Микола Чубатий (11.ХІІ.1889 – 10.V.1975) – український історик права і Церкви, політичний і громадський діяч, журналіст, публіцист, один з близьких співробітників Патріарха Йосифа Сліпого. Прожив 85 років, з яких 50 неповних – на рідних землях (до 59% життя), 36 неповних – у діаспорі.
Родина Чубатих належить до найстарших у Тернополі. Уже в інвентарі міста 1672 р. вони згадані як заможні міщани, які мають дві кам’яниці на площі Ринок [27, s. 9, 21]. Живуть Чубаті в Тернополі досі. Микола Чубатий в автобіографії, складеній на прохання Василя Ленцика, збереженій у справі №1 опису №1 свого архіву, який тепер упорядкований і доступний для дослідників у Бібліотеці Українського католицького університету, зафіксував родинну історію походження Чубатих:
«Родина Чубатих – це одна із найчисельніших українських міщанських родів Чубатих, які з Тернополя розійшлись по богато місцевостях Західної України. Рід Чубатих козацького походження. Хроніка міста Тернополя, зберігана ще до Другої світової війни, записала, що козак Чубатий прибув з Дубна на Волині за часів короля Собєського та почав успішну торгівлю. Його діти мали вже 4 камяні доми в ринку, а оден ще, Григорій, був парохом церкви Воздвиження Чесного Хреста. В 18 стол. жиди опанували торгівлю і Чубаті поселювалися на передмістях як заможні рільники» [1, арк. 1].
Батько: Дмитро Чубатий, син Івана Чубатого; рільник, помер 1909 р. [1, арк. 1].
Мати: Параскевія з дому Зарихта, померла 1920 р. [5, арк. 7].
Крім Миколи у Дмитра й Параскевії Чубатих було ще четверо дітей. Коротко згадаю про них:
Сестра: Текля (1880–1969), дружина о. Іллі Кливака [28; 29; 30; 31] (29.VІІ.1880 – 5 квітня 1941 або 10.ІV.1942), який прийняв священничі свячення 28.Х.1906 р. з рук єпископа Григорія Хомишина, був капеланом Українських січових стрільців, арештований росіянами під час окупації Галичини у 1914 р., засланий в Симбірськ, звідки повернувся 1915 р. до Одеси. Там о. Ілля заснував громаду УГКЦ, яка до 1918 р. гуртувала вже 4 000 вірних. Із 1918 р. він перебував на служінні по різних парохіях Галичини, зазнав переслідувань від польської влади за свою свідому українську позицію і громадську активність. 9.VІІ.1940 р. був арештований НКВС, засуджений до 10 років ув’язнення і помер у тюрмі. Микола Чубатий подав, що його шваґро – о. Ілля – помер у «Горкім» [1, арк. 1]. Сестра ж Миколи, Текля, у 1940 р. проживала у с. Перемилів у теперішній Хоростківській громаді Чортківського р-ну [3, арк. 48; 5, арк. 7; 17, с. 311] – рідному селі свого чоловіка [28]. Донька о. Іллі й Теклі Кливаків Надія-Мирослава – дружина композитора Миколи Колесси, сина музикознавця, відомого діяча НТШ Філарета Колесси. Текля померла 90-річною саме в доньки у Львові. Отця Іллю реабілітували щойно 17.І.1991 р.
Брат: Володимир – скарбовий державний урядовець за Польщі та СРСР. [5, арк. 6–6 зв.].
Брат: о. Теодор (нар. 1887 р. у Тернополі), у 1908 р., ще як студент-богослов Львівської духовної семінарії Святого Духа, був прийнятий до Станиславівської єпархії [4, арк. 132], священничі свячення отримав 27.ІХ.1912 р. з рук єпископа Григорія Хомишина. Служив у 1912–1914 рр. катехитом у Княгинині (тепер частина Івано-Франківська) [4, арк. 152; 17, с. 281]. У 1914 р. росіяни, окупувавши Галичину, вивезли його на Сибір, де душпастир відбув три роки [1, арк. 1]. Повернувшись на рідну землю, о. Теодор від 29.ІХ1918 р. до 12.І до 12.ІV.1919 р. був сотрудником (помічником) пароха в с. Лука біля Устя-Зеленого; від 17.ІV.1919 р. – сотрудник при катедрі в Станиславові; від 19.ІХ.1919 р. до 25.ІІ.1920 р. – доїжджий завідатель (адміністратор, який доїжджає з іншої парохії) у селі Павшівка (тепер Палашівка) біля Чорткова; від 9.ІХ.1919 р. до 24.V.1923 р. – завідатель парохії у Язлівці та від 9.ІХ 1919 р. до 31.ІІІ.1920 р. – доїжджий завідатель у сусідній Новосілці-Язловецькій. Від 15.ІІ.1923 р. до 10.Х.1924 р. – завідатель з правом управи у Чорткові; від 5.Х.1924 р. до 30.ІХ.1925 р. – завідатель парохії в Городенці [4, арк. 152; 17, с. 281]. Від 1.Х.1925 р. завідатель, а з 19.ХІ.1925 р. – парох у Лисці (Лисець-Місто) під Станиславовом, де прослужив до 18.ІV.1932 р. Від 25.V.1932 р. до 31.VІІІ.1932 р. – завідатель у Ягільниці біля Чорткова [4, арк. 152; 17, с. 281]. Із 19.ІV.1932 р. і – парох у Чорткові [4, арк. 152; 17, с. 281]. Як бачимо, це був діяльний, дуже мобільний священник. 13.ІХ.1940 р. цього брата Миколи Чубатого теж арештували комуністи [5, арк. 6–6 зв.], про що в особовій анкеті з єпархіяльного архіву коротко вказано: «В 1940 р. вивезли його більшовики!» [4, арк. 152].
Отець Теодор, як і о. Ілля Кливак, загинув в ув’язненні, про що Микола Чубатий написав: «був в тюрмі і вбитий при відвороті большевиків» [1, арк. 1].
Брат: Йосиф – 1914 р. мобілізований до австрійської армії, потрапив у російський полон, загинув від тифу у Ташкенті [1, арк. 1].
Зі священничої родини походила й дружина Миколи Чубатого: Дарія. Вона – донька о. Теодосія Лежогубського (23.І.1869–27.ІІІ.1919) – уродженця с. Рибники на Бережанщині, спершу пароха в різних селах на околицях Бережан, потім – катехита двох гімназій у Львові, заступника голови центральної управи «Просвіти», директора гімназії сестер василіянок у Львові 1913–1919 рр. [23, с. 60–61]. Отця Теодосія звали «золотоустим» за його проповідницький талант У 1931–1932 рр. Микола Чубатий упорядкував записи проповідей покійного тестя, а видали їх василіяни у жовківській друкарні як тритомник [23, с. 61]. Дарія Чубата отримала лікарський диплом у Віденському університеті й у 1925–1934 рр. працювала шкільною лікаркою в гімназії сестер-василіянок. Була активною у громадському житті як благодійниця, член Українського лікарського товариства, Народної лічниці, Товариства вакаційних осель у Львові[23, с. 82–83, 94]. Померла 5 травня 1980 р. [23, с. 82].
Початкову освіту Микола Чубатий здобув у школі вправ при вчительській семінарії у Тернополі, середню – у Тернопільській державній українській гімназії імені Франца-Йосифа у 1901–1909 рр. [1, арк. 1].
Тут одразу слід зазначити, що у 1903–1901 рр. там навчався майбутній Глава УГКЦ Блаженніший Патріярх Йосиф Сліпий. Знайомство між ними, а також багатьма іншими українськими діячами, стало значною мірою визначальним і згодом вилилося у тісну співпрацю як вже на рідних землях, так пізніше в діаспорі. Освітянин Михайло Губчак про когорту випускників цієї гімназії писав:
«Подавати тут списки учнів Тернопільської української гімназії немає найменшої можливости. Скажу тільки, що багато-багато їх було та ще є визначними суспільними діячами. Іван Бабій, директор філії Академічної гімназії у Львові, що згинув трагічною смертю в 1934 р. Його товариш з тої самої кляси Йосиф Сліпий, митрополит-мученик за святу віру, Ярослав Стецько, голова АБН-у, Василь Мудрий, визначний український публіцист, д-р Микола Чубатий, відомий історик, д-р Іриней Назарко ЧСВВ, о. д-р. Володимир Ґавліч ЧСВВ, парох церкви св. Варвари у Відні, Роман Завадович, відомий письменник, Степан Конрад, педагог і журналіст, о. Володимир Стецюк, духовник при Українській Дивізії, що його в 1945 р. застрілив німецький старшина, д-р Нестор Процик, делеґат українців на антикомуністичну конференцію народів. Це тільки декілька прізвищ з тих безчисленних лав вихованків української гімназії в Тернополі» [19, с. 57].
У 1909–1913 рр. Чубатий – студент Львівської духовної семінарії Святого Духа, куди у 1911 рр. вступає теж Сліпий. Останній у своїх споминах про початки власного семінарійного побуту напише:
«Починалося семінарське життя зі своїм порядком. […] В кімнаті було то позитивне, що не курили і вчилися. […] Згодом я познакомився з товаришами з вищих років, між якими було багато з Тернопільської гімназії, як Мазур, Олійник, Микола Чубатий, Василь Стадник і інші, які тішилися, що я прийшов на теологію». [6, арк. 107].
Але якщо всі зі згаданих щойно товаришів по тернопільській гімназії згодом стануть священниками, то Миколі Чубатому випаде інший шлях. Передусім він вибере для себе студії історії та філософії, які пройде та Львівському та Віденському університетах. Зрештою, уже як семінарист Чубатий «за окремим дозволом Митрополита Андрея ходив на виклади проф. М. Грушевського» [1, арк. 1]. Студії Чубатого у Відні від осені 1914 р. до весни 1916 р. пов’язані з тим, що у зв’язку з російською окупацією Галичини у 1914 р. родина евакуювалася до Моравії [1, арк. 1]. У 1916–1917 рр. завершив філософські студії у Львівському університеті, і 1 серпня захистив докторат [1, арк. 1; 21, с. 237].
Та на цьому своє навчання не завершив: уже наступного академічного року вивчав римське право, філософію права та історію польського права на правничому факультеті Львівського університету [1, арк. 1; 21, с. 237]. Брав участь в історично-правовому семінарі Освальда Бальцера, готував габілітаційну роботу на посаду доцента слов’янського права університету за темою «Державно-правне становище руських земель Литовської держави під кінець ХІV ст.». [1, арк. 1; 21, с. 237]. Втім, подальші події внесли значні зміни у життя молодого вченого: він поринув у національно-визвольні змагання.
Микола Чубатий став кур’єром і розвідником Центрального військового комітету та брав активну участь у підготовці Листопадового зриву 1918 р. Також учасник самих подій 1 листопада. Вже з 1 листопада 1918 р. він – перший асистент державного секретаря Агенора Артимовича в Секретаріаті освіти ЗУНР. 22 січня 1919 р. Чубатий – член делегації ЗУНР у Києві під час проголошення Злуки УНР та ЗУНР [1, арк. 2]. Ось як про це він напише через півстоліття:
«В січні 1919 Премієр Державного Секретаріяту Др. [Сидір] Голубович включає мене як експерта історії Українського права в склад 40-членної Державної Делєґації до Києва для переведення Злуки Західно-Української Републики та Східної в одну Українську Народню Републику» [1, арк. 2].
Після того, як ЗУНР окупувала Польща, Микола Чубатий, попри ризик репресій, просить про дозвіл Уряду ЗУНР на дозвіл лишитися на рідній землі, й отримує його [1, арк. 2]. За життя чоловік, як учасник національно-визвольних змагань, напише кілька спогадів про них: «Моя участь у першолистопадовім зриві», «Перший Листопад на переломі української революції», «Як родилася Соборна Україна», «Акт злуки України 22 січня 1919, Спомин співтворця», «Десять днів у Києві в січні 1919».
Уже восени 1919 р. вченого запрошують, як доцента, викладати історію українського права у Кам’янець-Подільському університеті, та падіння Української державності завадить втіленню планів.
З пізньої осені 1920 р. – до «кінця літнього півріччя» 1923 р. Микола Чубатий викладав історію українського права на правничому відділі Українського таємного університету, був членом сенату цього закладу [1, арк. 2; 21, с. 237; 26, с. 598]. Згодом ці три викладацькі роки (1920–1923) і шість років праці над першим томом «Історії християнства на Руси-Україні» вже на еміграції (1958–1964) він вважатиме «найбільше успішними періодами моєї наукової праці» [1, арк. 2–3]. Після того, як польська влада ліквідувала університет, продовжує додатково навчати українських студентів-правників Студентської громади у Львові [21, с. 237].
У 1923–1928 рр. Чубатий викладав історію і географію у гімназії василіянок, ІІІ державній жіночій учительській семінарії у Львові, а також був управителем жіночої учительської семінарії василіянок [7, с. 10; 8, с. 12; 24, с. 95]. Маємо тодішню характеристику педагога: «Знаменитий знавець предмету. Багато знав, багато вимагав» [24, с. 94]. До речі, у Львові мешкав Чубатий тоді на у будинку вул. Глибока 4.
Згодом він на запрошення митрополита Андрея стає викладачем Львівської духовної семінарії, а з 1928 р., Львівської богословської академії (ЛБА): викладав там історію української Церкви [1, арк. 4; 21, с. 237–238; 6, с. 312; 26, с. 598], до 1939 р. вів історичний семінар [25].
«З ліквідацією Українського тайного університету 1923 р. в наступнім році я був покликаний митр. Андреєм викладати історію Української Церкви спершу на Богословськім факультеті, створенім при Духовній семінарії, р. 1928 перетворенім на Греко-католицьку богословську академію» [1, арк. 4].
Зайвим було б детально обґрунтовувати, що заангажування нашого діяча в роботу цих закладів відбувалося у співпраці й завдяки Йосифу Сліпому. Микола Чубатий брав участь у розробці статутів ЛБА: «Статути академії укладала комісія: ректор [Йосиф] Сліпий, проректор о. [Тит] Мишковський і я» [1, арк. 4; див. теж 6, с. 312]. До 1932 р. він надзвичайний, а після того й до 1939-го – звичайний професор ЛБА [21, с. 238].
Ще як студент, Микола Чубатий виявив талант і зацікавленість до заняття науковими студіями. Так, у 1913 р. в «Альманаху українських богословів» вийшла друком його стаття «Змагання до релігійної унії з Римом на Галицькій Руси в першій чверти ХІІІ віку», яка наступного, 1914-го, року вийде окремою відбиткою. Того ж року з’явиться розвідка Чубатого «Іпатій Потій Апостол церковної єдности: в 300-лїтний ювилей єго смерти».
Тут уважний читач може зауважити вже певне роздвоєння інтересів Миколи Чубатого: з одного боку – історія українського права, про що я казав раніше, а з іншого – історія Церкви. Вам напевно цікаво, яка з цих двох галузей була головною для самого вченого. І він дає чітку відповідь на це питання: «Я готовився на історика Церкви» [1, арк. 3]. Втім, задуматися над паралельними дослідами з історії українського права Чубатого спонукали, як він напише, «події на Україні» 1917 р. [1, арк. 3], тобто становлення Української державності: «Я постановив перетворитися на історика науки, так потрібної для Української держави» [1, арк. 3]. Ось маємо дієвість патріотизму українського інтелектуала Галичини початку ХХ століття: він готовий служити рідному народу там, де цього найбільше треба. Що важливо, згідно зі спогадами Чубатого, польський професор Бальцер підтримав саме його студії з історії українського права [1, арк. 3].
Загалом у доеміграційний період, за бібліографічним покажчиком 2017 р. «Наукове товариство імені Шевченка і Тернопільщина (1873—1940) : Історично-філософська секція: дійсні члени», вийшло 30 статей Чубатого [21, с. 238–240]. Історія Церкви й історія українського права там крокують нога в ногу.
Займаючись викладацькою, адміністративною, а також, як побачимо далі, громадською діяльністю, Микола Чубатий знайшов зусилля не «потонути» у всіх цих заняттях, і таки займатися наукою. Для науковця це передусім означає писати тексти. І він активно писав.
Із 24.ІХ.1928 р. Чубатий – дійсний член НТШ, причому у V.1932–І.1938 рр. – член Виділу (Президії) НТШ, у період 30.VІ.1937–VІІІ.1939 рр. – заступник голови Історико-філософської секції. Виходячи за хронологічні рамки моєї доповіді, вважаю за потрібне таки сказати, що Чубатий і в США доклався до створення НТШ там і був його головою від 29.ІХ.1947 р. до 4.Х.1952 р. (Принагідно хочу висловити подяку дійсному члену НТШ Андрію Фелонюку за допомогу з уточненням наведених дат, адже у виданні ««Наукове товариство імені Шевченка і Тернопільщина (1873—1940) : Історично-філософська секція…» [21] та частині інших видань вони вказані неправильно – авт.).
Також слід окремо відзначити, що з 1926 р. Микола Чубатий – член Українського богословського товариства [21, с. 237].
Своєю активною й – головне – результативною працею уродженець Тернополя уже в 1920-х рр. здобув добру репутацію від сучасників. Наприклад, у своєму короткому огляді німецькомовної статті Миколи Чубатого «Література з історії українського права за 1919–1929 роки», вміщеному у друге число «Дзвонів» за 1931 рр., автор, який підписався ініціалами В. З. (Володимир Залозецький?), подає:
«Вже саме імя Автора, заслуженого й совісного дослідника, найвизначнішого нині (поруч з Др. І. Крипякевичем) гал.-українського історика, служить достаточною запорукою солідности й науковости цього огляду. […] Коротенькі оцінки деяких праць, зроблені проф. Чубатим в цім огляді, цілком обєктивні, іноді, парвда, може занадто лагідні; та в кожнім разі в огляді проф. Чубатого не знайдемо й тіни тенденційности й однобічности, які лучаються в оглядах новітної історіографії деяких наших істориків» [18, с. 139].
Чубатий брав активну участь у міжнародних наукових конгресах [6, с. 312].
Ми вже побачили, що наш педагог і вчений мав активну українську і громадянську позицію. Зокрема, під час студій у Львівському університеті в 1916–1917 рр. він був головою відновленої студентської Академічної громади і саме в її лавах брав участь у похоронах Івана Франка [1, арк. 1]. Тепер пора сказати, що й після невдач національно-визвольних змагань 1917–1920 рр. він не опустив руки. До прикладу, із вересня 1919 рр. був журналістом єдиної тоді української газети «Нова Рада» [1, арк. 2]. На початку січня 1920 р. Чубатий засновує і редагує тижневик «Правда» [1, арк. 2].
«В “Новій Раді” писав я постійно одну з головних статтей без підпису або з підписом “Катон”. За принципіяльний напрям польська окупаційна влада в березні закрила “Правду”, а місяць пізнійше й “Нову Раду”. Думаю, що в обох часописах помістив я біля 80 статтей» [1, арк. 2].
Громадська діяльність Миколи Чубатого розгорталася, як і в самого Йосифа Сліпого та практично всіх осіб з його кола, у тісному поєднанні справ віри й науки. До прикладу, Чубатий опікувався студентською молоддю в академічному товаристві «Обнова» [6, с. 312]. Загалом заангажування у викладацьку та наукову діяльність наприкінці 1920-х рр. дещо пригасило журналістську активність Чубатого: він уже тільки принагідно дописує тоді до «Мети» й «Діла» [1, арк. 4].
Після створення у 1931 рр. літературно-наукового місячника «Дзвони» на чолі з редактором о. Йосифом Сліпим, Микола Чубатий увійшов до редколегії, в якій були теж о. Микола Конрад та о. Гавриїл Костельник [6, с. 312]. Уже в першому числі «Дзвонів», за квітень 1931 рр., знаходимо програмно-світоглядну статтю Чубатого під заголовком «Реліґія – ціллю чи середником до ціли?» [15].
Варто відзначити, що Микола Чубатий як голова Академічного католицького сеньйорату "Обнова" був членом організації «Pax Romana», директором її Підсекретаріату східних справ [21, с. 238].
У серпні 1939 р. Чубатий їде на з’їзд «Pax Romana» до Нью-Йорку, і в США його застає початок Другої світової війни [1, арк. 4; 6, с. 312; 26, с. 598]. Тоді починається другий – еміграційний – період його життя. Перше місце праці діяча у США – професорська посада у Колегії св. Василія у Стемфорді, штат Коннектикут [26, с. 312]. Там два роки викладав філософію, українську мову та літературу [21, с. 238]. Відомий український вчений і громадський діяч волею долі особисто уникнув комуністичних репресій, спрямованих на нищення УГКЦ, і які як ми вже знаємо, безпосередньо зачепили також найближчу родину Миколи Чубатого.
Наостанок я хочу ще раз дати слово самому вченому, і подам вступний абзац з його тексту-роздуму про своє життя, підготованого для журналу «Український історик». Отож:
«В у́мовій праці мого життя я був з замилування науковцем-дослідником все ж таки зі склюнністю доходити до синтези історичних викладів. Тому мимо мого замилування історика-дослідника я рівно ж ставив моїм обов’язком в переломових хвилинах українського національного життя бути активним громадянином та мій талант, включно з науковим знанням, посвячувати на службу батьківщини. В таких хвилинах з науковця я ставав журналістом й тому побіч наукової праці я посідаю великий спадок журналістичної праці» [1, арк. 2].
* * *
P. S. Ця стаття написана на основі доповіді автора, як наукового співробітника Інституту історії Церкви Українського католицького університету, виголошеної на семінарі «Микола Чубатий: постать науковця крізь призму архівної спадщини», який відбувся в УКУ 19 березня 2025 року з нагоди представлення упорядкованого архіву історика у Бібліотеці згаданого університету.
Використані джерела і література
##DONATE_TEXT_BLOCK##