Рефлексія подій минулого чи сьогодення дозволяє збудувати фундамент для майбутнього. Збірка оповідань «Моя історія війни» зафіксувала пережиття початку повномасштабного вторгнення людей з різних частин України, які мають різні досвіди. Попри біль, втрати, розпач у книжці дуже багато кажуть також про світло, любов, вдячність, Божі дива в надскладних обставинах.
Збірку склали оповідання, визнані найкращими на однойменному конкурсі, який тривав влітку 2022 року. Ідея зібрати розповіді християн різних конфесій з цілої України про життя під час війни зародилася в пастора Сергія Сологуба. Його підтримали однодумці, а паперове видання стало можливим з допомогою міжнародної християнської організації «Місія Євразія». У травні 2023 року відбулася презентація книжки.
«Ідея виникла під час зустрічі християнських письменників та видавництв у квітні 2022-го року. Під час обідньої перерви я говорив з видавцем зі США і поділився, що було б добре в Україні зробити такий конкурс, щоб люди написали,що вони відчувають, як Бог допомагає їм в контексті тих відчуттів. Його звати Джон, він є керівником міжнародної медіяасоціації. І він каже: «Уявляєш, Сергію, а я чомусь привіз електронну книгу на подарунок комусь. От дивись ― у тебе вже є приз за перше місце». Українська письменниця Надійка Гербіш також підтримала цю ідею. Я бачив, що Бог дає конкурсу життя. Думаю, основною мотивацією для людей, які писали, були не призи, а ділення власним болем, стражданнями, вірою й тим, як Бог їх вів», ― розповідає пастор Сергій Сологуб.
Оцінювали роботи п’ятеро членів журі: Микола Романюк ― старший пастор Ірпінської біблійної церкви, Богдан Галюк ― заступник керівника Департаменту освіти Української Церкви Християн Віри Євангельської (УЦХВЄ), Людмила Бендус ― членкиня Спілки журналістів України та літературна редакторка газети «Вірую», Надійка Гербіш ― українська письменниця та перекладачка, Олена Дуб ― викладачка Української баптистської теологічної семінарії. Оповідання потрапляли до них без згадок про авторів ― так аналіз був об’єктивним.
Одна з авторок Поліна Шимпфр каже, що її спонукала подати свою історію на конкурс подруга. У неї вже було трохи текстів, а подруга допомогла зареєструватися:
«Я почала писати замітки 24-го лютого, коли ми виїхали з чоловіком з Ірпеня. У другій половині дня вже неможливо було їхати на захід і ми вирішили рухатися на південь трасою Київ ― Одеса. Зупинилися біля Василькова ― це був не найкращий вибір стоянки. Чоловік заснув, а я слухала авіаудари на Київ. Не могла зрозуміти, що відбувається, і почала писати. Згодом я писала про вдячність, про тих людей, які переводили через кордон, прихистили, дали гроші на дорогу (хоч я й не потребувала). Одна жінка сказала, що Бог про мене попіклується. І, щоб пам’ятати саме так гостро й боляче, як це було, я писала. Мені не подобається, як ми називаємо росіян орками. Треба пам’ятати, що прийшли сюди саме росіяни і це вони вбивали й катували наших друзів і сусідів».
Ще одна співавторка ― Зоя Ільницька зізнається: писати любить з дитинства. Це її спосіб зафіксувати й осмислити важливі події свого життя. Так і на початку повномасштабного вторгнення виникла ідея фіксувати кожен день у постах на фейсбуці ― щоб не забути, що довелося пережити й відчути. Проте впродовж місяця жінка не мала доступу до інтернету.
«Моя історія війни ― це історія перебування в Ірпені. Основна причина, чому я хотіла розповісти про нього ― це не мій біль, а те, як Ірпінська біблійна церква служила під час війни своєму місту. Це особливий досвід. Уже в травні я поїхала до Німеччини, де перебували мої діти, й побачила повідомлення про цей конкурс. На той момент проходила реабілітацію, відновлювала здоров’я, мені було складно концентруватися, непросто давалося писання, але я знала, що маю це зробити. Єдине про що шкодую, що лише зараз згадала більше деталей, які б допомогли яскравіше передати пережите», ― ділиться Зоя. Жінка додає, що її історія ще й про вдячність, адже навіть у такий час Бог не залишає її на самоті. Вона хоче написати про 30 речей, які зробила вперше в житті через війну, і які б ніколи не відбулися за звичних обставин.
Осмислювати теперішню війну Росії проти України варто хоча б для того, аби могти провести паралелі між війнами попередніх століть, нашою боротьбою за незалежну державу, задавненим бажанням росіян знищити українську державність та ідентичність. Не може йтися лише про героїзм, відвагу чи незламність. Це й страшні будні в окупації, втрати, біль, випробування віри. Рефлексії історій війни (у кожного ― унікальна) допомагають нам зрозуміти, хто ми є, чому ця війна відбувається, за що ми боремося, де Бог і як Він проявляє свою підтримку.
«Наше покоління, мабуть, уперше переживає такої глибини і такого рівня біль. Цей біль ― багатогранний, багатоповерховий і різносторонній. «Моя історія війни» ― це не історія успіху, прориву. Це історія болю, але в ньому є світло, часом ― нереальне Божественне втручання», ― зауважує пастор Микола Романюк.
Збірка оповідань про пережиття війни перегукується з псалмами з Біблії, за словами Сергія Сологуба, адже теж описує страждання й привертає увагу до минулого, яке, проте досі впливає на нас.
«Нам дуже важливо мати погляд у минуле. Ми живемо в культурі, яка нам продає майбутнє. А коли живеш спиною до майбутнього (а я вірю, що так і є, бо ми не знаємо навіть того, що буде через кілька секунд), то принаймні бачиш минуле. Якщо розумієш, що Бог у минулому жодного разу не підвів, піклувався, підтримував, то це означає, що в теперішньому Він також не покине, і в невідомому майбутньому є за що зачепитися. Якщо людина знайшла час осмислити щось, записати, кристалізувати цей досвід, то він повчальний і для неї, і для інших», ― додає пастор Сергій.
Зоя Ільницька також бачить у писанні відповіді на наші питання й питання тих, хто будуть після нас:
«У мене немає до Бога запитань на кшталт «чому це?», «як це так?», «за що?» Отже, Він нас настільки любить, що дозволив пройти такі випробування, отримати такі уроки. Кожному з нас Бог може відповідати прямо й через відповіді, які вже отримали наші брати й сестри. Якщо вони будуть розповідати про свій досвід, то ми набагато більше повіримо. Так само наші історії можуть стати для інших підтримкою і відповіддю, підбадьоренням, як для нас є підбадьоренням історія болю Давида».
У Старому Заповіті є книга Плач Єремії і Книга Йова. Обидві вони про випробування, страждання та біль. Однак у них відкривається Бог, Його сила, вплив на життя людини.
«Ці книги стали підручниками для людей, які відчували біль. У болі шукаємо розуміння, а розуміє той, хто пережив. Ми жили тривалий час на історіях успіху. І мені здається, це викривлює людину, суспільство, бо життя ― це не лише успіх, воно містить біль, страждання, смерть ― і це частина грішного світу», ― каже Микола Романюк.
Завжди існує небезпека, що після пережитого українське суспільство може занадто зосередитися на болі. Однак авторки переконані, що цього не станеться, бо, попри все, у своїх історіях ми, як правило, бачимо також щось чудове.
«Може, це наша природа як людей, як християн. Наше життя і те, що в ньому відбувається,― це не безкінечна долина смерті. У нас є надія, світло, Христос. Нехай мені сьогодні дуже важко, але є Той, Хто це тримає в руках», ― каже Поліна.
Зоя додає, що місія християн ― збалансовувати емоції. Адже навіть у війні є надія, Божа рука, відбувається багато див. Лише на ненависті й відчаї неможливо щось побудувати, тому, окрім іншого, варто більше дякувати Богові й помічати Його милість щодо нас.
«Важливо розуміти, що саме глибоке горювання, коли ми плачемо перед Господом, ― це шлях до радості. Той, хто сіє у сльозах, жатиме з радістю. Так написано в Біблії. Бачу, що дійсно багато людей скиглять, але не так багато людей можуть дозволити собі горювати, ридати, плакати. А в цій книжці є оповідання, які я не можу читати без сліз. Це перша сторінка. Другою буде сторінка радості», ― зазначає Денис Гореньков, виконавчий директор релігійної організації «Місія Євразія».
Він також розповів про те, що збірник «Моя історія війни» ― знаковий і для організації. Приміщення «Місії Євразії» знищили окупанти. Склад з виданою літературою ― теж.
«Ця книжка ― перший друкований матеріал після того, як наш офіс і склад зруйнували. Тому для мене це також крок до перемоги. Все, що було, ― важливо й жахливо, але це вже позаду. Треба рухатися вперед», ― каже пан Денис.
Ілюстрації в книжці належать Аллі Шполянській. Цикл картин вона написала під час повномасштабної війни: про досвід біженства, болю й невідомості. За словами Дениса Горенькова, ці ілюстрації ― двадцять друге «оповідання» збірки.
Книжку «Моя історія війни» можна безкоштовно отримати на сайті mywarstory.in.ua.