Попри те, що в духовних закладах царської Росії нав’язувалася учням російські релігійні традиції та російська імперська культура, все таки вони в Україні ставали осередками, в яких викладали й навчалися люди, що прилучилися до українського національного руху вкінці ХІХ – на початку ХХ ст.
Річ у тім, що викладачі й учні цих закладів, як правило, походили з священицьких родин, котрі були тісно пов’язані з українським людом, знали його мову, культуру, традиції. І тому, отримавши певну освіту, намагалися це «стихійне українство» культивувати на більш високому, «вченому» рівні. Показово, що один з найпопулярніших українських прозаїків того часу Іван Нечуй-Левицький саме походив з сім’ї сільського священика й навчався в духовному закладі. Такі заклади, всупереч діям російської церковної влади, часом ставали такими собі «осередками українства». До їхнього числа можна віднести й Волинську духовну семінарію в Житомирі. Її відносно коротка історія є цікавою й пов’язана вона з низкою діячів української культури.
Цю семінарію перевели з Кременця до Житомира в 1902 р. На час її «житомирського становлення» припали революційні події 1905-1907 рр. Вони стимулювали розгортання в Російській імперії українського національного руху. Цей процес захопив Житомир й Волинську духовну семінарію.
Зокрема, на проукраїнських позиціях стояли семінарські викладачі літератури Юліан Тиховський та Захар Курдиновський. Навесні 1906 р. першого навіть усунули від викладання в семінарії за його українство. Щоправда, на його місце прийшов Петро Абрамович (1881-1931?) [1], який теж належав до симпатиків українського руху. Про цього діяча варто сказати кілька слів. Народився він на Волинському Поліссі, в селі Мизове Ковельського повіту. Батько його належав до духовного стану, був дяком-учителем. Петро Абрамович навчався у Волинській духовній семінарії в Кременці, а потім у Санкт-Петербурзькій духовній академії, демонструючи неабиякі успіхи. Навчаючись у академії, водночас відвідував лекції в Санкт-Петербурзькому археологічному інституті. Закінчив академію й отримав ступінь магістра. Його магістерська робота стосувалася мови рукописів богословських праць Льва Толстого. Вона мала певне «опозиційне спрямування», оскільки релігійно-філософські погляди цього російського письменника не приймалися Російською Православною Церквою. У 1906 р. Петро Абрамович почав викладати російську словесність у Волинській духовній семінарії в Житомирі, а з часом і в інших навчальних закладах містах. У 1909 р. він приєднався до «Товариства дослідників Волині». Незважаючи на викладання російської словесності, Петро Абрамович виявляв чималий інтерес до української культури, мови й став одним із активістів українського руху у Волинській губернії. Входив до керівного складу відновленої в Житомирі в 1917 р. «Просвіти», був членом партії Українських соціалістів-революціонерів. У 1918 р. разом із релігійними та громадськими діячами Житомира організував Братство св. Спаса, цілями якого стало відновлення давніх українських церковних традицій, створення шпиталю-притулку для старих та немічних людей, братської школи, друкарні, хору, а також запровадження церковних відправ українською мовою. У 1919-1920 рр. Петро Абрамович займався організацією вищого навчального закладу в Житомирі, який тоді називався учительським інститутом, а пізніше – Інститутом народної освіти. Він був першим його ректором у 1919-1920 рр., а потім викладав у ньому українську мову та літературу. Чималу увагу Петро Абрамович приділяв формуванню бібліотеки цього навчального закладу, поповнюючи її книгами з приватних поміщицьких бібліотек, які зазнавали нищення. Завдяки йому вдалося сформувати бібліотечний фонд, у якому знаходилося чимало давніх українських книг. Багато робив цей діяч для процесу українізації на Житомирщині в 20-их рр. ХХ ст. Пізніше за свою українську діяльність зазнав переслідувань з боку органів радянської влади. Його доля в 30-их роках є невідомою.
Працювали в семінарії й інші свідомі викладачі-українці. Серед них варто вказати на Ореста Фотинського (1862-1931) [2]. Він народився на Південній Волині в сім’ї священика. Студіював у Волинській духовній семінарії в Кременці та в Київській духовній академії. Після закінчення навчання викладав у Волинській жіночій єпархіальній школі (1888—1916), Волинській духовній семінарії (1916—1918), а також у жіночій (1900—1916), першій чоловічій (1907) та приватній чоловічій (1905—1908) гімназіях у Житомирі. У роки визвольних змагань та за часів радянської влади працював викладачем історичних дисциплін у вчительській семінарії (1917—1924) та Волинському учительському інституті й інституті народної освіти (1919—1929) на посаді професора. Займався науковими дослідженнями. Йому належить низка цікавих праць з історії України, зокрема «Социнианское движение на Волыни в 16–17 вв.» (1894), «Из архива Жидичинского монастыря» (1896), «Послание митрополита Никифора к волынскому князю Ярославу Святополковичу» (1896), «Юрий Немирич. Эпизод из истории Волыни XVII века» (1896), «Обыкновенные люди старой Волыни: из семейной хроники двух поколений дворян Загоровких во 2 половине 16 в.» (1900), «Дорогобуж Волынский: историко-археологический очерк» (1902), «О происхождении южно-руского казачества» (1903), «Волынский религиозный вольнодумец XVII в.» (1905), «Очерки из истории быта монастырских крестьян на Волыни в 17–18 вв.» (1910). Орест Фотинський був членом різноманітних наукових товариств, займався археографічними дослідженнями. Став одним із засновників «Товариства дослідників Волині» [3], до якого належали учні та випускники Волинської духовної семінарії.
Проукраїнські настрої, які існували в Житомирі, знаходили й своє «практичне виявлення». Так, під час революції 1905-1907 рр. серед учнів Волинської духовної семінарії виникла організація громадсько-політичного характеру «Українська громада», засновником якої став Лука Гаськевич. Він же й очолював цю організацію, поки не загинув від рук жандармів. Коли закінчилася революція, «Українська громада» змушена була перейти на нелегальне становище. Після загибелі Луки Гаськевича її очолив Никанор Абрамович (1883-1969), молодший брат згадуваного Петра Абрамовича. У майбутньому він став одним із чільних діячів Української Автокефальної Православної Церкви. «Українська громада» нелегально друкувала літературу на гектографі, яку й редагував Никанор Абрамович [4]. Під впливом останнього, зокрема, став свідомим українцем став громадсько-церковний діяч та релігійний філософ Арсен Річинський (1892-1956) [5], який навчався у Волинській духовній семінарії. Останній писав таке у своїх спогадах про українофільську діяльність учнівської молоді в Житомирі: «... раз чи два на місяць перекрадалися зимовими вечорами на житомирські передмістя на сходини підпільного українського гуртка шкільної молоді — тільки для того, щоби з товариських рефератів знайомитися з рідною історією та літературою. Мусіли оглядатися на шкільне «начальство» і на поліцію, — а що вже найбільше потерпала тоді мабуть вдовиця, яка за 2 карбованці впускала нас на ці сходини до своєї хати» [6].
У Волинській духовній семінарії в Житомирі навчалися знані діячі українського руху. Це згадуваний Арсен Річинський, який займався створенням українських організацій на Західній Волині в 20-30-их рр. ХХ ст. Він також боровся за українізацію Православної Церкви в цьому регіоні. Він зазнав переслідувань з боку польської влади у міжвоєнний період, опинився в концтаборі «Береза Картузька», а на початку Другої світової війни репресований радянською владою. Також вихованцями Волинської духовної семінарії в Житомирі були знаний український перекладач, письменник Микола Хомичевський (Борис Тен) (1897-1983), який, до речі, у 20-ті рр. ХХ ст. належав до керівників Української Автокефальної Православної Церкви, а також поет, один з найталановитіших представників української письменницької «Празької школи» Олекса Стефанович (1899-1970).
Безперечно, українське середовище, яке сформувалося в Житомирі на початку ХХ ст. й давало про себе знати у Волинській духовній семінарії, так чи інакше вплинуло на цих людей і визначило їхній «український вибір».
Виноски: