Довгий час людство жило переконанням, що будь-яка хвороба має не лише психосоматичний характер, але й перебуває у безпосередньому зв’язку з духовними процесами життя окремої людини, народу, країни, планети Земля, Всесвіту.
Священик Олег ГІРНИК. - "Патріярхат", №6 2009 року
Духовний аспект недуги
Довгий час людство жило переконанням, що будь-яка хвороба має не лише психосоматичний характер, але й перебуває у безпосередньому зв’язку з духовними процесами життя окремої людини, народу, країни, планети Земля, Всесвіту. Цей світогляд зустрічаємо у Біблії, він також панував у добу Середньовіччя та Ренесансу. З приходом Просвітництва та позитивістичного світогляду світ людини розкладається на численні автономії науки, мистецтва, культури, моралі, етики, прав людини, що рухаються у напрямку повної незалежності від релігійного світогляду. Такий стан речей, без сумніву, мав свої переваги. Проте, останнім часом, все більше дають ся в знаки недоліки розбитого на численні автономні уламки некогерентного мультиуніверсуму, що нагадує «королівство кривих дзеркал». Релігія перестала виконувати роль, визначену етимологічним значенням самого слова «релігія» – роль «пов’язування» всіх аспектів людського життя в одне ціле на рівні горизонтальному та вертикальному, розкриваючи значення символіки хреста. Релігія стала автономною сферою приватного життя людини. Що більше, вона перетворилася у «безкоштовний бонус» до поняття «загальна культура». Її обирають не для того щоби віднайти відповідь на ключові питання людського життя, її просто «додають» до загального списку культурних заходів на кшталт відвідин театру, кіно, арт-галереї. Конфесійне самовизначення декларують для того, аби підсилити забарвлення «ґаліційської», «козацької», «карпато-русинської» чи пак «слов’яно-православної» самоідентичності. Тому достатньо було з’явитися «тривожній інформації» про стрімке поширення грипу-пневмонії теренами України та інструкціям про «заборону проведення масових заходів», як душа «традиційного вірянина» полегшено зітхнула, викресливши із загального списку передбачених на неділю заходів і «відвідини церкви». Що більше, таке «самовизначення» недільного розпорядку мало й своє «теологічне обґрунтування»оформлене у силогізм: все, що становить потенційну загрозу здоров’ю людини, підпадає під гріх проти 5-ї заповіді; церква, як «масовий захід», під час пандемії потенційно небезпечна, отже, «тікай від гріха подалі».На недільних богослужіннях люду поменшало, а декотрі чернечі спільноти навіть скасували заплановані нічні чування. Проблема грипозна вказує на проблему складнішу – проблему духовну. До цього часу її приховували за статистичними звітами про високий відсоток віруючих в Україні.
Мрії блудного сина-свинопаса
Духовна проблема торкається не лише України, вона має загальноцивілізаційний характер, це проблема людини в цілому. «Людина. Маленька. Самотня. Оголена. Чому маленька? Обладунки середньовічних лицарів замалі навіть для сучасних підлітків... Чому самотня? Навколо гомін, рух, транзисторна метушня. Автомобілі мчать так, наче від когось тікають або когось доганяють. Чому оголена? Кожна особа нині має більше одягу, ніж колись його було на цілу багатодітну сім’ю... Телевізійний екран дав їй можливість увечері побачити усі нещастя, скандали і смішні випадки, що трапилися на цій кулі за день. Вона витворила навколо себе такий багатий світ речей, що більшість з них не уміє застосувати в житті – і не потребує! Вона звільнилась від своїх віковічних релігійних, національних і навіть родинних обов’язків... Вона зібрала речі в мініатюрний рюкзачок і йде кудись без наміру сіяти і без наміру збирати. Яка необмежена свобода відкрилася перед людиною!... Можна говорити і писати усякі слова і пускати їх в Інтернет. Сильних жандармів нема. Залізні принципи не обмежують. Велика віра не зобов’язує , – так оха рактеризував Євген Сверстюк сучасну людину (Не мир, а меч, 2009). Вона переступила поріг Третього тисячоліття, навіть не збагнувши цього, бо в житті людини більше немає «порогів», ні порогу «перед яким треба скидати взуття, бо місце – священне...». Сучасна людина – це блудний син, що взяв батьків спадок, і «пішов у світ без порогів», світ «без табу», в якому лиш золочені «тотеми» – тотеми шаленого прибутку фармацевтичної мафії, «приправлені сіллю» інформаційної істерії. Вони лякають блудного сина статистичними «порогами» епідемії, яка переростає у пандемію. Блудний син із Христової притчі дійшов до стану свинопаса, який заздрив спокійному достатку свиней. Блудний син Третього тисячоліття не заздрить свиням, він їх боїться. Тому шлунок свій мріє наситити не стручками із свинської гостини, а спасенним «Таміфлю». Його невід’ємним аксесуаром стала медична маска. Чи не задихнеться блудний син Третього тисячоліття випарами тютюново-алкогольно-брутально-лайливого міксу із власного нутра? А може, нарешті, збагне зміст Христових слів: «Слухайте й розумійте! Не те, що до уст входить, осквернює людину, а те, що з уст виходить, те осквернює люди ну». Тоді апостол Петро не зрозумів Христа і попросив: «з’ясуй нам оту притчу». «Та ви також без розуму й досі? – відповів Христос своїм розгубленим учням, – Хіба не розумієте, що все те, що до уст входить, іде до нутра й геть виходить? А те, що з уст виходить, те походить із серця і воно, власне, осквернює людину; із серця бо походять лихі думки, убивства, перелюби, розпуста, крадежі, лживе свідоцтво, богохульства. Це осквернює людину, а їсти немитими руками не сквернить людину» (Мт 15, 10-20). З цього часу минуло вже два тисячоліття, а ми нерозумні й досі...
Попередження від Фукуями
«Характерно: розум уже зробив усі висновки, вже й у шкільних підручниках записано, що всі справи стали загальнопланетарними – так само, як хвороби. Вони в момент перекидаються через кордон разом із хвороботворним вірусом. Але розум без мудрости не має ні сили, ні відваги. Вік моральної анемії!» – зазначає Є. Сверстюк. Він вказує на американського філософа Френсиса Фукуяму, котрий після відомої статті «Кінець історії?» (1989) вдався до певних уточнень: експерименти над людською природою, спроби подолання людської природи на соціальному ґрунті (комунізм, нацизм) зазнали фіаско. Не випадково гаслом книги «Великий крах» (1999) Фукуяма обирає цитату Горація: «Можете й вилами гнати природу – повернеться знову, легко долаючи вигадки ваші, пусті, хворобливі». Це звучить як попередження поступові біологічних наук, що загрожує зміною людини, зміною, яка не вдалася на полі соціальної інженерії. Наступна книга Фукуями «Наше постлюдське майбутнє. Наслідки біотехнологічної революції» (2002) сповнена конкретних пересторог. Цього разу прологом до книги є цитата Ніцше: «Досить! Приходить час, коли політика матиме інше значення». Сюжет книги Олдоса Гакслі «О дивовижний новий світ» (1932) –основна інспірація для Фукуями. Уній, майже профетично, описано: вирощування людей поза межами утроби матері; наркотик «сома», що викликає в людини стан щастя та ейфорії; «сенсори», які імітують відчуття за допомогою імплантованих електродів; модифікація поведінки шляхом постійного самонавіювання на рівні надсвідомості, а якщо і це не допомагає – в хід ідуть штучні гормони. В часи Гакслі це виглядало утопією, тепер – це вже практично дійсність. Але основна проблема описаної Гакслі утопії, зазначає Фукуяма – світ, в якому зло стає практично невидиме, адже ніхто в цьому світі не страждає і кожний отримує від повідно до своїх бажань. Творці цього світу збагнули, що шляхом насильства не вдасться досягнути помітного успіху. Доцільніше людей спокушати, ніж змушувати їх до життя в упорядкованому суспільстві. В цьому світі більше не сприймають серйозно релігію, ніхто не заглиблюється в себе, не страждає від кохання без взаємності, не бореться, нікуди не стремить, не опиняється перед складним моральним вибором. Іншими словами, нічого не роблять такого, що ми традиційно вважаємо притаманним людині. Це світ, в якому люди перестали бути людьми. Так, вони «здорові та щасливі», але це – «щасливі раби з рабським щастям». Своєю утопією Гакслі хоче нас переконати, що ми повинні й надалі переживати розчарування, самотність, страждати від недуг і лише тому, що це було властиве людині упродовж всієї історії існування її, як біологічного виду. Фукуяма намагається довести, що Гакслі мав рацію, коли натякав на серйозну небезпеку з боку біотехнології – можливість зміни людської природи і перехід до «постлюдської» фази історії, коли нам скажуть: «Вибачте, але у вас просто померла душа». Він цитує Томаса Джефферсона, який під кінець життя писав: «Загальне поширення світла науки відкрило кожному істину, що люди не народжуються із сідлом на спині, а також не народжуються нечисленні вибрані в чоботях із шпорами, щоб милістю Божою законно їздити на них верхи». Відповідно питання, яке, на думку Фукуями, висуває сучасна біотехнологія, звучатиме так: що буде з політичними правами громадян, якщо справді вдасться вивести дві «породи» людей: одну – із сідлами на спинах, а іншу – зі шпорами на чоботях? Для нього відповідь очевидна: необхідно використати правову силу держави задля відповідної регламентації біотехнології. Але що, коли сама держава вдається до послуг не лише політтехнологів, але й біотехнологів? В історії з епідемією грипу в Україні насторожує факт: після офіційного проголошення епідемії каліфорнійського грипу українські громадяни буквально «вимели» з аптек проти застудні препарати, даючи фармацевтам річний прибуток. Чи не дали вони себе осідлати тим небагатьом в чоботях зі шпорами? Євген Сверстюк попереджає: «У повітрі часу відчувається тривога: так далі жити не можна. Щось не безпечне в самій основі сучасного світу. Феномен телевізійного образу і газетного заголовка не наповнює життя кров’ю і духом. Десь треба зупинитися, задуматися, щоб обрати іншу дорогу. Бо де тонко – там і рветься»...