Катерина ЩОТКІНА. — „Дзеркало тижня”, №35, 13-19 вересня 2003 року
Нагадаю читачеві: указ Президента „Про подолання наслідків тоталітарної політики щодо церкви” спочатку вважався звичайною декларацією, тож видавався досить невинним. Але потім якось сам собою він перейменувався у ЗМІ в “Указ про повернення власності” — і тоді дехто запідозрив, що ця декларація може виявитися не такою й „невинною”. Бо коли заходить мова про власність, питання стає руба: то перед ким же держава загладжуватиме свою “історичну провину” й за рахунок чого/кого? Утім, за рахунок кого, зрозуміло — хоч би що робила держава, вона робить це коштом своїх громадян, тобто нас із вами. Як ми вже мали змогу переконатися, деякі нюанси реституції залишилися непродуманими. Приміром, виявилося, що указ Президента в окремих випадках у принципі нездійсненний в існуючому законодавчому полі. Не подумали зробити об’єктивного аналізу релігійно-демографічної ситуації, щоб на його основі розібратися, яка саме конфесія в даному регіоні потребує великих „площ”. Історичний нюанс теж залишається за дужками, й ідея „повертати тим, у кого відбирали”, виявилася ущербною.
Мабуть, найболючіше указ і викликаний ним процес реституції вдарив по пам’ятках. Якщо до його підписання існував перелік будинків, які не могли бути переданими в користування церкви, то тепер „на віддачу” виставлено все. Звісно, реєстр споруд, що „не віддаються”, значною мірою був спекулятивним, дуже роздутим, але „схильним до поступок” і дозволяв „торг”. Навряд чи можна заплющити очі на те, що в Україні справді є кілька унікальних пам’яток староруського мистецтва — такі, приміром, як Софійський собор — що потребують саме музейного режиму. Тут формулювання „використовуються не за призначенням” видається дещо блюзнірським — призначенням музеїв у цих приміщеннях було зберегти унікальні зразки монументального мистецтва. Зберегти те, чого вже ніколи й ніяк не відновити. Те, чого ми потребуємо, якщо хочемо залишитися хоч трохи культурними людьми. Якщо хочемо зберегти бодай тоненький зв’язок із власною історією. На пальцях можна перелічити такі споруди по всій території України. Їх так мало, що відмова передавати їх церкві в безроздільне користування аж ніяк не вдарить по майновому статусу церкви й церковно-державних відносин. Не заперечуючи, що церкви будувалися для того, аби бути церквами, не соромно визначити кілька винятків із цього правила. „ДТ” не раз писало про конфлікти між церквою та державними установами, які займали храмове приміщення до розпорядження про передачу його громаді. Сценарії таких конфліктів, як правило, дуже схожі: у відповідь на претензії церкви, часто цілком справедливі, виходить розпорядження центральної влади про передачу, в якому окремим пунктом виписано вказівку місцевій адміністрації забезпечити держустанову альтернативним приміщенням і коштами на переїзд. Місцева адміністрація зволікає — у неї немає приміщень і немає коштів (часто справді немає). Громада, окрилена розпорядженням Кабміну, починає господарювати в церкві, нехтуючи інтересами держустанови, яка досі перебуває в тому самому приміщенні. Починаються конфлікти. Інколи досить гострі. Пристрасті розпалюються, і тоді настає розв’язка — громада, відчуваючи своє право, виставляє держустанову на вулицю самотужки. Її не цікавить, що організації нікуди йти — храм передали їй, та й край. Одна річ, коли в церкві містився склад будматеріалів або готових виробів місцевої меблевої фабрики — тут нехай держава сушить голову над розбазарюванням власного майна, що псується просто неба. Зовсім інша справа, коли йдеться про речі, які мають історичну й художню цінність. Бо хоч би там що, а досить часто в церковних спорудах улаштовували музеї, фонди, архіви, концертні зали. Між іншим, поведінка чиновників визначається, зокрема, й цим — байдужістю та духовним убозтвом. Бо якщо те, що зберігається на складі готових меблів, „коштує грошей”, отже заслуговує на увагу, то концертний зал, музейний фонд тощо в очах чиновника, очевидно, — зовсім не ті речі, про які варто тривожитися. А якщо ситуація ще складніша — якщо саме по собі храмове приміщення є пам’яткою, котра потребує дотримання найтонших вимог щодо експлуатації? Якщо в одному з центральних храмів Львова, прямо під боком у Блаженнійшого кардинала Гузара, члени громади зруйнували орган, який „не вписувався” в канонічні уявлення про інтер’єри церкви, то де гарантія, що те ж саме не станеться в Києві, під боком у Блаженнійшого митрополита Володимира, скажімо, із праховським вівтарем або врубелівськими розписами Кирилівської церкви? Авжеж, в окремих випадках пам’яткам, що перейшли в користування церкви, таланить — у них править освічений священик, котрий тямить, із чим має справу, і може знайти розумний компроміс між бажанням „поліпшити” приміщення або привести його „в повну відповідність до канону” та завданням зберегти те, що вже є. Інколи пам’ятці „таланить” менше, священик не сильний в історії мистецтва, але поруч є мудрий єпископ. Але трапляється й так, що пам’ятці не таланить загалом. А оскільки самі церковники дедалі частіше починають нарікати на освітній і культурний рівень своїх кліриків, можна припустити, що відсоток пам’яток, яким не пощастить, буде чималим. Не виключено, що серед них опиниться й Кирилівська церква. Лише рік тому обговорювалися претензії церкви на Софійський собор і було ухвалено рішення про неможливість передачі цієї унікальної пам’ятки. Тепер у Софійському заповіднику знову неспокійно: цього разу йдеться про можливу передачу в користування громаді УПЦ Кирилівської церкви. З одного боку, зрозуміти таке бажання церковників одержати пам’ятку складно: приміром, у Кирилівській церкві служба відбувається з неабиякими обмеженнями — не можна запалювати свічки, ходити через дияконські двері, вішати лампади на іконостас, часто не можна навіть співати. Але, з іншого боку, прагнення церкви володіти саме пам’ятками можна зрозуміти — це справжні святині, а не якісь-там новобудови із сумнівним статусом. Досі громада й заповідник використовували Кирилівську церкву спільно — співробітники музею забезпечували зберігання й реставрацію, священик відправляв службу у святкові й недільні дні. Проте останнім часом це становище перестало влаштовувати отця Федора, настоятеля Свято-Кирилівської парафії УПЦ, — він оформив заявку на передачу Кирилівської церкви, що використовується „не за призначенням”, у користування. Заявку підтримав митрополит Київський Володимир і кілька народних депутатів. Що ж, Софійський — не єдиний український заповідник, який живе під дамокловим мечем реституції. Статус заповідника, як свідчить, скажімо, приклад Почаївської Лаври, тепер досить ефемерний — сьогодні заповідник, а завтра просто „приміщення, що використовується не за призначенням”. Але ж, по суті, до Кирилівської церкви це визначення навряд чи підходить. Не лише тому, що її призначення через виняткову художню й історичну цінність полягає в тому, щоб берегти для нас та наших нащадків пам’ять століть. У Кирилівській церкві відправляються служби — можливо, не так часто, як хотілося б громаді, але ж відправляються, тобто свою „церковну функцію” приміщення Кирилівської церкви теж виконує. Що ж не влаштовує громаду? У численних зверненнях настоятеля Свято-Кирилівської парафії йдеться про „постійне користування”, неодноразово він звертався до дирекції заповідника з вимогою передати йому ключі від церкви. Хоча з заповідника ніхто не знімав (і, між іншим, не зніме навіть у разі передачі в постійне користування громаді) відповідальності за стан пам’ятки. Більше того, брати на себе повну відповідальність за цей стан громада й не збирається — відповідно до звернення настоятеля до Президента України, громада просить передати церкву „у постійне користування зі збереженням статусу музею та бюджетного фінансування на утримання храму як пам’ятки”. Така ось проста логіка: експлуатувати приміщення ми будемо на власний розсуд, а за його стан нехай відповідають інші, причому державним коштом. Про подальшу долю цієї унікальної пам’ятки ми поцікавилися в Держкомрелігії і з’ясували, що питання поки що не вирішене, але рано чи пізно цю споруду передадуть у користування громаді, із „певними обмеженнями, оскільки йдеться про пам’ятку, — просто буде збільшено час на відправи”. А загалом у Держкомрелігії впевнені: заповідник і громада про все домовляться. „Вони й тепер успішно співпрацюють, — запевнили нас, — ми їх навіть ставимо за приклад”. „Які ж успіхи співпраці?” — поцікавилися ми в Софійському заповіднику й одержали ось яку відповідь. Попри прохання музейних працівників, у приміщенні Кирилівської церкви запалюються свічки, під час богослужіння парафіяни обтирають і забруднюють стіни (нагадаю, йдеться не просто про „стіни”, а фрескові розписи ХII ст.), прикладаються до зображень святих, у результаті використання дияконських дверей постраждали твори Врубеля — відшаровується фарба, розбилося скло, внаслідок чого знадобилася термінова реставрація. „Клірики не повністю усвідомлюють цінність приміщення, в якому правлять, — нарікають співробітники заповідника. — Вони, приміром, зверталися до адміністрації музею з проханнями записати „бляклі” фрески, зробити їх „яскравішими”. Вони вважають недоречними розписи Врубеля. Іконостас не відповідає канону...” Ясна річ, із погляду церковника, тим паче православного священика, „відповідність канону” — вимога номер один. Але так сталося, що ці розписи й іконостас мають не тільки (і вже не стільки) церковну цінність, скільки цінність художню й історичну. Тобто, розуміючи позицію священика, не треба жертвувати й позицією музейних працівників — вони, зрештою, професіонали і піклуються про духовну спадщину України не меншою мірою, ніж панотець і його громада. Відсутність відкритого конфлікту між заповідником та громадою — радше наслідок принципової неконфліктності (або просто вихованості) обох сторін. Але прихований конфлікт інколи гірший за бійку. Хоча Держкомрелігії з цим, швидше за все, не погодиться. Його справа — виконувати указ Президента. Не зважаючи на особи, а також лики. Така ось мінливість долі: „спірні моменти” реституції — чудовий приклад того, що „духовне” — це не завжди „церковне”, і навпаки. Хоч би скільки намагалися церковники та близькі до них політики переконати нас у протилежному. Невже незрозуміло як „рядовим” священикам, так і архієреям, що цим вони можуть домогтися лише одного — конфронтації з нецерковним населенням, на доважок до існуючої конфронтації між парафіянами різних церков? Чи вони сподіваються на нашу „національну особливість” — байдужість до власної спадщини й рішучу неспроможність її захищати? Що ж, зважаючи на все, вони не так уже й помиляються...
http://www.zn.kiev.ua/ie/show/460/41862/