Національна самосвідомість
Мине двадцять років з дня проголошення незалежності нашої держави. Багато змінилося за цей час. З’явилися нові проблеми, нові невирішені питання, серед котрих невизначеним і досі залишилося питання національної самосвідомості. Для народу України, що має свою історію, самобутню культуру, традиції, неповторні етнічні риси, таке питання не може бути надуманим або абстрактним. Ця свідомість існує і проявляє себе, як діюча істотна сила. Куди вона рушить нас, до чого ми наближаємо нею життя своєї держави: до стабільності та ствердження на світовій арені чи дестабільності і роздробленості, і яким чином запобігти останнього – про це йтиметься в даній статті. Автор запобігатиме будь-яких політичних оцінок та відповідних коментарів, намагаючись побачити в поданих проблемах лише духовні реалії, виходячи із досвіду священної історії боговибраного ізраїльського народу.
Біблійні прообрази в українській історії
Біблія є Вічною книгою не лише тому, що містить заповіді вічного життя, а й тому, що розповіді її володіють позачасовим характером: історичні біблійні образи та події відображуються на будь-якому історичному етапі народів, які ще не втратили спасенної дороги до вічного джерела і в яких ще мерехтять вогники Небесного світла. Це стосується передусім народу України, який попри всі труднощі зберіг свою ідентичність, зберіг православну віру і наповнив небесну церкву сонмом святих своєї землі. Кожний побожний співвітчизник може впізнати в літописних іконах Святого Письма відбитки історії й своєї боголюбивої держави.
Якщо звернемося до подій сивої давнини, то ми не зможемо обминути бібліотеки Ярослава Мудрого, а в ній і «Руської правди» – еталону майбутніх законів, які вирізнялися від тогочасних візантійських особливою людяністю (пізніше з’явиться й перша в світі конституція Пилипа Орлика), не зможемо пройти повз неповторної архітектури, дивовижних пісень, взірців першої дипломатії і першої демократії. Що сталося з нами потім? І чому?
Новохрещену землю Київської Русі, на якій спочивало благодатне світло Христове (у київських печерах ченці тоді створили справжнє царство любові, де кожен піклувався про свого співбрата – що й не снилося комуністичним утопістам) і де більшість важливих державних питань вирішувало народне віче (далеко до цього хваленій європейській демократії), Господь відразу возлюбив, наділивши її славою, мудрістю, багатством. Поступово, ухилившись від шляхів Божих до марнославства, князі руські через міжусобиці втратили у Києві престол, який з їхньої вини перемітився на північний схід.
Мудрі руські соломони, непомітно для себе відступивши від Бога, привели Київську Русь до кризового стану. Повторилося становище царства єврейського народу у добу найбільшого розквіту і піднесення, коли відбулася зрада Богові. Тоді наслідки блудострастя й ідолопоклонства утворили ситуацію безповоротного процесу – розщеплення царства на Ізраїльське та Іудейське. Сумно завершилася історія й Київської Русі – «золотого віку» нашого народу через подібні причини.
Видатний у минулому російський історик Ключевський помічав, що «руський народ і донині пам’ятає старий Київ, щиро любить і шанує його, як не любив і не шанував жодну з столиць, що його змінили, ні Володимира-на-Клязьмі, ані Москви, ані Петербурга». Намагаючись зрозуміти чому це так, він дав декілька дивнуватих туманних припущень (зокрема, особливий «час руху» київської доби, політична цілісність, територіальна єдність того часу тощо), так і не виявивши простої істини. Вчений, по-світські розумний муж не зміг виявити того благодатно багатого життя, яким раніше жив і за чим пізніше сумував духовно спраглий руський люд. Адже тоді був той період історії, коли дух Божий наповняв чернече царство Христової любові, коли серед киян жив Сам Христос. Всенародна любов до Києва – ностальгія русичів за вгаслим духовним світильником, за благодатною добою своєї країни...
З тих пір минуло майже тисячоліття. Після 1917 року ми, занапащені кремлівським більшовизмом (яке з'явилося наслідком змирщення духовного занепаду, про що не раз попереджав св. прав. Іоанн Кронштадтський), вирішили жити зовсім без Христа, поставивши за мету будування комунізму – «нового світлого життя» на заздрість всьому світові. Шлях до цієї мети супроводжувався знищенням храмів, ікон, книг і, звичайно, священнослужителів. «Світле майбутнє» передбачало відсутність і тіні релігійної в свідомості «нової» людини. Будувався гігантський постамент безбожжя, своєрідна Вавилонська вежа на радянський кшталт. Як і нащадки Хама, ми її недобудували, почавши за це сварити один одного, розібравшись потім хто куди, так і не довершивши задуманого. Більшовицька управлінська машина СРСР розпалася і, подібно до хамітів, всі заговорили іншими мовами. Хоча на той час ніхто, навіть вороги держави, не очікували такого безславного кінця «побудови комунізму». Але «дім отой... упав. І велика була та руїна його» (Мф. 7:26-27).
Пісок, що клався під фундамент побудови атеїстичної свідомості, можливо, декому й здавався за добротний камінь, але насправді він виявився жалюгідним замінником справжньої твердині життя – Христа (грецьке слово антихрист перекладається як «замість-Христос»). Зрозуміло, чому тоді замість Боголюдини знадобився людинобог з «божественними» якостями, як-от, «всегда живой..., всегда с тобой..., в тебе и во мне».
Наситившись безбожним матеріалізмом, народ наш у більшості своїй зрозумів його марноту, звільнивши себе від атеїстичних пут. Але цього разу перевага віддалася іншій іноземній «свободі». Господь виконав чергову примху «блудного сина», смиренно очікуючи того часу, коли ми призупинимо себе обсипати прахом матеріальної пишноти, коли наситимося фіґлярствами, блудною розбещеністю і вседозволеністю, допоки не схаменемося і не припадемо на коліна перед Тим, хто володіє іншим, нетлінним багатством й істинною свободою. Якби так сталося, то Європа сама б здивувалася і гідно вшанувала би нас, як у часи Київської Русі. Для цього необхідно лише припинити нікчемне самозвеличування і пройнятися духом тодішніх часів, шукаючи «найперш Царства Божого й правди Його» (Мф. 6:33). Проте наші пошуки поки що направлені в інше русло.
«Хліба і видовищ!»
Після хрещення на Йордані Ісус вийшов на громадське служіння відразу після проходження відомих трьох спокус диявола, знаходячись у пустині. Будь-який народ, який, обравши шлях спасіння, йде назустріч Христові, змушений пройти через ті ж самі бісівські випробовування. Народ України в цілому не переміг жодної з них, залишившись духовно спраглим і донині.
Першою спокусою є диявольська пропозиція перетворення каміння в хліби. Добрі з вигляду наміри – припинення голоду, бідноти, потреби, щоб пустеля обернулася в сад (Іс. 32:15). Однак все лукавство криється в тому, що одним зовнішнім поліпшенням матеріальних умов життя без попереднього морального покращення народу князь світу приводить народ до торжества зла з його низинними потребами. Тому Христос і відповів тоді спокуснику: «Не хлібом самим буде жити людина, але кожним словом, що походить із уст Божих» (Мф. 4:4).
Ситуація сьогодення показує нам, що нині потреба у моральному виправленні і духовному вдосконаленні не менша, ніж при комуністичному режимі. Що ж реально відбувається у цьому плані в житті держави?
На будь-яких виборах (парламентських чи президентських) нам пропонують і обіцяють знайти шляхи до матеріального добробуту народу. В плані моралі – майже нічого, декілька слів загалом, «для годиться». Нічні бари, стриптиз-клуби, голі постаті повій на телеекранах та сторінках газет, ліцензійні диски з записами музично-матірщинного сміття та брудних фільмів, наповненого духом содомської мерзоти, вважаються цілком нормальними явищами в сучасній українській державі. Верховна Рада не протестує, міністри не реагують, а Президент, мабуть, ще не встиг цього побачити. Отже, «хліб з каменю» як символ матеріальної забезпеченості при моральній деградації народу давно став життєвим сенсом переважної більшості українців.
Слід зауважити й про значний вплив цієї спокуси на духовну оцінку життя народу. Кожному доводилося чути слова багатьох державних мужів про те, що духовність в державі щороку зростає, оскільки з кожним роком на Україні збільшується кількість храмів і число людей на пасхальні богослужіння, молоді вінчаються, керівники адміністрацій запрошують священиків на виступи, бізнесмени – на освячення новоспоруджених офісів, маркетів, кіосків тощо. Факти ті самі по собі дійсно непогані, однак висновки щодо духовності виводяться занадто поспішно. Покажчиком духовного життя тут бачаться лише зовнішні справи, обрядова данина традиції, за чим може стояти внутрішня пустота (у більшості випадків на цьому «духовність» і закінчується: молоді після вінчання до храму більше не заходять, «пасхальних парафіян» доводиться чекати до наступного Великодня, а керівників та бізнесменів, що запрошують священиків, у церкві вдень з ліхтарем не знайдеш). Духовність визначається за принципом: що більше матеріального росту, то більше благодаті – отже, духовне пізнається матеріальним. Чи це не те, що марив побачити диявол у нашій свідомості, коли «клопотав» перед Христом про матеріальний добробут людей у якості великого достатку хліба?
Друга спокуса Христа полягала в пропозиції Йому кинутися з крила храму і на очах здивованого народу пронестись ангелами (при цьому спокусником цитувався обірваний вірш з 90-го псалма), щоб люди визнали Його Сином Божим. Лукавство цієї приваби крилося в спробі легкого увірування знову ж таки за зовнішнім ефектом, ігноруючи будь-який моральний подвиг та самовідданість.
Серед християнських течій на цю наживку легко піддалася переважна більшість протестантських громад. Заклики до духовного подвигу, покаянного очищення та невидимої брані світ технологій сприймає як архаїзми, як пережитки минулого, що ніяк не вписується у ритміку світу цього. Тому для «богослов'я споживацтва» стають більш прийнятними такі штампи, як «кожен віруючий – спасенний», «за нас все зробив Христос» та ін. Ідея «спрощеного християнства» дуже проста та, головне, ефективна – те, що й ставилося за мету згадуваним спокусником. Особливою ефектністю вражають афіші деяких неохаризматичних громад, як-от: «відновлення сімей, позбавлення алкогольної і наркотичної залежності, повернення радості життя, безкоштовні продуктові подарунки – все це церква… - далі йде назва громади, яка себе афішує. Що спільного може бути в подібній саморекламі із духом Нового Завіту («я буду хвалитись своїми немочами, щоб сила Христова вселилася в мене» – 1Кор. 12:9)? Тут маємо сумне видовище хворобливого синтезу двох згадуваних диявольських спокус.
Що вже говорити за звичайний нецерковний люд? Там духовний стан вже давно досяг кризового апогею: виявляється, що церковна молитва, піст, утримання – все зайве: головне, щоб «порядною людиною» бути. Духовне виродження знайшло собі делікатну назву: «Бог у душі». Це внутрішнє омертвіння підтверджується улюбленими книгами, настінними портретами кумирів, в яких відображається внутрішній світ тієї «порядної» особи: грізні «мени» і напівоголені «вумени». Саме цими ідеалами прикрашаються серця багатьох. Релігія «порядності» передбачає свій ідеал праведності, звичайно, без Церкви і молитви.
Люїсівській біс-крутень досить цікаво зобразив роботу духів темряви із своїми «підопічними». В одному із своїх «Листів Крутеня» цей персонаж пояснює: «Якщо вони (люди) стали християнами, то ми повинні утримувати їхню свідомість у своєрідному стані, який я називаю «християнство і...». Наприклад, «християнство і криза», «християнство і нова психологія», «християнство і новий порядок», «християнство і лікування за допомогою віри», «християнство і дослідження душі»…» (лист XXV). Отже, біс-крутень не боїться розмов про християнство, навпаки: в окремих випадках дуже насолоджується ними, коли акцент при цьому переноситься на «культуру», «нову психологію», «лікування», «бізнес» тощо.
Так ми навчилися говорити про Бога, але в серцях своїх продовжуємо сподіватися лише на свої сили і розум. Мріємо про забезпечене життя і бездумне дозвілля, «хліб і видовища» – те, на що й штовхав Христа князь темряви.
Віра в Бога і Україну
Ще ми навчилися вважати себе сповідниками особливої, штучної релігії – віри в Бога і Україну, звеличившись цією ідеєю над євангельським заповітом не служити Богу і мамоні (Мф. 6:24).
Наш колишній Президент усі святкові промови традиційно завершував на пафосній ноті «слава Україні, слава кожному із вас і слава Господу Богу». Поміркуємо, чи не дуже різні за смислом ці три «слави»? Звичайно, різні. Недаремно, перша наголошується державі, а Богові лиш наостанок. Якщо вникнути в глибину цього славослов’я, то виявиться, що за своєю сутністю воно не буде дуже відрізнятися від шевченківського «я так люблю Вкраїну вбогу, що прокляну самого Бога!», оскільки останній вислів стане логічним завершенням першого. Великий Кобзар, мабуть, не домірковував над жахливими наслідками такої «любові». Омріяний земний рай, прагнення котрого перевищило устремління до раю Небесного, мусило поета акцент з охоти до молитви за Україну («за неї Господа моліть») перевести на бажання проклясти Творця.
Ідея матеріального «раю на землі» утопічна сама по собі в своїй суті. Земний рай, як ідеал життя без проблем, не може задовольнити свого мешканця, бо при ньому припиняється розвиток суспільства, що призводить до душевного голоду. Матеріальне стає цікавим лише тоді, коли воно без кінця змінюється, безугавно відволікаючи свідомість «матеріаліста», породжуючи в ній ілюзію живого, духовного. Це подібно до перегляду кінострічки, коли ряд знятих фотокартинок шляхом прокрутки перетворюється у видимість реального руху: мертві фотознімки, таким чином, «оживають» і створюють ілюзію життя. Тому кожному «матеріалістові» неприйнятною і немилою стає краса постійності гармонії церковного життя.
Щоб це не викликало сумнівів, вдамося до реального життя на прикладі пісень. Для людини світської церковні піснеспіви здаються нудними, оскільки вони не викликають ефектів, бажання діяти, а от під шлягери хочеться і співати, і танцювати й навіть працювати. Але що станеться, коли одні й ті ж самі «хіти» лунатимуть щодня, все життя? Радість від них швидко припиниться, утвориться душевний розлад. В той час благочестивому парафіянину піснеспіви ніколи не «приїдаються» (особливо, якщо музика писана не світським автором, а є плодом молитовної дії). В справжній церковній пісні віє дихання вічності, через неї діє благодатна енергія Духа (пасивною вона здається тому, хто не відчуваючи Його простору, живе в приземленій площині). Улюблена мирська пісня в певних випадках стає недоречною (весела пісня у час смутку), тоді як церковна ніколи не губить своєї актуальності: пасхальне «Христос воскресе!» однаково звучить як під час великоднього торжества, так і під час похорону у світлий тиждень.
Релігія віри в Бога і Україну відводить Богові місце другорядне і підлегле: Творець всесвіту у свідомості «патріотів» стає не Владикою держави, а принизливим державним служкою, якому час від часу наказується «благослови, подай, принеси, допоможи...» і якому відводиться роль вчасно виконувати всі наші прохання і примхи. Фактично, ця релігія є різновидом атеїзму в християнському обрамленні. В дійсності, представники цієї «конфесії» насправді визнають, що вірять-то вони передусім в Україну, тобто, самі в себе, а потім, так би мовити, і в Бога заодно. Щоб встерегтися християнину від «благих намірів» такої релігії, слід пам’ятати про чорний день в історії людства і його причину: іудеї віддали на жахливу смерть Царя Небесного лише за те, що Він не виправдав їхніх сподівань на земне воцаріння Ізраїлю.
Чи дотримуються іншої позиції сьогодні ті, хто галакає «Україна понад усе!»? І як тоді у контексті цього гасла зрозуміти апостола Павла: «я надумавсь нічого між вами не знати, крім Ісуса Христа» (1Кор. 2:2)?
А ти, Капернауме, що до неба піднісся,
аж до аду ти зійдеш!
Лк. 10:15, Мф. 11:23
Діагноз падіння: ідея нового Риму
Здавна існує язичництво плебеїв – «хліба та видовищ», що є прямим виконанням описаних вище перших двох воль спокусника. Але є ще третя спокуса, яка обернулася в інше поганство, ім’я якій – влада. Це вже язичництво патриціїв. Воно привабливіше за плебейське тим, що допускає проявляти себе, ніби минаючи спокусу третю, ставлячи за мету торжество справедливості, віри, добра тощо. Але це тільки «ніби». Будь-яка спрямованість до влади протилежна євангельському духу: «Хто з вас великим бути хоче, нехай буде він вам за слугу. А хто з вас бути першим бажає, нехай буде всім за раба» (Мк. 10:43-44), «Моє Царство не із світу цього» (Ін. 18:36).
У XI-XIII ст., коли в київських печерах царював Дух Божий, благодатно просвіщаючи увесь народ землі Руської, будь-яке домагання до главенства над світовим православ’ям було справою немислимою ні з боку князів, ні з боку ієрархів, хоча Київська митрополія була на той час найбільшою в світі (про свого патріарха тоді ще й мови не було: митрополитів нам надсилали з Константинополя). Часи минали, і під впливом ввергнення в спокусу влади духовна орієнтація на Русі змінилася настільки, що через чотири століття столиця її возгордила себе вже «третім Римом». Дияволові вдалося нарешті нав’язати боголюбивому руському народові ідею «матеріальної духовності», про наслідки котрої вже говорилося. Тепер спокушений русич почав сприймати зовнішній церковний розквіт у найбільшій країні світу як ознаку духовної величі. У його свідомості почав діяти принцип бісівської математики: духовне = матеріальному. Як вже говорилося, спрацьовує він ефективно й досі.
Знаменно, що грізне іменування Москви черговим Римом витворилося у відповідний час – добу Івана Грозного, коли з’явилася на світ пам’ятка лиховісного російського культу влади чоловіка в родині – «Домострой». (Київська Русь дала православ’ю теж свій «домострой» – «Повчання Володимира Мономаха дітям», але він на відміну від московського, наповнений справжнім Христовим духом.) У цій книзі влада голови сімейства («ігумена дому»), деспотизм котрого завуальовувався православноподібними сентенціями, виставилася як непомітна пародія на істинну владу – владу любові Христової. По цій причині саме тоді і з’являється характерний для тієї доби постулат, що виставлений був немовби в ролі догмату: «Москва – третій Рим, а четвертому не бути!». Автором цього вислову був монах Філофей. Отже, підміна християнських ідеалів в Руській церкві відбулася в її серцевині – в чернецтві. Стяжання Духа Божого, що за словами преп. Серафима є метою християнського життя, виродилися в стяжання «духа кесаревого». Проте Рим ніколи не символізував собою духовну підоснову чи благодатний центр всесвіту. Рим завжди був і досі лишився в людській свідомості як символ диктатури і міцного керма (чотири букви абревіатури SPQR («Сенат і народ римський» — лат.), як знак римської влади, наводили одного часу на сусідні народи певний страх). З якої причини на матеріально-земне одоробало почали сприймати як духовного велетня? За законами тієї самої сатанинської математики. В дійсності, цей вислів можна розтлумачити як дияволове прагнення якнайшвидше розправитися з ненависницьким йому православ’ям: після падіння «третього Риму» (яке має неодмінно має слідувати за законом падіння всіх Римів) «четвертим» йому насправді мариться всесвітнє владарювання апокаліпсичного Вавилону. Тоді таємне стане явним: велич Риму розкриє всю нищівну сутність, показавши справжні плоди прагнення мирської влади – основи мети третьої диявольської спокуси.
Поки ідея «третього риму» намагається підточити духовні корені наших душ, Русь все ж продовжує залишатися на сьогодні останньою надією Небес.
Якщо православна Росія бажає світити народам, а не володіти ними, то має вбачати в Москві не Рим, а Єрусалим, не омріяний центр православного світу, а лише «спасаємий град», навколо якого обов’язково й інші врятуються від згубних шляхів гріховних марнот. Як говорив преподобний Серафим Саровський: «Стяжи духу мирного, а тисячі спасуться навколо тебе». Смиренне серце християнина відмовляється від будь-якої наживи. Надбання Духа Христового, за словами згадуваного святого старця, є єдиним капіталом, на збагачення котрого націлюється життя християнське.
«Ось Я стою під дверима та стукаю...» (Об’яв. 3:20). Почути Небесного Гостя можна лише у тиші душ, звільнених від матеріалістичних прагнень імперських ідей, «бо де скарб ваш, там буде й серце ваше» (Лк. 12:34). Росія продовжує залишатися таланом Божим, Господь і досі посилає їй Своїх пророків, глашатаїв Своєї волі. Якщо голос їх буде почутий і країна скине з себе ярмо «третього Риму», Москва сяятиме великим сонцем Христа, повторивши благодатне чудо Києва світлої доби Русі. Прагнучи мудрості Божої, вона, подібно юному Соломону, отримає в додачу ще багатство й всесвітню славу.
Можливо деякому читачеві це видасться за красиву казку для довірливих діток. Так воно в сутності й є, тільки за цією «казкою» стоїть жива реальність. А дитячою довірливістю до «казкових» обітниць Ісусових має пройнятися кожна душа, що називає себе православною, бо «коли не навернетесь, і не станете, як ті діти, не ввійдете в Царство Небесне!» (Мф. 18:3). Для цього звернемося до одного прикладу. Мабуть, жодне свято так животрепетно на впливає на дитячі душі, як подія Різдва Христового. Радісні колядні пісні з променистими посмішками свідчать про те, що дітлахи оспівують в колядках свій світ, у котрий щиро вірять і котрий відчувають. Але кожна деталь, що супроводжувала подію народження Спасителя, може здатися казковою вигадкою для мудрих світу цього. І річ тут навіть не в дивині співу ангелів, що почули пастухи, і не в незвичайній зірці, що привела волхвів до Божественного Немовляти. Для «великодержавної» свідомості незрозумілим в першу чергу стає місце народження Спасителя світу. Країною пришестя Царя Небесного став не могутній Рим, а бідна поневолена Іудея. Та і в самій Іудеї містом Божої слави стала не столиця її Єрусалим, а маленьке містечко Віфлеєм. В самому ж Віфлеємі Господь приходить у плоті не в центр міста і навіть не в саме місто, а лише на його околицю, вибравши Собі для земної оселі печеру замість хатини... Явлений Бог дивно уникає всіх центрів людського величі, в тому числі політичного і навіть релігійного, якщо релігійність тримає Духа Божого під спудом необізнаності сущих світу цього. Те, на що світ цей концентрує свою увагу, на що фокусує свою свідомість, стає марнотою в очах Божих. Тому велич Риму (першого, третього чи будь-якого) не спроможна побачити Бога (в даному разі засвідчити про Його Різдво). Лише чисті серцем, як відомо, Його побачать. Чисті від пихи примарної величавості.
...Оскільки ми торкнулись теми казок, то доречно тут було б пригадати казку Пушкіна про золоту рибку. Стара баба, користуючись безмірною ласкою золотої рибки, набувала швидкого росту панівної величі, допоки не лишилася у розбитого корита. Тут вже дійсно, прямий «намёк: добрым молодцам урок». Проте урок цей лишився не впрок: християни продовжували будувати Рими, зловживаючи благодатними дарами Золотої Риби (у перші віки катакомбні християни Христа символічно зображали знаком риби). Не йшли на користь і сумні свідоцтва історії: взираючи на уламки одних Римів, поруч будувалися нові. «Ісус тоді став докоряти містам, де відбулося найбільш Його чуд, що вони не покаялись: Горе тобі, Хоразіне, горе тобі, Віфсаїдо!...» (Мф. 11:20-21). Якщо столиця держави, в якій Господь з надлишком творив Свої благодатні чудеса, не відречеться від язичницького культу державності, лиха в майбутньому їй не запобігти. Втім, довготерпеливий Господь чекає, поки Москва не звільнить з себе кормигу «третього Риму», поки не відбудеться покаянне оновлення.
Завершити розділ статті, присвячений проблемі великодержавності, хочеться словами Екклезіяста (з грецькій – Проповідника), який в свій час пізнав всю марноту подібних прагнень. О, якби ми, що живемо у добу Нового Завіту, змогли розумом своїм дотягтися до розуміння цього старозавітного Проповідника!
Поробив я великі діла... І звеличувавсь я усе більше та більше, над усіх, що в Єрусалимі до мене були... Та коли я звернувся до всіх своїх чинів, що їх поробили були мої руки, і до труду, що я потрудився був, роблячи, й ось усе це марнота та ловлення вітру (Еккл. 2:4-11).
Останні слова Екклезіяста особливо точно передають глибинну сутність прагнення зовнішньої величі – основи стяжання будь-якого Риму. Марнота та ловлення вітру, «пара, що на мить з’являється, а потім зникає» (Як. 4:14). Величаво прикрашена пустота. Мильний пузир: великий, яскравий і, звичайно ж, порожній в середині.
Ідеал патріотизму та його примари
Навіщо автор статті стільки уваги приділяє російським проблемам, коли у нас вистачає своїх? По-перше, тому, що ідея московського великодержавія залишається мрією багатьох православних українців, що живуть на нашій землі, які бачать в цій ідеї єдину можливість врятувати українське православ’я від «уніатських», «сектантських» та інших сил «антиправославних експансіоністів». По-друге, подібними імперськими амбіціями хворіє політичне життя і нашої держави. Щоправда, самолюбства у нас менш помітніше, не з таким обширом. Але навряд чи варто з цього робити умовиводи про духовну перевагу українського народу над російським у нинішній час. Як справедливо відзначив один священик, «багато держав не вживаються до відповідних (імперських – Авт.) кроків на світовій арені не тому, що не бажають всесвітнього панування, а тому, що не можуть, розуміючи обмеженість своїх сил» (Священник Андрей Львов. Чеченский вопрос на Святой Руси? / альманах «Обитель Слова» №2, с. 75.). В чому ж тоді полягає ідея християнського патріотизму, і чи є така ідея взагалі? Звичайно є. Сама ідея патріотизму як любові до країни і народу за своєю природою є суто християнською. Щоб зрозуміти це, треба позбавити свій розум наносного сміття язичества. В подальшій своїй розповіді автор вдасться до компіляції деяких думок сучасного російського ігумена Антонія (Логінова) за його твором «День перемоги» з перенесенням їх на український простір (Игумен Антоний Логинов. День победы / «Обитель Слова» №1).
Любов до Бога і ближнього – не від світу цього. Христос нам явив і заповідав зовсім не ту любов, якою любить світ. Але фальшивки сипляться скрізь і навколо, і світ цей створив пародію на найвищу чесноту християнина, виставивши її за істинну. Непомітно вона з’явилася і в православному середовищі під терміном «патріотизм».
Англійський письменник Г. Честертон у свій час розумно висловлювався: «Це одне з найрозумніших почуттів, коли патріот каже: «чи гідний я Англії?». Але як тільки він промовисто скаже «Я – англієць», – патріотизм обертається в мерзенне фарисейство».
Євангеліє нам пропонує іншу любов до країни, до народу, і прагнути до неї можна лише через духовний подвиг, виходячи за межі розуміння світу цього. Щоб її виявити, звернімо увагу на деякі моменти.
1. Благорозумна мати-християнка ніколи не буде мріяти, щоб її дитя було «най-най»: найгарнішим, найбагатшим, найсильнішим, найрозумнішим, найздоровішим, – бо в цих «най» існує серйозна приманка гордині. Якщо щось подібне і підкрадеться до її душі, вона це вижене молитвою.
Чи ж розумно щось подібне бажати своєму народові та державі, яка є най-більшою і «най-центральнішою» в Європі? Прикладів того, як народи впадали в національну гординю і як їхні уявні перемоги незабаром кінчалися гіркими поразками, скільки завгодно.
2. Чи буде та ж розумна мати звеличувати моральні якості своєї дитини перед знайомими? Ні, вона забажає почути це від них. У цьому ж проявляється християнська любов до своїх живих-здорових батьків. І в церковному житті вихваляння свого храму, свого духівника не свідчать про надмірну любов до них – на зміну цьому скоро приходить осуд. Не випадково афонська заповідь чернечої любові гласить: «до смерті нікого не ублажай».
Чи благорозумно в цьому разі виголошувати на державних заходах «слава Україні!», і, взагалі, чи не безумство славословити народ тієї держави, яка на наших очах занепадає і тліє в усіх галузях життя, від політично-економічної до духовно-моральної?
3. Якщо людина за духовною своєю неміччю досадує на оточуючих людей та обставини, а ми тим самим вирішуємо висловити свою згоду і осуд, то за якою причиною це буде відбуватися: по любові до нього, чи заради угодження йому? Відповідь очевидна. Тоді якої якості патріотизм проявляємо ми у ганьбленні недругів держави? Яка любов тоді звучить у наших устах?
Якщо Україна хоче звеличити себе перед Богом, то весь народ повинен принизити себе у власному покаянні і не засудженні інших народів (Мф. 23:12). У противному разі національна самосвідомість відразу перейде в націоналістичну, яка не лише пишається своїми заслугами, але в бідах народних бачить руйнівну силу інших народів. Націоналізм, не наситившись на злобі до народів-ворогів, перейде у нацизм чи шовінізм, який висуває ідею абсолютної переваги свого народу (точніше, нації) над будь-яким іншим. Тоді уявне «най» роздується до абсурдних меж.
Християнин, що живе за законами євангельської любові, не може не думати за свій народ: його совість зобов’язує думати і піклуватися і про народ і про державу. Але за умови: «Господи, якщо це тільки не зашкодить тій справі, що Ти намітив для нас. Якщо скорботи нам необхідні, дай нам сили їх перенести». Хотілось би, щоб ми зрозуміли це без підсилених напоумлень згори.
Якщо ми хоч трохи будемо триматися «за край ризи» Христової, то благодать Його ніколи не кине України: рука Господня буде завжди з нами. Тоді ми знову здивуємо світ, як у часи Київської Русі. А ім’я держави нашої, як улюбленки Божої, золотими літерами впишеться у Вічну книгу життя.
Світися, світися, новий Єрусалиме!..
Священик Віталій ЕЙСМОНТ
