• Головна
  • Національний музей, якого не повинно бути?...

Національний музей, якого не повинно бути?

28.10.2003, 18:34
Ситуація в Національному музеї у Львові і далі залишається катастрофічною.

Ситуація в Національному музеї у Львові і далі залишається катастрофічною. Із оглянутих недавно реставраторами 402 фондових експонатів більше половини виявилася в аварійному стані. Отож про наболілі проблеми музею розмовляють Тарас Антошевський, український редактор РІСУ, та Володимир Александрович, доктор історичних наук, знаний історик мистецтва та християнської мистецької традиції в Україні.

-- Пане докторе, як у сучасній Україні поставлена справа збереження її історичної спадщини -- пам'яток сакрального мистецтва, які існують відомі колекції?

-- На теренах східної України пам'яток давнього релігійного мистецтва збереглося, на жаль, менше, аніж тут. А проте там є цікаві зібрання, наприклад, у Чернігові, Дніпропетровську і, безперечно, в Київсько-Печерському заповіднику та Національному художньому музеї України в Києві. Та, зрештою, куди б ми не поглянули -- усюди існування таких великих колекцій залежить від того, чи існує особистість, яка б узяла на себе обов'язок сумлінної праці щодо потреб збірки і відповідально її провадила. Так було при створенні національного музею у Львові. Біля його джерел стояли аж дві такі яскраві особистості -- митрополит Андрей Шептицький та професор Іларіон Свєнціцький. Так було й при заснуванні музею Львівської духовної семінарії--Богословської академії, який започаткували й створили патріарх Йосиф Сліпий та Михайло Драган...

-- Але це вже далека історія, а от чи засновуються в наш час збірки музейного значення?

-- Найхарактерніший приклад новітньої збірки сакрального мистецтва дає колекція "Студіон", яку зібрав о. Севастьян (Дмитрух).Зараз зовсім нова колекція постає під керівництвом Андрія Цибка у Львівській духовній семінарії Святого Духа під опікою о. ректора Богдана Праха. Досить активно в останні роки зростають колекції Волинського краєзнавчого музею, який в 2000 році прикрасила славетна ікона Холмської Богородиці XI століття, а також збірка Червоноградської філії Львівського музею історії релігії.

-- Із чим пов'язують таку активність?

-- Просто у кожному з цих випадків маємо успішну роботу установи, за якою стоїть людина (дуже рідко -- більше ніж одна) на своєму місці. Що ж до таких давніх колекцій, як Львівська галерея мистецтв чи Національний музей у Львові, то вже довший час вони фактично не поповнюються.

-- Але Національний музей у Львові має найбільшу збірку сакрального мистецтва в Україні, чи не так?

-- Так склалося історично, що до тієї збірки увійшли колекції Національного музею митрополита Шептицького, музеїв Львівської богословської академії, Ставропігії, наукового товариства імені Шевченка, первісної колекції "Студіон" та інших.

-- І більшість із цих пам'яток зберігалася від 1953 року у приміщенні Вірменського собору?

-- За десятиліття твори у цьому фондосховищі (хоча умови в ньому не були ідеальними) акліматизувалися. Там склалося певне стабільне кліматичне середовище, не розвивалися мікроорганізми. Надзвичайно важливим моментом був спектр денного світла, що унеможливлював процес модифікації мікроорганізмів, отже, витворилися терпимі стабільні умови для збереження ікон.

-- Цьому сприяв і постійний реставраційний нагляд за пам'ятками?

-- Так, високо кваліфіковані спеціалісти, які працювали тут, дбали про запобігання руйнації творів. Варто згадати Віру Іларіонівну Свєнціцьку, нинішнє 90-річчя від дня народження якої мав би відзначати сьогодні Львів на набагато вищому рівні, адже ця донька першого директора і творця музею Іларіона Свєнціцького -- довготривала хранителька колекції. Вона фактично одноосібно її зберегла.

-- Дякуючи саме їй як науковцю, про цю колекцію знали в світі...

-- Але світ не знав про те, як Віра Іларіонівна намагалася знайти для цієї колекції відповідне приміщення! Свого часу вона багато їздила в експедиції і поповнювала фонд пам'яток. І це вона робила ще від початків діяльності в музеї. Якось після того, як вперше по реставрації була виставлена ікона Преображення Господнього XIV ст. з церкви св. Георгія у селі Вільшаниці на Яворівщині, і я в розмові з нею відгукнувся про цю пам'ятку як про одну з найкращих українських ікон Віра Іларіонівна уся "засвітилася" і сказала: "А це була перша ікона, яку я привезла до музею у 1936 році". Прикро, що сьогодні цей шедевр знято з експозиції і перенесено у фондосховище.

-- Чи безпечно у ньому іконам, адже відомо про декілька замахів на цю збірку?

-- Перший відбувся відразу ж по "визволенню" 1939 року, коли музей зліквідували й приєднали до Картинної галереї як один із її відділів. У 1952 році була знищена частина колекції, яка мала "націоналістичний" характер, у тому числі й портрети митрополитів із родини Шептицьких авторства знаного львівського маляра кінця XVIII ст. Євстахія Білявського. У 1960-70 роках висувалася низка ідей розформувати колекцію і передати її частини в інші музеї. Це означало б фактичну смерть збірки. І цього не допустила Віра Свєнціцька. Нарешті 1984 року сталася крадіжка 21 ікони. Лише частину із викраденого зловмисниками вдалося повернути. Але те, що діється в музеї нині, я переконаний, без перебільшення можна назвати черговим замахом на збірку, тільки, за масштабами, значно більшим від усіх попередніх!

-- Що цьому причиною?

-- На теперішньому стані музею найбільш негативно позначився, насамперед, своєрідний підбір кадрів, внаслідок якого десятиліття при керівництві постійно перебували люди, далекі від музейного життя. Непоодинокими були факти примітивного грабування самими працівниками, як наприклад, втрата оригінальних фотографій митрополита Шептицького, які "загубилися" при поверненні з виставки... І таких прикладів можна навести більше. Після смерті Віри Свєнціцької з колекцією ніхто систематично не працював, і експозиція, створена у приміщенні на проспекті Свободи, має хаотичний, безпорадний і безвідповідальний характер. Вона зовсім не дає адекватного уявлення про справжній склад збірки і про той фонд шедеврів національної мистецької спадщини, який історично склався у стінах музею.

-- 1991 року відновилося життя громади Вірменської Апостольської Церкви, як процес повернення храму вірним вплинув на збереженість збірки українського сакрального мистецтва, яка була в соборі?

-- На початку 1990-х років Національний музей отримав для творів давнього мистецтва приміщення колишнього музею В. Леніна. Частина пам'яток із фондосховищ була перенесена до нього, але звільнених приміщень для всієї колекції виявилося замало! Бо попри первісний намір зосередити тут лише давнє українське мистецтво, згодом сюди були перенесені з приміщень на вул. Драгоманова також збірки мистецтва XIX - початку XX ст. До того ж, у корпусі на проспекті Свободи стали регулярно влаштовувати виставки сучасного мистецтва. Виглядало, що так і не вдавалося виставляти збірки сакрального мистецтва, хоч зловісних заборон недавніх часів вже не існує...

-- Які доповнення пішли б на користь постійній експозиції?

-- Донині в Національному музеї майже не показано пам'яток саме львівського походження, у сховищах перебуває низка найдавніших ікон XIV ст.! Майже не показана унікальна колекція ікон Волині. Залишається зовсім невідомою єдина збірка ікон з території теперішньої Івано-Франківщини! Недоступні для загалу унікальні пам'ятки релігійного малярства київської школи XVII-XVIII століть.

-- Ви вбачаєте у цьому брак наукової стратегії?

-- Позицію керівництва музею останніх років яскраво віддзеркалюють такі факти: якось на пораду показати переховувану в фондах одну з найбільших колекцій мистецтва Волині тодішній директор музею (а теперішній начальник управління культури ЛОДА) Василь Откович відповів, вказавши на присутніх при цьому директора і заступника директора Волинського краєзнавчого музею: "Це вони в себе показують волинську ікону. Ми не показуємо ікону волинську. Ми показуємо ікону українську!" Коли ж іншого разу зайшла мова про виставку знаменитого Жовківського іконостасу Івана Рутковича з нагоди 300-ліття твору, він відреагував так: "Ну хто там пам'ятає 300 років. Це коли 100, ну 120...". Тому нема нічого дивного у тому, що музей, який зберігає основну частину творчої спадщини славетного жовківського митця XVII ст., "не помітив" і чергової річниці (300-ліття) від дня смерті майстра, яка минула в квітні 2003 року.

-- Іще наприкінці 2002 року більшість пам'яток сакральної колекції перебувала у Вірменському соборі, оскільки з його звільненням для потреб віруючих зволікали багато років, але, у зв'язку з наполяганням вірменських державних чинників, тодішній керівник музею Мирослав Откович дав наказ на перенесення творів... Які це мало наслідки для колекції?

-- Узимку (незважаючи на найнижчу температуру, яка була того місяця!), усупереч протестам фахових реставраторів, одноразово перенесли понад дві тисячі експонатів із собору в так зване фондосховище, обладнане у внутрішньому дворі вірменського монастиря.

-- Але тодішній директор музею Мирослав Откович запевняв, що воно придатне для зберігання!

-- Але цю придатність приміщення для зберігання у ньому пам'яток фондової колекції визначив... заступник директора з господарської частини, сам же директор нічого "не підписував" й узагалі існував ніби поза кадром. Його "небуття" стане зрозумілішим, коли пригадати, що директорське крісло він неофіційно, але реально поєднував із кріслом директора Львівського філіалу Національного науково-дослідного реставраційного центру Міністерства культури, з якого перейшов до музею. Нічого дивного, що реставратори музею відмовилися брати участь у такому перенесенні і таким чином покривати злочинне поводження з колекцією. Внаслідок політики директорів музею, зокрема Мирослава Отковича та його брата-попередника, в останні роки начальника управління культури ЛОДА Василя Отковича, фактично була розгромлена музейна реставраційна майстерня іконопису. Поза нею опинилися двоє із трьох в Україні реставраторів ікон вищої категорії, частина працівників звільнилася сама, внаслідок чого з 15 реставраторів у музеї нині реально з іконою працює четверо. До роботи над іконами стали допускати випадкових людей навіть без відповідної кваліфікації. За задумом нинішніх вершителів долі музейної збірки, вони покликані применшити й "зам'яти" проблему музейної реставраційної майстерні. Зрештою, директорський вереск і бажання розігнати непокірних давно перетворилися не тільки на улюблене заняття братів-директорів, а й на головно практиковану модель управління.

-- Якою вимальовувалася картина із перенесенням за офіційною версією?

-- Керівництво музею фактично і не збиралося реагувати на думку спеціалістів, ніби не відчувало жодної відповідальності за долю збірки, зосередившись на блискучих рапортах вищому керівництву. Натомість воно всіляко намагалося зменшити витікання інформації про дійсний стан справ у музеї, щоб зовні все виглядало благополучно. Дійшло до того, що голова постійної комісії у справах духовного відродження, Депутат облради Марія Христинич, яка ще недавно була підлеглою Василя Отковича, на сесії облради в травні 2003 року навіть запропонувала оголосити подяку начальникові управління культури В. Отковичу за врегулювання ситуації в музеї!!! А про наслідки одіозного перенесення, яке врешті-решт здійснювали підсобні працівники, свідчить хоча б той факт, що вже через два місяці після цього "здвигу" декілька десятків ікон були в катастрофічному стані, зараз ця цифра більша... Придатність нового "фондосховища" характеризує, зокрема, те, що авторитетна комісія реставраторів та інших спеціалістів із Києва та Львова уклала перелік із 125 (!) вимог, які необхідно терміново виконати для того, аби пам'ятки могли перебувати у сховищі, а от перебування у цьому приміщенні людей вона визнала небезпечним для їхнього здоров'я!

-- Про те, що в музеї насправді не все було гаразд, засвідчив і круглий стіл в ЛОДА...

-- Власне після цієї зустрічі Мирослав Откович змушений був залишити посаду директора й повернутися до "свого" філіалу, який за минулих декілька місяців встиг розгромити остаточно, як і реставраційну майстерню НМ, брутально виганяючи кваліфікованих фахівців з багаторічним досвідом роботи й набираючи замість них слухняну молодь.

-- Але тепер біля керма музею стоїть інша особа.

-- Ставлениця братів-директорів Тетяна Лупій -- особа, придатна хіба що для плодження паперів. Цікаво, що конкурс на посаду директора музею не передбачений чинним законодавством. Тому не зрозуміло, як він взагалі міг відбутися.

-- Але ви також брали в ньому участь?

-- Мої документи взяли після деяких вагань, спричинених відсутністю у мене "необхідної спеціальної освіти" (докторська дисертація із західноукраїнського малярства і численні історичні дослідження мистецтва -- це для них був не той "папір", що на тлі попереднього директора взагалі без вищої освіти виглядало, як мінімум, своєрідно). Голосування дало Т. Лупій 7 голосів "за" і 9 "проти", В. Александровичу -- 2 "за" і 14 "проти". Далі сталося найцікавіше: наступного дня Т. Лупій додалися ще й інші голоси, зокрема радника ЛОДА Тараса Возняка, а через день ще прибули голоси факсом із Міністерства культури, -- за її кандидатуру стояв горою сам міністр, так виникли оті остаточні результати у вигляді 10 "за" Т. Лупій, хоч проти неї голосували директори провідних львівських музеїв Б. Возницький, Б. Чайковський... Та через тиждень її вже було відрекомендовано колективу музею як директора.

-- Якими були перші кроки нового керівника?

-- Вони зводилися до несміливих спроб з'ясувати... чи є в колекції пам'ятки, які можна було б показати в експозиції. Чи варто шукати яскравішої демонстрації гідного вибору конкурсної комісії? Далі директорка, за методом своїх безпосередніх попередників братів Отковичів, узялася за наведення дисципліни, на чому умліває й досі. Про найголовніше -- аварійний стан колекції -- мови немає й далі. Збірка, покликана стати національною гордістю (де ще є колекція ікон, яка нараховує 3 400 пам'яток, не кажучи вже про інші унікальні фонди?) і далі залишається об'єктом злочинних ігор супроти неї. Фаховий рівень Т. Лупій, навіть поза її уже директорськими кроками, навряд чи може бути предметом дискусії. Йшлося про те, що хтось із високих посадовців облюбував в її особі чергового чиновника. І цей вибір, прикритий іменами окремих представників львівської інтеліґенції, демонструє продовження тієї ситуації, що постала перед Національним музеєм ще в "золотому вересні" 1939 р. -- він і далі залишається музеєм, якого не повинно бути...

Цього не допускали польські господарі Львова за часів Австрії та їхні спадкоємці у міжвоєнній Польщі. Їхню політику, хоча й з дещо інших міркувань, продовжили радянські вершителі української долі. Проте у проголошеній незалежною Україні ця "зловорожа" традиція продовжується. Навіть напередодні його майбутнього 100-літнього ювілею музеєві не дано вирватися з обіймів, які реально загрожують тепер самому існуванню того, що становить його суть -- сакральної колекції. Опублікований у львівській пресі під призначення нової директорки НМ бравий виступ Василя Отковича про те, що музейна збірка ікон втрачена не буде, мало не приніс йому чергової службової подяки, проте це є цинічним свідомим блюзнірством за самою своєю суттю. Невже не дико читати такі заяви начальника управління культури ЛОДА, лауреата Шевченківської премії на тлі справжньої ситуації в музеї, витвореної амбіціями й жадобою наживи братів-директорів? Правда полягає у тому, що ніколи ще за свого існування, в т. ч. й під час війни, музей не був під такою загрозою, як він опинився за дев'ять років безконтрольного орудування у ньому братів Отковичів і їхніх зусиль звести Національний музей у Львові до свого рівня.

Львів, липень 2003

Це інтерв’ю готувалося для сайту РІСУ, але у зв’язку з відзначенням 90-ліття Віри Свєнціцької його було у відредагованій формі розміщено у газеті “Поступ” 28 серпня 2003 р..