26 березня Владика Андрій як найстарший греко-католицький єпископ передаватиме владу новому Предстоятелю Української греко-католицької церкви.
Близько тижня тому ми відвідали Владику Андрія Сапеляка, найстаршого єпископа Української греко-католицької церкви. Нещодавно йому виповнилось 92 роки.
Владика мешкає в місті Верхньодніпровськ, де збудував невеличку церкву. На вході надпис: «Київська Православна Соборна Церква». Через дорогу знаходиться будинок, в якому живе Владика Андрій. В його кабінеті на столі лежать книги та папери. Незважаючи на поважний вік, Владика щодня працює. Так, нещодавно до друку вийшла його книга «Україна крізь віки», в якій розповідається про роль церкви у формуванні національно-релігійної ідентичності українського народу.
Попри занятість, знаходиться у Владики час і на зустрічі та розмови з молоддю. Спеціально для підростаючого покоління тут збудований зал, де можна пограти в теніс, більярд тощо.
Владика Андрій належить до згромадження отців-салезіян, ідея яких - працювати серед занедбаної молоді, аби виховати з них чесних громадян і добрих християн.
Саме через бажання допомогти українській молоді Владика Андрій у 1997 році повернувся на Україну з-за кордону, де провів 60 років життя... Був добре знайомий з Папою Іваном Павлом ІІ, який в 2001 році приїжджав в Україну саме на запрошення Владики Андрія.
Владика Андрій знає 5 іноземних мов: італійську, польську, іспанську, англійську та латину. Але ми з ним говорили українською і говорили про сьогодення.
ДОВІДКА
Народився Андрій Сапеляк 13 грудня 1919 року в селі Ришкова Воля, недалеко від міста Ярослава над Сяном (нині Республіка Польща).
Освіту здобував в «народній школі» та в гімназії міста Перемишль. У 1937 році чотири учні Перемишльської гімназії та два сільських хлопці зголосилися виїхати на навчання до Італії. Серед них був Андрій Сапеляк. Його захопили ідеї об'єднання отців-селезіян, започаткованого святим Іваном Боском. Через рік українські новачки разом з італійцями склали перші монаші обіти.
У 1949 році у святковий день верховних апостолів Петра і Павла Андрій Сапеляк був освячений на ієрея. У 1952 році став першим ректором української малої семінарії, яку очолював до 1961 року. У 1961 році нове апостольське служіння - призначення єпископом для українців Аргентини. Відтак провів 36 років в Аргентині, де організував українське церковне та культурне життя, збудував десятки церков. Потім повернувся в Україну, оселився в місті Верхньодніпровськ.
- Про Україну ще мало знають в світі. Ми ніби неіснуючий народ. На мапі світу нас не було. Ми довгий час були масою незурбанізованих людей. Тепер нова проблема - українці хочуть бути незалежними. А світ нас не знає. «Скільки їх - 5, 50 мільйонів? А де ж цей народ був?» Нас тримали за неіснуючий народ. І народ, що не має провідної верстви. А чому не має? Наша вся еліта під землею. Хто хотів волі, того позбавили життя. Тож нам треба на скору руку творити еліту і ставати в ряд з провідними народами світу. Сьогодні ми є маса без еліти. З одного боку були поляки, з іншої сторони - комуністи. А тепер ми маємо незалежність. Але не усвідомлюємо, що то таке. Живемо за девізом: «Хочу їсти, і все». А що там далі, не думаємо. Я був в світі і тепер можу бачити зі сторони, порівнюю нас з іншими народами. Нам зараз дали все в руки, а ми не готові.
- Біда, що в нас немає однієї Церкви - є церкви. І вони самі досі бояться за своє існування. Церква нам зараз ще не може багато дати.
Нам придумали назву «греко-католики», бо так свого часу підходило Австрії, щоб на землях імперії не мала впливу російська церква. Але то не наша назва. Тепер немає сенсу називатися греко-католиками. Бо ми не є греками, ми є слов'янами. А церква в світі називається від міста. Зокрема, Римська церква, Київська церква, Царгородська церква, Московська церква.
І ми є всі православні. І ми маємо право називатися православними. І маємо право зазначати - Київська, бо ми від Києва. «Греко-католицька», звідки то впало? То не наше. У наших книжках, церковних навіть, немає того слова. Є - православні. «І Вас, православних християн», - молимось під час Божої Служби. Тому маємо багато речей людям пояснювати. Ми є Православна Соборна Церква. Католицька в тому значенні, що вона є з'єднана з усіма церквами. А особливо з Римською. Бо ми не можемо викинути слова Христа, який каже Петрові: «Ти є скеля. І на цій скелі я збудую мою церкву». Петро не помирає ні в Москві, ні в Києві, він помирає в Римі.
Перше тисячоліття була одна церква в Римі, але з різними патріархами. Бо кожен народ має право розвиватися. У своїй культурі та традиції.
І щоб дійти до об'єднання української церкви, те все треба пояснити людям.
- Об'єднання має піти знизу. Народ хоче однієї церкви. Народ хоче одного Бога. Вважаю, що з'єднання української церкви є обов'язковим. Як ми те добре обдумаємо - то зрозуміємо, що нас розділили штучно, все в нас однакове. І вони православні - і ми православні, і ми соборні - і вони соборні.
Завдання з'єднання не буде тяжким, коли ми отримаємо підтримку народу.
- Ми, священики-селезіяни, якраз належимо до церковного згромадження, яке займається вихованням молоді. Програма нашої діяльності - виховання чесних громадян і добрих християн, бо сьогодні люди не знають громадських обов'язків. Як у нас зараз? Ідуть на вибори і голосують за пляшку горілки. Підкупляють, обманюють людей. Тож треба просвічувати людей і молодь зокрема.
Вплив на суспільство має молодь. Що говорять старші? «Не займайте мене». Тому наша ціль - виховання молоді. Хто виховає молодь, той буде керувати Україною, бо батьки підуть за синами. Мислять так: я не знаю того, що робиться, і я не мішаюсь в те. А якщо мій син когось підтримує, то значить і я піду за ними.
Виховання молоді дуже і дуже важливе, тим більше тепер. У 18 років вже мають право голосувати. Так що ж вони будуть голосувати, як вони нічого не знають. Добре вихована молодь є ключем вирішення проблем як національних, так і церковних. Повторюсь, народ треба просвічувати і робити це через молодь. Потрібно, щоб церква йшла в народ. І з молоддю треба жити спільними інтересами. От наприклад, до нас в церкву приходять юні хлопці - грають в більярд, в теніс (у нас є спеціальний зал). Потім спілкуємося з ними про Бога, про людину. Якою людина повинна бути. Якщо хочете, щоб Вас почули - говоріть.
І через якісь 5-10 років ситуація може змінитися. Але того треба хотіти, а ми поки що не знаємо, чого хочемо.
У післявоєнну кризу в Італії стабілізуючу роль зіграла Церква, починаючи від Папи. А народ підтримав церкву і уряд. Священики пішли в народ, щоб роз'яснити хто є хто. Я іноземець, але добре знав італійську мову, теж ходив і говорив з італійцями про вибір та відповідальність за нього. Ми не пропагували, щоб голосували за ту чи іншу особу, ні. А розповідали, в якої партії яка ідеологія і до чого вони можуть привести. Говорили про небезпеку комунізму. Церква та уряд масово створювали кооперативи, відкривалися магазини, ціни на продукти в яких були нижче, ніж в магазинах комуністів.
Комуністи розуміли: коли б вони підкорили Італію, то підкорили б цілу Європу. І сьогодні не було б об'єднаної Європи. Але так не сталося.
У нас же віками нищили еліту. У 1946 році ще й ліквідували Українську греко-католицьку церкву. Це сталося відразу після смерті Патріарха Шептицького. Хоча Церква існувала за кордоном, а тут жила в катакомбах.
Наше головне завдання - виховати політичну еліту. На останніх президентських виборах я був дуже розчарований. Люди сиділи і чекали, що буде. А буде те, що ми собі приготуємо. Якщо ми нічого собі не приготували - то нічого і не буде. І церква теж слабо поставилась до цього питання, ніби то справи політичні, і церква повинна бути поза політикою. Але то не політика, бо вибрати президента - то справа громадська. Бо громада обирає собі владу. Україна ще не програла, ми маємо великий потенціал розвитку.
Наші люди звикли повторювати те, що говорять по телевізору. Але до ЗМІ треба ставитись критично - чи правду говорять, чи брешуть. Здоровий глузд нам говорить, що неосвічену людину треба навчити. Народ відвик думати.
Завдання кожного священика виховувати чесних громадян. Чесність - християнська чеснота. Священик не може займатися лише богослужінням, в першу чергу він повинен дивитися, щоб життя людей було чесним.
У нас було 18 кандидатів в президенти. Має кандидат трошки людей біля себе, вже хоче бути президентом. Але ж то є дитяче. У жодній країні світу немає стільки кандидатів - є два, три, які між собою змагаються. І не було кому сказати: якщо ви - діти, ідіть бавтеся, але не лізьте в політику.
Немає національного проводу. Відповідно немає ініціативи в людей, немає ніякого руху. Пасивність. Хай три, чотири людини між собою об'єднаються, і вже буде добре. Ми ще не пропащі, є багато здорових людей. Тільки ми мусимо говорити, мусимо діяти, а ми сидимо і чекаємо, що буде. Людей лишили самих і не дали жодних перспектив.
Частина Владик вважає, що все має бути так, як було. І другий напрямок - це Владики, які вважають, що потрібні зміни. І навколо цих двох ліній єпископи будуть гуртуватися. То буде нелегкий вибір, але він буде. Все ж вважаю, багато речей в церкві тепер треба змінити. Відношення єпископа до священиків. Владика має наблизити до себе священиків. Повинен знати про їх настрої. У нас тепер є така проблема - священики з родинами. І не можуть віддатися служінню цілковито, бо є обмежені сімейними клопотами, які для них мають першість. То він ледве відправив Службу Божу і решту часу витрачає на родину. Має бути неодружене священництво, яке цілковито віддасться служінню церкві. А не так, 80% часу я маю на родину, а 20% лишається на церкву. Що ти за цей час встигнеш зробити? Хочеш для церкви багато зробити - будь без родини. Потрібні зміни, і це все справа майбутнього Предстоятеля.
* * *
На закінчення розмови Владика побажав дніпропетровській молоді вивчати релігію, бо без релігії немає держави. І благословив єднатися навколо церкви.
P.S. 26 березня Владика Андрій як найстарший греко-католицький єпископ передаватиме владу новому Предстоятелю Української греко-католицької церкви.
Віталій НЕПОМНЯЩИЙ