Все ж незважаючи на глуху стіну непорозумінь і навіть зневаги з боку своїх вірних, митрополит впевнено провадив свою церкву на шлях вестернізації і дбав про покращення її загального стану.
Моя родина – то Церква, клир і руський нарід
Сильвестр Сембратович
Сембратовичі – лемківська шляхта. Згідно з однією версією, їхній рід походив із с. Виссов Біцького деканату. Фундатором роду був солтис Виссовський, який мав сім синів, звідси й прізвище (сім братів). Згідно з іншою, це шляхта чеського походження, котра вперто трималася свого коріння і не бажала германізуватися. Походить від «я сем брат». Як би там не було, не викликає сумніву, що Сембратовичі – давній дрібношляхетський рід, у ХІХ ст. добре розгалужений, а його численні представники мешкали також у Львові. Про це, серед іншого, свідчить монографія Йосифа Бялині-Холодецького «Стрийський цвинтар у Львові» (1913), де бачимо фотографії надгробків двох львівських родин Сембратовичів: пам’ятник Марії з Зауерів Сембратович та її доньки Лукії (з епітафією українською) та гробівець Теодора Сембратовича (з польськими епітафіями)[1].
С.Сембратович був одним з перших українських католицьких космополітів, або, як їх називали тоді, «ультрамонтани». На його погляд, українська нація мала існувати як спільнота насамперед конфесійна, греко-католицька, про що з ним, професором теології Львівського університету, завзято сперечався Франко в свої студентські літа. Свої ідеї майбутній митрополит пробував пропагувати на шпальтах заснованого ним «Руського Сіону» (1877) – першого богословського місячника українською мовою в Галичині. Але ще у 1870-80-і роки в амбівалентності Греко-Католицької Церкви галичани більше шанували східний обряд, ніж вірність престолові св. Петра. Символом москвофільської партії була тоді сутана греко-католицького священика, як це не парадоксально звучить сьогодні. Тож своїм світоглядом новий митрополит випереджав свій час на 20-30 років, і це автоматично забезпечувало непорозуміння з його оточенням.
Тож зауваживши нерішучість С.Сембратовича, австрійський уряд і Папа Лев XIII завагалися, проте інтронізація таки відбулася, хоч і запізнилася на три роки. Митрополит одразу взяв активну участь у передвиборній кампанії до австрійського парламенту. «Митрополичому комітетові», що діяв у тісному порозумінні з намісником Галичини Пилипом Залєським і польським виборчим комітетом, вдалося провести у парламент три кандидатури, в той час як спільному москвофільсько-народовському комітетові – аж одну. Проте «митрополичі» депутати були екстремально пасивні, в парламенті майже не з’являлися, і був це перший удар по репутації С.Сембратовича. Зазнала краху й заснована ним газета «Мир» (1885-1887), що пропагувала гасло польсько-української співпраці на католицьких засадах. Намісник та граф Альфред Потоцький, що були її спонсорами, невдовзі розчарувалися і припинили її фінансування. Тому вже у 1885р. митрополит діяв в атмосфері глухої ненависті і презирства до своєї особи з боку своїх вірних[5].
Тим часом дозрівало чергове польсько-українське порозуміння — «Нова ера» (1890-1894). Цього разу митрополит Сильвестр відмовився від пропозиції очолити політичну акцію, відповівши невдоволеному намісникові гр. К.Бадені, що серед русинів є вже достатньо зрілих світських діячів[6]. Зрештою, до такої позиції його спонукали як «ультрамонтанський» світогляд, так нещодавній невдалий політичний досвід. Набагато пізніше логіку митрополита пояснив канадський історик Іван Павло Химка: «Вкладаючи стільки енергії в національний рух, Церква, кінець кінцем, опинилася в небезпечному становищі, її стали розглядати як інструмент світського руху. Церква почала втрачати самобутність. Зусилля духовенства, спрямовані на розвиток національного руху, стали брати гору над виконанням суто духовних обов’язків. Часто священики вважали себе більше громадськими діячами, ніж служителями Бога. Підупалий престиж релігії серед світської інтелігенції та селянства привели єрархію наприкінці 90-тих років ХІХ століття до усвідомлення цього факту»[7]. Тим не менше митрополит Сильвестр не раз із запалом виступав на підтримку угоди з польським істеблішментом на католицьких засадах з трибуни Галицького сейму.
Зрозуміло, що така рішуча постава не додала популярності С.Сембратовичеві особливо серед москвофілів. Прикро читати звіти про засідання митрополичої капітули, яка майже повністю знаходилася під їхнім контролем. Отці Олексій Торонський і Олександр Степанович – народовці, які співчували митрополитові, здебільшого відмовчувалися і сиділи, немов би води в рот набравши, натомість тон задавали його про-православні опоненти Антоній Петрушевич (кустос капітули) та Теофіл Павликів (парох основної Успенської парафії, утім, обоє були досвідчені парламентарії). Митрополит пасував, і виходило так, що не його підлеглі виправдовувалися перед ним, а навпаки, він виправдовувався перед своїми підлеглими. «Мені стало жаль його, – писав о. Олександр Стефанович, крилошанин Львівської капітули О.Барвінському 20 березня 1893р., – видно, той чоловік розуміє нашу ситуацію і наш правдивий стан, і хотів би щось зробити, та немає ні одного чоловіка коло себе, котрий би його попирав. Коли вже зачато завзято боронити «старшої» партії (так називали москвофілів, — ред.), митрополит зачав м’якнути, і далі й не знав вже, що робити»[8].
Тож під час «нової ери» москвофіли влаштовували йому гучні обструкції, найгучніша – напад на нього студентів у на Віденському двірці 1893р., коли його зустріли криками «зрадник» і тухлими яйцями[9]. Митрополит відповідав тим, що видавав куренди (окружні послання), які забороняли духовенству передплачувати та читати москвофільську пресу. Утім, москвофіли змінювали назви своїх видань, тому це не давало результату.
Натомість українці-народовці («народовці» – польське слово; у дослівному перекладі – «націоналісти»; у міжвоєнний період у Польщі так називали прихильників національно-демократичного напрямку польської політики) теж не завжди розуміли митрополита, тож він почувався самотнім.
Все ж незважаючи на глуху стіну непорозумінь і навіть зневаги з боку своїх вірних, митрополит впевнено провадив свою церкву на шлях вестернізації, і дбав про покращення її загального стану. Саме на час адміністрування С.Сембратовича митрополією відбулася реформа ордену василіян (1882), 1884 р. митрополит заснував дівочий інститут під управою сестер василіянок, 1889 р. збудував нову греко-католицьку семінарію у Львові, заснував товариство св. Павла, що займалося місійною працею, товариство св. Петра, що допомагало бідним парафіям, санкціонував 1892 р. заснування згромадження сестер служебниць і реформу сестер василіянок 1897 р. Саме С.Сембратович домігся від уряду реалізації урядом давньої обіцянки утворення нової єпархії з центром у Станіславові (1885) і скликав у 1891 р. синод своєї Церкви (попередній синод відбувся ще 1720 р.)[10]. У 1896 р. разом з Олександром Барвінським ініціював створення Католицького русько-народного союзу – першого українського політичного угруповання на духовних засадах католицизму[11].
У 1897 р. у кардинала виявили рака. Згідно з легендою, на смертному одрі «полякуючий» С.Сембратович мав сказати: «я каюся і знаю, що милосердний Бог мені простить [тобто співпрацю з польськими політиками у галузі нейтралізації прихильників православ’я і панславізму], але чи простить мені мій народ і мій клир?»[12]. Поширення цієї москвофільської легенди і проникнення її до наукових публікацій демонструє правдиву «зачарованість на Схід» (як сказав би Ярослав Галан) її поширювачів.
Кардинал Сильвестр Сембратович помер 4 вересня 1898р. Цікаво зауважити, що в Галичині таки постав йому пам’ятник – у с. Підлюте біля Перегінська, куди митрополит любив приїздити улітку. Його поставив німець Шмідт, власник маєтків у Сколівському повіті.
[1] І. Чорновол. Стрийська «божа рілля» у Львові
[2] Відділ рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника (далі – ЛНБ). – Ф.167. – Оп.ІІ («Словник І.Левицького»). – Спр.2851. – 80 арк.
[3] Северин Матковський. Три синодальні архієреї. Спомини з життя і діяльності преосвященних о. Юліяна Куїловського, д-ра Юліяна Пелеша і д-ра Сильвестра Сембратовича. – Львів, 1932. – С.47.
[4] Коротко про тодішню політичну ситуацію: О.Стефанович. Спомини про перший вибір посла Романчука в Калуши р. 1883 // Діло, 1913. – 7 червня 1913.
[5] Богдан Дедицкий. Як и кого выбирала Галицкая Русь до Думи Державной дня 2 червня 1885 г. – Львов, 1885.
[6] Кость Левицький. Історія політичної думки галицьких українців. 1848-1914. – Львів, 1926. – С.235-239.
[7] І. Химка. Греко-католицька Церква і національне відродження в Галичині (1772-1918 рр.) // Ковчег. – Львів, 1993. – №3. – С.89.
[8] ЛНБ. – Ф. 11. – Спр. 2445. – Арк. 21.
[9] Ігор Чорновол. Польсько-українська угода 1890-1894рр. – Львів, 2000. – С. 196-198.
[10] Чинності і рішення руського провинціялього собора в Галичині, вітбувшогося в році 1891. – Львів, 1896.
[11] Тарас Антошевський. Олександр Барвінський і український християнсько-суспільний рух наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть // Олександр Барвінський. 1847-1927. Матеріали конференції, присвяченої 150 річниці від дня народження Олександра Барвінського. Львів, 14 травня 1997р. – Львів, 2001. — С.45-57.
[12] Макарій Каровець. Три синодальні архієреї. Спомини о. С.Матковського, гр.-кат пароха з Боссир. Критична оцінка. – Львів, 1933.
Цією статтею продовжуємо авторську рубрику «Церква і націоналізм»