В Україні повільно, незважаючи на початок дії закону про заборону діяльності в Україні афілійованих з РПЦ МП релігійних організацій, відбувається перехід громад УПЦ МП до ПЦУ.
Якщо на початку 2025 року він, стараннями певних осіб, дуже активізувався, особливо в деяких регіонах, то зараз знову практично затих.
Поодинокі переходи відбуваються на Дніпропетровщині, про що повідомляє архимандрит Меркурій (Святослав Скороход), благочинний громад ПЦУ Нікополя і району. Про ці переходи, стан Церкви на цій фактично прифронтовій території і міжконфесійні стосунки говоримо з о. Меркурієм.
— Отче Меркурію, Ви днями очолили Богослужіння в храмі в с. Зоря, де віряни вирішили вийти з УПЦ МП і стати частиною пастви ПЦУ. Розкажіть детальніше про цей перехід, як він проходив і реакцію представників МП.
— Понад два тижні тому в селі Зоря Мирівської ОТГ Нікопольського району біля будівлі старостату села відбулися збори громади парафіян храму Дванадцяти апостолів, на яких було одноголосно присутніми на цих зборах ухвалено рішення про перехід громади з УПЦ Московського Патріархату до Православної Церкви України. Зауважмо, що участь у цих зборах взяла переважна більшість від усіх парафіян цієї громади храму 12-ти апостолів села Зоря.
Відтак, представники громади домовилися зі мною як з благочинним громад ПЦУ міста Нікополя та Нікопольського району провести перше за багато десятиліть богослужіння у селі Зоря рідною українською мовою та в лоні незалежної помісної Православної Церкви саме у день Святої Трійці.
Тож на 8 червня цього року ми й домовилися з громадою провести у храмі 12-ти апостолів села Зоря це святковий молебень з освяченням зілля.
Реакція представників МП для нас була цілком очікуваною. Ми вже звикли до того, як представники Московського Патріархату завжди, коли розуміли, що волею громади їм доведеться найближчим часом поступитися приміщенням храму Православній Церкві України, то вони, так би мовити, “оперативно” робили все для того, аби повиносити з такого храму не лише всі святі ікони, але й усю без винятку церковну утварь, усі меблі та навіть люстри-панікадила разом з усіма електричними лампочками.
Так було минулого року в таких селах Нікопольського району, як Новоіванівка та Південне, практично так само цього разу вийшло й у селі Зоря, у храмі Дванадцяти апостолів: з самого ранку священник МП з кількома вірянами зачинилися на замок у храмі зсередини та змусили нас звершувати богослужіння на ґанку перед входом у храм.
Попри це, ми благополучно звершили богослужіння, освятили зілля, привітали із святом Святої П’ятидесятниці — Днем Святої Трійці, який, по суті, є Днем народження Церкви Христової, — усіх присутніх на богослужінні вірян, мешканців села та всіх, які прийшли розділити з нами радість великого свята і підтримати громаду в її мудрому рішенні долучитися до єдиної помісної Православної Церкви України.
Природно, що, не маючи поки ключів від храму, ми вже не стали наражати майно громади на небезпеку пошкодження та намагатися зайти всередину храму. Тож усі завдані громаді збитки місцевим священником МП ми вже зможемо оцінити трохи згодом, коли зайдемо у храм та побачимо на власні очі, як цього разу представники “найканонічнішого”, за версією Москви та фсб, православ’я інтерпретували цього разу Божі Заповіді, зокрема, Божу Заповідь “Не кради”. При цьому дуже важливо зазначити, що в кожному випадку все майно у храмі по праву і по закону належить саме ГРОМАДІ, а НЕ будь-якому священнику чи будь-якому органу управління будь-якої релігійної організації. Й саме ГРОМАДА, за законом, має виключне право ухвалювати рішення про те, якій саме релігійній організації має належати приміщення їхнього храму.
Та найголовніше, що саме в День народження Христової Церкви в селі Зоря відбулося теж у певному розумінні Народження — перше богослужіння ще однієї громади Православної Церкви України у нашому славному традиційно волелюбному нікопольському козацькому краї.
Окремо варто зазначити, що, на превеликий жаль, голова фактично прифронтової Мирівської ОТГ Нікопольського району (до літа 2020 року — колишнього Томаківського району) Володимир Біленко, віддавна відомий на Томаківщині та на Нікопольщині запеклий “регіонал”, один із засновників Партії регіонів у колишньому Томаківському районі, — виступив рішуче проти цілком легітимного рішення церковної громади села Зоря про перехід до ПЦУ та заявив, що, мовляв, для нього ПЦУ завжди були і є “розкольниками” і що для нього єдиними церковними авторитетами є лише єрархи та священики УПЦ Московського Патріархату. Тож, на жаль, доводиться очікувати, що голова місцевої ОТГ намагатиметься чинити опір цьому цілком законному рішенню церковної громади Зорі, наскільки в нього на це тільки вистачить його власних сил та ресурсів…
— У новинах про переходи храмів переважають інформації про майно, стіни, а не про людей, їх погляди. Чи ведуться на місцевому рівні дискусії, діалоги чи суперечки про віру, юрисдикційну приналежність, про щось немайнове?
— Бачте, насправді люди, особливо по селах, у тонкощі богословські, релігієзнавчі, історичні чи суто віросповідні об’єктивно вникають доволі рідко. Переважно аргументи щодо того, що та чи інша конкретна людина ходить саме до того чи іншого конкретного храму, пов’язані з тим, що, мовляв, “мої бабуся та дідусь, мої мама чи тато ходили до цієї церкви, то й я сюди ходжу”. Але, особливо з початком повномасштабної війни Росії проти нашої України, люди все ж таки мимоволі починають цікавитися, чого це в українському храмі згадується у молитовних поминаннях під час війни предстоятель саме тієї помісної Православної Церкви, яка розташована в країні-агресорі; та чого це раптом українська Церква, невідомо за якими міфічними “канонами”, має належати як складова частина саме до помісної Церкви країни-агресора, предстоятель якої практично відверто публічно закликає вбивати українців та йти на нашу державу “священною війною”.
І навіть попри те, що останнім часом у храмах МП ім’я Патріарха Кирила переважно намагаються не згадувати, все одно люди починають цікавитися, чого це раптом українці нібито не можуть за якимись міфічними псевдоканонами звертатися у молитві до Бога своєю рідною мовою та чому українські православні громади мають входити лише у ті релігійні структури, які отримали “благословення” від грамоти Московського Патріарха Алексія 1990 року, в якій стверджується, що “...Українська Православна Церква є невід’ємною частиною Російської Православної Церкви…”. І це попри те, що саме православно-християнські канони, на відміну, приміром, від католицьких — чітко і ясно визначають, що КОЖЕН НАРОД, який має свою окрему незалежну державу, повинен мати і свою помісну незалежну Православну Церкву; а також те, що молитва до Бога має підноситися ЗРОЗУМІЛОЮ людям мовою, і що молитва до Бога насправді може звершуватися БУДЬ-ЯКОЮ МОВОЮ, чи навіть, у разі такої об’єктивної потреби, будь-яким діалектом.
Тож коли люди, не в останню чергу, на жаль, саме завдяки повномасштабній війні, яка триває ось уже понад три роки, — почали все це усвідомлювати, переходи громад від Московського Патріархату до Православної Церкви України стали відбуватися значно частіше.
— А хто є рушієм процесів?
— Однією з найбільших рушійних сил у таких сільських громадах нашого району завжди стають рідні та близькі наших воїнів, — як тих, які звершують своє святе служіння у нашому українському війську і за здоров’я та благополучне повернення яких з Перемогою ми молимося щодня, так і тих, які поклали за наш народ, за нашу країну та її свободу на цій мерзеній війні свої душу і тіло і які є нашими небесними воїнами-заступниками.
— Канони писалися у першому тисячолітті християнства і часом деякі з них вже просто анахронічні. Зрештою, ними кожна зі сторін також “крутить” як зручно. Це навіть на міжправославному рівні відчувається, коли йдеться про визнання ПЦУ.
На місцях люди канонів не мусять знати — це не заповіді. Натомість знання з історії чи базові знання про церковний устрій є необхідними. Проте десятиліттями кожна з Церков доносила до пастви свій погляд на всі ці та інші речі і налаштовувала вірян одні проти інших. Чи можливо, чи виходить Вам достукатися до вірян з УПЦ МП? Чи можливо людське порозуміння на місцевому рівні?
— До абсолютної більшості сердець і свідомості таких колишніх вірян УПЦ МП — цілком навіть реально достукатися. І вищезгадані приклади громад таких сіл Нікопольського району, як Новоіванівка, Південне та Зоря, а також таких сіл нашого району, як Шевченкове, Мусіївка та Воля (колишнє Чкалове), чиї громади доєдналися до ПЦУ декількома роками раніше, — найкраще цьому наочне свідчення.
А вищезгадані мною православні канони — базуються, в першу чергу, на Апостольських Правилах (передусім на Правилах 33 та 34), які й по сьогодні є беззаперечним авторитетом для всіх православних християн.
Просто ми, вірні Православної Церкви України, ніколи не можемо дозволити собі діяти всупереч закону чи вдаватися до будь-якого насильства. Разом з тим, ми упевнені, що усі українські православні громади, зокрема й нашого Нікопольського району, у свій час долучаться до помісної визнаної вселенським православ’ям Української Церкви поступово та цілком природнім чином.
— На жаль, фактів наисильства не бракує, особливо там, де обидві сторони налаштовані діяти радикально.
Отче, чи відбувається якийсь діалог на місцях між вірянами різних юрисдикцій, щоби зменшити накал негативу у стосунках, який був раніше засіяний? Чи самі віряни, без участі кліру, мають між собою спілкування? Чи загалом є сенс залучати, заохочувати саме мирян до такої просвітницької діяльності?
— У нас як у Православної Церкви України надпринциповою позицією є абсолютне недопущення будь-якого порушення канонів, законів чи прояву якогось насильства з боку чи то священнослужителів, чи то архиєреїв, чи то звичайних вірян Православної Церкви України. Бо, зважаючи на ту об’єктивну ситуацію, яка нині складається у нас на Нікопольщині, — якби ми могли дозволити собі хоча б припустити прояви якогось насильства чи порушення чинних законів України або православних канонів, то, повірте, ми вже давно могли б, користуючись поширеною термінологією наших ворогів — російських загарбників, — “віджати” усі без винятку православні храми у нашому Нікопольському районі. Адже для цього — на нашій Нікопольщині наразі було би цілком достатньо і наявної соціальної бази, і людського ресурсу.
Але ми просто ніколи, апріорі й за визначенням, — не дозволимо собі ставити питання саме таким чином. Адже без Любові та без щирого діалогу з людьми — ніяка діяльність Христової Церкви і ніяке служіння Богові просто неможливі як такі.
А щодо того, чи мають віряни спілкування між собою в нашому місті та районі, — то, звичайно, мають. У нас, у місті Нікополі і загалом у Нікопольському районі, чимало прикладів, коли навіть члени однієї родини, подекуди навіть чоловік і дружина, або ж батьки й діти — є парафіянами різних храмів різних церковних юрисдикцій. І насправді — серед парафіян храмів Московського Патріархату якихось фанатичних прихильників підпорядкованості Української Церкви Москві буквально лише одиниці. І абсолютна більшість парафіян цих храмів — абсолютно безпроблемно й безболісно ладна була би погодитися на перехід їхньої церковної громади до Православної Церкви України. Адже православне християнство і як релігійна традиція, і як віровчення — у всіх помісних Православних Церквах є однаковим, і нічим не відрізняється від того, що НОМІНАЛЬНО сповідує і Російська Православна Церква.
Тож якщо тільки не буде втручання чи то олігархічних грошових потоків, чи то дій ФСБ держави-агресора, — то, повторюся, — на моє глибоке переконання повне об’єднання всього Української Православ’я в лоні єдиної помісної Православної Церкви України — неодмінно станеться хоч і поступово, але доволі швидко.
— Як у вас складаються стосунки з представниками клиру саме УПЦ МП? Яка загалом міжконфесійна атмосфера у вашому районі?
— З одного боку, — ми завжди відкриті для спілкування та діалогу як з кліром, так і зі звичайними вірянами УПЦ МП. У мене особисто було протягом кількох останніх років чимало особистих зустрічей з усіма тими священнослужителями УПЦ МП на Нікопольщині, які самі ініціювали такі зустрічі. Ми завжди цілком відкриті для щирого та чесного обговорення з представниками УПЦ МП будь-яких питань. Ми завжди були і є згодні звершувати спільні богослужіння з представниками УПЦ МП, наприклад, щодо відспівування наших полеглих воїнів. Адже, хоч і зрідка, але буває таке, що родичі наших полеглих героїв запрошують на відспівування того чи іншого священика Московського Патріархату. І я, як військовий капелан, завжди готовий у таких випадках до спільного служіння з представниками УПЦ МП.
Але разом з тим, керівники як Криворізько-Нікопольської єпархії, так і благочинь міста Нікополя та Нікопольського району УПЦ МП — суворо забороняють своїм священикам будь-які спільні служіння з духовенством Православної Церкви України. І при цьому, священикам УПЦ МП прямо погрожують виверженням із сану за будь-яку участь у спільному служінні з представниками ПЦУ, або навіть за звершення будь-яких богослужінь чи треб українською, а не церковнослов’янською мовою. До того ж, навіть після отримання Православною Церквою України від Вселенської Патріархії Томосу про автокефалію — як архиєреї, так і священики УПЦ МП, в тому числі й на Нікопольщині, досі безпардонно продовжують постійно публічно повторювати свої абсурдні тези про нібито “неканонічність” та “неблагодатність” Української Церкви.
Тож, на жаль, далебі, об’єктивно далеко не все залежить лише від нашого з Вами щирого бажання та прагнення до порозуміння, злагоди та діалогу.
І це при тому, що у нас на Нікопольщині постійно відбуваються публічні контакти та участь у спільних заходах священнослужителів ПЦУ з представниками майже усіх релігійних конфесій, які діють у нашому місті та районі. Тож повна міжконфесійна злагода для нашої Нікопольщини — насправді є абсолютною нормою та цілком буденною об’єктивною реальністю. І лише УПЦ МП, на жаль, не бажає підтримувати цю усталену атмосферу у місті Нікополі та в Нікопольському районі.
— Ви згадали, що влада на місці чи інші особи, які мають вплив, займають позицію на підтримку УПЦ МП. Чи це просто давня дружба з представниками цієї Церкви, чи прихильність до РПЦ загалом? А враховуючи, що фронт, на жаль, дійсно не так далеко, чи це т.зв. “ждуни” “асвабадітєлєй”? Як загалом настрої серед людей? Чи факти російської агресії і тероризму якось впливають на людей?
— Ну, — щодо місцевої влади — я нічого не можу тут сказати негативного ані про місцеву владу міста Нікополя, ані про місцеву владу Нікопольського району, — з ними у нас наразі дуже добрі стосунки, і ніколи не виникає жодних проблем. Наразі йдеться лише конкретно про голову вищезгаданої Мирівської ОТГ, який справді займає та висловлює якусь незрозумілу особливо фанатичну прихильність саме до Московського Патріархату, а також хіба що про деяких окремих місцевих бізнесменів, які раніше були тісно пов’язані з Партією регіонів.
Щодо “ждунів” — то їх на нашій славній козацькій Нікопольщині, особливо після всіх тих бід, яких російські окупанти з протилежного тимчасового окупованого берега Дніпра завдали мешканцям нашого міста і району буквально щодобовими постійними артобстрілами та дроновими атаками, — насправді лише мізерний відсоток. Але вони все одно є. І справді доволі часто виглядає на те, що клір УПЦ МП на Нікопольщині діє практично в унісон з окупаційними силами.
Але разом з тим, без жодного сумніву, — в абсолютної більшості мешканців Нікопольщини повномасштабна російська агресія та справжній тероризм з боку окупантів сприяли різкому збільшенню рівня цілком щирого патріотизму та любові до своєї Батьківщини.
— Як відомо, на паству УПЦ МП мала і має великий вплив пропаганда, зокрема у медіа, соціальних мережах? Чи відчувається її вплив зараз?
— Так, певний такий вплив на окремих особливо фанатично налаштованих адептів “русского міра” має і така пропаганда, яка й справді часто підживлюється певними публічними наративами з боку представників УПЦ МП. Але, на моє переконання, це ніяк не стосується абсолютної більшості мешканців Нікопольщини.
— Отче, крім іншого, Ви є ще військовим капеланом. Як Вам вдається поєднувати парафіяльну діяльність зі служінням військовим?
— Просто доводиться віддаватися святому служінню практично в режимі 24/7. Адже відвідання як військових частин і позицій наших воїнів, які розташовані на території міста і району, так і тих позицій, які розташовані на різних напрямках у різних областях України, — мені як старшому лейтенанту Капеланської служби Збройних Сил України доводиться звершувати не просто регулярно, а практично щодня, особливо коли йдеться про військові частини та позиції на Нікопольщині.
Звичайно, насамперед велику подяку хочеться висловити з цього приводу й усім іншим священикам, зокрема, клірикам Нікопольського благочиння ПЦУ, які допомагають мені звершувати усі необхідні уставні богослужіння, а також треби у всіх храмах громад ПЦУ нашого міста і району. При цьому ми регулярно відвідуємо і наших поранених воїнів, і завжди, в разі такої потреби, на жаль, звершуємо й відспівування наших полеглих героїв… Одним словом, пораємося з Божою Поміччю.
— Нещодавно Ви брали участь у навчанні для військових капеланів за кордоном. Чим саме корисні такі навчання, що нового їх учасники для себе взяли?
— Звичайно, будь-який обмін цілком практичним досвідом капеланської діяльності між країнами-партнерами, зокрема, між Україною та Великою Британією — є і цікавим, і корисним, і повчальним. Для наших закордонних партнерів украй цікаво почути конкретну інформацію про те, як працює капеланська служба в Україні під час уже більш як трирічної повномасштабної війни та в умовах бойових дій. А українцям, у свою чергу, дуже цікаво дізнатися, як та на яких засадах функціонує капеланська служба в країнах-партнерах, зокрема, у тому ж таки Об’єднаному Королівстві.
Адже в Україні капеланська служба на постійних та професійних засадах з’явилася у нашому війську лише зовсім нещодавно, а в країнах Заходу — вона вже діє на такій постійній професійній основі вже протягом багатьох десятиліть, у тому числі й у збройних силах цих країн.
Тож обмін цілком практичним досвідом капеланського служіння, який базується на цілком конкретних прикладах повсякденної капеланської діяльності кожного з нас — учасників таких навчань, — повторюся, і справді є дуже корисним, цікавим та повчальним.
— Отче, ми живемо війною. Хто на фронті — і це найвищий рівень посвяти себе вітчизні, хтось далі, а хтось на суттєвій відстані від фронту. Але не раз звучать думки щодо того, яку країну хочеться відбудовувати після нашої Перемоги. Чи є у Вас якесь бачення стратегій нашої Перемоги, щоби ми впевнено казали: ніколи більше?
— На моє глибоке переконання, цілком зрозуміло лише одне: ця війна, яку осатаніла кровожерна абсолютно злочинна російська квазідержава та квазі-імперія розпочала проти України у 2014 році, є, насамперед, цілковито екзистенційною, себто такою, від результатів якої залежить саме існування нас не тільки як незалежної держави, але і як нації, як народу. Не треба мати жодних ілюзій: у цій війні апріорі й за визначенням не може бути жодних напівперемог чи напівпоразок, і в жодному разі просто об’єктивно АБСОЛЮТНО НЕМОЖЛИВО типу “зберегти країну та державу в цілому”, втративши при цьому БУДЬ-ЯКУ ЧАСТИНУ нашої країни.
У цій війні навіть у жодному разі не можна поставити питання на кшталт “або ми їх, або вони нас”. Це питання може стояти лише так: “Або ми їх, або ВСЕ ОДНО МИ ЇХ!”. Бо, якщо, не доведи Господи, хоча б теоретично припустити, що “вони нас”, то тоді можна забути не лише про існування України як незалежної держави у БУДЬ-ЯКИХ КОРДОНАХ, а навіть про саме існування, щонайменше, будь-якої сучасної європейської демократичної держави, включно з Німеччиною, Францією чи Великою Британією.
Тож єдиний вихід, який передбачає просто стратегію елементарного ВИЖИВАННЯ для всіх нас, полягає лише в нашому спільному усвідомленні доконнечної та життєвої НЕОБХІДНОСТІ однозначного, остаточного, цілковитого та беззастережного повного ЗНИЩЕННЯ сучасної російської квазі-імперської терористичної та злочинної квазідержави, яка має ані на йоту не більше прав на своє подальше існування, аніж свого часу мав нацистський “третій райх”.
А це значить, що неодмінно і доконечно повинні розроблятися та якнайшвидше впроваджуватися найновітніші технології, насамперед, ракетні та технології безпілотної бойової авіації, а також радіоелектронної боротьби, які після того, як ми неминуче ВИТРИМАЄМО нинішній наступальний натиск російської орди, однозначно і беззастережно забезпечать нам неминучий повний і остаточний ВІЙСЬКОВИЙ та ГЕОПОЛІТИЧНИЙ РОЗГРОМ нинішньої Російської Федерації. І славнозвісна операція “Павутина”, про яку нині говорить увесь світ, має стати навіть не самим початком, а лише, так би мовити, “прелюдією до прелюдії” усіх наших подальших операцій у цьому плані.
А десятки нових незалежних та демократичних держав, які постануть на місці сучасної Росії, тоді неодмінно будуть дружніми не лише для України, але й для усього цивілізованого світу.
Переконаний, що після нашої абсолютно неминучої однозначної та беззастережної повної Української Перемоги наша країна теж НЕМИНУЧЕ стане неспівмірно кращою, сильнішою, заможнішою, в якій реальна дієва демократія та сильне громадянське суспільство, а також верховенство права — пануватимуть завжди.
І як би ми під час не намагалися обдурити самі себе, — все одно ЦІЛКОМ ОБ’ЄКТИВНО тільки ТАКА СТРАТЕГІЯ є насправді ЄДИНО МОЖЛИВОЮ, а також єдиною такою, яка вже напевне забезпечить, що “НІКОЛИ БІЛЬШЕ”. І я абсолютно переконаний, що В БУДЬ-ЯКОМУ РАЗІ — ТІЛЬКИ САМЕ ТАК УСЕ і БУДЕ, — адже на нашому боці Правда і сам Господь Бог; а Бог, як відомо, НІКОЛИ поругаємим не буває…
##DONATE_TEXT_BLOCK##