Отець Іван ГАЛІМУРКА. - "Львівська газета", 23 квітня 2004 р. "Останнім часом у пресі неодноразово порушували питання “традиціоналізму” в Українській Греко-Католицькій Церкві..."
ОСТАННІМ часом у пресі неодноразово порушували питання “традиціоналізму” в Українській Греко-Католицькій Церкві. Людський загал, до кінця не обізнаний у питанні церковної традиції, перебуває в замішанні: що це, властиво, є “традиція”, і чого прагнуть т. зв. “традиціоналісти”. Як Христовий священик, чуюся до обов’язку вияснити суть цієї штучної проблеми. Нещодавно вийшла друком книжка “Переслідувана традиція” авторства о. Василя Ковпака, який, власне, і є головним “традиціоналістом” в УГКЦ. Не маю наміру рецензувати цього опусу, для прикладу хочу лише навести програмний абзац із названої книжки: “Ми хочемо мати ту Церкву, яка була до 1946 року; ми хочемо приймати св. Причастя навколішки; ми прагнемо, щоб в наших святинях відправлялися маївки, молебен до Найсвятішого Серця Христового, святі години, хресні дороги, Євхаристійні процесії на свято Божого Тіла, празники Царя Христа, Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії, нескорочені св. Літургії” (С. 15). Якщо зовні подивитися на книжку о. Ковпака “Переслідувана традиція”, можна зробити висновок, що основна причина конфлікту криється вже в її обкладинці, де перелік дат починається 1596 року, року підписання Берестейської унії, котру уклали правні українські єпископи, очолювані Київським митрополитом Михаїлом Рогозою. Але чомусь дехто вважає, що з підписанням Унії утворилася нова Церква, котрої не стосуються традиції та надбання попередніх півтори тисячі років. Уніатська (нинішня Греко-Католицька) Церква не витворила собі якоїсь нової традиції, вона отримала в спадок усі надбання Київської Церкви, починаючи від Володимира Великого. Саме тому нас, греко-католиків, спадкоємців Володимирового хрещення, особливо стосується вся традиція християнського Сходу. До прикладу, саме в Берестейських артикулах (1596 р.) українські єпископи (п. 7) застерігають: “Щоб нас не змушувано до процесії в день Божого Тіла, цебто, щоб ми також мали ходити зі Святими Тайнами, бо в нас є інший спосіб і практика Тайн”. Що ж можемо спостерегти сьогодні? Нехтуючи артикулами Берестейської унії, о. В. Ковпак в особливий спосіб пропагує процесії в свято Пресвятої Євхаристії. Наполягаючи в уже названій книжці на незмінності традиції, о. Ковпак заперечує сам себе. Особливе місце в аргументах о. Ковпака має спосіб причащання: навколішки чи стоячи. На цю тему можна писати навіть богословський трактат. Ми ж наведемо для прикладу лише слова св. Василія Великого, великого церковного авторитета, який повчає: “Ми в неділю молимося стоячи, але не всі знають причину цього звичаю. Стояння під час молитви в дні воскреснім має пригадувати нам на отримані ласки, бо ми не тільки воскресли з Христом й зобов’язані шукати небесних речей, але й тому, що неділя у деякій мірі є символом майбутнього віку”. Отож, хто шукає небесних речей, а саме цим і є Святе Причастя, той у неділю, причащаючись, не сміє приклонити колін, а хто шукає людської марної слави, той уперто обстоює свою людську амбіцію, навчаючи цього ще й інших людей. До “традиції“ о. Ковпака входять також і молитва на вервиці, що бере свій початок від об’явлення Богородиці у Фатімі (Португалія, 1917 р.), Пресвяте Серце Христове, культ якого починається також від об’явлення св. Маргариті Марії Алякок (Франція, 1673 р.), дзвіночки на Службі Божій, запроваджені Замойським синодом (1720 р.), суплікація, запроваджена Львівським (1891 р.) синодом тощо. Хочеться наголосити, що всі ці релігійні практики нараховують щонайбільше три століття і належать до латинської традиції, тобто є побожними практиками Римо-Католицької Церкви та найперше мали б зобов’язувати римо-католиків. Натомість, апелюючи до незмінності традиції, о. Ковпак якнайактивніше намагається переконати нас усіх, що саме ці пізні латинські вкраплення і є “св. традицією”. Із уст о. Ковпака чуємо про якесь переслідування. Це – неправда. Немає жодного церковного документа, який би забороняв щось із згаданого. Можна подивлятися ревності й завзяттю о. Ковпака у відстоюванні “власної традиції”. Саме власної. Тому що бажання поширити ці релігійні практики на цілу Греко-Католицьку Церкву не реальне хоча би з тієї причини, що в Церкві, Богу дякувати, є розумні та мудрі священики, які стоять на позиціях Божої правди і боронять права Української Греко-Католицької Церкви та її візантійсько-українського обряду. Якраз тут ініціатива йде саме від таких священиків, бо ж не можна мудрій людині нав’язати чужого, часто хибного переконання. Очевидно, що саме це й спонукає о. Василя Ковпака заявляти, що церковна влада забороняє “традицію”. А крім усього іншого, ми розуміємо, що серед наших вірних є багато старших людей, які виховані та пам’ятають науку передвоєнних священиків. Чи можна цим людям щось закинути? У своїй совісті вони є оправдані. Тому мусимо вирозуміло до них ставитися, що Церква і робить. Але ж майбутнє Церкви – молодь. Чи маємо сьогодні наливати молодого вина до старих міхів? Даймо незіпсованим молодим душам правдиву науку, і в перспективі вони виконають в Україні бажання Христа: “Щоб усі були одно” (Ів. 17, 21). О. Іван Галімурка – адміністратор храму святих Ольги та Єлизавети, головний редактор газети “Мета”, мешкає у Львові
http://www.gazeta.lviv.ua/2004/04/23/NewspaperArticle.2004-04-23.4603