Найстаріший і найновіший погляди на початки християнства
Протопресвітер Гавриїл КОСТЕЛЬНИК
Протопресвітер Гавриїл Костельник був особою, щодо ролі якої в новітній українській історії наше суспільство навряд чи дійде згоди найближчим часом. Очевидно одне — це постать непересічна п водночас трагічна. П’ятдесятиліття його загибелі напевне викличе нові спроби вдивитися в події півстолітньої давнини, і на світ з’явиться ще не одна розвідка на тему: хто ж ви, доктор Костельник?
Видається, найліпше, що можна зробити в ситуації, коли рани Львівського псевдособору 1946 р. не загоєні, а відносини між православними і греко-католиками в Галичині далекі від братерських, — це віддати ту епоху історикам і якнайшвидше загасити рештки полум’я, що дійшли до нас крізь роки. Тож редакція вирішила відгукнутися на роковини смерті Гавриїла Костельника в незвичний спосіб. Ми пропонуємо нашим читачам фрагменти цілком академічної, хоча й виповненої безжально гострим полемічним запалом та сарказмом статті-рецензії о. Гавриїла «Найстарший і найновіший погляди на початки християнства». Це відповідь на книгу академіка Р. Ю. Виппера «Возникновение христианской литературы», що вийшла друком у Москві 1946 р. Рукопис статті, яка тоді зі зрозумілих причин не могла бути оприлюднена, дотепер зберігався у приватному архіві. Її передав до редакції архиєпископ Львівський і Дрогобицький Августин (Маркевич), котрому ми складаємо щиру подяку. Читачам же полишаємо оцінити доказовість аргументів о. Гавриїла Костельника.
СХЕМИ ПОГЛЯДІВ Р. Ю. ВИППЕРА
Р. Ю. Виппер береться пояснити початкові стадії виникнення християнства, а найстарішу християнську літературу використовує тільки як засіб до осягнення визначеної мети. Отже, й ми будемо говорити про початки християнства, щоб справа була ясно поставлена.
Найстаріший погляд на початки християнства той, що його придержуються усі церкви й секти: 1) Ісус Христос був історичною особою; 2) Він жив і діяв у Палестині в перших 33-х роках н.е.; 3) св. книги Нового Заповіту є автентичні и походять з апостольських часів; 4) найстарішими є Євангелія від Матвея, Марка і Луки, а також послання ап. Павли; 5) найпізнішими є Євангелія від Іоана та його Апокаліпсис. А такі старохристиянські книжки, як «Наука дванадцяти апостолів» і «Пастир» Герми появилися в пізніших післяапостольських часах.
Новітні раціоналісти, які категорично заперечують природу чудес, послідовно заперечують чудеса і в Святому Письмі. Найрадикальніша їх група вже у XVIII ст. почала заперечувати навіть історичність особи Ісуса Христа. В XIX ст. ця течія ще більш зміцнилася (Bruno Bauer, A. Kalthoff, A. Drews). А в XX ст., із зростанням атеїзму, ця течія тяжить до заперечення всієї історичності християнства. Академік Р. Ю. Виппер є одним з тих, чиї заперечення в цьому напрямі йдуть найдальше.
Він пише: «Исследователи XX века (Смит, Робертсон, Древс, Фридлендер, Немоевский), работая иными, можно сказать, противоположными прежним методами, действительно развеяли вековую легенду о происхождении христианства. Они показали, что унаследованная нами, прожившая 1800 лет конструкция возникновения новой религии должна быть перенесена с первой половины І века на вторую половину II века» (стор. 4). «Все, что рассказывалось и проповедывалось в течение почти двух тысячелетий, не имеет никакой фактической основы под собой».
Виппер (зовсім слушно) не задовольняється дотеперішніми здобутками негативної критики. Історичність ап. Павла ця критика таки ще не змогла заперечити, а доки ап. Павло стоїть як історична особа, доти й заперечення в історичності Христа виходить непевне. Крім цього, негативна критика дала дотепер тільки «отрицательную часть общей исторической задачи». А тому Виппер ставить собі завдання: «Остается ответить на другие вопросы, осветить положительную сторону дела... Как подготавливалось новозаветное христианство? Кто были его предшественники? Если христианства в законченном виде не было еще в І веке, то в чем состояла реальная религиозная жизнь зтого столетия?».
Новим тут є те, що Виппер дає від себе. «В частности, некоторые из вопросов, относящихся к истории раннего христианства, я поднял впервые, и они еще подлежат научному обсуждению. Таков вопрос о хронологическом первенстве «Учення двенадцати апостолов» и «Пастыря» Гермы перед новозаветными сочинениями; таков вопрос о неисторичности «апостола Павла»; таков вопрос о зависимости Евангелий от идеологии и литературной манеры Плутарха, — зависимости двоякой: от его биографической концепции и от его демонологической теории».
А яке суспільне середовище, за Виппером, витворило християнську віру? Він про це виразно говорить: «Книги Нового Завета, претендующие дать изображение колыбели христианства, сложились не ранее середини и второй половине II века. Все их якобы исторические образы, в целом и в деталях, мифичны, но но мифы здесь надо понимать не в смысле проданий, сложившихся в народной среде и живших стихийной жизнью, пере-даваемнх безвестными посредниками, а в смисле литературно-философских комбинаций, выработан ных интеллигентными умами — публицистами, романистами, философами». Ми розуміємо, що Виппер бере «публіцистів, романістів і філософів» як творців християнської віри. Новозавітні Святі Книги не є збіркою простонародних міфів; у них релігійний геній сягнув своєї вершини — і в прикладах боговгодного життя і в навчанні. Але щоб «публіцисти, романісти і філософи» були творцями християнської віри? Відповідь на це питання відкладаємо на дальше.
Схема того найновішого погляду на початки християнства, за Виппером, наступна: ні Ісус Христос, ні апостоли, ні ап. Павло не є історичними особами; в І ст. християнство ще не існувало; св. Книги Нового Заповіту не автентичні й постали у 130-180 роках (крім Апокаліпсиса); творцями християнської віри є «публіцисти, романісти й філософи, які наперед витворили абстрактне поняття вселенської Церкви і Сина Божого в небі, а щойно потім реалізували Церкву і видумали міф про земне життя Сина Божого Ісуса Христа; передхристиянськими книгами є «Наука дванадцяти апостолів» і «Пастир» Герми, які укладені до 66 р. Отже, все навпаки!
У своєму «Заключении» Виппер так пише: «В І веке н. э. христианства еще не было, христианское учение еще не сформировалось, образа Христа не существовало. Дошедшие до нас сочинения І века — «Учение двенадцати апостолов» и «Пастырь» Гермы, которые по традиционной схеме были отнесены к периоду «мужей апостольских», следует признать предшественниками христианства, отражением верований и учений дохристианских сект».
А тепер переглянемо докази Виппера.
ФАЛЬСИФІКАЦІЯ ІСТОРІЇ ХРИСТИЯНСТВА
Найдавніші згадки про Христа, християн і християнську віру знаходяться у нехристиянських авторів: у єврейського історика Йосифа Флавія, що писав наприкінці І ст., у римських істориків Тацита й Светонія та у римського письменника Плінія Молодшого, які писали на початку II ст.
Ті новітні автори, які заперечують історичність особи Ісуса Христа, заперечують також і автентичність тих місць у вищезгаданих, античних нехристиянських авторів. На їх думку – це інтерполяції, тенденційні вставки, занесені туди пізнішими християнськими письменниками. Виппер про це говорить: «Теперь мы видим ясно, что само изображение прошлого в новозаветных сочинениях єсть начало той фальсификации истории христианства, которая в дальнейшем развертывалась все смелее и завершилась, наконец, грубейшими, дерзкими вставками в произведения Иосифа Флавия, Тацита, Светония, Плиния». З гіпотези Виппера це слідує «ясно», як він сам каже, бо коли християнської віри ще не було до 150 р., то автори, які писали перед тим роком, не могли згадувати про Христа і християнську віру. Ба, але чи гіпотеза Виппера має реальну основу?
Книжка Виппера так написана, що читачеві, необізнаному з цими питаннями, може здаватися, ніби новітня наука поробила якісь відкриття, дійшла до якихось наглядних доказів на некористь християнської віри. В дійсності ж усі виступи проти тієї історичності є тільки тенденціями, які не змогли переконати навіть нехристиянських авторів.
Joseph Klausner, єврей, професор єврейської історії Єрусалимського університету, у своїй об’ємистій книзі «Ісус з Назарету», де використав усю існуючу літературу про Христа і християнство, визнає автентичність усіх згадок про Христа та християн у вищенаведеннх античних авторів. А про тих, що заперечують історичність Христа, він пише: «Хоч згадки про життя і навчання Ісуса тільки фрагментарні, все-таки ми з впевненістю можемо зробити з них висновок, що Ісус дійсно існував, був надзвичайною особистістю і жив та помер під час римських прокураторів у Юдеї. Це стоїть непорушно й твердо; а сумніви під цим поглядом, що їх колись висловив Bruno Bauer і потім знову А. Klausner та А. Drews, є вповні безпідставні... А ті, що... навіть заперечують його (Ісусове) існування і велику (позитивну або негативну) вартість його особистості, просто заперечують історичну дійсність».
Інтерпретації? Немає жодного аргументу, який міг би це підтвердити. Коли і з якою метою християнські письменники мали б поробити такі вставки до оригінальних текстів? Для християн корисна тільки згадка про Христа в Йосифа Флавія у його «Юдейських Старожитностях» («Аutiquitates Judaicae»). Там сказано, що в час правління Понтія Пилата жив Ісус, «мудрий чоловік, якщо взагалі можна називати його чоловіком», «виконавець зовсім неймовірних вчинків», «він був Месія», Пилат засудив його до смерті на хресті, а він «третього дня знову з’явився живий» своїм учням, «і ще до нинішнього дня далі існує той рід християн, як вони себе назвали за ним...»
Усі інші згадки в античних язичеських авторів Klausner признає в цілості за автентичні, а тут у згадці Йосифа Флавія вважає за інтерполяції тільки ті вислови, які звучать занадто по-християнськи («Він був Месія», «якщо взагалі можна називати Його чоловіком», що по смерті знову з’явився живий на третій день). Klausner звертає увагу, що ці інтерполяції мусили бути зроблені вже в III ст., бо християнський історик Євсевій, який помер 340 р., вже знав те місце з твору Йосифа Флавія в теперішній його редакції.
Щоб християнські письменники зважились робити тенденційні інтерполяції до нехристиянських авторів уже в ПІ ст.? Це немислимо! Християнські письменники могли б робити такі інтерполяції десь аж після 500 р., коли християни повністю оволоділи ситуацією, коли язичники в Римській імперії зійшли на «раganus-ів» (селян) і вже не могли контролювати літературної діяльності християн. А в Ш ст. усі бібліотеки були в руках язичників, і вони верховодили в літературі. Християнські письменники могли собі тільки так думати: що з того, якщо я свого (чи позиченого) примірника Йосифа Флавія всуну те й те, коли сотні таких примірників є в руках язичників? Вони мою підробку виявлять, і я наражу цілу Христову церкву на скандал! А навіщо мені це? Чи ж моя віра в Христа залежить від свідоцтва єврея Йосифа Флавія? А може це для майбутності зробити? Звідки ж я знаю, що мій єдиний примірник залишиться на віки, а сотні язичеських примірників, розпорошених по всьому світові, загинуть?!...
Зрештою, потрібно врахувати й те, що первісні християни, як про це свідчать всі їх твори, були людьми з ніжною совістю, боялися найменшого прояву неправди й суворо це засуджували.
А логічна дисгармонія у Йосифа Флавія? Як же ж він, єврей, міг таке писати про Ісуса, чого жоден нинішній єврей не написав би? Тут і є один-єдиний мотив, на підставі якого заперечують автентичність тієї згадки Йосифа Флавія.
В дійсності це анахронізм, порівнювати ментальність Йосифа Флавія з ментальністю нинішніх євреїв. Коли Йосиф Флавій написав про Ісуса, що він був «мудрий чоловік», «виконавець зовсім неймовірних вчинків», то й усе інше ним написане стоїть у повній логіці з цитованим висловом. Йосиф Флавій дуже добре знав, що Ісус виступав як Месія, тому вислів «він був Месія» в його устах ще не є однозначний із заявою «я визнаю його як Месію», тільки однозначний з твердженням: він виступав як Месія». Що Ісус воскрес, про це Йосиф Флавій мусив наслухатися настільки, що не міг цього заперечити. Апостоли явно свідчили перед юдейською старшиною про Христове воскресіння, а юдейська старшина ніколи не відважилась це заперечувати, тільки заборонила проповідувати апостолам Христову науку. Коли Ісус був «виконавець зовсім неймовірних вчинків» (це місце Klausner визнає за автентичне), то і Його воскресіння Йосиф Флавій зараховував до числа Ісусових вчинків. Усе це разом узяте ще не переконувало Йосифа Флавія настільки, щоб він і сам став християнином. Йосиф Флавій своїми свідченнями про Христа не був самотнім між тодішніми вченими євреями. Можемо вказати на його попередника рабина Гамаліїла (з Апостольських Діянь), який радив єврейській старшині не переслідувати апостолів, бо ще не знати, що з тієї їх справи вийде. Значить, Гамаліїл поважно задивлявся на Христа і на Його науку — так само, як і Йосиф Флавій, одначе вони бажали собі іншої майбутності, аніж християнська віра давала, і займали вичікувальне становище. Крім цього, як різні автори твердять, Йосиф Флавін писав для язичників і хотів їх поінформувати про початок християнської віри. Як історик, він почував себе зобов’язаним написати те, що об’єктивно знав про Ісуса; де й виходило на добру славу єврейському народові перед римлянами, про що Йосиф Флавій дуже дбав. А що він сам не є християнином, де кожний читач міг зрозуміти з того, що він так коротко письмово згадав про Христа і про Його науку, а також з того, що сам від себе він нічого не сказав.
Більше місця присвятив Йосиф Флавій Іоанові Хрестителеві. Кlausnег завважує: «Одначе що він про те говорить, це не є в повній згоді з євангельськими благовіствуваннями» (стор. 71). Як це? І християни не пофальшували того тексту, щоб забезпечити авторитет своїх Євангелій? Де як де, а тут коли б перші християни були фальсифікаторами історії, конче потрібно було б пофальшувати текст. Все-таки цей текст дійшов до нас у свойому первісному вигляді. Значить, немає мови ні про які фальшування тексту Йосифа Флавія первісними християнами. Останні були такі певні себе, що їм не потрібно було щось фальшувати, і такі чесні, що не могли займатися фальшуванням, і такі обачні з вирозумінням, що такими негідними вчинками нашкодили б тільки самим собі...
Коли так виглядає справа з «інтерполяцією» на користь християн, то ще більш безпідставні є думки про «інтерполяції» на некористь християн у Тацита і Светонія або про «інтерполяцію» в Плінія Молодшого, для християн байдужу. Того роду інтерполяції в VI та VII століттях немислимі, тому що християни в той час були вже певні себе й не потребували жодних визнань від язичників. В ті часи їх цікавило, як у стародавні часи язичники відносились до християн. Коли б у вищезгаданих століттях християни робили інтерполяції, то вони свідчили б тільки про те, як римські цезарі переслідували невинних християн. В дійсності ж згадки про християн у Тацита і Светонія говорять про християн як про таких, що їх потрібно було карати.
А в II—III ст.? В часах, коли християн переслідували римські цезарі, невже самі християни мали б робити такі вставки у твори римських істориків про те, що вони заслуговують покарання? Абсурд понад усі абсурди в історії!
Тацит пише про християн: «Отже, щоб знищити пересуди (що Нерон наказав підпалити Рим), Нерон звинуватив і піддав найбільш вишуканим карам тих, що їх народ, зненавиджених, задля нечесті, хрестиянами називав. Автор цієї назви Христос за Тиберія імператора прокуратором Понтієм Пилатом був покараний смертю; одначе придушене на час пагубне суєвір’я знову вибухнуло й поширилося не тільки по Юдеї, що є джерелом цього лиха, а також і по місті (зн. Римі), де все нелюдське й погане звідусіль стікається й громадно приймається. Отож, спершу схоплено тих, що самі признавалися, а потім розшуком величезної їх кількості доведено не вину в пожарі, а тільки в ненависті до людського роду».
Тацит умисне написав «хрестияни» і пояснює, що язичницьке простолюддя (vulgus) так християн прозивало. Всюди й завжди у світі так буває, що нову віру її вороги якось згірдливо прозивають. Між римськими невільниками було популярне ім’я Хрестос (грец. хрестос — корисний, благородний, добрий), отже, згірдлива назва «хрестияни» характеризувала християн як не невільників, які вважають себе за благородних, святих. А сам від себе Тацит правильно пише «Христос».
Светоній виразно написав про християн також із часів Нерона: «Смертю покарані були християни, рід людей нового й небезпечного суєвір’я». На іншому місці Светоній говорить про християн дуже виразно: «Judaeos impulsore Chresto (Сlaudius) аssidue tumultuamtes Romа ехpulit» — «Євреїв, які задля бунтаря Хреста безнастанно робили непокої, (Клавдій) вигнав з Рима». Кlausner признає, що тут чи Сhrestus потрібно читати Сhristus чи Сhrestus, — воно відноситься до християн, бо в тих часах не було й мови про когось або щось інше. А Виппер з цього робить великий вітер: «Совершенно произвольно... утверждение, будто Сhristus надо писать Сhrestus, а christiani (христиане) произносить сhrestiani, обосновывая такую орфографию и орфоэпию тем, что Сhrestus было са-мым распространенным именем рабов».
Не так-то воно «совершенно произвольно», коли вже Тертуліан (II-III ст.) і Лактанцій (III-IV ст.) свідчать, що язичеські письменники часто називали Христа «Хрестос», а Орозій на початку V ст. у своїй Історії Церкви (VIII, 4 і 8) виразно говорить, що у вищецитованому вислові Светонія потрібно розуміти Христа. Светоній не каже «якогось Хреста», коли б той Хрестос не був відомою особою, а каже просто «Хреста», що в часах Светонія всі римляни могли тільки так розуміти, що це відноситься до відомого їм Хреста — Христа.
Виппер не призадумується над тим, що християнські письменники не змінили в тексті цього Сhrеstus на Сhristus, хоч така зміна була б дрібницею, а для християн, із становища Виппера, дуже корисною, бо це було б виразне свідоцтво про християн у Римі вже за царя Клавдія (41—54 рр.).
У Светонія є ще одне місце, яке християнські письменники дуже легко могли так доповнити, що воно виразно свідчило б про перебування християн у Римі вже за царя Тиберія, який помер у 37 р. А саме Светоній пише, що Тиберій переслідував єгипетські та єврейські релігійні культи, молодих євреїв брав до війська і посилав їх до північних провінцій, а інших євреїв і «similia sectantes», тобто тих, що визнавали подібну віру, прогнав із Рима. Чи то тяжко було для християнських письменників після слів «similia sectantes» вставити тільки два слова: «scilicet christianos» (тобто християни)? Все-таки вони цього не зробили!
Неупереджені історики визнають, що це місце у Светонія — «similia sectantes» відноситься до християн. Cветоній як «magister epistolarum» царя Адріана мав доступ до державного архіву, до протоколів засідань Сенату, а при цьому він був дуже сумлінний, педантичний історик. У часах Тиберія ще не було назви «християнин», отже, Светоній так написав, як знайшов у документах тих часів: «similia sectantes». А про християн з часів Клавдія так само написав, як знайшов у тогочасних документах: «impulsore Chresto».
Щойно за Нерона християни виразно відрізнялись від євреїв, про що вже й язичники знали, тому тут Светоній також виразно відрізнив християн: «afflicti suppliciis christiani,genus hominum superstitionis novae ac maleficae». А християни все це так задержали, як Светоній написав.
Вже Тертуліан у своїй книжці «Ароlogeticum», написаній у 197 р., виразно згадує про лист Плінія Молодшого до імператора Траяна і відповідь Траяна (Ароlogeticum, 2, 6-7). А про Тацита і Светонія у тій же своїй книжці (5, 4—5) Тертуліан згадує загально: «Соnsulite commentarios vestros; illic reperietis, primum Neronem in hane sectam cum maxime Romae orientem caesariano gladio ferocisse» — «Загляньте до ваших пам’ятників; там знайдете, що вперше Нерон царським мечем лютував проти цієї віри (секти), яка в Римі якнайбільше розроджувалась». Тертуліан писав це для язичників, обороняючи віру християнську. Без сумніву мав він тут на думці Тацита і Светонія, бо, властиво, вони свідчать про те, що першим переслідував християн Нерон. Значить, Тертуліан знав ті місця в Тацита і Светонія. Отже, час, у якому християни могли б вставити свої пофальшовані тексти у твори Тацита й Светонія, коротший від того, що нас відділяє від часів французького імператора Наполеона І. Хто ж сьогодні наважався б писати, наприклад, таке, що Наполеон І був французьким імператором перед Великою французькою революцією, а не після неї? Це було б явне божевілля, бо історія Наполеона І ще свіжа, ще існує дуже багато всіляких пам’яток, які наочно засвідчують правду! В II ст. було також дуже багато пам’яток про початки християнства в Римі, і також було божевіллям писати про християн у Римі за часів Нерона, якби їх там тоді ще не було. А ще робити інтерполяції на користь християн у твори загальновідомих римських істориків! Ні, така справа була неможливою!
З іншого боку, хто ж із християн відважився б вставляти в твори римських істориків такі інтерполяції, де християнська віра називається «безбожним суєвір’ям» (у Светонія), «лихом» (malum), чимсь «нелюдським і безсоромним» (аtrocia ad pudenta), де звинувачено християн «у ненависті до «людського роду» (в Тацита)? Такий вчинок для християн дорівнював би зреченню християнської віри. А ще в II ст., коли християн переслідувано! Ще раз скажемо: така справа була неможливою!
Але ж Випперові «ясно» виходить, що християни мусили пофальшувати всі обговорювані тексти, бо в І ст., ніби, ще світ не знав про християн, ані про Христа, який є, ніби, тільки міфічною особою...
Аж до XVIII ст. ніхто ніколи, не тільки з християн, але й євреїв та язичників, не сумнівався в тому, що Ісус Христос є історичною особою. Отже, християни зовсім не могли відчувати потреби, щоб відповідними інтерполяціями підтримувати переконання, що вони вже були в І ст. Ні євреї, ані язичники ніколи не робили християнам закидів про те, що вони фальшували книги язичеських авторів на свою користь; а закидали християнам тільки те, що їх св. Книги дуже прості, написані для простолюддя (в дійсності так воно і є, якщо взяти під увагу грецький оригінал Євангелій).
З вищесказаного випливає незаперечний висновок, що немає жодного сліду «фальсифікації історії християнства» первісними християнами та їх найближчими нащадками та буквально немає жодного аргументу для заперечення автентичності тих місць в античних авторів, де вони згадують про Христа і християн. У зв’язку з цим повністю розвалюється основа всієї логічної будови, Виппера. Фальсифікатором історії християнства є сам Виппер!
ЧАС ПОСТАННЯ НОВОЗАПОВІТНИХ СВ. КНИГ
Виппер говорить, що Юстин у своїй Апології згадує «Слова (грец. Логос) Ісуса», «Спогади апостолів», «Книгу про єресі» та «Акти Понтія Пилата». Якщо без усякої тенденції підходити до того, що розумів Юстин під першими двома назвами, то мусимо визнати, що «Слова Ісуса» відповідає нашому Євангелію, а «Спогади апостолів» — нашим «Діянням Апостолів». Про Папія, учня ап. Іоана, знаємо, що він написав «П’ять книг пояснень слів (грец. логос) Господніх». Татіан, сучасник і учень Юстина, вже писав про чотири наші Євангелія. Це вже той час, у який і Виппер визнає існуючими всі ново заповітні св. Книги. Наші Євангелія, очевидно, спочатку мали назву «Слова (грец. логос) Господні», а пізніше прийнялась назва Євангеліє. Грецьке логос було дуже популярне. Евангеліон Ісуса означає те саме, що й логос Ісуса — науку Ісуса. Але евангеліон спочатку мало своєрідний логічний відтінок, зрозумілий тільки для християн. Тому-то ця назва як заголовок могла фігурувати аж тоді, коли у світі було вже багато християн.
Також дуже ймовірно, що наші «Діяння Апостолів» спочатку мали назву «Спогади апостолів». Ця назва логічно краще відповідає змістові тієї книги і також була популярна в тодішній літературі. Назва «Діяння» могла прийнятись тоді, коли Церква поширилась і добре утвердилась.
Значить, можемо сміливо здогадуватися, що вже Палій знав наші Євангелія і писав про них; а Юстин цілком певно мав на думці наші Євангелія і наші Діяння Апостолів. Коли Татіан писав про чотири Євангелія, то невже Юстин міг ще не знати про них? Адже св. мученик Юстин у своїй Апології виразно згадує Євангелія у множині: «Nan apostolic in commentaries suis, quae vocantur evangelia, ita sibi mandasse Jesum tradiderunt ».
Це просто неможливо, щоб хтось із апостолів або їх близьких нічого не написав про Христа та Його науку, а хтось із учнів апостолів не написав нічого про них! Посеред них не було майстрів літератури, а тому їх твори могли появитися простими і навіть примітивними, без літературної заглади та причепурення. Євангелія, особливо два перші, у своєму грецькому оригіналі справді є такими. Коли Виппер говорить про євангелістів, ніби вони були «более искусные мастера литературной обработки», то такого ще світ не чув! Випперові потрібно було так похвалити євангелістів, щоб виправдати своє немудре твердження про те, ніби євангелісти наслідували Плутарха!
Церква зберігала апостольські писання як дорогі пам’ятки, але тоді ще далеко було до розвиненого поняття про ново заповітне св. Письмо. Для первісних християн св. Письмо було тільки старозаповітне. Отже, з того, як відноситься до новозаповітних св. Книг якась старохристиянська книжка, можна встановити, чи вона походить з І ст., чи з пізніших часів. До цього спричинюється ще таке: де приходить «пресвітер» у сьогоднішньому розумінні й значенні, там уже не може бути й мови про походження книги з І ст. У всіх новозаповітних св. Книгах «пресвітер» означає церковну старшину взагалі (як у війську «офіцер»); це надрядне поняття над ранговим: апостол, єпископ, диякон. Ще й до сьогодні не всі спеціалісти орієнтуються в тому, і Виппер також не орієнтується. Тому він і дозволив собі на таку немудру видумку, ніби вже в І ст. до н. є. в єврейському народі були секти, в яких старшина поділялась на єпископів, пресвітерів, дияконів, пророків. І сам себе побив!
Логічне значення слова «пресвітер» у новозаповітних св. Книгах знаходиться у повній гармонії з цілим їх змістом. Там оповідається про встановлення апостолів, єпископів і дияконів, а про встановлення «пресвітерів» нічого не сказано. Пресвітери, як окремий ранг, появляються щойно в II ст. Вони постали еволюційно з єпископських помічників. Тому її мови не може бути про те, щоб новозаповітні св. Книги постали аж у другій половині II ст. І ніхто в II ст. не міг підробити новозаповітні св. Книги, бо кожний спалив би собі крила на своєму анахронізмі, як довелось і Випперові: кожен вставив би пресвітерів між єпископів і дияконів.
Таких справді критичних моментів у новозаповітних св. Книгах є більше, і всі вони недвозначно свідчать про походження цих книг з І ст., тобто з апостольських часів. Це... неясні місця в новозаповітних св. Книгах, які продискутовують-ся спеціалістами, бо на око виглядає, що там є внутрішні суперечності.
У розвідці «День Тайної Вечері» (Львів, 1928) я довів, що грец. Параскеве) у Євангеліях не «п’ятниця» і не день «приготовленая до суботи», а тільки «день приготовлення до Пасхи»; а грец. Проте гемера ТОН АКСЮМОН — ЦЕ день Параскеве (13 нісана), тобто перший день, коли ритуально різали ягнята на Пасху. Так виходить повна гармонія між чотирма євангелістами. Оце первісне значення слова Параскеве і фрази Проте гемера ТОН АКСЮМОН могли бути зрозумілі тільки для тих євреїв, які пам’ятали звичаї і ритуальні фрази з того часу, коли ще був єрусалимський храм, а пізніші покоління вже не розуміли їх. І знову тут маємо інтимний доказ, що Євангелія не могли постати пізніше, ніж у І ст.
Якби Ісус Христос сам щось написав, то це відразу християни вважали б на нове св. Письмо. А писання апостолів та їх учнів спочатку не мали аж такого високого авторитету. їх міг освятити тільки час (так було й зі св. Письмом Старого Заповіту). На своїх богослужіннях перші християни читали Книги Старого Заповіту, а писання апостолів тільки зберігали, як дорогу пам’ятку. Були ж тоді ще живі люди, які знали апостолів за життя і могли про них розказати більше, аніж було написано в їх книгах. Таким чином апостольські писання могли й призабутися. З бігом часу почали появлятися різні апокрифи, а єретики-гностики фальшували апостольські писання. Це призвело до того, що проблема св. Письма Нового Заповіту стала дуже актуальною і широко розголошеною. В суперечці з гностиками в першій половині II ст. в основному проводилася дуже гостра боротьба за правдиві новозаповітні св. Книги. Маркіон виступив з Посланнями ап. Павла не як з чимось новим, нечуваним, а тільки оприлюднив їх для широкого використання.
Негативна критика не виставила жодного поважного аргументу проти автентичності новозаповітних св. Книг. На адресу Виппера мусимо сказати, що про чуда й демонологію у св. Письмі кожен може собі думати так, як дозрів духом; але заперечувати й перекручувати історичні факти — це не наука, а задурманювання людей.
Людина і світ. — 1998. — № 9. — С. 16-24.
П
