Людина сильно змінилася і продовжує змінюватися. Вона стала потужнішою у технологічному, інформаційному та біотехнологічному вимірах. В якомусь сенсі, вона стає Богом – homo Deus. Водночас людина втрачає щось гуманне, я б навіть сказав, гуманітарне. У нас немає часу визрівати, адже ми усюди квапимося. Ми боїмося щось не встигнути, щось прогавити, ми боїмося бути не сучасними…
«Часи міняються – і ми міняємося разом із ними» – знамените латинське висловлювання зараз актуальне, можливо, як ніколи раніше, принаймні сам характер змін, здається, ще ніколи не був таким швидким і непередбачуваним.
Чим є людина у нинішньому «плинному» світі, наскільки змінюється наша природа під впливом нових соціокультурних і технологічних трансформацій?
Чи все ж людська природа залишається сталою, а індивід є проєктом самого себе?
А, можливо, людина таки дедалі більше детермінується технікою і навіть уподібнюється до неї?
Чи мають рацію ті дослідники, які стверджують, що ми перебуваємо на шляху до постлюдини, і наскільки при цьому є переконливими аргументи з боку так званого «трансгуманізму»?
Такі питання невідворотно постають – перед сучасними філософією, соціологією, психологією, нейронауками і в їхній міждисциплінарній взаємодії – на сучасному витку розвитку людства, яке, безперечно, вже давно стало глобальним…
Про ці виклики розмірковував Андрій Дахній під час лекції в рамках Днів УКУ у Львові, яка відбулася у Центрі Шептицького УКУ.
Андрій ДАХНІЙ, історик філософії, перекладач. Кандидат філософських наук. Доцент кафедри історії філософії Львівського національного університету імені Івана Франка.
ЗМІНИ У СВІТІ – ЗМІНИ В ЛЮДСЬКІЙ ПРИРОДІ?
Для філософів дуже звично ставити запитання, але не завжди давати на них відповідь. Наші запитання часто залишаються відкритими, і сьогодні дуже схожий випадок. Хотілося б звернути увагу на ключові аспекти назви нашої лекції – йдеться про людську природу та зміни у світі, які можуть впливати на трансформацію людської природи. Під змінами у світі ми можемо мати на увазі все що завгодно. У анонсі до лекції присутній відомий латинський вислів: “часи змінюються – і ми змінюємося разом з ними”, тобто світ завжди мінливий і легко передбачити, що людина завжди є відповідальною за виклики цього світу, які зрештою її трансформують. При цьому саме в західній філософії ця змінність завжди була таким важливим супровідним елементом. В той же час західні філософи закликали бачити за усім цим мінливим та змінним щось непорушне, стабільне та недоторканне. Подібно до того, як досократики шукали архе. Так само давні греки намагалися відділити в людині перехідні ознаки (акциденції) від субстанціальних рис, від того, що є в основі людини. Сама людська ідентичність та природа сприймалася на Заході завжди крізь призму змін, крізь вимір трансформацій.
Арістотель ділив знання на декілька великих категорій – він говорив про “софію” та “фронезіс” – теоретичну мудрість та практичну мудрість. Згідно з його вченням, практична мудрість – це те, що може бути іншим, те, що може піддаватись змінам. Це мудрість, що стосується людського світу. На відміну від природничого світу, реальності, яка нас оточує, яка функціонує за непорушними та незмінними законами, – людська реальність завжди є мінливою та непередбачуваною. Це прекрасно розумів Арістотель. Так чи інакше, ми повинні визнати, що динаміка розвитку людини цікавила давньогрецьких філософів від самого початку.
Ми можемо констатувати, що багато мислителів хотіли виявити об’єктивні закономірності розвитку людини, а саме як безвідносно до соціо-культурних обставин людина змінюється протягом усього свого життя? Тут яскравим є приклад Гіппократа, який був лікарем і говорив, що 70 років людини можна розділити на періоди кожен по сім років, адже у цей проміжок відбуваються серйозні зміни в організмі. Ця періодизація змін в людському організмі є дуже типовою для античності. Зрештою, ми пам’ятаємо перші слова із “Божественної комедії” Аліг’єрі, де він говорить про те, що він пройшов вже половину людського життя, – і це власне 35-річний вік Данте. В давніх греків ця динаміка також простежується через фактор акме – своєрідного духовного повноліття, яке зазвичай датували сорока роками. Тобто є певні внутрішні закономірності, які визначають шлях до вершини людського життя, після яких завжди приходить спад. Коли ми говоримо про зміни ідентичності на такому фізіологічному рівні, то воно виглядає саме так, як ми це бачимо у Гіппократа. У західній культурі прийнято зіставляти 4 вікові категорії – дитинство, юність, зрілість та старість із чотирма порами року – ми це часто знаходимо у різних художніх творах.
Так чи інакше, ми говоримо про поняття вікових змін, проте я б хотів звернути увагу на інші динаміки цієї змінності людини, які радше тяжіють до психологічного рівня вікових змін. Іншими словами, це такі світоглядні трансформації, які добре помітні у видатного німецького мислителя та поета Йоганна Вольфґанґа Ґете, який наважувався стверджувати, що будь-яка дитина тяжіє до реалізму, молода людина до ідеалізму, зріла людина – до скептицизму, а літня людина – до містицизму. Є ще один рівень, який я б назвав духовним рівнем, – тобто йдеться про процес духовної еволюції, про об’єктивні властивості людини як такої, які фіксуються в певних спробах визначити можливість духовного визрівання чи еволюції. Досить яскравим прикладом є знову ж таки Данте – в “Чистилищі” є такі слова: “чи ви не знаєте, що ми є червами, які народжені для того, щоб стати ангельськими метеликами, які линуть до справедливості безперешкодно”. Ця метафора схоплює дуже багато з того, що хотів висловити Данте стосовно людського життя і закономірностей його духовного становлення. У ХVІІ столітті Блез Паскаль окреслював людину через іншу метафору “мислячого очерету” чи “мислячої билинки”. Він наголошував, що ми є “билинками” у часі та просторі, але ми маємо можливість їх охопити та осмислити. Мислення нас підносить – тому ми є не просто очеретом, а “очеретом мислячим”. “Отож, навчимося мислити гідно” – до цього вкінці закликає Паскаль. Ми виходимо із ситуації нашої мізерності, виявляємо нашу велич в мисленні, але ми не просто повинні мислити, як сказав би Декарт, “я мислю, отже, існую”. Паскалю цього недостатньо, адже, на його думку, ми маємо “гідно мислити”. В цьому сенсі ми маємо визнати чітку тяглість і традицію у західній філософії щодо цього феномену.
Згадаймо ще раз Арістотеля, який говорив, що потрібно орієнтуватися і виходити з того, що може бути змінено, проте зауважте – змінено на краще. Якщо умовно прийняти, що Арістотель – це людина Античності, Данте – Середньовіччя/Відродження і Паскаль – Нового часу, то, властиво, усім їм йдеться про можливість людського становлення у висхідному плані – від нижчого до вищого. Проте, коли ми говоримо про пізніші століття, ми розуміємо, наскільки все видозмінюється у сенсі людського існування. Дуже чітко це помітно на прикладі ХІХ століття – там можна дуже чітко відчути зміни у людській ідентичності. На прикладі Огюста Конта, засновника соціології та позитивної філософії і, скажімо, Серена К’єркеґора. Вони пропонують діаметрально протилежні підходи до того, як має розвиватися людське життя. Скажімо, Конт, який виходить передусім із соціологічних матерій, вивів так званий закон (згодом “закон Конта”), що є алюзією до природничих законів. Його теорія говорить про чіткі етапи розвитку людства. Серед них – релігійний, потім філософський, чи метафізичний, і нарешті етап позитивний, або науковий. Властиво, ці етапи екстраполює Конт на конкретне людське життя, тому воно теж підпорядковане цій закономірності. К’єркеґор стверджує дещо інше, але, зрештою, теж говорить про стадії розвитку. Він каже, що людина починає своє сходження з так званої естетичної стадії до етичної і, нарешті, до релігійної. Грубо кажучи, від стадії чуттєвості до стадії раціональності і, нарешті, до стадії віри. Для Конта висхідний шлях – це шлях від релігії до науки, а для К’єркеґора – від естицизму до релігійності. Зрозуміло, що ці схеми намагаються накинути певну нормативність, чого, наприклад, вже цурається філософія ХХ століття. Навздогін я також хочу згадати про Ф. Ніцше та його “Заратустру”, де ми натрапляємо на схожі концепції. Одна з них зводиться до того, що людський дух проходить три перетворення: стадію верблюда, лева та дитини. Ніцше назвиває людину линвою, натягнутою між твариною та надлюдиною. Для німецького мислителя це стадії переходу від тварини до людини і до надлюдини. Мусимо розуміти, що це також метафоричні концепції, але які теж пропонують висхідний шлях. Дослідники часто накладають цю схему “від верблюда до надлюдини” на саму творчість Ніцше, де стадія верблюда – це накопичення знань, потім це стадія negatio – заперечення (стадія лева), і третя стадія – новий початок.
За класифікаторським підходом, ці мислитеті належать до різних напрямів. К’єркеґор – це екзистенційна філософія; Конт – позитивна філософія; Ніцше – “філософія життя”. Тим не менше, для кожного з них важлива ця еволюційна динаміка сходження людини. Щодо ХХ століття, то я згадаю тут лише підходи М.Гайдеґера та Жана-Поля Сартра, які вказували на те, що людина має реалізовувати власну автентичність, але вони не детермінують, яким чином ця автентичність має розумітись. Вони вказують на умови, завдяки яким людина може віднайти саму себе. Для Гайдеґера особливе значення має пам’ятання про власну скінченність та смертність.
Отже, у західній традиції ми можемо помітити цей елемент спадкоємності та тяглості щодо осмислення людини. Нас цікавить те, як зовнішній світ впливає на формування чи зміну людини. Тому невідворотним є аналіз змін у розвитку людства. Це те, що у фізиці іменують фазовими переходами. В історії людства є етапи, коли відбувається різкий розрив з попереднім періодом. У нашому контексті дуже важливою є так звана фаза осьового часу історії, яка припадає на І тисячоліття до н.е. Вважають, що у цей час людина здобуває духовне самоутвердження, що дозволяє їй протиставити себе тій спільноті чи плем’ю, у якому вона живе. Ми бачимо, що відносно пізно у людській історії (за К. Ясперсом, у 800-200 рр. до н.е.) відбувається цей величезний духовний поштовх, коли до міфу та ритуалу приходить також індивідуальне самоусвідомлення. Сама філософія теж зароджується в цей період. Далі К. Ясперс говорить про так званий другий осьовий час, що охоплює період від 1500 до 1800 року, і цей час характеризується загальним словом – Модернізацією. З філософської точки зору, тут важливо згадати Декарта, який говорив про можливість сучасної людини протиставити себе світу і володіти світом, що зрештою закарбувалося у відомому та радикальному вислові Декарта, що “людина є паном та володарем природи”. І зрештою цей пан робить усе для того, щоб перетворити її на величезну бензоколонку.
Треба сказати, що на наших очах теж відбувається фазовий перехід. Сучасний і дуже популярний автор Ювал Ной Гарарі дещо самовпевнено намагається у своїй книзі “Уроки ХХІ століття” вже винести вирок цілому століттю, яке ще триває. Багато із сучасних мислителів є такими алармістами і з більшою чи меншою впевненістю стверджують, що ХХІ століття може стати останнім в історії людства. До таких дослідників належить відомий британський фізик Мартін Ріс, який у 2003 році написав книгу з промовистою назвою “A final century?”. Проте Гарарі, як на мене, цілком слушно говорить про дві сучасні революції та їхню взаємодію. Дві основні революції людства – це революція інформаційна та революція біотехнологічна. Гарарі стверджує, що ці революції визначають наш фазовий перехід. У цьому контексті я хочу згадати про дві найвідоміші антиутопії з ХХ століття – коли йдеться про інформаційний вимір, то ми радше говоримо про антиутопію “1984” Орвелла, щодо біотехнологічного – “Прекрасний новий світ” Гакслі. Якщо глянути на сучасні політичні ландшафти, то у якомусь сенсі те, про що пише Орвелл, актуалізувалося у ХХІ столітті в путінській Росії. Принаймні, коли мова йде про так звані “двохвилинки ненависті”, це дуже нам нагадує те, що відбувається у Росії, і до певної міри це вказує на геніальність Орвелла. Я також хочу звернутися до прикладу видавництва Оксфордського університету, яке визначає так зване “слово року” – у 2016-му це “post-truth”, 2017 – fake news, 2018 – “toxic”. Ми дуже добре бачимо, наскільки ці три слова актуальні у контексті російського телебачення.
Зараз я б хотів повернутися до перетинів інформаційної та біотехнологічної революції. Одна з ключових фраз, яка міститься в антиутопії Орвелла, це, звичайно, “Big brother is watching you”. Вертаючись до Гарарі: він вважає, що до певної міри ми можемо як завгодно переінакшити доступну нам інформацію – “big data is watсhing you”. Сучасні дослідники ставлять також запитання “чи це ми користуємося ґаджетами? Чи це ґаджети користуються нами?” В цьому сенсі Гарарі має рацію, коли говорить про спадкоємність. Друга річ – це та претензія, яку тепер має людина і яка раніше була закріплена тільки за Богом. За релігійними уявленнями, Бог є всюдисущим та всепроглядним, а тут виявляється, що людина може бути такою ж за допомогою технічних засобів. Ми можемо також вказувати на такий феномен, як всезнаючість за допомогою інтернету. Усе це відбувається в рамках інформаційної революції. Крім того, в рамках біотехнологічної революції людина вже здатна творити життя, і це теж богоподібна претензія. Йдеться про так зване розшифрування геному, чи редагування гена, що є дуже агресивними претензіями. У романі сучасного французького письменника Мішеля Уельбека “Елементарні частинки” герої втягнуті в усі ці біотехнологічні тренди.
Ми є свідками цивілізаційних змін та фазових переходів, а також цивілізаційних факторів, які дедалі актуалізуються. Перше – це фактор швидкості, який став своєрідним культом. Ми можемо говорити про фазу прискорення, де уся технологія працює за її принципом. Другий аспект – це соціальні зміни, скажімо, відмирання одних професій і поява інших. І третє, це стосується суто темпоритмів людського життя, – ми неймовірно прискорюємо усі аспекти нашого життя. Ця швидкість і прискорення – це те, що підноситься багатьма в культ, і людина стає нетерплячою. Література теж активно це осмислює. Тут я хотів би згадати Ґете, який на схилі віків придумав неологізм “швидкісно-диявольський”. Зауважте, що Ґете закликає звернути на це увагу вже на початку ХІХ століття. Франца Кафку можна назвати спадкоємцем Ґете: Кафка в одному із своїх щоденникових записів пише, що через “цей постійний неспокій ми були вигнані з раю, і через нетерплячість ми туди не можемо повернутись”. В одному із своїх романів він також вживає геніальну фразу: “спи швидше – нам потрібні подушки”. Згадаймо також про текст Фрідріха Дюренматта “Тунель”, у якому теж присутні ці сюжети та настрої. Література це діагностує і показує з певним занепокоєнням. Це при тому, що пришвидшення швидкості і ця нетерплячість – це те, чому завжди шкодила філософія. Філософія не може розвиватися у поспіху й поквапливості. Маємо багато прикладів – згадаймо Декартові “Медитації” чи візьмімо Шопенгауера, який у книзі “Світ як воля і уявлення” різко протиставляє “вистежування” та “споглядання”, і, звичайно, що він на боці останнього. Звичайно, що ми мали б тяжіти, як сказав би Гайдаґер, до “осмислювального мислення”, а не до “калькулювального мислення”. Ці побоювання німецького філософа ми можемо аплікувати щодо штучного інтелекту чи сюжетів так званого “повстання машин”.
Поряд із цими факторами швидкості та прискорення я б також наголосив на факторі кількості. У наш час дуже багато феноменів чи речей вимірюють числівниками – кількість переглядів, кількість публікацій. У наші часи це набуло рис якоїсь істини, яку ніхто не схильний ставити під сумнів. Леонідас Донскіс якось зауважив, що у наші часи Людвіг Вітгенштайн був би цілковитим невдахою, тому що у нього було надто мало наукових публікацій. Нашому часу властива дивовижна налаштованість на числівники.
Ще одна річ, це та кількість інформації, яку ми отримуємо, та нездатність відділити головне від другорядного і правдиве від неправдивого. Можливість ситуації постправди з’являється саме тому, що інформації занадто багато і людині дуже легко підсунути щось під виглядом правди, і зазвичай ми не завдаємо собі клопоту перевіряти цю інформацію. Сам масив інформації є дуже деструктивним фактором, який веде людину до розгубленості, її легко спрямувати на хибний шлях, і це з легкістю роблять маніпулятивні сили.
Ще один момент – це витіснення реального віртуальним. Ми чудово знаємо про заміну живого спілкування електронним.
Інше – це візуалізація всього і виставляння усього напоказ. Це нестримне бажання стирати межі між приватністю і публічністю. Усі ці феномени вписуються в інформаційний тренд.
Нарешті – диктат споживання, консюмеризму. Якось я, можливо, необережно сказав, що ми можемо перефразувати вислів Декарта “cogito ergo sum” у фразу “споживаю, отже, існую”. Причому споживати потрібно в якомога більших обсягах, усі маркетингові ходи націлені на те, щоб зробити нас мисливцями за різноманітними товарами. Власне, цими днями має відбутися представлення 11 моделі iPhone. Ми пам’ятаємо фразу Сократа під час його відвідин афінського ринку: “як багато речей, без яких людина може обійтися”. Тут ми отримуємо дуже багато висновків саме для людської, гуманітарної сфери. Самі гуманітарні чи теологічні науки мають все меншу популярність у сучасному суспільстві. Гуманітаристиці залишається все менше місця, адже вона спирається на засади неквапливості, якості, осмислення, а не швидкості, кількості, калькульованості, і ми можемо вказувати на дуже багато фундаментальних наслідків. Наприклад, зникає амплуа “велика людина” – нам зараз важко визначити, хто зараз у світі великий художник, письменник чи філософ. Амплуа величі вивітрилося, ми живемо у плинній реальності, як сказав би З. Бауман. Втрачається імператив значущості – замість цього постмодерністський принцип “anything goes”, все дозволено, все є на потребу, все може бути прийнято.
Ще одна дуже важлива деталь – це зникнення мов. Катастрофічно швидкими темпами зникають не тільки окремі види тварин та рослин, а й мови. Це дуже незворотні втрати, адже кожна мова – це окрема ментальна система. Ми в тій ситуації, коли легко дозволяємо мовам зникати. Разом з цим, ми спостерігаємо тенденцію до спрощення мов. Напевно, усі чули про так звану broken English. Поруч з цим маємо феномен Franclais – своєрідний суржик – поєднання французької та англійської. Ще поширеніше це в німецькомовних країнах, де практикують так званий Denglish. В українському випадку ми помічаємо схожі тенденції. Ці спрощення перейшли у норму мовленєвості, і вони є досить поширеними та агресивними.
Також хочу звернути увагу на велику кількість чи навіть надмір знань, з якими нам дуже важко собі дати раду. Знаємо відому фразу Геракліта, яка, за переказами, стосувалася Піфагора: “надмір знань розуму не навчає”. Сенека, своєю чергою, казав: “хто всюди, той ніде”, адже зараз ми всі хочемо більшою чи меншою мірою встигнути скрізь. Нам властива серйозна розсіяність уваги – це породжує дислексію та дизграфію у більшості людей.
Людина сильно змінилася і продовжує змінюватися. Вона стала потужнішою у технологічному, інформаційному та біотехнологічному вимірах. В якомусь сенсі, вона стає Богом – homo Deus. Водночас людина втрачає щось гуманне, я б навіть сказав, гуманітарне. У нас немає часу визрівати, адже ми усюди квапимося. Ми боїмося щось не встигнути, щось прогавити, ми боїмося бути не сучасними…