8 березня цього року стало знаменною датою, яка в українському суспільстві лишилася практично непоміченою. Цього дня півтора століття тому в Луцьку народився поет і письменник Олександр Мардкович, який посідає особливо почесне місце в історії свого народу – караїмського, одного з корінних народів України і Криму зокрема.
Порівняно мало інформації про цю постать можна знайти в українських джерелах, і значно більше – в польських, де Мардкович описується як «польський» культурний діяч (паралельно з закидами про «польськість» Волині і Луцька зокрема…). Однак передусім він був активним популяризатором рідної мови та культури.
Олександр Мардкович з’явився на світ 8 березня (24 лютого за старим стилем) 1875 року, в небагатій родині освітянина Марка Мардковича та Ганни з дому Локшиньских. Мешкали вони біля кенаси (караїмського молитовного будинку) на Караїмській вулиці в Луцьку, де було зосереджене все життя караїмської громади міста. Матір походила зі старовинної місцевої караїмської родини, батько ж був переселенцем з галицького містечка Кукизова (нині село Кукезів у Львівській області), одним з останніх членів тамтешньої караїмської громади, що занепала ще в першій третині ХІХ століття. Віддаючи шану своєму корінню, Олександр Мардкович у 1936 році додав до свого прізвища інше, яке нагадувало про батьківщину близьких предків, – «Кокізов»: за його твердженням, у Криму з кінця XVIII століття осів рід Кокізів, з якого походив і він сам, і кілька давніх вчених.
Дід Олександра Мардковича Нісан, що був підданим Австрійської імперії, дістав патронімічне прізвище Мардкович (батькове ім’я Мордехай було перетворено на «Мордко»), його ж рідний брат Давид, що свого часу замешкав у Євпаторії, став Кокізовим – від назви містечка Кукизова. Олександр Мардкович згадував, що в Кукизові по караїмах лишився тільки занедбаний цвинтар, на якому станом на початок 1910-х рр. збереглися тільки три мацеви (надгробки), а також топонім «Підкараїмщина». Під назвою «Караїмщина», або ж «Окоп Караїмський», був відомий згаданий цвинтар; також одна з міських вулиць традиційно називалася Караїмською, як і базар. «Караїмщиною» називали й стару частину Луцька.
Нісан Мардкович до останнього дня залишався в Кукизові, намагаючись «оновити й оживити занепалу караїмську спільноту». Він став єдиним служителем і парафіянином місцевої кенаси й нізащо не погоджувався передати її майно, передусім вівтар, представникам караїмської громади Галича, які наполегливо цього добивалися. Олександр Мардкович припускав, що «гості» задля досягнення своєї мети могли отруїти його діда, який помер після останніх гостин галицьких караїмів, що вкотре приїхали з вимогами передати їм майно кукизівської кенаси. По смерті Нісана Мардковича його дружина переїхала з дітьми до Луцька, який на той час контролювала Російська імперія: переживши конфіскацію золота кордонною вартою, вона була змушена оселитися на згарищі родового майна, фактично зниклого в пожежі.
Подібно до свого батька, Марк Мардкович залишався глухим до закликів своїх двоюрідних братів про переїзд до Криму: на питання сина щодо цього він відповідав двома аргументами – мовляв, не міг покинути громаду та друзів і не хотів, щоб слідом за ним з Луцька подалися інші караїми. в останній чверті XIX року Марк Мардкович брав участь у самоврядуванні луцької караїмської громади, а також був у ній молодшим газзаном (священнослужителем) та меламедом (вчителем релігійної школи).
Цікавим є й питання, як своє ім’я отримав Олександр Мардкович – син Марка, онук Нісана, правнук Мордехая. Принаймні відомо, що жодних перешкод називання дітей християнськими іменами караїмське духовне правління в Криму не вбачало на початку 1910-х рр.
Після здобуття шкільної та гімназійної освіти Олександр Мардкович працював у нотаріальному бюро, допомагаючи родині. Наприкінці ХІХ століття він залишив рідне місто: з 1897 року мешкав у Бресті (Білорусь), а в 1901 році прибув до Катеринослава (сучасний Дніпро), де працював у нотаріальних конторах. Крім цього, він навчався на юридичних курсах у Києві; у 1903 році склав на відмінно іспит на право самостійного виконання обов’язків нотаріуса, після чого відкрив у Катеринославі власне нотаріальне бюро.
У 1910 році Олександр Мардкович у польському місті Ілжа взяв шлюб з єврейкою Розалією Сандомирською. Наступного року він виступив у новому прогресивному місячнику «Караимская жизнь» («Караїмське життя»; виходив у Москві до 1913 року) із підписаною криптонімом «А. М–ъ» статтею «Что делать?» («Що робити»), поданій у розділі «Відгуки читачів» на продовження полеміки щодо ситуації зі зменшенням кількості караїмських шлюбів. Матеріал став журналістським дебютом автора, що закликав визнавати караїмами дітей від мішаних шлюбів, чиї батько або матір не належать до караїмів ані етнічно, ані релігійно.
Мардкович відгукнувся на статтю дописувача (?) з Одеси під псевдонімом «Татли-Джан» (під ним могла приховуватися жінка), прикро враженого статистикою караїмської громади Луцька, яка наводила на думку про «загрозливу дійсність виродження» і без того малочисельного народу. «Татли-Джан» стверджував, що брав участь у національному з’їзді караїмів Російської імперії, що відбувся в листопаді 1910 року в Євпаторії без допуску журналістів, і розчарувався через те, що під час засідань жодного разу не лунало питання катастрофічного зменшення чисельності караїмів. Автор пропонував молодим караїмам їхати по наречених до Криму, замість того щоб «цивільним чином жити з дівчатами інших національностей, плодити сім’ї і після 40-річного і більше віку подейкувати про одруження з караїмською дівчиною»; при цьому він наполягав, що остання не мусить бути «сестрою-жалібницею, зобов’язаною в кращу пору свого розквіту доглядати старого хворого чоловіка».
«Ніколи не виправдовуючи караїма, що змінив свою релігію з будь-якої причини, я в той ж час є запеклим захисником караїмської дівчини, що вийшла заміж за інородця. Ви скажете, що я ультрафемініст. Нехай. У будь-якому разі вона як слабка й безправна істота потребує постійного захисту, і я виправдовую цей її крок, тому що перед нею завжди грізно стоїть примара вічної самоти. Хіба можна купити щастя на вагу нещасного металу? На жаль, в караїмів – так! Караїмський наречений спокійно йде з-під самого вівтаря, якщо йому до вінчання не повністю заплатили! І він вважає себе правим: йому ж потрібні гроші, а не дівчина! "Були б гроші, а дівчина завжди знайдеться" – ось девіз караїмського нареченого», – стверджував(-ла?) «Татли-Джан».
Епіграфом до своєї відповіді Олександр Мардкович узяв Боже слово, яке явилося останньому цареві Вавилону Бальтазарові і яке витлумачив пророк Даниїл: «Обрахував Бог царство твоє і поклав кінець йому». Прогресуюче зменшення шлюбів серед караїмської молоді, аж до цілковитого припинення, він назвав «ненормальним явищем настільки загрозливого характеру, що його можна без перебільшення визнати за наше національне лихо, в ім’я боротьби з яким ми мусимо об’єднати наші думки та зусилля». Пояснення описаних вище підходів до питання створення родин суто «непробачною легковажністю» караїмських парубків та відсутністю національної самосвідомості Мардкович вважав нерозумним і несправедливим. Він переконував: караїм-службовець або робітник з далекої провінції не кине своєї праці заради пошуку нареченої в Криму, тож така порада «Татли-Джан» була б прийнятною лише для тих «мисливців за посагом», яких він (вона?) засуджував(ла?).
«Національна ідея є цінною доти, доки вона не стає глухим муром, що затуляє шлях до щастя. Скільки сліз пролито, скільки життів зламано на догоду нашому націоналізмові! І що в результаті дали ці жертви рідному народові? Чи зміцнили вони його морально, чи підняли його дух, чи зробили його більш стійким до життя? Ні, ні і ні! Весь жах у тому, що ці жертви були непотрібні, марні, даремні… Трагізм нашого становища прихований у нашій малочисельності та просторової розкиданості. До кумедного мала купка людей розвіяна вихорами життя на всі чотири сторони велетенської країни. Ми роз’єднані, розпорошені, не бачимо одне одного, і тому безсилі. Нам доводиться переважно жити й помирати серед іновірців. Молодик-караїм зустрічає на своєму життєвому шляху дівчат різних національностей і віросповідань. Найрідше йому вдається зустріти дівчину-караїмку. Але навіть якщо ця зустріч судилася йому, вона не завжди буває в його житті вирішальною. У такі ж умови поставлені й багато наших дівчат, яких матеріальна скрута або прагнення самостійного життя закидає далеко від рідних гнізд. Тож природно, що наша молодь дедалі частіше укладає шлюби з особами, які належать до інших релігій. Не слід забувати, що ніхто в світі не поставлений у такі несприятливі умови при виборі супутника чи супутниці життя, як ми, караїми. Життя наполегливо вимагає скасування обмежень щодо шлюбу караїмів і караїмок з особами інших сповідань. Народжені від караїмів мають бути караїмами. Наша малочисельність і розпорошеність є достатньою підставою і цілковитим виправданням цього рішучого й невідкладного кроку. Мені можуть заперечити, що ця пропозиція зводиться до того, щоб добровільно розкрити ворота цитаделі нашої національної окремішності і впустити туди різноплемінну юрбу. На розлогій ниві історії нема такої твердині, яка б не переходила з рук у руки. Наша ж "цитадель" перетворилася на купу уламків, під якими ми задихаємося, і потрібні свіжі руки, щоб витягти нас з-під цих уламків. Настав час покинути наше захоплення націоналізмом: чи до лиця воно нам, жменьці епігонів? (у давньогрецькій міфології – нащадки гідних пращурів – А. Б.) Треба подумати про живих людей та про їхні страждання. Не ламайте життя своє і своїх дітей. З роковою неминучістю життя безслідно розчинить нашу національну самобутність у своїх одвічних хвилях, як річка розчиняє кинуту в неї дрібку солі. До чого ж тоді даремні жертви? І так немало розбито сердець, немало загублено життів… Досить жертв!» – емоційно завершив своє звернення Олександр Мардкович, який слідом за редакцією «Караимской жизни» закликав до подолання національної ізоляції шляхом усунення тієї «китайської стіни», якою народ, на думку його молодих прогресивних представників, воліли б відгородити старші обскуранти, особливо «представники кримської точки зору, що претендують на роль офіційних покровителів народу».
В пізніші роки Мардкович неодноразово звертався до караїмського духовного правління в Криму з клопотаннями зарахувати його синів до «лона караїмської релігії», однак ці прохання відкидалися, бо в караїмському релігійному середовищі шлюби з юдеями з прадавніх часів вважалися незаконними. Можливо, заради вирішення цього питання Мардкович наступного року склав пожертву на потреби караїмського духовного училища в Євпаторії. Всупереч старовинній традиції, він через своє одруження з єврейкою не був виключений з караїмської спільноти, ба більше – був її шанованим діячем, про що мова піде далі.
Слід відзначити, що влітку 1910 року в Петербурзі відбулося 6-те засідання Рабинської комісії, поєднане зі з’їздом представників єврейських громад. Під час заходу найпалкіше обговорювалося питання шлюбів між євреями та караїмами, вирішення якого було запропоноване міністерством внутрішніх справ Російської імперії. Згідно з винесеним висновком, жодного ритуального порядку укладення таких шлюбів не могло бути встановлено, оскільки вони суперечили єврейському законові. На додачу було уточнено, що рабини не мають права уділяти шлюби між євреями та караїмами без дозволу духовних лідерів останніх. Досі нез’ясованим лишається питання, за яким обрядом Олександр Мардкович брав шлюб з Розалією Сандомирською, яка навряд чи могла в той час перейти на караїмство, оскільки караїми не приймали осіб з інших віросповідань до свого релігійного середовища, і чому заради цього було потрібно їхати до далекої польської Ілжі – міста, не позначеного на караїмській мапі. Свого часу Мардкович як прибічник теорії тюркського походження караїмів навіть припускав, що вони через труднощі в пошуку партнерів серед малочисельних громад мають укладати мішані шлюби з кримськими татарами як із представниками народу спільного етнічного походження; при цьому зміна критерію приналежності до громади з релігійного на етнічний дала б можливість дітям від таких шлюбів офіційно ставати караїмами, навіть якщо до караїмів не належить хтось із батьків.
Загалом питання «виродження» караїмів було гострим для читачів та дописувачів згаданого вище видання «Караимская жизнь» і дало поштовх до полеміки з цього приводу на його шпальтах. Між іншим, один з авторів повідомляв, що через погані економічні умови життя шлюби серед караїмів Луцька укладалися в більш пізньому віці: чоловіки у «гонитві за заробітком» та кращими умовами життя в розквіті сил виїжджали до Києва, Одеси та Криму, і лише після досягнення кращого матеріального становища одружувалися – або ж ні; жінки, що лишалися на батьківщині, не ставали нічиїми дружинами. Навіть одружуючись замолоду, караїми рідко народжували більш ніж двох чи трьох дітей – навіть у Криму, де матеріальні умови були кращі, ніж на Волині. На той час караїмів у Луцьку мешкало 6–7 родин (від 60 до 75 осіб); громада була найменшою серед інших міських караїмських спільнот.
В роки І світової війни за Луцьк точилися запеклі бої між військами двох імперій. Під час Українських національно-визвольних змагань, що розпочалися в 1917 році з революцією та подальшим розпадом Російської імперії, над містом уперше замайорів синьо-жовтий прапор: воно увійшло до складу УНР у якості центру новоствореної адміністративно-територіальної одиниці Волинь. На початку 1918 року Луцьк опинився під большевицькою окупацією, після чого в середині лютого до міста увійшли німецькі збройні сили. В травні 1919 року місто зайняли польські війська, що інтернували близько тисячі вояків і понад 100 офіцерів армії УНР. У 1921 році Луцьк відповідно до Ризької угоди увійшов до складу Другої Речі Посполитої і став центром нового Волинського воєводства.
Після цих перипетій Олександр Мардкович із родиною в грудні 1921 року оселився в рідному місті, де розпочав роботу в одній з нотаріальних контор, одночасно присвячуючи себе активній громадській діяльності на караїмській ниві: в польських джерелах це було подано як «рішення повернутися на відроджену вітчизну». Серед іншого, Мардкович увійшов до Комітету відновлення кенаси в Луцьку, яку було суттєво пошкоджено під час бойових дій (старовинну дерев’яну будівлю в 1972 році знищила пожежа): крім значної фінансової допомоги, в тому числі на частину оздоблення кенаси та на спорудження парафіяльного будинку, він також координував ремонтні роботи.
В 1925 році на запит статистичного відділу магістрату Луцька Олександр Мардкович підготував демографічну довідку щодо місцевої караїмської громади, яку на той час становили 40 осіб – 21 чоловік і 19 жінок, у тому числі 12 молодих людей (до 25 років) обох статей. З розпачем Мардкович констатував, що на 19 народжень серед місцевих караїмів з початку ХХ століття припадали 86 смертей: «Якщо рука Провидіння не зведе луцьких караїмів зі шляху знищення, на який вони звернули багато років тому, незабаром громада перестане існувати, по ній лишиться тільки розлогий цвинтар».
У 1927 році не стало сестри Олександра Мардковича Олександри (Сари), що заробляла на життя кравецтвом. Того ж року він, переймаючись поступовим відходом караїмської мови у небуття, озвучив плани щодо створення видання, яке публікувало б твори рідною мовою на історичну та сучасну караїмську тематику, з метою пробудження серед караїмів інтересу до власного минулого і, завдяки цьому, збереження традицій і мови.
В 1928 році Олександр Мардкович ненадовго очолив правління караїмської громади Луцька. Того ж року в приватному листуванні він повідомляв, що громада через малу чисельність і низький рівень добробуту «стоїть осторонь загального суспільного життя і не відіграє жодної ролі в місцевому суспільстві». 16–21 травня луцька громада урочисто зустрічала тогочасного гахама (духовного лідера) польських караїмських громад, уродженця Криму Сераю Шапшала: участь у цій події узяв і Мардкович, який прийняв душпастиря у своїй господі. До візиту Шапшала він побоювався, що гахам може бути розчарований станом луцької громади, «далекої від уявлення про численні та впливові караїмські громади, які Його Високоповажність міг сформувати під час свого пастирства в Криму».
Наступного року Олександр Мардкович був переобраний на посаді голови правління караїмської громади, попри свою відмову. В 1929 році не стало його матері Анни (батько помер ще в 1910 році). Відтоді він повністю присвятив себе літературно-видавничій діяльності.
Центри караїмського культурного та духовного життя на європейському континенті – литовський Тракай та українські Галич і Луцьк – Мардкович оспівував як три світильники караїмського народу (а були ще й литовські Вільнюс та Паневежис, де також лишалися караїмські громади). Слід зазначити, що в цих містах, до яких, за переказами, караїмів з Криму переселив ще князь Вітовт, сформувалися діалекти караїмської мови з відповідними назвами – тракайський та галицький (або галицько-волинський; іноді також називається галицько-луцьким або просто луцьким), які сьогодні в живому спілкуванні вже не почути. Галицько-волинським діалектом свої твори писав Мардкович, який по собі лишив фактично останні письмові пам’ятки цим відгалуженням караїмської мови. Сьогодні ми маємо нагоду ознайомитися з ними в тому числі завдяки безцінній краєзнавчій і перекладацькій праці луцького дослідника Володимира Шабаровського. Крім цього, вивченням спадщини Мардковича плідно займалися польські науковці – Анна-Акбіке Сулімович-Кєрут, Маріуш Павєлєц та інші.
Свого часу Олександр Мардкович висував пропозиції щодо реформи караїмської богослужбової традиції, закликаючи до цілковитої заміни в ній давньоєврейської мови на караїмську та до вилучення всіх елементів, що вказували б на зв’язок з юдаїзмом. Зокрема, він вважав тривале читання молитов гебрейською мовою, незрозумілою для нього та багатьох інших членів караїмських громад, «механічною і нудною роботою, здатною розвіяти будь-який релігійний настрій», і відтак пропонував скоротити молитви в кенасі та запровадити натомість проповіді караїмською мовою, з можливим перекладом польською. Крім цього, Мардкович порушував питання запровадження до караїмських богослужінь хорового співу, який до того запроваджувався на місцях спорадично: в разі неможливості організації хору його могла б замінити гра на фісгармонії чи іншому інструменті. До того ж, він пропонував, крім суботи, проводити урочисті богослужіння в неділю, оскільки на теренах, контрольованих польською владою, субота не була вихідним днем, тож багатьом членам караїмських громад було складно долучатися до суботніх богослужінь через трудові обов’язки. Загалом Мардкович вважав богослужбові ритуали другорядними та інструментальними і не вбачав недоречностей у запозиченні певних ритуальних елементів з інших релігій, аби зробити караїмські релігійні практики більш привабливими та вписати їх у сучасний йому європейський стиль життя.
Найбільш «революційною» виглядала пропозиція Мардковича, яка фактично передбачала відмову від класичного караїмського молитовника, складеного ще на межі ХІІІ–XVI ст., і запровадження нового загального молитовника, доповненого додатковими елементами суботніх і святкових богослужінь, який було б надруковано латинкою в одному зручному томі. Крім цього, Мардкович опосередковано припускав можливість навернення представників інших віровчень до караїмізму, про що раніше не йшлося. Зрештою, його ідеї щодо повернення караїмської мови до богослужінь у Східній Європі було реалізовано – в основному з подачі гахама Сераї Шапшала, завдяки якому було також впроваджено рідні назви свят, місяців тощо. Крім цього, в 1938 році було видано добірку коротких караїмських молитов, яка вважається першим друкованим караїмським молитовником латинкою: повне видання з’явилося лише за 70 років.
Навіть сучасним дослідникам, у т. ч. згаданим вище, реформаторські пропозиції Мардковича видаються «занадто радикальними та наївними». Годі й казати, що на цьому ґрунті він мав конфлікт із Рафалом (Рефаелем) Абковичем, якому судилося стати останнім газзаном Польщі. У 1929 році Абкович прибув до Луцька з литовського міста Тракай на посаду газзана, на якій пробув до 1938 року, і з часом мав також інциденти з іншими членами місцевої караїмської громади, в тому числі через неприйнятну для них авторитарність, матеріальні питання та неспроможність виправити ситуацію з занепадом релігійної освіти і традиції. Хоч гахам Серая Шапшал і не поділяв консервативних поглядів Абковича, в тому числі його відданість використанню гебрейської мови як богослужбової, він мусив підтримувати луцького газзана заради централізації своєї духовної влади.
Справою життя Олександра Мардковича був часопис «Карай Авази» («Голос караїма»), що став першим у житті караїмів періодичним виданням у своєму роді. В листопаді 1930 року Мардкович оприлюднив караїмською мовою відкритого листа з проханням надсилати матеріали для публікації в новому журналі, що мав отримати назву «Бізнин йолумуз» («Наш шлях») і стати додатком до видання «Myśl Karaimska» («Караїмська думка»), який виходив у Вільнюсі (Литва). Мардкович вважав, що «Myśl Karaimska», до редакційного комітету якої він увійшов у 1932 році, презентує караїмську культуру для читачів, які не є караїмами, тоді як «Бізнин йолумуз» мав стати своєрідним внутрішнім органом караїмської спільноти й поширювати серед її членів любов до рідної мови. Цілі нового видання Мардкович окреслював наступним чином:
«Написане нашою рідною мовою могло б незалежним голосом висловлювати всі наші потреби й допомагало б висвітлювати все добре й лихе, що відбувається всередині нашого суспільства. Таке видання могло б допомогти зберегти нашу мову і зміцнити її серед нас. Наші пращури не залишили нам матеріальних багатств – ми дістали від них інші скарби: їхнє шановане ім’я та їхню мову. Освічені люди інших національностей дивуються їхній шляхетності та багатству мови – однак ми, сучасні караїми, неспроможні дослідити і зрозуміти всю її красу. Це наше багатство схоже на незорані й нескошені ниви, які дедалі марніють, зменшуються і втрачаються. Моє бажання – об’єднати довкола журналу всіх тих, для кого дорогою є наша рідна мова і дуже близькими є потреби нашого суспільства».
Втім, новий часопис вийшов на початку 1931 року під іншою назвою – «Карай Авази». Річ у тім, що з 1927 року в Сімферополі виходив друкований орган об’єднаних караїмських громад під назвою «Бізим Йол» («Наш шлях»), тож Мардкович вирішив уникнути подібності в назвах. Попри плани на вихід часопису тричі на рік або навіть щоквартально, до 1939 року вийшло лише 12 чисел «Карай Авази»; середній наклад не перевищував 100 примірників, деякі числа мали не більше 25 сторінок. При цьому Мардкович видавав часопис за рахунок власних коштів, отриманих у тому числі від надання в оренду комерційної нерухомості, тоді як прибуток від продажу покривав невелику частину витрат.
На сторінках «Карай Авази» друкувалися вірші відомих караїмських поетів, багатьох з яких вже не було на світі, – автора гімну караїмів «Карай едім, карай бармен» («Караїмом був і буду») Захарія Абрагамовича, Семена Кобецького, Шелумієля Лопатто, ріббі (віровчителя) Йосефа увлу Єшуа з Деражного (нині в Рівненському районі) та інших, а також науково-популярні статті, розповіді, спогади Сераї Шапшала, останнього газзана Севастополя Товія Леві-Бобовича, його учня Бориса Кокеная, видатного караїмознавця з Феодосії, а також самого Олександра Мардковича, який деякі свої твори лишав непідписаними, а деякі позначав криптонімом «Al-Mar». Усі ці матеріали були пов’язані з караїмською історією та культурою. Прикметно, що видання «Карай Авази» друкувалося польською латинкою, а число 10 (1937) містило матеріали польською мовою.
Крім цього, в часописі подавалися календарі з зазначенням свят, листи газзанів різних громад та дані про караїмські публікації. В числі №2 (1931) було опубліковано сонети народного польського поета Адама Міцкевича на кримську тематику – «Чатирдаг», «Бахчисарай», «Могили гарему», «Шлях над прірвою в Чуфт-Кале», «Вид гір зі степів Козлова», «Мандрівник» та «Бахчисарай уночі», які тракайським діалектом караїмської мови переклав видатний орієнталіст караїмського походження Ананій Зайончковський.
Майже кожне число «Карай Авази» містило куточок із віршиками, загадками та короткими історіями для молодих і юних читачів. Для Олександра Мардковича це було особливо актуальним: він згадував, що в дитинстві на прохання розповісти той чи інший караїмський віршик діставав від батька відповідь – «В нас таких віршів нема, є тільки псалми, що читаються в суботу і на свята». Коли Мардкович сам став батьком, йому довелося шукати відповіді на аналогічні прохання своїх дітей.
У №7 часопису від 1934 року Олександр Мардкович опублікував перелік караїмських прізвищ, носії яких мешкали в Україні та Литві: серед них було чимало прізвищ караїмів із кримським корінням, проте, на жаль, не були вказані місця їхнього походження, а також прізвища, що вийшли з ужитку. Зі змістом цього матеріалу ми можемо ознайомитися завдяки перекладові з караїмської, який виконав Володимир Шабаровський, що також займався опрацюванням інших творів Мардковича. Автор зараховував своє прізвище до тих, на яких «міцно лежить тавро польськості» – як і ті, в яких до караїмського кореня додано польські суфікси (-ович і -ський); окремо він згадував «чужі караїмам і близькі євреям» прізвища на кшталт Іцкович, Шулімович, знов-таки Мордкович та інші, які «незрозуміло звідки взялися і як збереглися в караїмів, здебільшого в громадах Луцька і Галича». За твердженням Мардковича, караїми, що в давнину прибували з Криму до Литви, «не знали євреїв і попервах трималися від них осторонь, більше тягнулися до християн», проте з часом караїмські душпастирі «споріднювалися з єврейськими на фундаменті науки і віри та почали навертати народ на сторону "старших братів"», унаслідок чого «караїм став брати приклад із єврея й уподібнюватися до нього – якщо не душею, то принаймні зовні». Крім цього, Мардкович шкодував, що імена галицьких та волинських караїмів «нищилися під рукою писарів-іновірців», і таким чином «залишилася й утвердилася фікція, що шкодила караїмам». Втім, йому важко було відповісти на питання, чия провина в цьому була більшою – караїмів, які «не звертали на це уваги і не сприяли тому, щоб їхні імена були правильно записані польською та російською», чи писарів, що «не вміли відрізнити караїма від єврея». Наостанок Мардкович зазначав, що багато родин, чиї прізвища він навів, «давно вигасли, і про них залишилася тільки згадка у старих документах».
Також у «Карай Авази» бракувало інформації з теренів, які на той час контролювала совєтська влада, в тому числі з батьківської землі – Кримського півострова. Причин цьому було декілька: як неможливість контактів між Польщею, під контролем якої тоді перебувала Волинь, та СССР, так і совєтська політика, спрямована на придушення національних і релігійних почуттів, а також сталінський терор. Втім, Олександру Мардковичу вдавалося за посередництвом «Карай Авази» плекати належність до кримського коріння як неодмінну складову караїмської ідентичності. В першому числі часопису було надруковано світлини будівлі кенаси в Севастополі та дворик євпаторійської кенаси, а також знімки кенас у Києві та Бердянську, збудованих караїмськими громадами кримського походження. В одному з чисел було подано знімок караїмського родового цвинтаря в Йосафатовій долині на околицях печерного міста Чуфут-Кале поблизу Бахчисарая з підписом: «Надгробок Ісаака Сангарі, завдяки якому хозарський каган прийняв Закон Мойсея, перебуває на кладовищі Чуфут-Кале» (цю теорію свого часу поширював караїмський просвітник Авраам Фіркович). Крім цього, в журналі публікувалися знімки інтер’єру кенаси у Чуфут-Кале, а також вівтаря кенаси у Феодосії (зруйнована під час ІІ світової війни). Таким чином, хоч читачі «Карай Авази» й не мали достеменної інформації про тогочасні події в Криму, вони зберігали пам’ять про давній батьківський край, своїх тамтешніх співвітчизників і спільне походження.
Протягом 1930–1939 рр. Олександр Мардкович також видав 16 праць, з яких 11 вийшли караїмською мовою. В тому числі він виконав літературну обробку збірника релігійних пісень стародавніх авторів «Земерлер» (1931) та збірки «Календар на чотири роки» (1932; окрім таблиць, містив науково-популярні статті та невеликі літературні твори). Усі ці найменування Мардкович видавав знов-таки власним коштом – як і «Карай Авази». Караїмською мовою вийшла його «Караїмська бібліотечка» з наступних творів: «Пригода Еліягу» (1930), «Зерно небес» (1931), «У місячному світлі» (1933), «Священний камінь» (1934), поема «Галич», збірка «Нові пісні» (1937), поема «Шеломіт. Пісня великого кохання» (1938), збірник чотиривіршів «Розсипане зерно. Про все – чотири рядки» (1939). Польською мовою вийшли твори просвітницького спрямування «Сини Закону: кілька слів про караїмів» (1930), «Про Ілляша Караїмовича, ватажка Війська Запорозького» (1931), «Караїмські вогні: Луцьк, Галич, Вільно, Тракай» (три видання – 1932, 1934, 1936), «Караїм, його життя і звичаї в народних прислів’ях» (1935) та «Короткий виклад граматики західнокараїмської мови» Ананія Зайончковського. Менш відомим є незавершений сатиричний твір Мардковича під назвою «Пісня про трьох авгурів» (було написано лише першу частину), про трьох луцьких нотаріусів, з якими він у 1936–1937 рр. мав професійний конфлікт.
У 1932 році Олександр Мардкович став активним членом Товариства любителів караїмської історії та літератури при Польському сходознавчому товаристві. Був одним із засновником Волинського товариства друзів наук, до якого увійшов у 1937 році, працюючи в етнографічній секції. За своє подвижництво він був удостоєний звань почесного члена караїмських громад Луцька (1932) та Галича (1937), а також у 1937 році нагороджений Срібним Хрестом Заслуги за працю на благо Караїмського релігійного союзу Польщі, для якого він розробляв статут, зробивши таким чином внесок у його остаточне формування та в урегулювання правового статусу караїмської громади.
Значною працею Мардковича стала розробка та видання караїмсько-польсько-німецького словника, який вийшов у двох томах у 1933 і 1935 рр. відповідно, містив 4417 словникових статей і лишався єдиним друкованим самостійним словником караїмської мови тривалий час, аж доки в 1974 році у скороченому варіанті не вийшов «Караїмсько-російсько-польський словник», який спільно готували науковці Ніколай Баскаков (Росія), Ананій Зайончковський (Польща) та Серая Шапшал: двох останніх на момент виходу словника вже не було на світі.
Діяльність Олександра Мардковича перервала Друга світова війна. У вересні 1939 року Луцьк без бою зайняла совєтська армія; в листопаді нова влада проголосила місто центром Волинської області. Наступного року будинок популяризатора караїмської культури було «націоналізовано» – попри благання власника, який не мав засобів до існування. Тоді ж, у 1940 році, Мардкович став молодшим науковим співробітником Краєзнавчого (Волинського) музею в Луцьку: ця сторінка в його біографії залишається маловідомою.
23 червня 1941 року кати з НКВС виконали на подвір’ї міської в’язниці позасудову страту близько трьох тисяч в’язнів. За два дні місто окупували війська гітлерівської Німеччини, що утворили в Луцьку кілька єврейських гетто, в яких перебували близько 17 тисяч осіб, знищених наступного року. В лютому 1944 року до Луцька повернулися совєтські окупанти.
Негаразди воєнного лихоліття та окупації Олександр Мардкович пережив з родиною у волинських селах у надзвичайно скрутних умовах. 5 квітня 1944 року він, розбитий серцевим нападом під час боїв за Луцьк у лютому, відійшов у засвіти в рідному місті й був похований на місцевому караїмському цвинтарі, який у середині ХХ століття було зрівняно з землею. Меморіальна таблиця на спомин Олександра Мардковича була встановлена на надгробку його дружини в польському Сопоті.
##DONATE_TEXT_BLOCK##