрацювати, зокрема, в суспільних питаннях. Але коли якась із них керується передусім політичними цілями, тоді дуже важко співпрацювати. Незважаючи на труднощі, за останні місяці розпочалася співпраця керівників різних християнських Церков: Греко-Католицької, Римської, Православної і Протестантської. Намагаємося показати державній владі й парламентові думку християн щодо певних суспільних питань. Ми видали три документи, наприкінці червня видамо декларацію в справі родини. Не буде в ній нічого нового, але важливо, що ми підписали її разом – це її сила і новизна. Стосунки між конфесіями вийшли на якісно новий рівень, хоча доктринально ми ще далеко одні від одних. Але ми зрозуміли, що мусимо діяти разом, і це дуже тішить. Кор.: Що зумовило поділ Української Православної Церкви? К. Г.: Політичні обставини й особисті труднощі. Церкви співіснують, але їм бракує сили волі, щоби подолати політичні поділи й особисті інтереси. Їм бракує сміливості, щоби зробити радикальний крок. Це тягар останніх 15 років, який виник у результаті політичних та ідеологічних змін в Україні. Між Православними Церквами немає догматичних відмінностей, а тільки другорядні, юрисдикційні. Кажу про це з жалем, болить мені, що ми поділені. Відчутно, що бракує добре вишколеного – і духовно, й інтелектуально – кліру. Але найважливіше – звільнитися від політичної залежності. Кор.: Останні місяці свідчать, що Україна повертається на Схід. З польського погляду це небезпечно. К. Г.: Для нас це небезпечніше, ніж для вас. Але мені здається, що сигнали зі Заходу дуже неоднозначні. Брюссель повинен ясно сказати, що місце України – в Євросоюзі. Коли й за яких умов Україна туди увійде – це інша річ. Але якщо тепер невідомо, який статус України, ті, хто хоче йти на Схід, мають дуже сильні аргументи: нас не хочуть в Західній Європі, то з ким маємо співпрацювати? Євросоюз повинен окреслити свою політику. Усім нам було б легше діяти, а небезпечним політикам євроазійської орієнтації забракло б аргументів. Кор.: Ідея піднести теперішню греко-католицьку Митрополію у Львові до рангу Патріархату викликала спротив у Ватикані й серед православних. К. Г. : Патріархат не є для нас самоціллю. Це нагадує купівлю доброго автомобіля, щоби можна було зручніше подорожувати. Не можна сподіватися, що з проголошенням Патріархату все автоматично зміниться. Я так не вважаю. Патріархат – це важливий і потрібний елемент для внутрішньоцерковного життя і для сопричастя з іншими Церквами. Патріархат не мусить виникнути до кінця року, ані найближчими роками. Він попросту дуже потрібний. Але ми також мусимо зрозуміти, як він повинен функціонувати, щоби вірні й духовенство знали, чого можна від нього сподіватися. Є дуже багато труднощів у проголошенні Патріархату. У Римі панують дві остороги. По-перше, дехто остерігається, що коли ми станемо Патріархатом, відійдемо від спільноти наступника святого Петра. По друге, бояться, що наша Церква стане національною. Мусимо сказати, що це не так. Ці побоювання безпідставні. Святіший Отець це розуміє, тому що він добре обізнаний з історією Східної Європи. Але Папа не сам, він має співпрацівників. Ми мусимо розвіювати ці серйозні сумніви, адже не маємо ніякого бажання відділятися від Риму. Щобільше – хочемо, щоби наш зв’язок був сильнішим. Якби ми хотіли, давно б зробили те, що хочемо. Але для нас це не важливо. Навпаки – хочемо наголосити на єдності з Вселенською Церквою і тому намагаємося йти крок за кроком, згідно з правом. Відділитися від Риму – це не вихід. Кор.: Голоси проти українського греко-католицького Патріархату чути в усіх православних Церквах – від польських православних єпископів, російських, українських – до грецьких і навіть схильного до діалогу з Римом Константинопольського Патріарха. К. Г.: Ми хочемо безпосередньо контактувати з Православними Церквами й хочемо говорити самі, без посередників. Вони не мають інформації з перших рук, не знають, чого ми очікуємо, якою насправді є наша ситуація. Колись я зустрівся зі секретарем одного з православних Синодів. Після розмови він сказав мені: “Я щасливий, що ми зустрілися”. Я відповів йому: “Ти, може, думав, що я маю роги?” То була важлива зустріч. Я намагався пояснити, що те, чого ми прагнемо, буде так само важливим для православних. Серед православних є люди на високих посадах, які мріють про єдність Церкви, отже, дуже чітко бачать, що відбувається всередині Католицької Церкви. Я сказав: “Все, що ми зробимо для себе – буде корисним і для вас”. А він: “Я ніколи про це не думав з цього погляду”. Великий галас довкола Патріархату дуже корисний, адже дає нам можливість пояснити своє становище і налагодити взаємні контакти. Якби я два роки тому написав листа до якогось православного Патріарха, він не звернув би на це уваги. Але тепер я можу написати: “Ти казав, брате, що ти проти нашого Патріархату. Тому пояснюю тобі, ким ми є і чого прагнемо”. Я переконаний, що ті люди, які організовували протести православних, таких контактів не хочуть. Але ми будемо робити це спокійно. Божий перст покерував цими справами не так, як би хотілося деяким людям. Кор.: Ваше блаженство, Ви говорите про єдиний Патріархат в Україні. Чи це реально? К. Г.: Так ми бачимо ситуацію в Україні у перспективі. Ми не хочемо Патріархату, який би віддалив нас від наших православних братів. Хочемо створити паритет, щоби ми могли розмовляти як рівні з рівними. Я казав православним, що ідея єдиного Патріархату не спрямована проти них, навпаки, вона є спільною дорогою до мети. Реалізація цієї ідеї залежить від волі вірних, Церков, але й від уряду, від ситуації в Києві. Тепер у Києві ми будуємо греко-католицький собор, але не він має бути найважливішим місцем українського християнства. Найважливішим залишиться собор святої Софії, де буде один Патріарх всієї України. Православні ставляться до цієї ідеї позитивно, хоча реалізувати її буде важко. Кор.: Що польська влада повинна зробити для України? Історія навчає, що для нас українська справа є питанням життя і смерті. К.Г.: Україна з багатьох причин не може зараз увійти до ЄС. Але потрібно чітко, однозначно окреслити, які умови Євросоюз ставить для України. Угруповання, що орієнтуються на Схід, користають з цієї невизначеності. Це для нас дуже небезпечно. Україна – в Європі, для неї немає іншої, ліпшої дороги. Розуміємо, що Європа боїться нас, але страх потрібно перебороти. Польща є адвокатом України і робить це дуже добре, бо добре нас розуміє. Вона є нашим найбільшим західним сусідом. Голос Польщі дуже вагомий. Цього голосу Україна очікує. Павел Смоленські та Ян Турнау, “Gazetа Wyborczа”. Подано зі скороченнями. Переклала і опрацювала Віра КОЗАК
http://www.arka.org.ua/newissue8/index.php3