о. Андрій Зелінський, ТІ. Засади дияконії чернечої спільноти в Церкві та у світі

Розглядаючи засади дияконії чернечої спільноти в Церкві та у світі, хочу звернути увагу на найважливіший механізм її реалізації – спілкування. Кожна спільнота, як суспільний феномен, утворюється в процесі спілкування. Важливою рисою спільнот є той факт, що усі члени спілкуються саме про те, що їх об’єднує в спільноту. Основним засобом здійснення спілкування в спільноті є мова як сукупність символів і смислів, набутих особистістю в процесі соціалізації. Мова дозволяє вербалізувати думки та почуття, виражаючи певні ставлення та формуючи відповідну суспільну дійсність. Таким чином, мова відіграє роль ключового елемента у процесі творення та функціонування людської спільноти, включно з чернечою, а, отже, є надзвичайно важливим чинником здійснювання служіння в чернечих спільнотах та найбільш ефективним засобом їхнього служіння в Церкві та світі. Отож, пропоную вашій увазі коротке дослідження процесів, завдяки яким смисли, що переважають у традиційному дискурсі наших монаших спільнот, стають каталізаторами їхньої консолідації в контексті глибокого духовного порозуміння, емпатії та солідарності як екзистенційних способів реалізації засадничих принципів служіння, і таким чином - свідченням присутності та дії Божої благодаті усвіті, або ж, навпаки, перетворюються на деструктивну силу вербалізованої благочестивою термінологією жорстокості з претензіями на метафізичне походження.

 І

Отож, Авва Пімен був чоловіком святим і мудрим.

Якось він повчав своїх братів, кажучи: «Може здаватись, що чоловік дотримується тиші, проте, якщо його серце осуджує інших, він не перестає базікати. Однак, деколи може виглядати, що чоловік не припиняє говорити з ранку до ночі, проте він завжди зберігає мовчання, бо нікого не осуджує».

У даному оповіданні можемо спостерігати, як звичайні дієслова говорити та мовчати набувають особливого змісту, характерного для духовного розуміння і легко доступного для людей, сформованих на засадах такого розуміння. Для осіб, яким бракує відповідної духовної формації, мовчання завжди асоціюватиметься з відсутністю звукового вираження смислів, а проста думка, тільки тому що осудлива, не може ідентифікуватися з процесом мовлення. Отож, як бачимо з даного прикладу, значення окремих слів є обумовлене  ширшим смисловим полем, воно формується культурою, деякою суспільною дійсністю. Сукупність фіксованих значень у рамках певної специфічної області, виражених конкретними мовними одиницями, називають дискурсом.

У контексті теорії дискурсу наше знання про світ є культурно та історично обумовленим. Дійсність, яка існує незалежно від нас, набуває для нас значення лише у певному соціальнообумовленому полі смислів, що виражаються конкретними словами. Наше розуміннядійсності формується соціальними процесами, що становлять життя спільноти табазуються на обміні інформацією за допомогою, в першу чергу, різних мовнихпрактик. Світогляд, сформований у такий спосіб, регулює поведінку індивідів усуспільстві, дозволяючи одні її види та уважаючи неприйнятними інші. Дискурсивніметоди, за допомогою яких творяться та споживаються тексти, є важливою формоюсоціальної практики, що конституюють соціальний світ, включно з соціальнимиідентичностями (M. Jorgensen, L. J. Philips, Discourse Analysis as Theory and Mathod).[1]

Багатовікова традиція чернечого життя сформувала певну сукупність властивих їй змістів, які, проте, корегуються культурно-історичними обставинами, творячи відповідний дискурс. Кожному дискурсові властиві певні вузлові точки, основні знаки, довкола яких впорядковуються та набувають змісту інші знаки. Такі знаки, мовно-смислові одиниці, змінюють свою ідентичність у результаті артикуляційних практик, тобто дій, які змінюють відношення поміж елементами. Таким чином, поняття служіння є однією з вузлових точок чернечого дискурсу, значення якої зазнає варіацій у процесі артикуляції, або будь-якої дії, що встановлює певне відношення серед елементів цього дискурсу. Іншими словами, значення, яке ми надаємо у процесі наших поведінкових практик певним поняттям чи їх мовним вираженням, стає чинником формування певної поведінки і на її основі відповідної соціальної дійсності – нашої чернечої спільноти чи її окремих практик, таких, як, наприклад, служіння. Отож, критерієм аналізу глибинної структури та принципів функціонування окремої чернечої спільноти може стати вивчення популярних мовних практик, слів, якими оперуємо у повсякденному житті: про що молимось, про що розмовляємо в часі рекреацій, що стає предметом турботи цілої спільноти чи, навпаки, створює атмосферу радості та спокою. Відповідно, служіння в спільноті, як духовно-соціальна практика виражається у задоволенні потреб її членів, у відповідності із визначенням цих потреб.  Такі визначення формулюються у процесі взаємодії усіх членів спільноти, в моменти ділення смислами, глибокими переконаннями, духовними інтуїціями як елементами дискурсивної системи. Мовні практики, які побутують у чернечій спільноті, формують її стиль життя і визначають її окремі практики, такі як, наприклад, служіння. Таким чином, зміст, який ми вкладаємо в це слово, залежить від ширшого смислового поля.

 ІІ

Авва Пімен бувчоловіком святим і мудрим.

Якосьодин із братів запитав його, чи слід розбудити брата, який заснув під часУтрені. «Якби я побачив брата, що заснув під час молитви, - смиренно відповівстарець, - то поклав би його голову на свої коліна, щоб той зміг відпочити».   

Отож, відповідно до засад теорії дискурсу, мова є одниміз найважливіших суспільних феноменів, що творять будь-яку соціальну дійсність.Життя у людській спільноті відбувається відповідно до панівного у ній дискурсу,який завжди служить збереженню влади її керуючими елементами. У чернечійспільноті панівний дискурс створюється відповідним ставленням, послухом, членівспільноти, до самого уряду настоятеля та до персоніфікованої в конкретнійлюдській особі сукупності світоглядних смислів. Саме вони, зафіксовані у мовісмисли, творять поведінкові практики, а отже формують певне розуміння тавідповідний спосіб здійснення служіння.

Кожна чернеча спільнота у соціальному плані складається зелементів, які реалізують владу, служачи єдності спільноти та дбаючи про їїдуховний, моральний та матеріальний добробут, й елементів, які своїм послушнимставленням до влади її легітимують, забезпечуючи таким чином її ефективність.Консолідуючими чинниками чернечої спільноти у такому випадку стають дві моделідискурсу. Незважаючи на структурований протягом перших двох століть дискурсхристиянської спільноти, що формувався в середовищі, де все ще голосно луналислова Спасителя про те, що «якщо хтось хоче бути першим, нехай буде з усіхостаннім і усім слугою» (Мк 9, 35), у другій половині четвертого століттявідбуваються певні соціальні трансформації у самій Церкві, яка після Медіоланськогоедикту (313) поступово перетворюється із спільноти переслідуваних у суспільствопереслідувачів (Кодекс Феодосія, 438),а ієрархія із когорти рибалок, ісповідників і мучеників за віру - в окремийпанівний клас феодального суспільного ладу. Такі суспільно-історичнітрансформації спричиняють зміни в панівному дискурсі: починаючи саме із другоїполовини четвертого століття все частіше в творах християнських письменників,зокрема апологетів, ставиться наголос на чесноту послуху. Таким чином, поняття послуху стає однією з основнихвузлових точок у дискурсі, що конституює чернечі спільноти і формує відповіднерозуміння служіння, згідно з яким служінням уважається також і координуюча тарегулятивна діяльність настоятеля, контроль за дотриманням правил, навіть якщопозбавлена орієнтацій на визначення та задоволення реальних потреб членівспільноти, на спільне обговорення існуючих проблем у дусі співчуття тахристиянського милосердя, навіть якщо без здатності підставити коліна підголову братові чи сестрі у часі молитви.   

Іншою моделлю функціонування чернечої спільноти  є така, що формується дискурсом, у якомуоднією із найважливіших вузлових точок стає поняття постійного спілкування. Спілкування його відкритих до новихпоглядів членів здатне забезпечити не лише спільнотний консенсус, але йнеобхідні для творчого процесу індивідуального розвитку умови. Саме у створенітаких умов, у даному випадку, може полягати процес служіння. Предметом дискусій у такому випадку стає питання, пов’язане з тим, як відшукати шляхи досягнення спільнотою балансу поміж потребами спокою, матеріального добробуту та певного рівня особистої свободи, коли одна із цих потреб вимагає нехтування іншими, а також питання як, з одного боку, на  рівні спільноти забезпечити рівність умов для реалізації індивідуальних можливостей, для особистого «само-творення», а з іншого боку, зберегти недоторканним право індивіда на узгоджене з настоятелем власне рішення стосовно того, якими з наданих можливостей слід скористатися. В основі цих питань лежить фундаментальна для здорового функціонування людської спільноти, чернечої включно, проблема запобігання жорстокості, яку може спричинити втручання регулятивних елементів чернечої спільноти, різного рівня настоятелів, у приватний простір індивіда з метою переформатування його остаточного словника, необґрунтоване переформулювання його найглибших переконань і неспроможності досягти певного рівняодностайності й солідарності в спільноті.[2]

Один із відомих дослідників сучасності, американський філософ Р. Рорті, розташовує в самому центрі свого розуміння суспільної солідарності поняття співстраждання, суспільної емпатії.  Саме відчуття болю - а не людська природа - є тим, що, за Р. Рорті, об’єднує всіх людей. Однак, біль відчувають не лише люди, але й тварини. Проте, на думку мислителя, існує особливий вид болю, який здатні відчувати тільки люди: «Вони усі можуть зазнати приниження шляхом насильницької руйнації особливих структур мови та переконань, у яких вони були соціалізовані…»[3] Таким чином, найбільшої жорстокості людина може зазнати в результаті девальвації, знецінення, структурних одиниць її остаточного словника, що ототожнюється із знищенням самої людської особистості. Саме такі механізми можна часто спостерігати в процесі адміністративного служіння у чернечих згромадженнях, коли, не шукаючи духовних і не знаходячи раціональних аргументів власної позиції, настоятелі вимагають від членів своєї спільноти святого послуху.

Психологічна здатність відчувати біль нічим не відрізняє людину від інших представників тваринного світу, але існує специфічний вид болю, властивий лише людській особистості – відчуття приниження (humiliation). На думку Р. Рорті, людська особа як моральний суб’єкт– це «щось, що може бути приниженим».[4] Уцьому визначені чітко спостерігаємо наявність раціональної складової людської свідомості, здатної інтерпретувати певне жорстоке ставлення до себе саме як приниження. Аналізуючи поняття приниження у чернечій спільноті, можна диференціюювати такий вид жорстокості як характеристику індивіда, сформованого під впливом певних мовних і соціальних практик, і жорстокість як брак особистого співчуття до того, хто відчуває певний біль. «Любов, - як каже апостол Петро, - покриває силу гріхів» (1Пт 4,8), і тільки любов у формі милосердного ставлення по відношенню до інших може стати родючим грунтом, з якого проростуть плоди автентичного чернечого служіння.

Людська особа у розумінні Р. Рорті – це продукт процесу соціалізації, що окреслюється особливим остаточним словником, сукупністю суспільно та історично обумовлених змістів. Саме завдяки такій особистій семантичній дійсності людина присутня в соціумі. Оскільки остаточний словник індивіда та його особистість ідентичні, то акт приниження відбувається на рівні несанкціонованого втручання в особистий словник іншої людини. Сам автор визначає приниження людської особистості як«насильницьке руйнування особливих структур мови та переконань, у яких вона була соціалізована».[5] Такі деструктивні процеси відбуваються у найглибших вимірах особистості, де перетинаються свідомість і воля індивіда, що переплітаються в «когерентне павутиння переконань і бажань».[6] Рорті вважає, що «найкращий спосіб спричинити людям довготривалий біль – це принизити їх, переконуючи, що речі, які їм видавалися найважливішими, виглядають поверхневими, застарілими та безсилими».[7] Отож, мова йде про радикальну девальвацію особистих цінностей, що є інтегральними елементами цілісної структури людської особистості. Завдяки саме цим семантичним складовим людина здатна переконати себе в змістовності власної особистості, виправдати перед собою своє існування. Найжорстокішим видом приниження, у такому разі, стає спроба змусити людину вимовити певні слова чи зробити певні вчинки (а ще гірше, заставити людину повірити в них і їх бажати), а отже, вдатися до застосування свідомості та волі, які зрештою спричинять невгамовне відчуття жалю за вчинене, позбавляючи індивіда будь-яких перспектив змістовності власного існування.[8] У наших чернечих спільнотах таке приниження стає по-особливому жорстоким, бо посилається на аргументи метафізичного характеру, що фіксуються в панівному дискурсі поняттям послуху, якого часто вимагається настоятелем, не керуючись благом члена спільноти, а, швидше, захищаючись від власної безпорадності, некомпетентності чи незнання.     

Основним механізмом творення особистості, як, зрештою, й будь-якого суспільства, а, отже, й спільноти, на думку Р. Рорті, є редескрипція. Саме завдяки творчим аскриптивним процесам відбувається формування смиренної свідомості, яка, постійно піддаючи сумніву власний остаточний словник, завжди готова до трансформаційних процесів як у вимірі своєї особистості, так і в контексті суспільної взаємодії. Однак, процес редескрипції є не лише механізмом, здатним описати дійсність так, щоб уможливити її відповідність певним суспільно-історичним обставинам, але й може бути використаним з метою знищення іншого. Приниження є, власне, процесом редескрипції, який перетворює конкретну індивідуальну особистість у нездібного, неспроможного члена спільноти, у сукупність семантичних одиниць та мовних практик, нездатних сформувати раціональний принцип власної конституції, аргументувати змістовність свого існування та брати участь у комунікативному обміні смислами, що творять спільноту як «соціальну надію».[9]

Отже, технічно жорстокість у формі приниження здійснюється у вимірі насильницького втручання в остаточний словник іншого індивіда з метою редескриптивного переформатування його раціональної інтенційності, знецінюючи та позбавляючи змісту семантично сформовану в процесі соціалізації сукупність найсокровенніших особистих почуттів і переконань. Такий процес здійснюється з позицій онтологічної переваги остаточного словника суб’єкта насильницької діяльності (у нашому випадку настоятеля) та за своєю суттю передбачає розширення індивідуального приватного простору до уявного виміру публічної сфери універсального значення. Оскільки жорстокість як така, а зокрема у формі приниження, що апелює до надприродних мотивів, є проявом насилля, що суперечить засадам раціональності та унеможливлює змістовний обмін особистими поглядами, вона несумісна із поняттям християнського милосердя і нездатна конституювати нашу діяльність як служіння.[10]

ІІІ

Кажуть, авва Пімен був чоловіком святим і мудрим.

Якось один із ченців запитав його: «Чи потрібно мовчати, коли випадково побачу, як грішить мій брат?» Старець відповів: «Якщо дорікаємо братам за їхні гріхи, то Господь дорікатиме нам за наші. А якщо ти бачиш, як грішить твій брат, не вір своїм очам і пам’ятай, що твій власний гріх є, як колода, а гріх твого брата – всього лише, як скалка. Тоді ти оминеш неспокою і не увійдеш у спокусу».

«Перекувавши свої мечі на рала, а списи свої на серпи» (Іс 2,4), сформувавши відповідні мовні практики довкола поняття милосердя як вузлової точки панівного у чернечій спільноті дискурсу, отримаємо новий тип соціальної дійсності, нові екзистенційні вираження спільнот богопосвяченого життя. Служіння набуде змісту щирого і щедрого прийняття усіх членів спільноти, співчуття та милосердного ставлення, процесу внутрішнього дозрівання ченця до життя євангельськими радами убогості, чистоти та послуху, що, як зазначено у Догматичній конституції про Церкву ІІ Ватиканського собору, «засвідчує нове і вічне життя, набуте Христовим відкупленням, і провіщає майбутнє воскресіння та славу Небесного Царства» (LG 44). Стаючи осередками актуалізації милосердного ставлення до ближнього, викорінюючи із побуту такі мовні та інші соціальні практики, що спираються на жорстоку нівеляцію особистості, наші спільноти зможуть стати милосердним обличчям Церкви, зверненим до світу, в якій завжди живими залишаються повчання її небесного Засновника, що «прийшов, не для того, щоб йому служили, але послужити й дати життя своє на викуп за багатьох» (Мт 20, 28). Здійснюючи таке служіння в Церкві, чернеча спільнота стає «знаком народам» (Іс 11,12), втіленням якогось глибшого, надприродно обумовленого змісту людського існування, здатного послужити моделлю такої необхідної людській спільноті, а особливо сучасному українському суспільству, солідарності.

Вище згаданий американський філософ Річард Рорті переконаний, що солідарність твориться «підвищенням рівня нашої чутливості по відношенню до конкретних деталей болю та приниження інших, різного роду людей».[11] Така гармонізація із стражданнями іншої особи, відбувається не завдяки раціоналізації чи застосуванню абстрактних логічних методів пошуку раціонального обґрунтування причин ситуації, що склалася, та шляхів виходу із неї. Співчуття до страждань іншого формується у середовищі відповідних змістів.

Отож, під солідарністю Річард Рорті розуміє не відповідність усіх членів суспільства якомусь універсальному раціональному принципу, що міститься десь у глибинах індивідуальної свідомості чи в сукупності певних характеристик людської особистості, що в ході історичного розвитку визначається як людська природа, а в здатності вважати усі відмінності членів спільноти, як такі, що справді втрачають своє значення перед схожістю відчуттів болю та приниження, що значною мірою об’єднують людей, консолідуючи, зрештою, ціле суспільство. Іншими словами, солідарність – це здатність мислити про «шалено відмінних» порівняно з нами особистостей як таких, що становлять частину поняття «ми».[12] Її не можна відкрити у глибинах нашої людяності за допомогою спекулятивної рефлексії, солідарність необхідно досягти шляхом формування милосердного усвідомлення відмінності інших людей щодо всього, що становить нашу ідентичність, наш суспільно й історично обумовлений «остаточний словник».  

Аналізуючи сучасний стан українського суспільства, помічаємо, що самозахист від політичної невизначеності, нестабільності, корупції, тощо, спричиняє значний рівень недовіри політичним силам та породжує відчуття небезпеки з боку державних силових структур, зрештою, самої держави як легітимованого насилля. Слід було б також зазначити, що українці традиційно, поряд із Церквою, плекають високу довіру до ЗСУ, як захисника від зовнішньої агресії, чинника безпеки та стабільності. Орієнтацію населення нашої держави на сучасному етапі її розвитку на цінності, що відповідають потребам особистої безпеки, поваги до гідності власної особи, забезпечення платіжної спроможності та економічної стабільності можна спостерігати у різного роду консолідуючих громадську думку, а деколи й діяльність, спорадичних локальних виступах проти свавілля та жорстокості (наприклад, Врадіївка).

Таким чином, модифікуючи панівний у чернечих спільнотах дискурс, формуючи його довкола поняття милосердя, співчуття та поваги до кожного члена спільноти, створюємо смислове поле, здатне породити нову соціальну дійсність чернечої спільноти, що дозволить запобігати у наших спільнотах метафізично вмотивованій жорстокості. Проголошуючи принцип милосердного співчуття наріжним каменем служіння в спільноті, сучасне чернецтво може виступити як духовно зріла та раціонально організована консолідуюча потуга для цілого суспільства милосердним обличчям Церкви, зверненим до світу людини. Впроваджуючи у сучасний суспільний дискурс поняття співчуття як засадничого принципу солідарності, зокрема з найслабшими та найменш захищеними членами суспільства, і так консолідуючи суспільство, чернечі спільноти являють Церкву убільшій мірі «світлом  для світу» та реалізовують її дійсність як універсального таїнства спасіння.  

 Розповідають, що авва Пімен був чоловіком святим і мудрим, але передусім – співчутливим і милосердним…