Звання «Людина року», за версією нашої газети, для Анатолія Квасюка — перша загальнонаціональна нагорода.
Наталія МАЛІМОН. — «День», 19 лютого 2010 року
І БОГОРОДИЦЯ, І ЛЕСЯ УКРАЇНКА
Зі знищеного часом і людьми полотна — подертого, вицвілого, у деяких місцях вже й фарба відшаровується — Свята Варвара все ж дивиться на нас такими очима, випромінює таку благодать... Це — один з 24 образів, які у Музеї волинської ікони називають «врятованим дивом». Їх у кінці минулого року під час наукової експедиції привезли з Милецького чоловічого монастиря, що загубився у лісах на півночі Волині. Безцінні і унікальні, за словами музейних працівників, речі були недбало скинуті в одному з господарських приміщень. Ще трохи, й їх просто б... спалили, бо ж — «уніатські». Годі доводити монашому начальству, що і Свято-Успенська Почаївська лавра, одна з головних православних святинь і духовна обитель, у свій час півтора століття теж була «уніатською». Милецькі ікони написані у XVIII столітті, на деяких зображення апостолів великого формату, мабуть з якогось іконостасу.
Нині усю цю безцінну, унікальну красу притулили до стіни під сходами у музеї. Єдиний в Україні музей, який представляє самобутню регіональну школу волинського іконопису, у своїй експозиції може виставити лише якихось півтори сотні пам’яток сакрального мистецтва. А їх у запасниках — понад тисячу. Музей, як каже Анатолій Квасюк, тільки айсберг в океані духовних скарбів. Для того, аби відреставрувати ікону Святої Варвари, котра, без сумніву, стане ще однією родзинкою експозиції, у музеї просто... не вистачає робочих площ. Тому її, найвірогідніше, відправлять до столичних реставраторів.
Милецький монастир таїть у себе ще одну дивовижної краси неоціненну річ. Це єдина на Волині (і хіба таких речей багато у світі?) фреска з зображенням Богоматері, яку так і назвали — «Милецькою Богоматір’ю». Часом її створення спеціалісти називають початок XVI (!) століття. Досить добре збережену фреску випадково виявили у ніші у вівтарі монастирського храму. Кілька десятиліть на території монастиря діяв інтернат для престарілих, у колишній церкві була їдальня... Під час відновлення приміщення робітники збивали штукатурку зі стіни, вона захиталася... Подумали, що за нею — скарб! А виявили замуровану цеглою нішу з середньовічним зображенням Богородиці. Мені волею випадку довелося побувати у монастирі у час, коли фреска явилася світові, і намісник, дякувати Богу, благословив її побачити. Скільки літ минуло, а відчуття доторку до речі, яка випромінювала святість, не минає.
Анатолій Іванович мав щастя цю фреску реставрувати. Проте нині не тільки тому, що вона — у вівтарі, до неї «чужим» практично немає доступу. Знищені, залишилися лише на фотографіях, інші фрески: зображення монаха у чорному і орнаменти. Квасюк реставрував й викрадений з храму на півночі Волині чудотворний образ Бучинської Богоматері, котра теж є великою святинею у православних, писав копію найголовнішої волинської святині — образу Волинської Богоматері, який нині зачинає експозицію Національного художнього музею, куди був привезений зі Свято-Покровського храму Луцька (а храм збудований у XIII — XV століттях). Траплялося, що навіть фахівці-мистецтвознавці, бачачи копію в експозиції нинішнього Музею волинської ікони, вважали її оригіналом. Та, власне, всі збережені у музеї ікони й інші речі сакрального мистецтва знають його руки. А ще ж багато речей Анатолій Іванович реставрував для меморіального Музею-садиби Лесі Українки в Колодяжному. Понад 60 речей — це особисті речі Лесі Українки. Її ніж зі слонової кістки, інкрустований перламутром і коралами. Голничок (пристрій для зберігання голок) з кипарисових дощечок і оксамиту, в якому знайшов і голки, які тримала в руках Леся. І меблі, і настільна лампа, і ручка срібна у формі лотоса, придбана поетесою у Єгипті, котрою, кажуть, вона написала багато віршів. Зробив таку її копію, яку теж не могли відрізнити від оригіналу. Аби виконати роботу для Лесиного музею, Квасюк 9 (!) місяців жив, винаймаючи квартиру, у Колодяжному (а сім’я ж — у Луцьку).
Реставрація ікони Холмської Богоматері стала, кажуть, справою його життя. Власне понад 10 років (і реставрація ж ще не довершена) він не мав відпусток і вихідних, працював допізна, часто ночами, за роботою не міг читати газет, дивитися телевізор, для спілкування зі світом залишалося тільки радіо. Не міг належно підзаробити і в позаробочий час, хоча у Польщі за півроку на реставрації ікон майстер такого рівня заробив би стільки, скільки в Україні за кілька років. Для реставрації православної святині Анатолій Іванович винайшов, бо мусив, бо інакше не міг продовжувати роботу, стільки власних інструментів! Ікона була настільки знищена часом і людьми, що інколи за десять годин роботи міг прочистити ділянку розміром як одна копійка. Колеги-реставратори Квасюка кажуть, що за таку роботу на Заході він отримав би мільйон. І це не було б багато. Його ж «вшанували» лише двома з половиною тисячами гривень, бо у бюджетній установі зарплати відомо які.
Ні звання заслуженого, ні ордена від держави...
ЦІНУВАТИ ВЛАСНУ ЕЛІТУ
Світлана Олександрівна Стрельникова, директор Національного науково-дослідного реставраційного центру України, каже, що заробітки наших реставраторів із європейськими навіть не можна порівнювати.
— Коли я була у Парижі і там дізналися про мою посаду і професію, то дивилися дуже захоплено. Це ж, казали, ви така багата, скільки у вас вілл, скільки слуг? Це ж які, мовляв, можливості для творчості!.. Реставратор справді дуже дороговартісна спеціальність, це «штучний» професіонал. Реставраторів на всю Україну є лише триста чоловік, і це вкрай мало.
Ікону Холмської Богоматері у Луцьку рятували як національне надбання. Про гроші для майстра і не йшлося. На саму реставрацію кошти просили у спонсорів і меценатів, опісля підключилася й держава. Мабуть, Анатолій Квасюк мав би втішитися тим, що, як сказала Світлана Стрельникова, «не кожному з неба падає таке щастя: тримати у руках апостольську ікону, яких на увесь світ лише кілька». Звання заслуженого працівника культури одному з майстрів свого центру вона, признається, «вибивала» кілька років. Бо звання дуже важливе для справді творчої людини. Проте коли польські реставратори виконали одну з робіт, для якої в Україні були спеціалісти не гірші, а, може, й кращі, та не було для неї виробничих площ, то кількох зарубіжних реставраторів відразу відзначили державними українськими нагородами. А треба, вважає Стрельникова, «цінувати свою еліту». Наші реставратори рятують дуже цінні надбання культури і минулих століть. Та у нашій державі нема навіть окремого звання «Заслужений художник-реставратор». Усіх — бібліотекарів, чиновників від культури — «збивають» для нагороди в одну купу: «Працівник культури».
Анатолій Михайлович Силюк, директор Волинського краєзнавчого музею, чиїм підрозділом є Музей волинської ікони, називає музеї «консервативною установою, котра у нашому надто мобільному світі поряд із церквою є оплотом духовності і моральних цінностей». Те, що волинські єпархії передають музею предмети культу, які або вже в аварійному стані, або уже відбули свою службу у храмі, свідчить, що владики і священики знають: тут їх буде не просто збережено. Тут їм подарують друге життя. У Музеї волинської ікони — прекрасний колектив, освічені, інтелігентні люди, віруючі люди, які самі ходять у храм, які знають ціну кожній речі — не тільки історичну, мистецьку, а й духовну. Анатолія Квасюка він називає «реставратором від Бога», котрий ще й з розумінням підходить до того, що потрапляє йому до рук. У світі давно вироблені моральні норми поведінки реставратора, каже Силюк. Якщо ти не відчуваєш у собі можливості цю річ зробити, хай вона краще полежить — чи 20, чи 100 літ, доки з’явиться людина, котра матиме досвід і розуміння, як повернути цю річ до життя.
— І у нашому музеї є багато ікон, які чекають свого часу. Але нестача фахівців і грошей... Про оцінку ж праці не тільки реставраторів — музейних працівників загалом можна говорити у кількох вимірах. У головному, духовному вимірі ці люди мають величезну потіху для душі. Це важка копітка щоденна праця, але вона запитувана. Ми маємо подяку від поціновувачів культури, історії, віруючих людей. А з іншого боку, поставлені у дуже скрутні фінансові умови... У нас нема ні державного загальнонаціонального журналу для музейників, ні науково-дослідних інституцій, як у Росії. Відсутні міжнародні гранти, які є у Росії і Польщі, де і виготовлення сайтів, веб-сторінок музеїв — це державна справа. Та, врешті, у Міністерстві культури і туризму нема і відділу музейного, нами займається відділ... аналізу і прогнозування.
Музейні працівники України живуть — ви тільки подумайте! — за ще радянською інструкцією 1984 року «государственным музеям СССР». За два десятиліття української незалежності її так і не переклали українською. Однак, каже Анатолій Силюк, вони бачать стійку тенденцію до збільшення кількості відвідувачів у музеях. У Луцьку справді прекрасний краєзнавчий музей. Хоча і розміщений у приміщенні колишнього польського банку й система опалення тут частково залишилася ще з... тридцятих років минулого століття. А тому пережити кожну наступну зиму реліквіям і їхнім хранителям стає усе важче. Чудові музейні експозиції є у райцентрах Волині. А картинна галерея на території Луцького замку, у якій і полотна світового значення — і... штукатурка, яка сиплеться на голови людям?.. Чи Олицький замок Радзивиллів, який називають «волинським Версалем», а в ньому уже десятиліттями — обласна психіатрична лікарня? Чи садиба В’ячеслава Липинського у Затурцях, на прикладі котрого можна було б виховувати не одне покоління українських патріотів...
Музейні колекції нині затребувані українським суспільством. Тільки, виходить, не державою. Анатолій Квасюк, побувши за багато років справді у відпустці, бо після десятирічного пильнування над Чудотворним образом Холмської Богоматері відчув таки втому, та й здоров’я вони не додали, готується намалювати копію ікони для щойно спорудженої у Луцьку каплички Холмської Богоматері. Копія, як і оригінал, буде на кипарисових дошках, які дивом вдалося дістати представникам Волинського громадсько-культурного товариства «Холмщина». Те, що, за версією експертів газети «День», він став «Людиною року» для талановитого волинського реставратора було справжньою приємною несподіванкою. Ну звикли наші митці до іншого, сказаного Ліною Костенко: «Митцю не треба нагород, його судьба нагородила»...
— Реставратори, як правило, залишаються «за кадром», — каже Квасюк. — Їх ніколи не згадують під час екскурсій. А якби не вони, тисячі унікальних предметів мистецтва і старовини просто фізично загинули б. Їх руйнує час, умови зберігання... Коли експерти газети «День» назвали мене «Людиною року», я був відверто... шокований, але приємно шокований. Це наразі найвище для мене визнання! Ми знайомі з головним редактором Ларисою Івшиною і екс-прем’єр-міністром України Євгеном Марчуком. Вони не один раз бували у нашому музеї і в реставраційній майстерні, де і поверталася до України й українців одна з найдавніших святинь держави, ікона Холмської Богоматері. Я відчував, що вони проникаються аурою Чудотворного образа... Експертів газети «День» шаную за те, що свій вибір вони робили не з політичних міркувань, адже хто як не реставратор знає, наскільки політики — скороминуща справа...