Мріяв стати дизайнером інтер’єру, а одягнув священицьку рясу. 29-річний отець Іван Городицький залишив служіння в українській церкві у Парижі і став парохом маленької громади в селі Ладанці, що на Львівщині, де свої таланти не «закопав». Священник зумів об’єднати парафіян довкола спільної справи – наведення ладу в селі і облаштування в ньому комфортнішого життя. Амбітних проєктів у духовного провідника і селян є чимало.
Джерело: Радіо Свобода
Як одна людина може змінювати інших і запалити ідеєю, якщо є бажання і розуміння. Історія людини і її місія у житті.
«Це ваш новий священник, який навчить вас шити і розмовляти французькою», – так владика три роки тому представив громаді маленького села молодого священника Івана Городицького.
«Привезли нам молодого отця. Думаю, якусь дитину, а виявилось, що у нього стільки талантів», – говорить Олена Васильків, учасниця церковного хору.
Власне, з церковного хору і розпочав молодий отець зміни у селі, працюючи диригентом і навчаючи співу. Хористки розповідають, що священнику не сподобалося, як вони співають, і запропонував репетиції. Жодна з жінок не знає нотної грамоти, а співають тепер так, що заслухаєшся. Та ще й різними мовами – польською, нідерландською, французькою, звісно, найбільше українською.
Не знаю нотної грамоти — Олена Чернюшок
«Увесь час ходила на святу літургію. Співала, як вміла, бо не знаю нотної грамоти. Якраз репетиції почались перед Великоднем, і ми вчились співати утреню. Було дуже важко. Але нам вдалося, ми мали репетиції по 5-6 годин. Як заспівали на службі, то всі були у захопленні. Нас ніколи ніхто раніше не вчив. Ми співали самі по собі, а отець Іван навчив професійності», – розповідає хористка Олена Чернюшок.
Церковний хор із Ладанців виступав у Гданську (Польща) і навіть привіз гонорар, який використали на користь громади.
Отець Іван Городицький почав дивувати селян від першого дня призначення у Ладанці. Кожного парафіянина вітав біля церкви словами: «Я – отець Іван», при цьому дізнавався ім’я кожного, хто йшов на богослужіння. А ще запросив селян на фуршет.
Українці в Парижі мають інший світогляд — Іван Городицький
«Хотів ближче познайомитися з людьми і відчути їхні потреби. Коли ми розмовляли, то селяни говорили про наболіле, і я почав розуміти, що вони очікували від мене. Я одразу казав, що моя політика може бути шокуюча для них, але задля людей. Під час проповіді стараємося спілкуватися. Формується дружня атмосфера. Були дискусійні питання, навіть пікантні, коли мій світогляд розходився з їхнім, але я не намагався «сильною рукою» боротися. Просив людей не говорити поза очі, а щиро все казати. Я був канцелярним священником у Парижі і не мав близького спілкування з парафіянами. Переживав, як знайти порозуміння з людьми. Бо українці в Парижі мають інший світогляд, аніж в Україні, вони стараються швидко інтегруватися у французьке суспільство. У селі маєш враховувати ментальність людей, входити у їхню ситуацію», – говорить отець Іван Городицький.
Близько двох років отець Іван Городицький після навчання у Львові в духовній семінарії і в Українському католицькому університеті служив при українській церкві Святого Володимира у Парижі. Хотів перейти у храм у невеликій місцевості Франції чи повернутись в Україну.
Є багато роботи в Україні — Іван Городицький
«Хоч серцем відчував, що повертатимусь в Україну. Коли ти мешкаєш у Парижі, то бачиш його з іншої сторони, не як турист. Протягом тижня там парафіяни всі на роботі, не було спілкування. А у селі ми – маленька/велика родина. Подумав, що є багато роботи в Україні, і рішення повернутись було найрозумнішим. Хоча на початках не було інтернету, електрику можуть відмикати, тут немає газу. Але у цьому особливість», – каже сільський священник.
У Ладанцях проживає 304 селяни. Тут дві релігійні громади – греко-католицька і православна. Селяни проводять спільні заходи в інтерактивній світлиці, яку зробили за ініціативи отця Івана і підтримки меценатів. Цей простір у приміщенні школи використовують дорослі жителі і школярі. Тут переглядають фільми, ставлять вистави, зустрічаються, моляться. Дизайн розробив отець, використавши для інтер’єру вживані речі, яким сільські умільці надали друге життя. А це суттєво зекономило гроші.
У парафіяльному будинку, де мешкає священник, більшість побутових речей – авторства отця. Стара рама і дзеркало, яке викидали на смітник, перетворились у столик, старі дошки – у книжкові полиці і кухонні меблі. Відкрита цегла – і вже економія на штукатурці.
Усі вишивані сорочки священник пошив собі сам, переробляє старі, розірвані рушники чи скатертини. Або ж із понищених вишиванок перешиває торбини. Такі дизайнерські речі від отця з Ладанців є у багатьох його європейських друзів. Шиття – це хобі з дитинства.
Мені хотілося творчості — Іван Городицький
«Це, напевно, генетично. У моїй родині два прадідусі були знані на той момент кравці. Моя бабуся була швачкою, на жаль, не міг у неї навчитись, бо зазвичай вона не мала часу. Мені хотілося творчості, тому з дитинства пробував щось уручну шити. Мав маленьку швацьку машинку. Коли служив у Стрию, то з-за кордону передали машинку напівпромислову, і священники її мені віддали, бо знали, що я шию», – каже отець Іван.
Швацька машинка мандрувала з ним у Париж, де шив церковні фелони. З Франції привіз шість ящиків тканин. Розробляє отець дизайн риз і шиє їх також у Ладанцях. Адже, коли приїхав сюди служити, священицький одяг був понищений.
Люблю чистоту і пропорційність — Іван Городицький
«Кожне релігійне свято має свої традиції і щодо церковного одягу. На Зіслання Святого Духа притаманний зелений колір, свято Богородиці – синій чи блакитний. Люблю чистоту і пропорційність, тому певні речі хотів змінити. Перший фелон вишили зеленими нитками, жінки почали вишивати тепер блакитними. Люблю візантійський і кельтський стилі. Ось цей хрест – прототип кельтських. Натомість ця стрічка – типова візантійська. Хотілося поєднати культури, і треба було бути обачним, щоб вони між собою гармоніювали. Роблю екскізи на папері. Жінки з села вишивають. Потім я шию», – розповідає отець Іван Городицький.
Свою місію священник вбачає у служінні Богові і людям, яких передусім старається навчити повірити у себе, не озиратися і не зважати на те, що можуть говорити інші. Зараз спільно з громадою відновлюють Народний дім, фінансування отримали завдяки ґранту і меценатам. Це має стати улюбленим місцем для молоді села, а поруч, біля річки Верховина, навесні планують відновити парк, як це було у довоєнні часи. Територію прибрали від чагарників.
Повірити в себе та інших — Іван Городицький
«Моя мета – спрямувати всі людські задатки, які тут є у селі, для його розвитку. Пригадати людям, чого вони варті. Я не хочу сказати, що я – суперстар, люди, які повірили у те божевілля, яке я їм запропонував, пригорнулись. Але є такі, які живуть у своєму світі. Але це не має стимулювати скласти руки. Ми все робимо для села, а ті, хто хоче, підтягуються до активних людей. Мій принцип – щоб люди відчули себе доціненими, але у той же ж момент уміли цінувати інших. Коли чую критику, осуд, то питаю, а що людина зробила, щоб змінити ситуацію? У відповідь: «А що ж можу у селі?». Але ж можна підняти сміття біля будинку, сортувати його, що запроваджуємо, не налити сто грамів тому, хто має з цим проблеми. Повірити в себе та інших і не боятися реалізувати щось добре», – каже греко-католицький парох Ладанців.
Отець на початках служіння замислювався, чи варто докладати багато зусиль і змінювати лад у селі, якщо молоді люди виїжджають, багато селян – на заробітках і взагалі говорили про те, що село депресивне. Тут дедалі менше одружуються люди. Але у сім’ях – по двоє дітей, на вихідні приїжджають ті, хто працюють у Львові, і бачать своє подальше життя у селі. Вчителька Ірина Шиманська співає у церковному хорі і працює у сільській школі. Вона навчилася в отця не лише співу, але й декоруванню.
«Храм прикрашаємо квітами і зеленню, що є довкола них. Також і писанками декорували на Великдень, прикраси на ялинку самі виготовляли. Я ці ідеї вношу до себе додому. Вже цього року на свята робила іграшки сама, прикрашала будинок. Все з природних матеріалів», – розповіла Ірина Шиманська.
«Добрий священник – це той, який дбає про людей. Він іде до хворих додому і в лікарню. Два роки тому зібрав старших людей і повіз нас до Унівського монастиря. Як ми тішились! Бо влітку на город і в хаті. Якого хотіли священника, такого і маємо, лиш би нас не лишив», – каже 86-річна корінна жителька села Анна Боднар, яка пам’ятає життя у Ладанцях у довоєнний час і те, як у 1946 році греко-католицьку церкву радянська влада заборонила. До 1962 у старенькій церкві відправляв отець Російської православної церкви, але храм взагалі зачинили. Анна Боднар пригадує «панахиду за церквою», коли її односельці плакали. Наприкінці 1980-х селяни домоглись, що знову їхній греко-католицький храм відчинив двері для вірних.
Відновити церкву – це ще одна справа для громади. Храм збудований на початку ХІХ століття, у ньому багато знищено, перероблено. Втім, селяни і їхній парох хочуть зберегти свою церкву, яка височіє на пагорбі. Бо це частина історії села. Проблема не у пошуку фінансування, а в якому стилі відновлювати. Бо частково храм знищений. Є питання розпису у храмі, бо, за словами старожилів, церква ніколи не була розписана.
«Тішитись кожному моментові, бо зазвичай починаємо цінувати, коли втрачаємо, і шукати у кожній речі позитив. Це важко, але це мистецтво, якому можна вчитися», – радить людям молодий парох.
Священник не знає, скільки часу ще служитиме у Ладанцях, бо і у церкві відбувається ротація. Адже отці не обирають самостійно парафію. Власне, найбільше селяни журяться, щоб від них не забрали священника, який привіз їм шматочок Європи у віддалене село і надію. А ще популяризував їхнє село.