“Найважливіше — живе спілкування з тими, хто на фронті,” — о. Тарас Михальчук

На початку війни він багато часу був поруч з бійцями на фронті, а нині, коли основне його служіння у Львові, о. Тарас є поруч з багатьма нашими захисниками за допомогою телефона та молитви. І про ці СМС від наших воїнів він часто розповідає парафіянам Гарнізонного храму, заохочуючи їх також молитися за наших захисників та захисниць і нашу Перемогу.

— Отче, напередодні Різдва, в часі очікування дива, вирішення різних клопотів і питань мабуть ще більше людей очікують і потребують супроводу священників. Під вашою опікою величезний храм, тисячі парафіян і мабуть не менше не парафіян, які сюди приходять в різних потребах, величезна кількість військовослужбовців і на фронті, і в тилу, реставраційні роботи, волонтери, родини військовослужбовців. Як з тим усім даєте раду?

— Силу ми черпаємо перш за все в Господа. І, особливо в цей передріздвяний період, я вкотре себе застановляю на тому, що це також є мій особистий шлях до ясел, де народився Господь. І так важливо нам пам'ятати, що це диво, якого ми так чекаємо, це, власне, є наша особиста зустріч з живим Богом, Богом, який любить, Богом, який не випадково прийшов в дуже скромних умовах у цей світ. А для того, власне, щоб розуміти наші проблеми, розуміти всі ці болі, наші труднощі, з яких ми переживаємо, і, щоб ще раз вкотре підкреслити те, що Він є близько нас. І це найважливіше.

Я думаю, що тепер так важливо, аби ми вміли побачити цю зірку Вифлеємську і йшли за нею, аби в яслах зустріти Ісуса, новонародженого Бога, який з любові до нас, людей, прийшов в цей світ. Це найважливіше, бо властиво Господь дає силу, бо кожен раз, коли нас запитують звідки сили, це, безумовно, з тих чеснот віри, надії, любові.

Коли говоримо про віру, це очевидно віра в Бога, в Господа, який воскрес. І тут властиво вже питання смерті давно-давно нами, напевно, пережито по-особливому, від початку повномасштабного вторгнення, від перших похоронів в храмі.

Тут ми зустрічаємося з живим горем, зі сльозами, але водночас з живою вірою. І скажу вкотре, що нас дуже надихають особисті приклади наших захисників і особисті приклади родин, які свідчать про цю велику силу віри.

— А що робити з тими свіжими новинами: росіян більшає під Покровськом, мають просування. Коли ж нам вдається повернути наші території, ми всі розуміємо, що це коштує життя. Як із тим всім справлятися?

— Я вважаю, що дуже важливим є наше особисте і пряме спілкування з тими, хто є в тій реальності, хто сьогодні перебуває, ну, щонайменше, наприклад, в Краматорську чи в Слов'янську.

Мене дуже надихає і заспокоює, коли я спілкуюся зі своїми друзями, зокрема офіцерами. Вони насправді налаштовані стояти далі.

І це мене часами аж дивує, бо інколи, здавалось би, вони би мали бути в розпачі чи в паніці, але здебільшого паніку і розпач я зустрічаю тут, в тилу, а не там, на фронті.

І, наприклад, ми говорили з моїм приятелем офіцером про те, що він думає про мир, про ті угоди, які будуть. Він каже, якщо є гарантія, що це не повториться за три роки, то гаразд, каже, але якщо знову доведеться боротися за свою країну, то, каже “краще я це буду робити без зупинки, без тої паузи, тому що ми вже достатньо втратили своїх побратимів, щоби сьогодні зупинитись”. І це відповідь від нього, бо я не маю якогось морального права це аналізувати.

В них справді дуже мало часу вникати в деталі і він відверто каже, наприклад: “Я не читав усі ці пункти, але я чітко розумію, що на середині дороги зупинитися можна при умові, якщо там буде облаштована якась така лінія оборони. Але якщо нам скажуть на середині дороги повернутися назад, це буде просто програш і це буде помилка величезна”. Вони так мислять.

— Про що ще хочуть говорити?

— Те, що я сьогодні можу сказати і проаналізувати через призму попередніх років, просто поговорити про все, навіть про погоду, про плани на відпустку.

Дуже багато воїнів телефонують і кажуть: "Я через місяць буду мати відпустку, я обов'язково приїду до вас”. Дехто каже: “А поможіть мені побачити щось цікаве”. Зазвичай теж питають про мої справи і сім'ю. Потреба постійного спілкування завжди присутня.

Але все залежить від завдань. От, наприклад, вчора я написав приятелеві СМС, відповіді ще досі немає. Я розумію, що він десь на завданні, де немає зв'язку. І це так насторожує, але я розумію і вірю, молю Бога, щоб він відповів і сказав, що в нього все добре.

Я особисто практикую від початку повномасштабної війни писати SMS туди на фронт і щось питати, хоча б як справи. Ця комунікація, я так відчуваю, дуже потрібна.

Пригадую, крайній раз я писав до приятеля і кажу: "Як твої справи?" А він, це полковник зі спецвійськ, який бере участь в бойових діях, каже: “Мокро, холодно, але коли я молюся, мені стає набагато легше”.

І це не є людина, вихована, наприклад, на західних теренах в християнській традиції. Це хлопчина з Полтавщини, він там не ходив до церкви, так як ми тут.

— Є приказка: як тривога, то до Бога. Але, коли почалася війна, дуже часто я від людей чула про те, що їм настільки важко, що навіть молитися не можуть. В моєї товаришки чоловік поїхав на фронт і вона сказала: "Я не можу молитися, я не знаходжу в собі на це сил". Хоча вона дуже віруюча людина. Чи на фронті психіка працює так само?

— Напевно і тут, і там бувають важкі періоди, коли важко молитися, але я бачу, що для багатьох воїнів молитва стала як хліб насущний, як повітря. Потреба в Бозі настільки стала великою, що без неї вони навіть на мить не уявляють свого життя.

А тут я так скажу, якщо нам важко молитися, не потрібно соромитися попросити когось, щоб за тебе помолилися. Ми дуже часто отримуємо різні СМС: помоліться за цього, цей поранений, той в шпиталі, там зараз операція. В нас у месенджері є група з наших отців і ми туди пересилаємо такі СМС, щоб за усіх молитися.

Пригадую СМС від командира батальйону, він до мене написав: “Отче, я грішний, переживаю, що Бог мене не почує. Помоліться за моїх хлопців, бо сьогодні вночі вони йдуть на надскладне завдання”. Я не можу собі дозволити лише сам молитися, тому прошу інших, хочу бути в тій покорі, щоб поділитися тим переживанням з іншими отцями. І от в даному випадку на ранок прийшла СМС: “Отче, неймовірно, ми не можемо зрозуміти, ми завдання успішно виконали, в нас лише один поранений”.

— Це про віру чи про надію і бажання?

— Я думаю, що це про уповання і довіру до Бога, який є всесильний. Тобто люди, наші воїни, також розуміють, що не все вони можуть.

І є речі, коли мова про чуда. Нещодавно дружина пораненого воїна говорила, що в нього поцілив снайпер, це було десь біля Куп'янська. І куля лише трішки діткнула голови, тобто це не було пряме попадання.

А місце, де він був, настільки було складне, що його звідти евакуювати було майже неможливо. Але він живий і вже стоїть на ногах. Його евакуювали побратими, теж вціліли. І це дія постійної молитви цієї жінки. Вона говорить, що після того, як її чоловік пішов на фронт, її життя стало зовсім іншим. Стало більше молитви і змінилося ставлення до Бога.

Сьогодні вона дуже дякує Богові і свідчить про ці чуда, які відбуваються в її житті, зокрема на прикладі її чоловіка.

— Ви вже, мабуть, маєте цілу колекцію таких свідчень?

— О, насправді є дуже багато різних історій. Наприклад, мама полеглого воїна, єдиного сина, наступне сказала: “Після того, як ми похоронили мою дитину, в мене настав такий стан, дуже схожий до того, як тоді, коли я його носила під своїм серцем. Я чітко усвідомлювала, що моя дитинка жива, вона є, я її дуже люблю, але щоб її обняти, мені треба ще трішки почекати, щоб вона народилася на цей світ. Коли мій син загинув, ми його похоронили, а я, як християнка, вірю в те, що він живий, він є в небі, але мені ще потрібно тільки почекати свого часу, щоб з ним там в небі зустрітись, його обняти”.

Такі свідчення дуже допомагають іншим людям, які, можливо, загубились дещо, їм важко, вони не вірять, можливо, хтось розчарувався у вірі.

Одного разу у храмі під час відзначення родин полеглих воїнів посмертно матір єдиного сина попросила мікрофон і сказала наступне свідчення: “Після того, як він загинув і його похоронили, я ніколи йому ще ні разу в своїх приватних спілкуваннях з ним, в молитві не сказала слово прощай. Я йому завжди кажу: «До зустрічі, але будь мені чемний, бо нам треба перед Богом стояти обидвом потім»”.

Така наша реальність, де люди показують свою велику віру. Дуже важливо пам'ятати, що наше життя нам не належить. Може ми маємо якусь певну ілюзію, що ми є ті, хто може своїм життям покерувати. Але насправді, наше життя — це є дар від Бога, і чим більше ми це усвідомлюємо, тим ближче ми із Господом і ми тоді вповні можемо бути тими, до чого ми покликані. Ми не випадково під час Літургії молимося: “самі себе, один одного, все життя наше Христу Богові віддаймо”. Тоді ти стаєш щасливий, ти живеш в довірі до Бога, ти перестаєш боятися. З іншої сторони, якби не віра, то я б, напевно, і на фронт ніколи не поїхав, страх би мене скував і я би вважав, що як я тільки поїду, я загину.

Навіть попри те, що там бували і обстріли, але Господь рятував — не прицільно по нас били і ми всі живі.

— То взагалі не страшно їхати на фронт?

— Страшно до того моменту, поки ти не перетнеш Дніпро. Коли перетинаєш Дніпро, там зовсім інша якась реальність. Крайній раз ми були в Краматорську, то, напевно, кожні три хвилини ми чули вибухи. Це вночі. Ну і в звичайному помешканні, в п'ятиповерхівці, ти розумієш, що тут треба віддатися в Божі руки, інакше ти не заснеш.

— Одна волонтерка-дослідниця, яка фактично живе на фронті і дуже багато часу багато часу проводить з військовими, розповідала, як її вразило, коли бачила, що командир розуміє, на які небезпечні позиції йому доведеться відправити бійців. І цих новоприбулих бійців навіть поселили окремо, щоб вони менше спілкувалися, не були нажахані самою перспективою. Як капелан, що Ви би порадили в цій ситуації, як нам жити в цій реальності?

— Тут немає однозначних відповідей, тому що кожен індивідуально все це сприймає. Тут найважливіше, щоби при таких завданнях командир відчував серед свого особового складу, де є люди дуже мужні, які можуть бути прикладом для інших і, властиво, які допомагають не бути у паніці і треба рівномірно розподілити тих, хто має мужність, не так боїться, і тих, хто дуже боїться, щоб вони дивилися на приклад, щоб знали, що поруч той, хто витягне тебе пораненого з поля бою. Коли ти розумієш, що поряд в тебе така людина, цей страх починає пропадати.

— Ще одне спостереження від волонтерів. Кажуть, приїжджають люди, які називаються себе капеланами, привозять зубні щіточки, дрібні засоби повсякденного вжитку, садять військових по колу і, втупивши голову в землю, щось говорять, але між ними і військовими немає контакту, розуміння. Так трапляється через недостатню кількість капеланів в Україні?

— Ми маємо труднощі з таким кадровим забезпеченням, бо на ті потреби, які сьогодні у війську, не вистачає священників.

Ми намагаємося завжди триматися цього критерію, що не кількість, а якість, бо насправді треба, щоб людина відчула це покликання. У нас нещодавно був всеукраїнський з'їзд капеланів Української Греко-Католицької Церкви. І я був приємно вражений тим, що дуже багато молодих священників поповнили лави штатних капеланів, які є офіцерами. І вони чітко усвідомлюють, що їхнє служіння — це фронт, підрозділ.

І тому, я думаю, що не все погано, хоча, очевидно, не завжди є можливість належно підготувати капелана. Але вишколи відбуваються, зокрема, і в міжнародному форматі. Так що насправді ми вже можемо говорити про такий інститут капеланства, який розвивається.

— А є різниця між тиловими і фронтовими капеланами? Чи є такий поділ — хто, де більш ефективний?

— Так ділити не вдасться, тому що капелан має бути там, де є його підрозділ, якщо він призначений туди. Інша ситуація з тими священниками, які в силу тих чи інших обставин, наприклад, не змогли бути штатними капеланами, тобто офіцерами, але вони мають досвід служіння, скажімо, ще з 14-го року. Ми говоримо про них як військових душпастирів або капеланів-волонтерів. Вони теж досить ефективно служать і теж перебувають на фронті. Наприклад, наші монахи виїжджають перед Різдвом туди на тиждень. Вони, очевидно, їдуть з дозволу Генштабу. Вони сповідають, причащають, моляться, освячують.

Як на мене, не може капелан сидіти тільки в тилу. Якщо капелан боїться чи не знає, що робити в тій реальності, то, мабуть, це і не капелан.

А куди може їхати капелан, визначає командир. І це пов'язано з багатьма обставинами. Одна справа, коли ти їдеш на автомобілі, який не має ребу, а інша, коли ти на броньованому автомобілі з ребом. Ми завжди про це говоримо, що на фронті треба мати супровід людини, яка знає дороги, тому що там уповати на GPS, так як ми тут звикли, це ні про що. Це перша помилка, яка тільки може бути, — думати, що ти по навігації на телефоні кудись заїдеш.

— Але тоді, напевно, є загроза, що десь хтось вас чекає, а ви туди не потрапите, бо вас ведуть іншим шляхом.

— Ну, звичайно, це завжди так є. І треба з цим змиритися, бо є різні обставини. Командир не може взяти відповідальність, наприклад, за те, що хтось з капеланів, не дай Боже, загине.

Зазвичай капеланське служіння відбувається там, де воїни мають можливість бути більш-менш у безпеці.

— Війна вона підсвідчує не найкращі якості людини. Самі військові розповідають і про суперечки в підрозділі. Чи з цим теж йдуть до капелана?

— Капелана стосуються усі аспекти, в тому числі і конфліктні ситуації. Капелан, я думаю, може зробити надбагато, він є містком в тій ситуації, він може правильно донести інформацію про той конфлікт, коли люди між собою не спілкуються. І це, очевидно, його завдання, тому що тут мова про спокій, мир в серці.

Нещодавно один з наших капеланів розповідав, як до нього підійшов військовий і каже: “Я буду розлучатися зі своєю дружиною”. На що капелан відповів: “Слухай, може то й причина в тобі також, може ти до сповіді піди”. От, він посповідався і якось по-іншому на це все подивився і каже: “Та ні, я свою дружину таки люблю”. І десь через короткий час його поранили і тепер лише дружина біля нього, більше нікого немає. І він безмежно дякує Богові за те, що його осінило, бо він якось в один момент подумав, що він дуже великий герой, ніколи не загине, він віддалився настільки від Бога, що вже собі вирішив маніпулювати з подружнім життям. А тепер він розуміє, що дружина — найрідніша людина в його житті і тепер, умовно кажучи, подає йому горнятко води.

— А є ще історія з азартними іграми. Цифри кажуть, що причиною величезного відсотка розлучень серед військовослужбовців є те, що військові летять в боргову яму, не можуть позбутися цієї залежності. На законодавчому рівні були спроби обмежити доступ військових до азартних ігор онлайн. Чи дали ці намагання результат?

— Проблема залежностей є серед військових у всіх країнах. Залежностей є дуже багато, це не лише про “швидкі гроші”. Військові в окопах, на фронті є категорією, де високий ризик потрапити в залежність. І наше завдання, як капеланів, допомогти, щоб та людина жила в правді, бо кожна залежність — це завжди брехню, коли людина живе в тотальній ізоляції, де вона обманює себе і інших. Питаєш: “Ти це робив? — Ні, я цього не робив”. А насправді ти знаєш, що ця людина це зробила.

І от властиво тут так важливо, щоб ця людина завдяки служінню капелана зустріла Бога, який є правдою, дорогою, життям і сама сказала собі: “Я вже не маю сили, але, Господи, ти мені допоможи”. І це насправді працює. І тут найважливіше, щоб ми допомагали, як капелани, зізнатись тим людям в тому становищі.

— Один священник дає таку пораду: після сповіді подивитися, скільки часу витримуєш без спокуси, і наступного разу йти до сповіді на один день раніше, щоб втриматися в цьому доброму стані. В окопах цю пораду не вдасться реалізувати. Що порадите тим, хто “на нулі”?

— Я ще скажу, що якщо людина вже з тим прийшла до тебе, це вже велика перемога. Навіть, якщо це буде одна сповідь, Господь діє і він може цю людину зцілити через один такий випадок. Ну, зрештою, так було у випадку воїна, який хотів розлучатися. В нього абсолютно перемінився світогляд, через дію Господню, Божу благодать, цей невидимий доторк Господній людина по-іншому подивилася на життя.

— Бути поруч в окопі неможливо. Чи маєте ви зв'язок, контакт із військовослужбовцями на завданні? Мабуть, вони найбільше потребують, щоби хтось був поруч, виконував місію капелана.

— Якщо мова про так званий “нуль”, зазвичай всі попереджають про те, що він буде без зв'язку. Зв'язок там — це рації і говорити про мобільний зв'язок просто нереально. Та й немає на таке часу.

Тут важливо пам'ятати, що цей час, на який відлучається воїн, на це завдання, це такий особливий період молитви, молитви капелана і молитви Церкви за те, щоби ці воїни залишилися живими, бо це надзвичайно складно.

Тому, очевидно, спілкування іде вже тоді, коли воїн повертається з цього завдання, з бою. Капелан, психологічна служба, є такі групи цілі, які їздять по локаціях і спілкуються з воїнами, які пережили контузії, травми, мають посттравматичні синдроми.

— Ви щось їм кажете чи це той випадок, коли треба лише слухати?

— Деколи потрібно просто зрозуміти, побути, відчути. Все дуже індивідуально, тут немає якогось такого стандарту готових фраз, які діють. Деколи треба просто спитати як справи, спуститися на такий рівень дружності і щоб людина захотіла з тобою поговорити і поділитися чи поплакати зрештою,

— Розкажіть про ваші обов'язки, місію для тих, хто в тилу.

— Особисто в мене така велика ділянка відповідальності — це родини наших воїнів, їхні дітки, зокрема діти, які втратили своїх батьків на війні. На жаль, лише у Львові ми вже маємо понад 600 таких неповнолітніх дітей.

Моє особисте завдання, завдання нашої спільноти капеланів в Гарнізонному храмі — огорнути опікою, любов'ю цих діточок, зробити все можливе для того, щоб вони знали, що про них думають, що вони не самотні. От тепер відбулося свято Миколая, нам вдалось завдяки парафіянам храму, а також нашим друзям у світі, зорганізувати гарні подаруночки, всіх закликати до храму на виставу.

А впродовж року ми маємо різні мандрівки з тими діточками. Наші друзі з Литви подарували пасажирський бус, який возить цих дітей по різних екскурсіях. Інші наші друзі допомагають пальним.

Ми хочемо створити духовну порадню для наших воїнів при храмі. Кожен, хто бажає, буде мати можливість зустрітися зі священником. Діятиме запис.

— Це про тих, хто звертається і шукає допомогу. А скільки ще є таких, хто не просить або не знає, куди йти? Чи в капеланів теж діє цей принцип, як в психології — не робити добро насильно?

— Ми не можемо когось змусити приходити до храму, але ми маємо доступ до воїнів. Зокрема в шпиталі ми маємо капелана, який постійно перебуває з нашими пораненими воїнами і має можливість їм доносити про те, що відбувається поза межами шпиталю. Також ми маємо капелана в просторі Superhumans. Ми все ж таки виходимо поза межі храму і маємо можливість говорити про те, що відбувається в храмі. І це дуже сприяє потім в майбутньому, що ці воїни все ж таки приходять. Якщо не на реабілітацію, то принаймні на вінчання чи похрестити своїх дітей.

— Яка найважча ділянка вашої праці — з військовими наживо чи онлайн, з тими, хто на фронті чи з їхніми родинами, з родинами загиблих військових або з родинами тих військових, які зникли безвісти?

— Остання категорія людей — це найскладніше, це безумовно, бо втрата переживається дуже по-різному кожним індивідуально.

Для рідних тих військових, які зникли безвісти, це такий виклик, який просто важко собі уявити. І ми знаємо, що матері часами цілими ночами не сплять, а моляться і переживають за свою дитину, про яку нічого не відомо.

Багато матерів чи дружини, коли минає півроку, відколи людина безвісти зникла і відомостей про неї не з'явилось, що вона в полоні, мали би розпочинати процес судовий визнання, що людина загинула, а тіла немає. І це така дилема, і здебільшого багато рідних не розпочинають цього процесу, і це все тягнеться вже станом на сьогодні роками.

Батьки ще свято вірять, що воїн живий. Логіка ніби підказує, що він загинув і треба зробити цей крок, а як мама може це робити... Це дуже складні виклики насправді.

Ми зрозуміли, що потрібно, щоб ті люди, які є в горі, збирались разом і ділились цим горем один з одним. І це найкраща реабілітація, тому що наших слів замало, але коли ці люди є поряд один з одним, це дуже сильно допомагає.

Я пригадую випадок зі священником в Канаді. Його син, який вчився на пілота, в останні місяці свого навчання розбився на літаку. І цей отець розповідав, що вони з дружиною були в такій великій кризі, попри те, що він священник, аж допоки вони не пішли на такі кола, де зустрічались люди, які теж втратили в схожий трагічний спосіб своїх дітей. І каже: “Коли ми опинилися в тому середовищі, ми дуже швидко вийшли з такого тяжкого стану”. Зрозуміти іншого найкраще може той, хто теж пережив таке горе.

Наше завдання, як капеланів, як священників, душпастирів, зробити все можливе, щоб цих людей організовувати на такі зустрічі. От в храмі, поза храмом, на екскурсіях, на паломництвах. І, на щастя, якусь таку частину, таку дещицю того всього нам вдається зробити впродовж року.

— У вас вже відпрацьована схема, досвід, який масштабуєте?

— В нашій Церкві є така ціла сертифікована програма, вона затверджена синодом, називається "Зцілення ран". І всі священники зобов'язані пройти цей курс. В ньому беруть участь психотерапевти, психологи, лікарі, і вони навчають, як правильно спілкуватися.

Я, до речі, в Афінах був учасником подібної програми. Там навіть біблісти говорять про те, як через молитву і на сторінках Святого Письма можна знайти відповіді на такі складні питання.

— Ви згадали про те, що маєте друзів в Литві і в інших країнах, які допомагають, зокрема, зорганізувати відпочинок для дітей загиблих військовослужбовців. Як працює оця церковно-капеланська дипломатія?

— Це насправді надважлива ділянка. Без міжнародної підтримки нам би було дуже складно і матеріально, і, психологічно, морально.

Я — настоятель Гарнізонного храму тут у Львові, а мій приятель є настоятелем Гарнізонного храму в місті Каунас (Литва). Там теж є величний храм, і в ньому стоїть скринька, куди люди, які бажають підтримувати Україну, можуть скласти пожертву. Ми з тим отцем в постійному контакті. Щонайменше два рази на рік він приїжджає сюди, і за всі ці кошти, які там акумулюються, купує те, про що ми просимо, привозить сюди, і ми передаємо це нашим захисникам.

Отець приїде десь після Нового року і привезе екофло, засоби, які допомагають зігрітися.

А мій приятель з Ірландії, римо-католицький священник, переслав кошти, щоби купляти продукти бідним людям. У нас щодня приходять до храму приблизно 40 людей по буханець хліба. А ще завдяки такій підтримці ми купили цим людям по упаковці цукерок. І ці люди плакали, бо про них хтось подумав і на Миколая їм дали цукерки.

— А яка тенденція зараз у світі, що стосується підтримки України? Ми часто тепер чуємо про те, що стомилися від України, втомилися допомагати.

— Якщо, наприклад, в перший рік війни дуже багато хто хотів підтримувати виключно армію, то тепер я чітко помітив, що в більшості ті самі люди тепер хочуть підтримувати дітей, які втратили батьків на фронті, хочуть підтримувати різні соціальні проєкти.

Багато хто до мене підходив і казав: “Якщо ви знаєте якусь бідну сім'ю, сім'ю захисника, скажіть, будь ласка, ми будемо її цільово підтримувати”. Тобто соціальні проекти — добро, милосердя, воно завжди актуальне і я бачу, що люди далі готові це робити.

Дивитися інтерв'ю повністю: