Архієрей єпархії Святого Миколая УГКЦ в Чикаго владика Венедикт (Алексійчук) під час конференції TEDxLviv на «Арені-Львів» розповів, чому для особистого щастя важливо жити тут і тепер, пізнавати себе, приймати свої сильні та слабкі сторони й інших людей такими, якими вони є, а також зупинитися та побути з самим собою.
Архієрей єпархії Святого Миколая УГКЦ в Чикаго владика Венедикт (Алексійчук) під час конференції TEDxLviv на «Арені-Львів» розповів, чому для особистого щастя важливо жити тут і тепер, пізнавати себе, приймати свої сильні та слабкі сторони й інших людей такими, якими вони є, а також зупинитися та побути з самим собою.
ZAXID.NET записав промову єпископа Венедикта і публікує повний її текст.
***
Усі ми без винятку прагнемо бути щасливими. Але коли б нас запитали 10 років тому, що для нас є щастя, ми відповіли б одне. Коли ж нас запитають через 10 років після цього, ми по-іншому будемо щасливими. Коли я був маленькою дитиною, найбільшим щастям для мене було, як мама купувала мені солодощі. Тепер я їх вже не люблю. Моя мама була достатньо вимогливою, була вчителькою, і наступним щастям для мене було, як її не було вдома.
Усе життя, скільки себе пам’ятаю, я шукав, що для мене є щастям. І хочу поділитися однією подією в житті, яка розставила крапки над «і» в цьому питанні. Близько 25 років тому я жив у Канаді. Можете уявити: Канада тоді – і Україна тоді. Канада – соціальна держава, і індекс щастя для канадійців є досить великим. Але мені пощастило (чи не пощастило) жити з українцями, і я відкрив для себе, що старше покоління тих українців чомусь не до кінця було щасливим. У той же час я бачив, що їхні діти і онуки – щасливі, а вони – ті, хто приїхав сюди 50 років тому, – ні.
Спілкуючись з ними, я зрозумів: вони 50 років жили в мрії, що їхнє щастя настане, як Україна стане незалежною і вони повернуться до неї. І вона стала незалежною – уже було кілька років по тому. Але вони не могли повернутися, бо в їхній голові була інша Україна – та, яку вони полишили 50 років тому. Для них щастям було повернутися в ту Україну, якої вже не було, і не могли повернутися в ту Україну, якої немає. І тоді я зрозумів: past is history, future is mystery, today is the most important day of my life.
Про це легко говорити, і дуже часто ми кажемо: треба жити тут і тепер. Але робити це не дає нам наш мозок, бо прифронтова кора, якій людство завдячує своїм розвитком, завжди аналізує наші минулі успіхи, невдачі, досягнення. Вона ж планує щось наперед. І це наше благословення – бо ми можемо розвиватися як людство, але водночас це і неблагословення – бо це не дає нам проводити тут і тепер у глибокому «тепер».
Коли ми є людьми віри і віримо в Бога, то ми віримо, що Він, як батько, дає нам усе найкраще для нашого життя в ту мить життя, яку ми маємо. Хтось скаже, що він – невіруючий. Добре. Але ж чому ти не живеш матеріальною дійсністю, яка є в цю мить твого життя? Проблема віруючих і невіруючих людей одна і та ж: вони не живуть тією миттю, яка є.
Розкажу вам одну історію. Одного разу Бог побачив, що люди на землі є не такими вже й щасливими. І Він каже до ангела: «Бери тут трохи щастя на небі і йди на землю, роздай його людям». Ангел сходить на землю, спершу приходить до молодшого покоління, школярів – а вони мріють швидше бути студентами, скоріше з’їхати від батьків. Приходить він до студентів – а ті очікують, коли вони вже закінчать інститут і будуть працювати. Приходить до тих, хто вже закінчив навчання, – а вони хочуть одружитися і продовжити свою кар’єру. І приходить цей ангел до старших людей – а вони згадують лише минуле життя: «От як колись було!».
Ангел бачить, що ні молодшим, ні старшим він не може нічого дати. Повертається до Бога і каже: «Господи, я не можу дати це щастя людям, бо ніхто з них не живе тут і тепер – усі вони живуть або в минулому, або в майбутньому». Бог, який все знає і контролює, каже: «Слухай, я знаю, що у Львові тепер є TEDx, і на ньому один з доповідачів якраз говорить про щастя». Приходить ангел між нас, дивиться, слухає, вичитує думки різних людей і бачить, що одні люди згадують попереднього доповідача, інші – взагалі вчорашній день, ще інші – дивляться, який буде наступний доповідач і що він розкаже. А ще хтось взагалі думає: «Скільки я заплатив за той TEDx і навіщо я сюди прийшов?».
Усі ми живемо частково або в минулому, або в майбутньому. Друзі, зупинімося. Життя є одне. Ми не можемо жити в минулому – його вже немає. Немає різниці – грішне воно чи святе. Його вже немає. Ми не можемо жити в майбутньому – його ще немає. Ми маємо тільки теперішню мить нашого життя. І дуже важливо в нашому житті, яке не триває вічність, дуже короткому житті навчитися самим писати його сценарій.
Поділюся з вами п’ятьма практиками, які мені допомагають жити тут і тепер.
Перша практика – це пізнати самого себе. Чоловіки дуже добре знають жінок, можуть написати про це цілу статтю, а жінки знають дуже добре чоловіків. Чому ми осуджуємо інших людей? Тому що ми здебільшого дивимося на інших людей. Це є і анатомічна річ – у нас є очі. Ви зараз дивитеся на мене, а я – на вас, я не бачу себе. Тому ми не знаємо себе.
Якби я попросив будь-кого з вас назвати 10 позитивних і негативних своїх сторін, це було б дуже тяжко зробити, бо ми не знаємо себе. Треба робити певні розкопки. У Львові є «Копальня кави», а треба також зробити «копальню» самого себе. Дуже важливо пізнати свої сильні й слабкі сторони, і сильні більше розвивати, а над слабкими – працювати. Лише пізнавши себе ми зможемо себе прийняти. Це як бути хворим: я ж приймаю, що я хворий. Так само потрібно прийняти свої негативні сторони, які ми хочемо змінити.
Друга практика – приймати людей, яких Бог дає нам у житті. Коли я став єпископом, то зустрічався з багатьма людьми, які приходили до мене на прийом. У мене був список, я в нього дивився і швидше ставив галочки, щоб цих людей прийняти і щоб вони пішли. Це було не те прийняття. Я пізніше зрозумів, що мене це дуже вимучує. Я дивлюся на людину, яка чекає, але спілкуюся з тією, яка є.
Важливо зустрічатися з людьми, якими вони є, а не зі стереотипними. Часто, як ми зустрічаємося з людьми, то кажемо: «Та я її/його знаю!». Кого я знаю? Людину з учорашнього дня. Це ніби ми витягуємо фотографію, а не зустрічаємося з людиною. Ніби вчора зробили фото цієї людини, але ж відтоді вона змінилася. Коли ми так ставимося до людей, ми не даємо їм права змінюватися. Люди можуть змінюватися.
Я дуже вірю людям. Звичайно, я свідомий, що від них можна чекати всього. Але те, що я їм вірю, дає людям площину рости. І хай вони ростуть! А мені це дає площину щоразу по-новому з ними спілкуватися. І я ніколи не був залежним від того, чи добре вони повелися зі мною, чи зле.
Третя практика: найголовніша справа мого життя – та, яку я роблю тепер. Дуже часто, як ми щось робимо, то думаємо про друге, а як робимо те друге – вже думаємо про третє. І так упродовж усього свого життя. Ми завжди до чогось біжимо, завжди чомусь спішимо. Я не кажу, що не треба бігти, – деколи треба. Але важливо саме бігти, а не бігти до чогось. Важливий сам процес того, що ти робиш, а не тільки ціль, до якої ти біжиш.
І тоді я намагаюся завжди жити тут і тепер у тих обставинах, які маю. Для мене немає «до» і «після» – є тільки ця мить мого життя. І розуміння «тут і тепер» дає зрозуміти, які зробити наступні кроки. Коли ми йдемо по сходах, ми ж не скачемо з першої сходинки на п’яту? Ми йдемо step by step – догори. Коли ми дивимося на себе, на інших, на обставини, то починаємо чутися в тих обставинах, як у найкращій миті свого життя.
Четверта практика – важливо зупинятися. Коли я ходив тут туди-сюди, то зауважив, що більшість людей стоять з мобільними. Вам не здається, що нам нецікаво бути з самими собою? Ми постійно хочемо себе чимось зайняти. Ми маємо щоденник з різними справами – і не маємо часу для себе, який би ми присвятили собі. Важливо зупинятися в часі. Коли ми маємо вільні 5, 10, 15 хвилин – треба зупинитися. Побути тут і тепер. І я даю вам гарантію, що в цю мить вам у голову прийдуть справи, які ви не робили останні 5 років і які ви маєте зробити вже. Але нічого страшного, у часи ліні ми все лишаємо, і нічого не завалюється. Важливо бути в цій присутності, і ніщо не має виривати з неї. Важливо зупинитися на 5-15 хвилин і побути з собою.
П’ята практика – зупинятися в часі бурі. Буває час, коли різноманітні життєві бурі впливають на нас. Хтось щось сказав – і ми реагуємо. Хтось щось написав у Facebook, якась подія сталася – і ми знову реагуємо. Коли дивлюся на своє життя, я бачу, як багато хибних рішень я приймав, коли був під тиском обставин, коли не зупинився.
Любі друзі, особливо ті, хто займає найвищі посади! Важливо вміти зупинятися в ці часи бурі, зупиняти себе, яка б не була напруга, що б не діялося. Я навіть закриюся у своїй кімнаті, і навіть якщо будуть ламати двері, я їх не відчиню. Зупинитися ніколи не буває легко. Не легко сказати «стоп» всьому, стати вільним від своєї зайнятості, лишити все і зрозуміти, що світ існує тільки для мене. У всіх світових релігіях існує святкування на сьомий день. Господь творив світ шість днів, а на сьомий спочив. Зупинитися важливо.
І коли ми навчимося пізнавати себе, розуміти, який у нас є геній, розуміти найкращу версію себе, коли ми навчимося розуміти, що кожна людина, яку ми зустрічаємо у своєму житті, має для нас свою місію, щось має сказати, коли ми усвідомимо, що ця мить нашого життя – унікальна і неповторна, і коли ми навчимося зупинятися, не хапатися відразу за телефон, не вмикати інтернет, не дзвонити комусь, а приділимо час собі – навіть не дітям чи коханим, і коли в часі бурі ми зуміємо не дати цим бурям задавати темп нашому життю, тоді ми відчуємо це найбільше щастя – бути самим собою. Ми відчуємо, що носимо це щастя в собі.
Це буде дуже незвичайне відкриття. І мушу вас трошки настрахати, хоч на TEDx не страхають. Деколи зміни відбуваються в нашому житті, стається щось катастрофічне – аварія, біда. Це дає нам у коротку мить зробити апдейт нашого життя. Тому припинімо жити так, ніби ми пишемо чернетку нашого життя. Засмакуймо жити тепер.
Фото TEDxLviv