«Нам потрібно розвивати богослов’я зустрічі з Іншим, яке включає іншого», – Роман Завійський

Романе, яке місце займає греко-католицьке богослов’я на тлі православного та католицького богослов’я?

Існує певна асиметрія цих трьох богословських традицій, оскільки наша греко-католицька традиція була перервана, а дві інші перерваними не були. Коли патріарх Йосиф Сліпий після повернення із сибірського заслання з’явився на сесії ІІ Ватиканського собору  у Римі, він говорив про свою «мовчазну Церкву» в СРСР. Ця мовчазна Церква після 20 років виходу з підпілля промовила, видала світові свій віровчительний документ – Катехизм. Цей катехизм відмінний як від православних, так і від католицьких катехизмів. Вірю, що і богослов’я УГКЦ вийде зі стану мовчазності, бо вже є перші ознаки цього. У 2005 році відбулася конференція молодих богословів «Кайрос», а згодом перша міжнародна патристична конференція, доповіді з якої були опубліковані в одному з найфаховіших світових богословських періодичних видань – Studia Patristica. Таким чином весь патристичний світ  ознайомився зі скромним, але власним доробком молодих богословів УГКЦ. Якщо церковна єрархія всесторонньо підтримуватиме богословів у своїй Церкві, про що вже йшлося детально на різних форумах в соціальних мережах, то ми побачимо греко-католицьке богослов’я в його самобутності та життєдайності.

Але ж богослов’я невідворотньо пов’язане з питанням ідентичності. Які Ваші міркування з цього приводу?

Наше буття як східних католиків підштовхує нас до дилеми. Ця дилема полягає у виборі або між східним православ’ям, або західним католицтвом. Ті, хто стежить за нашим розвитком, підштовхують нас до вибору на кшталт «або, або». В такому випадку нам залишається або шлях неопатристики з її неопаламізмом, або шлях неосхоластики з її неотомізмом. Проте ми дуже часто не усвідомлюємо, що і православ’я, і католицтво взаємообумовлені та взаємозалежні. Ми часто їх сприймаємо як моноліти, не усвідомлюючи, що в їх лоні співіснують різноманітні богословські течії, і сама ідентичність богословів характерна розмаїттям формотворчих впливів. Чинний Константинопільський патріарх, наприклад, отримав богословську освіту в  Папському григоріанському університету в Римі.  Кардинала Тому Шпідліка, знавця християнського сходу, румунські православні вважають «своїм старцем». Історія подає нам схожі свідчення: наприклад, в VII столітті православний грек, Теодор з Тарсу, став архієпископом Кентерберійським у Англії.  Кирило Лукаріс, Царгородський патріарх, жваво цікавився протестантизмом і, в кінці-кінців, став кальвіністом. Єремія ІІ Транос, Царгородський патріарх часів Берестейської унії, вів жваву дискусію з тюбінгенськими протестантськими богословами. Генадій Схоларій, будучи східняком, обожнював богослов’я Томи Аквінського. Двадцяте століття також свідчить про взаємовпливи православ’я та католицтва. Кенотичне богослов’я найвизначнішого католицького богослова фон Бальтазара було під колосальним впливом софійного богослов’я отця Сергія Булгакова. Один із засновників, так званої, радикальної ортодоксії, Джон Милбанк, назвав софіологію «найзначимішим богослов’ям останніх двох століть». Проте сам Булгаков у своєму житті пройшов через численні кризи ідентичності. Одна із них з ним сталася під час його проживання в Криму між 1918 і 1922 роками, коли Булгаков, будучи в сані православного священика, під час Літургій таємно поминає папу римського, приймає догмат про папську непомильність, Непорочне Зачаття, вчення про filioque та стає на платформу Флорентійського Собору. У своєму щоденнику він запише, що «вже не знає за кого себе вважати,  чи просто за католика, який через можливі репресії  ще не насмілився проголосити свою нову віру, чи за східного католика…»  Згодом в еміграції Булгаков по-іншому подивиться на свій кримський період, але зазначить, що він зберіг велику повагу до західного християнства, вийшовши на широку дорогу вселенського православ’я і позбувся того, що він називав «православізмом».

А чи цікавиться Захід православ’ям?

Цікавим фактом є те, що в сьогоденні, як і в минулому столітті знання, яке Захід черпає про православ’я і його богослов’я, не походить з Москви чи Константинополя. Воно походить переважно з діаспори, з Парижа, Оксфорда та Нью-Йорка і представлене не людьми, які народилися у православ’ї , а людьми, які навернулись у православ’я. Такими яскравими представниками можна назвати Олів’є Клемана у Франції, Каліста Уера та Ендрю Лаута в Англії.

А яка парадигма богословлення в російському православ’ї?

Я вже згадав, що ми часто сприймаємо православ’я як моноліт, але в ньому були різні парадигми богословлення, часом навіть конкуруючі. Зокрема, такими конкуруючими парадигмами в XX столітті були неопатристика, богословським архітектором якої був о. Георгій Флоровський і софіологія, архітектором якої був о. Сергій Булгаков. І тут знову можна ілюструвати взаємозалежність та взаємовплив сходу і заходу. Те, що ми знаємо як неопатристичний синтез о. Георгія Флоровського — найправославнішу парадигму богословлення, насправді має багато запозичень із західного католицького та протестантського богослов’я. Незважаючи на те, що Флоровський максимально намагався приховати ці впливи і запрограмував неопатристичний синтез як православну панацею проти «вавилонського полону» православного богослов’я, цей синтез такий ж гібридний, як і те богослов’я, яке Флоровський намагався визволити зі західного полону, оголосивши необхідність «війни з Заходом». В сьогоденні доведено, що через контакти слов’янофілів Кірієвського і Хом’якова зі старо-католиками в неопатристику ввійшли західні вчення тюбінгенського католицького богослова Йогана Мелера, який був сформований на Шляєрмахері, Гегелі та Шелінгу. Серед запозичень з Йогана Мелера є як сама ідея «поверненя до отців», так і ідея еклезіальної «соборності», яка сприймає Церкву як містичне тіло Христа і орган Святого Духа. Крім цього, богослов’я Флоровського було під впливом французького філософа Чарлза Ренув’є, про що зізнався сам Флоровський.

Схожа ситуація була із Володимиром Лоським, бо саме завдяки його студіям медиївістики і досвіду, який він почерпнув від Ет’єна Жільсона, котрий творчо переосмислив спадщину св. Томи і каталізував систему неотомізму, привела його до того, що Лоський у схожий спосіб синтезував вчення св. Григорія Палами та на його основі спробував створити систему православного богослов’я, яка зараз відома як неопаламізм. Проте всі знають, що до середини XX ст. доктринальне насліддя Палами в слов’янських землях майже взагалі не було відомим, або вважалось напівєретичним. Цікавим може бути факт, що саме патріарх Йосиф Сліпий був тою особою, яка допомогла римо-католикам змінити їх негативне ставлення до насліддя св. Григорія Палами на позитивне.

А як відбувалось становлення Булгакова і Флоровського як богословів?

Парадоксально, але обставини в яких Булгаков і Флоровський починали, були дуже схожими до обставин, які ми маємо сьогодні в українському греко-католицькому академічному богословському середовищі. Ні Булгаков, ні Флоровський на початку своєї викладацької кар’єри не мали підручників для викладання, більше того — були розгублені та не знали, як викладати православне богослов’я. Булгаков свій перший курс виклав в еміграції у Празі для студентів з Росії, які опинилися в католицькому оточенні. Він сам з розпачем записав у своєму щоденнику, що з католицьких підручників виклав на замовлення свій перший курс «похвали православ’я проти католицтва», але зазначив, що твердиня католицької науки та богослов’я покищо недосяжна для православ’я. У випадку Флоровського дуже схожа ситуація. Булгаков, будучи вже в святосергіївському інституті в Парижі, запросив з Праги молодого Флоровського, який в 1923 році щойно захистив свою докторську дисертацію з філософії Герцена,  очолити кафедру патристики і прочитати курс лекцій. І цей перший курс лекцій з фундаментального богослов’я  та апологетики Флоровський підготував  з підручника католицького автора, Альберта Лапаре.  Вже дивує сам факт, що Флоровський розпочав з курсу, який передбачає докази існування Бога. Це не прийнято у православ’ї. Коли Флоровський написав свій твір «Пути русского богословия» , в якому назвав всі західні впливи ганебним «псевдоморфозисом» православного богослов’я і закликав очистити від них, усі відразу помітили брак любові і брак діалогу Флоровського. Бердяєв зазначив у своїй рецензії, що Флоровський дав неправильний заголовок,— краще було назвати цю книгу «Безпутствие русского богословия» .

Чи були послідовники у Флоровського та Булгакова?

Так, це ціла плеяда як в одно, так і в другого. Мало хто знає, наприклад, що о. Олександр Мень був заочно сформований світоглядом о. Сергія Булгакова і після смерті останнього, o. Мень використовував його богослужбові ризи та ікону Софії Премудрості Божої. Ці речі передала о. Меню в СРСР близька соратниця о. Булгакова, черниця Йоанна Рейтлінгер, православна іконописниця, яка між іншим, розписувала греко-католицькі церкви у Словаччині. Учень Флоровського, який був його студентом в Гарварді, митрополит Йоан Зізіулас, не дивлячись на те, що богословствував в орбіті неопатристичного синтезу свого учителя, все ж таки віддалився від його ексклюзивістських тенденцій і проявив дух екуменізму. Одне з його висловлювань, яке стосується ідентичності, звучить так: «ідентичність включає іншість, а іншість є частиною єдності». В цьому руслі можна було б сказати, що іншість як загроза повинна преобразитись в свідомості богослова в благодать і стимулювати діалог любові.

Що б Ви хотіли побажати українським греко-католицьким богословам?

Саме до такого діалогу любові я б закликав українських богословів і побажав би їм дихати на повні груди обома легенями: східною і західною. І не намагатися оголосити одну з них, як таку, що перебуває в стані богословського туберкульозу. Не слід перейматися тим, що інші будуть мати спокусу поставити нам такий діагноз в залежності від того, якою легенею ми менше або більше дихаємо. Нам потрібно розвивати богослов’я зустрічі з Іншим, яке включає іншого, бо ми носії спадщини неподіленого християнства Володимирового хрещення. А поки Захід дізнається про східнохристиянське богослов’я з Парижа, Нью –Йорка та Оксфорда, а не з Москви, то думаю у нас, як східних католиків, є шанс запропонувати світові щось із Києва чи Львова.

Розмовляв Віктор Жуковський

Довідка.

Викладач кафедри богослов’я Українського католицького університету Роман Завійський став першим громадянином України, який захистив докторат з богослов’я в Оксфордському університеті. Роман Завійський досліджував богословський доробок отця Сергія Булгакова, а також проблематику неопатристичного синтезу отця Георгія Флоровського і Володимира Лоcького. Науковим керівником Романа Завійського в Оксфорді був професор Джордж Паттісон, а незалежним рецензентом — архієпископ Кентерберійський Роуен Вільямс. Захист відбувався у Ламбетському палаці – офіційній резиденції глави Англіканської Церкви у Лондоні.