Наша влада — вірні УПЦ. Це відомо всій країні. Тому від УПЦ і чекали недвозначних оцінок поведінки влади. Саме влади, а не «міліції і протестуючих, які били один одного». Тому що дурневі зрозуміло, хто віддавав наказ і на чиєму боці сила. Саме УПЦ могла б нагадати своїм високопоставленим прихожанам, що їх брехня, безпросвітна і цинічна, у великому й малому, брехня, яка довела народ до шаленства і вивела на вулиці.
Не дивно, що вона опинилася під тиском з обох боків — і зсередини, і ззовні. І нічого дивного в тому, що весь час доводиться відмежовуватися і виправдовуватися. В УПЦ немає єдиної думки щодо євроінтеграції та протестів. Як нема її в усьому українському суспільстві. Деякі клірики відверто підтримують протести, служать молебні на Майдані, інші навпаки, вважають, що треба розійтися по домівках і залишити все як є, треті відверто підтримують у цьому протистоянні владу. У всіх свої резони — від високих християнських міркувань про «мир будь-якою ціною» і «єдність» — до звичайних грошових боргів.
Взаємовідносини Церкви і суспільства, авторитету і взаємодії, пастирства і солідарності — виклики, що стоять перед будь-українською Церквою. Але саме у розрізі УПЦ вони набувають виняткового драматизму.
Наріжним каменем тут, як і у всіх інших, є вибір союзників. УПЦ, на відміну від інших українських Церков, протягом останніх років інтегрувалася з владою і великим бізнесом (а в нас тепер це майже одне й те ж) дещо глибше, ніж інші. В цілому, такими зв'язками обросли й решта українських Церков. Їхні зв'язки з нашою «елітою» не такі міцні, але причина полягає не завжди у стриманості священнослужителів, а в тому, що еліти вибрали «конкурентів». Для цих Церков Майдан став моментом істини, який чітко розділив владу і суспільство — і їх вибір на користь суспільства виглядає очевидним і абсолютно природним. Тим більше, що ідеї євроінтеграції їх пастві якщо не любі, то принаймні не огидні.
Інша річ УПЦ. Тут так довго працювали над створенням руського міра в головах пастви, так лякали «євросодомом», так довго переконували, що порятунок від розколів, католицького прозелітизму й інших страшних речей — тільки в єдності з Москвою, що просто не могли не зростити паству, яка у все це щиро вірить.
Але це ще півбіди. Біда ж полягає в тому, що не вся паства в це вірить. Досить значна її частина зовсім не проти автономії, євроінтеграції, об'єднання з «розкольниками», богослужінь українською мовою та іншої «самостійщини». УПЦ двояка. Її обережність у висловлюваннях, спроба зайняти позицію «над сутичкою», неузгодженість позицій священноначалія, яка немало дратує, мусять розглядатися саме в контексті її власних внутрішніх протиріч.
УПЦ, цілком природно, боїться протистояння ідеологій всередині Церкви. Головний лейтмотив «невтручання» — відмінні настрої серед прихожан у ставленні як до євроінтеграції, так і до протестів. Це та «тонка нитка», де всі бояться розриву. Тому Церква з усієї сили заперечує ідеології як такі в поєднанні з церковним життям. Будь-яка спроба вивести розмову в це русло впирається в постанову Синоду про засудження «політичного православ'я».
Це був необхідний крок. Використання православ'я і Церкви з політичною метою в Україні мало катастрофічні масштаби і наслідки. Постанова Синоду дозволила значно знизити ідеологічний градус, показово покарати особливо завзятих «православних братів» і надалі аргументовано відмежовуватися від усіляких «хресних ходів» з політичними гаслами. Так, ці «хресні ходи» все одно базувалися в Києво-Печерській Лаврі, «братчики» і «хоругвоносці» втішалися прихильністю московського православного начальства, одіозні українські «політправославні», яких уперто не помічають у Києві, отримували нагороди патріарха в Москві, та й сам патріарх, глава нашої Церкви і фігура політична, регулярно відвідує наші пенати і ніколи не забуває нагадати нам про «братні народи», «геополітичну катастрофу» і «цивілізаційний вибір». Ситуація складається злегка шизоїдна, але досі вона дозволяла УПЦ утримувати крихку рівновагу всередині себе.
Заради неї вона офіційно оголосила себе поза політичним полем. І стала заручником власних заходів безпеки.
Церква не звільнена від політики в тій же мірі, в якій від неї не звільнене суспільство — чи не самі владики нам постійно про це нагадували? Відокремлення суспільства від політики призводить, як ми бачимо на власні очі, до кризи — верхи не можуть, низи не хочуть, першим плювати на других, другі зневажають і ненавидять перших. Відокремлення Церкви від суспільства призводить до втрати орієнтирів і авторитету з обох боків. Треба ущільнювати лави, а не відмежовуватися. Треба бути вільним не від політики, а від спекуляцій і політиканства.
Та й чи не сама УПЦ переступила власноруч проведену межу, підписавши заяву на підтримку євроінтеграції? Так, усім відомо, що її «дуже просили» люди, яким «дуже важко відмовити». Але що зроблено — те зроблено. І тепер підпис під цим документом до чогось зобов'язує. Чому владики тільки тепер згадали, що «не вся наша паства підтримує євроінтеграцію»? Чи тільки тепер вирішили, що це має значення? Тому що «люди, яким важко відмовити», вкотре змінили свій «вектор»?
Мало того, що в цих своїх промовах представники УПЦ виглядають такими ж «послідовними», як і наш наче-президент. Мало того, що їх благочестиві промови на тему «тільки б не було війни» виглядають, м'яко кажучи, недоречними після того, як на Майдані і на Банковій була пролита кров і продемонстрована безпрецедентна жорстокість. Чималу роль відіграє те, що наша влада — вірні УПЦ. Це відомо всій країні. Тому від УПЦ і чекали недвозначних оцінок поведінки влади. Саме влади, а не «міліції і протестуючих, які били один одного». Тому що дурневі зрозуміло, хто віддавав наказ і на чиєму боці сила. Саме УПЦ могла б нагадати своїм високопоставленим прихожанам, що їх брехня, безпросвітна і цинічна, у великому й малому, брехня, яка довела народ до шаленства і вивела на вулиці — це, м'яко кажучи, не комільфо.
Але офіційні голоси УПЦ віддали перевагу безпредметним і розмитим промовам на адресу «обох сторін», які зводяться до того, що «слід зберігати спокій», а там «якось владнається». Їм начебто і байдуже, що вони тим самим покривають брехню і виправдовують насильство. Нічого не сказати, не дати жодних оцінок — в деяких випадках це навіть гірше, ніж сказати щось одіозне. Хто б міг подумати, що висловлювання владики Павла Лебедя про проплачені протести я сприйму з більшим розумінням, ніж беззубі офіційні заяви? Не можна не рахуватися з людиною, яка висловлює свою позицію — на чому б вона не базувалася, якою б вона не була. Люди без позиції не цікаві нікому. З ними нема про що розмовляти.
І ні, мова не йде про політику, про ідеологію чи інші страшні речі. Ніхто не закликає Церкву підтримувати чи не підтримувати, наприклад, євроінтеграцію чи політичну партію ім'ярека. Політичні позиції нашого духовенства цілком можуть залишатися їхньою приватною справою. Як і позиції будь-кого з нас. Йдеться про моральні оцінки. І тут, здавалося б, Церкві й карти в руки — вона чи не останній інститут нашого суспільства, який володіє інструментарієм для відділення зерна від полови, чорного від білого, брехні від правди, добра від зла. Ми маємо права чекати від неї оцінок. Тільки на цій нашій надії тримається так званий «авторитет Церкви» в нашому суспільстві. Ми чекаємо від неї не вигуків підтримки і проскрипційних списків. Ми просимо правди. Ось що могла б зробити Церква для суспільства в ці дні — не попускати брехні, навіть якщо це так звана «свята брехня».
Не треба вдаватися в політичні тонкощі або гаряче любити Европу, щоб відчувати відразу до очевидної брехні влади про євроінтеграцію — особливо тепер, коли ця брехня, врешті, набула завершеного вигляду після візиту «проффесора» Януковича до Росії. І не треба підміни понять — яка є такою ж брехнею — не треба говорити про те, що на Майдані стоять «за євроінтеграцію». Тому що на Майдані стоять проти брехні влади. Чергової брехні, яка зламала спину терплячому нашому народові. Але визнати справжню природу нинішнього протесту — означає визнати, що християнину місце саме там.
Але це важко і може мати жахливі наслідки. Церкві, як і владі, зручно тримати людей «у послуху», який чомусь найчастіше виявляється не послухом, а покорою. Адже дуже багато «традиційних цінностей» дадуть тріщину завбільшки з Великий Каньйон, якщо поставити на чільне місце гідність людини як образ Божий в ролі головної духовної цінності християнства.
Тому замість чітких оцінок дій обох сторін ми маємо невиразне бурмотіння про «мир за будь-яку ціну», «збереження спокою», «владу від Бога», «як можна – під час посту?!», «на себе подивіться», «змиріться», «ідіть умийтеся» і т. п. Ні, це, звичайно, важливо, — «почати з себе». Але в даному контексті така порада — це завуальований заклик розійтися по домівках і не бешкетувати.
Можна було б нагадати і про те, що «мир за будь-яку ціну» не був самоціллю християнства. Щоб уникнути крові, християнським мученикам нічого не вартувало зробити вигляд, що вони відмовилися від своєї «омани». Слід було уникати протистояння — і все закінчилося б без огидного насильства. Але вони «лізли на рожен». Я жодним чином не ототожнюю політичне протистояння з ісповіданням віри. Навіть не порівнюю. Я тільки хочу нагадати, що християнство не передбачає за замовчуванням ухилення від протистояння з тим, що ти вважаєш неправдою. Швидше, навпаки.
Зараз Церкви мають чудовий шанс стати для суспільства тим, чим вони останні двадцять років обіцяли бути — моральним авторитетом. Не абстрактним. Не потенційним. А практичним і невідкладним. Тим, хто зорієнтує в питаннях добра і зла. Дасть чіткі й недвозначні оцінки кожному слову і вчинку. Допоможе зімкнути лави навколо правди. Все, що для цього потрібно — бути серед людей і наполягати на правді у великому й малому. Це у політиків і дипломатів чорне і біле зливаються у відтінки сірого. Церква не може собі цього дозволити. Як і ми зараз. Майдан для нас всіх — чудовий шанс знайти своє місце серед собі подібних. Невипадково священнослужителі УПЦ такі поляризовані у своєму ставленні до подій. Це добрий знак. Значить, поруч із тими, кого все влаштовує або хто всього боїться, хто намагається зберегти все як є, в УПЦ є люди, які шукають шляхи виходу з патової для УПЦ ситуації принципового невтручання. Вони шукають можливість стати чимось і кимсь для людей, які намагаються стати іншими. Які намагаються стати кращими. Яким потрібно в цьому допомогти.