• Головна
  • Моніторинг
  • О. Богдан Прах: «Дозвольте людям реалізовувати свої мрії – і ви побачите фантастичний результат»...

О. Богдан Прах: «Дозвольте людям реалізовувати свої мрії – і ви побачите фантастичний результат»

Отець Богдан Прах, ректор УКУ - фото 1
27 квітня, 12:25

Джерело: Сайт УКУ

Він не любить камер і якщо має вибір між інтерв’ю та розмовою зі студентами, то, швидше за все, обере другий варіант. Його графік щільно заповнений зустрічами, де у пріоритеті – працівники й студенти УКУ. Отець зізнається, що мріє на кілька місяців поїхати в гори, та хоче більше часу присвятити науці. Коли він бігає чи прогулюється, то молиться вервицю для доброго внутрішнього настрою. А для пошуку балансу радить слідувати чіткому графіку й режиму. Там, де з’являється о. Богдан Прах, часто виникають нові великі проєкти. Зрештою, він упевнено продовжує традицію засновників Українського католицького університету Митрополита Андрея Шептицького і Патріарха Йосифа Сліпого, які вчили “Великого бажати” і головне – не боятися великих викликів.

У червні 2021-го спливає 5-річний термін на посаді ректора УКУ отця Богдана Праха. Про служіння ректора, його знакові проєкти, як пандемія вплинула на університет та чому отець Богдан вирішив кандидувати на ще один термін – у нашій розмові.

Стеля високо

Як це бути ректором єдиного католицького університету між Польщею та Японією?

УКУ – це досвід прекрасного служіння прекрасної команди. Коли Бог дозволив мені, перейняти управління Українським католицьким університетом після владики Бориса Ґудзяка, я чудово розумів, що ми маємо дуже сильну та сформовану команду. Тому одне із завдань у моєму служінні тут не втратити попередніх надбань. Владика Борис, відновлюючи діяльність УКУ в Україні, роками приглядався до кожної людини, яку брав у команду, формував її.

До управлінської команди УКУ я приєднався як проректор із зовнішніх зв’язків. Владика Борис поставив мене там, де я мав зрозуміти перспективу свого подальшого служіння. І це справді прекрасне людське відчуття: знаєш, що ти потрібен цій команді, але водночас ніколи до кінця не відомо, що далі чекає тебе у служінні.

Думаю, що владика Борис на початках сам до кінця не розумів, яким буде Український католицький університет. Але він підбирав людей, які вміли шукати таланти, могли кинути все, завжди готові до великих завдань та цілей, великих жертв і посвяти. Власне в нашому університеті сформувалася управлінська команда, яка була до всього готова і не боялася нових викликів.

Ректор отець Богдан Прах та Президент владика Борис Ґудзяк - фото 71337
Ректор отець Богдан Прах та Президент владика Борис Ґудзяк

 

Схожий досвід я мав у Львівській духовній семінарії, будучи її ректором і формуючи команду з нуля (о. Богдан Прах очолював Львівську духовну семінарію Святого Духа з 1998 року по 2007 рік, ред.). Коли я бачив, що людина більше прагне реалізувати власні амбіції, аніж працює для загального блага, то розумів, вона у нашій команді не надовго. Таку форму служіння було нелегко прийняти, тому на початках люди не витримували і часто змінювалися. Але ми не засмучувалися і продовжували шукати саме тих працівників, які були готові до служіння. Після довгих пошуків, десь за 4-5 років, у семінарії сформувалася вже така управлінська команда, яка довго існувала як єдине ціле. Пройшли роки, а ми й досі збираємося разом: святкуємо дні народження, обмінюємося ідеями, підтримуємо один одного.

Якщо повернутися до УКУ, то владиці Борисові вдалося створити, говорячи мовою бізнесу, потужну Наглядову раду в університеті – Сенат. Так з перших днів, ще будучи ректором семінарії, я був також і сенатором Богословської академії і пізніше УКУ. Переді мною стояло завдання, щоб УКУ і семінарія були разом.

Члени ректорату та Сенату УКУ - фото 71338
Члени ректорату та Сенату УКУ

 

Коли ми лише виношували задум побудувати нові приміщення духовної семінарії УГКЦ у Львові, то мріяли, аби будівлі семінарії та Філософсько-богословського факультету були поруч – на одній території, щоб обидві інституції брали участь в єдиному процесі формування та виховання духовної еліти. Це звична світова практика, де семінарії і богословські факультети тісно взаємопов’язані. Такий підхід в Україні також себе виправдав. Сьогодні ми маємо багато спільного: працюємо на одній території, обидві будівлі спроєктовані в одному стилі і творять цілісність. Наші команди так само творять цю єдність, бо працюємо для однієї Церкви, однієї спільноти – України.

Як виглядає робочий день ректора УКУ?

Прокидаюся досить рано, о 6:15. О 6:25 – ранкова кава. 6:30 – молитва, потім Літургія. За годину маю сніданок, а о 8:55 підписую документи. Мій повноцінний робочий день починається о 9:15.

Далі все залежить від розкладу, зазвичай у першій половині дня це 2-3 наради, а потім приймаю на особисті зустрічі 5-10 людей. Вони тривають до 18-18:15. Далі, якщо вдається, маю час на коротку вечірню молитву, після чого часто продовжуються зустрічі до 20-ї. І знову молитва. Тоді їду додому, де починаються вечірні дзвінки, також зі США та Канади. Також треба перевірити пошту, в якій за день назбирується чимало, в середньому 50-80 листів. Такий графік, звісно, втомлює. Іноді мрію про гори та довгі прогулянки з собакою. Але це мрії (усміхається, – ред). Я люблю всіх людей і тішуся ними, тішуся, що Бог дозволяє нам працювати і бути потрібними в цьому світі, робити щось добре.

Між тим, у щільному графіку маю виділити час, аби обґрунтовано приймати рішення: почитати, подумати, зрозуміти “історію хвороби”. Є такі справи, в які мушу максимально вникнути сам, зробити власне дослідження, аби якось мінімізувати помилки. До ректора звернені вуха щодо різних питань, багато з яких я б, мабуть, і не мусив коментувати. Але люди чекають твоєї думки, а я не можу сказати, що мені це нецікаво, бо не такою є постава ректора. Аби сформувати свою позицію, я маю багато часу інвестувати у вивчення теми. І добре мати цей час не тільки о пів на другу ночі (усміхається, – ред).

Чому вирішив кандидувати знову на посаду ректора УКУ?

Загалом мені дуже цікаво через певні проміжки життя змінювати середовища, відповідальності, приймати нові виклики. На початку своєї кар’єри я постановив собі, що кожні 6-7 років буду щось радикально змінювати у своєму житті, і часто мені це вдавалося. Однак цього разу, після стількох років служіння в УКУ, вирішив все ж кандидувати ще раз на посаду ректора, аби закінчити заплановане. Для мене важливо, що ми бачимо позитивні процеси та зміни, і я з радістю хочу передати це відчуття іншим у служінні. Попри те, своєї цілі не покидаю – згодом хочу розпочати новий проєкт, поки маю силу.

Про управлінські помилки

Найважче мені давалися деякі кадрові рішення. Бувало, що я занадто довіряв окремим людям. А коли вже виникали серйозні проблеми, то повернути ситуацію було неможливо. Тож доводилося приймати болісні рішення. На щастя, такі складні ситуації вдалося перейти без великих втрат. Але це добра наука на майбутнє не варто довіряти тим особам, щодо яких маєш якесь недобре внутрішнє передчуття. Буває, наче відчуваєш, що щось іде не так, та все ж, хочеш дати людині шанс. У таких випадках треба бути обачним і добре прислухатися до себе,до інших, особливо, коли несеш відповідальність за добро цілої спільноти і маєш завжди брати до уваги, що в цій ситуації буде кращим для всієї інституції.

В УКУ основою побудови стосунків є довіра. Однак швидкий ріст організації та команди спонукав нас до прописування багатьох правил і процесів, а це означає трохи більше бюрократії, хоч ми цього зовсім не прагнули. Але зі зростом організації та команди встановлення правил є обов’язкове, бо якщо не прописали чи не врахували важливих моментів, то хто винен? Такі ситуації не завжди є очевидними і не від усього застрахуєшся, тому сподіватися можна різного.

Що не дає вигорати?

Для організму важливою є чітка ритміка і режим – тоді буде сила. Допомагають заняття спортом: руханки, ходьба. Якщо з мого графіку щось випадає чи перестаю системно харчуватися, то відчуваю збій у процесах, наче втрачаю драйв, гасну. Тому терміново повертаюся до режиму і мобілізую себе. Так знову з’являється рух уперед.

Самодисципліна є дуже важливою. Цього я навчився ще будучи в семінарії в Польщі, а 7 років семінарійного вишколу – це чимало. До режиму я призвичаївся ще в студентські роки, і ця звичка зі мною по сьогоднішній день.

У чому найбільша радість бути ректором?

Моя найбільша радість – зустрічатися з людьми, які прагнуть добра, наповнені ідеями і готові на великі жертви. Є і зустрічі, які завершуєш з неприємним післясмаком, але більшість – це все-таки зустрічі зі світлими людьми, які хочуть подати руку, Очікують поради та тішаться своєю роботою. Радію, коли бачу, що наша спільнота є динамічною, творчою. Це найбільше мотивує працювати далі.

Про спорожнілий університет на початку пандемії та особисте пережиття нових реалій

Коли оголосили карантин, я щодня ходив до університету. На початку ми з командою мали безліч нарад: по 6-7 годин сиділи перед моніторами. Зараз не впевнений, чи нам треба було аж так багато все обговорювати (усміхається, – ред). За кілька днів у нашій кімнаті для нарад я почав ходити навколо стола: слухав, говорив і ходив. Так намотував по 15 км на день. Онлайн спілкуватися складніше. Коли маєш звичні наради і людина сидить поряд з тобою, то зовсім по-іншому сприймаєш зустрічі: особистий контакт, очі, рух, а тут лише екрани.

Через 2-3 тижні все стало монотонним… Я сидів у порожньому будинку і чув, як літає муха у сусідньому кабінеті. Глянеш через вікно – нікого немає. Завжди людний і гомінкий Центр Шептицького та університетський кампус спорожніли. Стало трохи моторошно. Наче всі перед тобою на екрані, а насправді нікого немає поруч. Це непростий досвід для кожного з нас. Думаю, ті, хто залишилися вдома, почувалися ще гірше, бо я принаймні прокидався, дотримувався свого звичного графіка і приїздив на робоче місце.

УКУ на карантині - фото 71340
УКУ на карантині

 

Коли все потрохи почало повертатися до життя, то мене охоплювала неймовірна радість. І навіть, якщо сьогодні ми двоє-троє сидимо у кабінеті на нараді, то я дуже тішуся. Але ситуація далі невизначена, ми не знаємо, що буде завтра (коли записували інтерв’ю, в Україні оголосили черговий локдаун, і університет знову від гібридного формату повністю перейшов на дистанційне навчання, – ред.).

Всі розуміємо, що світова спільнота ще не впоралася з пандемією, і нам далеко ще до повного виходу з кризи. В УКУ ми пристосувалися до нових реалій як могли. Нам серед небагатьох в Україні вдалося запровадити гібридний (змішаний) формат навчання, коли то і студент, і викладач, за визначеними нами правилами, може сам обирати як йому вчитися/навчати: в аудиторії чи онлайн. Також, з дотриманням усіх норм, ми змогли повернути студентів на кампус, запустити у тестовому режимі новий Колегіум для проживання студентів. Зараз сприяємо вакцинації усіх охочих працівників та викладачів у рамках третьої хвилі вакцинації.

Однак мені здається, що ми до кінця не можемо охопити тієї нової дійсності, з якою зіткнулися всі. Йдеться, перш за все, про спілкування, адже ніяка віртуальна зустріч не замінить справжнього контакту. Поки ти реально не пройдешся коридором, не побачиш людину чи навіть відчинене вікно, ти не входиш у цей світ.

Колись регулярно щопонеділка я зустрічався зі студентами на кампусі, ми брали гітару, співали, розмовляли – і це була велика радість спілкування для всіх нас. Нещодавно чи не вперше за рік я знову зустрівся зі студентами. Я бачив їхні очі! Того вечора повернувся додому такий окрилений, аж дружина здивувалася: “Де ти був, що такий веселий?” (усміхається, – ред.) “Зі студентами зустрічався!”, – відповів я. Ми обоє усміхнулися, і вкотре зрозуміли, наскільки за цим затужили.

На зустрічі зі студентами УКУ - фото 71341
На зустрічі зі студентами УКУ

 

Наслідки пандемії – це глибока травма, яку ми ще довго лікуватимемо. Світ після пандемії буде зовсім іншим: частина з нас закохається в гаджети і не захоче звідти вийти; частина – не зможе відрізнити правди від брехні, бо надмір інформації засмоктує, і ми вже не входимо в деталі, щоб розібратися. Я сам по собі бачу – на якусь ґрунтовну статтю вже не маю часу, бо треба переглянути новинні стрічки. А поки гортаю новини, міг би прочитати дві добрі статті, які б мені набагато краще пояснили ситуацію. Ми споживаємо інформаційний фастфуд, а він наче наркотик, від якого стаємо залежними. У швидкому віртуальному світі забуваємо про справді важливе: про цінності, стосунки, про здоров’я своє та наших рідних.

Технології стають усе досконалішими, алгоритми пристосовуються до нас, підбираючи інформацію, яку ми хочемо споживати. І це тільки початок. Натомість ми маємо вийти з-за своїх екранів і повернути собі свободу та належну потребу дихати чистим повітрям: повернутися до витоків, до природи, до справжнього, шукати того, що нам дійсно даватиме сили. Бо ми дуже швидко звикаємо до “теплої ванни” і закритих домівок, куди нам доставлять усе. Весь наш світ умістився в маленькому екрані, і кожен вихід з дому стає все важчим і важчим випробуванням. Відкрийте свої двері, щоб побачити іншу людину з її потребами, радостями. Ідіть до храмів, театрів. Дотуліться до природи: відвідайте парки, ідіть і до лісу.

Про відчуття спільноти в онлайні

УКУ об’єднує важлива риса – спільнота. В онлайні це відчуття дуже складно зберегти. Намагаємося з усіх сил: практично щодня з кожним підрозділом проводимо зустрічі, розмови. Думаємо, як витягнути людей з комп’ютера, постійно ставимо питання: чи ми достатньо і креативно мислимо, як у новий спосіб формувати наші ідеї, доносити цінності, аби вони були привабливі для людей? Ми постійно мусимо надихати і з нашими, наново нами зарядженими працівниками підносити вгору цілу спільноту . Завжди намагаємося мати широко відкриті очі, а перш за все, наші серця.

Випускні урочистості в УКУ - фото 71342
Випускні урочистості в УКУ

 

Про ролі, які поєднує ректор УКУ

Повторюся, що вважаю своїм головним завданням як ректора – не зруйнувати те, що було побудоване до мене, та об’єднувати людей, аби вони з радістю могли сповнювати свої мрії (не обов’язки, а саме мрії). Бо якщо хтось робить свою роботу лише з відчуття обов’язку, він швидко вигорить. А як хтось робить свою роботу з великою спрагою та охотою, то навіть, попри втому, буде працювати далі. Моє завдання – постійно надихати людей, які справді з охотою прагнуть досягати високих цілей, підтримувати їх весь час у креативності і працювати для сповнення своєї мрії.

Стараюся ніколи не приймати ніяких рішень за тих людей, які на лідерських рівнях виконують свої обов’язки. Якщо людина отримала керівну посаду, це означає, що до неї є довіра, вона отримала відповідні повноваження та має нести відповідальність. У кожного є почуття особистої гідності і кожний очікує належної поваги до себе, як до особи, так і до своїх компетенцій. Якщо ректор почне без потреби втручатися, людина швидко стане демотивованою, і вся конструкція, на якій ми будуємо спільноту, почне хитатися і з часом впаде. Тому як ректор головним своїм завданням бачу укріплення нашої спільноти, давати розуміння кожній людині, що їй є куди рости, бо стеля – високо, а ректор – не перепона. Дайте людям можливість реалізовувати свої мрії, і ви побачите фантастичний результат – усміхнених, жертвенних, відданих працівників.

Ректор УКУ - фото 71343
Ректор УКУ

 

Буває, що керівники мають спокусу гримнути кулаком і сказати: “Тут рішення приймаю я”. Але такий стиль керівництва швидко вилазить боком, бо ти не можеш бути компетентний у всьому: кожен із нас має свої обмеження, і водночас унікальні компетенції, знання, можливості. Ти один як керівник не можеш осягнути всього. Командна гра – важка гра, і треба дуже важко часом досягати компромісів. У Ректораті УКУ, за порадою Владики Бориса Ґудзяка від самих початків прийнято, що важливіші рішення приймається тільки тоді, коли є повний консенсус усіх членів. Не завжди це вдається за першим разом. Часом це вимагає багаторазових зустрічей, довготривалих обговорень. Але тільки працюючи командою і досягаючи порозумінь можна виграти!

Де б не був, завжди щось будую

До того, як стати ректором УКУ, о. Богдан Прах 9 років очолював Львівську духовну семінарію, а також організував перший і поки єдиний візит Папи Римського до України. Окремою пристрастю о. Богдана є наукова робота та відновлення українських церков на Закерзонні. Коли він розповідає про цей період життя, то з вогнем в очах наче вмілий реставратор пригадує породу дерева, яку використовували для відновлення “козацької церкви” в селі Хотинець, рівень вологості, який мав бути витриманий, аби те дерево було придатним для реставрації унікальної історичної пам’ятки. Ми розпитали отця про цей період його життя, подаємо лише кілька штрихів із нашої розмови.

Вивести хлопців з лісу

Я народився та виріс у Карпатах, на території Польщі. Вчився в духовній семінарії у Любліні, у Католицькому університеті. З міста Ярослава, де проводив своє священиче служіння, я їздив читати лекції до Львова: у Львівську богословську академію (тепер УКУ) та Духовну семінарію. То були непрості роки: я приїздив до Львова що два тижні, на перетин кордону витрачав по 13-15 годин в 1 бік. Нас, приїжджих викладачів, у семінарії називали парашутистами, бо ми прибували на два-три дні, читали по 6-8 годин лекцій і їхали додому. Це дуже виснажувало, бо ти не був ні тут, ані там. Через такий графік я не міг працювати продуктивно, а роботи ставало все більше. Тому ми з дружиною Евою прийняли рішення на запрошення Блаженнішого Любомира Гузара і тоді ще отця Бориса Ґудзяка та тодішнього ректора о. д-ра Михайла Димида переїхати до Львова. Думали про один рік.

Закладення капсули під будівництво Філософсько-богословського факультету УКУ на Хуторівці – 2004 рік. На фото: Блаженніший Любомир Гузар, о. Борис Ґудзяк, о. Богдан Прах, о. Святослав Шевчук - фото 71344
Закладення капсули під будівництво Філософсько-богословського факультету УКУ на Хуторівці – 2004 рік. На фото: Блаженніший Любомир Гузар, о. Борис Ґудзяк, о. Богдан Прах, о. Святослав Шевчук

 

Я ніколи не думав, що буду в Україні очолювати якісь інституції, а тим більше щось будувати, створювати з нуля. Я мріяв займатися науковою роботою і викладати, бо в цьому була велика потреба. Мене дуже захоплювала праця в архівах і бібліотеках, і я міг з канапкою і кавою просидіти там увесь день. Але умови, в яких жили та навчалися семінаристи у Львові, порівняно з тим, що я бачив працюючи у США, Європі, живучи в Польщі, дуже контрастували. Я розумів, що в таких умовах майбутня еліта не може формуватися. Нам були потрібні радикальні і швидкі зміни, бо чим довше ми сидимо в лісі, тим швидше втрачаємо шанси. (Духовна семінарія УГКЦ на той час діяла у смт Рудно біля Львова на території колишнього піонерського табору біля лісу, – ред.).

Ми з владикою Борисом також розуміли, що земля у Львові вічно дешевою не буде, тож вирішили, перш за все, купити її для будівництва семінарії та нового корпусу Католицького університету. З моєю дружиною ми обходили десятки разів цілу околицю навколо корпусу УКУ, що на вул. Свєнціцького, шукаючи такі ділянки, які би мали добру комунікацію з цим першим і найстарішим корпусом. Так наш вибір впав на території на вул. Стрийській та на вул. Хуторівці, де зараз розташовані кампус університету, Філософсько-богословський факультет та семінарія.

Наші мрії були великими, і ми робили все, аби вони стали реальними. Нам вдалося переконати партнерів з-за кордону, що проєкт будівництва нової семінарії та корпусу УКУ є архіважливий. За три роки ми збудували семінарію на Хуторівці. Цю інституцію я очолював 9 років.

Найприємнішим у будівництві семінарії для мене був процес проєктування: я їздив у різні країни Європи, заглядав до різних семінарій і сучасних, і давніх. З багатьох почерпнув цікаві рішення, деякі ми втілили у Львові: великі вікна в їдальні, широкі коридори, багатофункційність приміщень. Найважчим, мабуть, було знайти виконавців, бо на той час у Львові практично не було компаній, які могли побудувати такий об’єкт. До речі, Львівська семінарія спроектована у формі голуба, бо носить ім’я Святого Духа.

Про любов до будівництва

Мені здається, багато чоловіків мають жилку до будівництва. Я люблю ходити по будові, по “болоті”. Мене охоплює невимовна радість від того, що щось твориться і воно залишиться, буде служити.

Не меншою радістю для мене було ремонтувати старенькі церкви на на колишніх моїх парохіях. Коли бачиш руїну – похилену стареньку церкву, яка через півтора роки наче повертається до життя – це невимовна краса. Бо кількасотлітній будинок, який, здавалося, вже загинув – ожив. Кожну дощечку, кожен сантиметр розписів ми старалися реставрувати якісно. Пригадую, як у Хотинці (Польща) церкву з 1612 року, яку люди називали козацькою, ми буквально склали по-новому: кожну балку забирали, відновлювали, ставили назад, і так поступово перед нами постав оновлений храм. Ми також відновили там величезне зображення Страшного суду на стіні, яке ще наприкінці 19 ст. з’явилося в енциклопедії мистецтвознавства. Церква, до речі, належить до спадщини ЮНЕСКО.

Так само з приємністю згадую час ремонтних і реставраційних робіт величавого Собору Преображення Господнього у Ярославі, який зараз є найбільшим Марійним Санктуарієм Греко-Католицької Церкви у Польщі.

На Закерзонні: о. Богдан Прах проводить екскурсію для працівників та друзів Університету - фото 71345
На Закерзонні: о. Богдан Прах проводить екскурсію для працівників та друзів Університету

 

Чи наприклад, Собор святої Софії в Римі. Ми з дружиною “нишпорили” у римських архівах ще на початку 90-х. І коли я заходив у собор, який збудував Патріарх Йосиф Сліпий, моє серце плакало – унікальна мозаїка сипалася. А хтось же колись подбав про красу цього Божого храму. Я брав до кишені по кілька камінців із мозаїки, яка опадала, віз додому, клав собі на підвіконня і мав частинку з Собору святої Софії в хаті. Прийшов час, і я був долучений до команди по реставрації Собору. Дивні діла Твої Господи… Нині, коли приїжджаю до Рима, мозаїка відновлена, вражає давньою красою, храм теплий, світлий, там добре бути.

Ми не можемо не запитати у о. Богдана, чи не шкода йому покидати вже завершені проєкти (а таких чимало), де він тільки-но щось збудував і тепер мав би втішатися спокоєм та плинністю процесів. Він з деяким піднесенням зізнається:

Ніколи не тримаюся за місце, мовляв я це зробив, і тепер тут буду довіку. Мій драйв – зробити проєкт, запустити його і йти далі, хай інші продовжують, доповнюють, вдосконалюють! А я радію новими викликами. Таке прагнення є автентичним, не люблю хизуватися.

Буває, що після того, як я завершую служіння, іншим людям не вдається продовжити заплановане. Стає боляче, коли справа, в яку ти вклав свою душу, розпадається. Були також задуми, в які я інвестував шалену кількість енергії, внутрішньої сили, а вони не вдалися. Мабуть, не мали вдатися, може, були не на часі (знизує плечима о. Богдан без нотки сумніву чи смутку). Я приймаю це як волю неба, хоча шкода. Водночас, знаю – якщо працюєш на Божу славу, твоя робота ніколи не буде марною. Часом людині лише здається, що те, вона робить – це щось дуже важливе, а насправді уся її праця радше скерована на особисту користь, ніж для спільного блага. Секрет успіху в тому, аби те, що ми робимо, справді було важливим як для спільноти, так і для другої людини.

Під львівським дощем змок навіть Папа

У червні 2021 року ми згадуватимемо 20-ліття першого і єдиного офіційного візиту Папи Римського до України. 23-27 червня 2001 року Україну відвідав Папа Римський, нині проголошений святим Іван Павло ІІ. Він відслужив у Києві та Львові чотири літургії (дві у латинському і дві у візантійському обряді), на Богослужіннях були присутні понад 1,6 млн. прочан. Під час візиту до Львова Папа Іван Павло ІІ освятив наріжний камінь студентського містечка УКУ, а Папа Бенедикт XVI пожертвував на його будівництво 100 тис. євро.

Ми жили з великим очікуванням і надією, що Святіший Отець приїде до України. На той час я уже мав досвід організації приїзду Понтифіка, бо працював у комітеті, який організовував прощу Папи Івана Павла ІІ до Польщі. В українську команду шукали когось, хто розумів би процеси, був знайомий з людьми ватиканських кругів, які відповідали за подорожі Івана Павла ІІ. Так я отримав від Блаженнішого Гузара доручення очолити організаційний комітет у Львові. З командою ми мали дуже швидко налагодити багато процесів, тоді як грошей було обмаль. Але скажу щиро – ця вістка викликала велике піднесення у людей, усі мали велике бажання допомагати.

З моменту, коли ми дізналися, що Папа приїде до України, у нас було менше як пів року і непочатий край роботи. Це була неймовірна цілодобова праця багатьох людей, і нині мені навіть важко уявити, як нам все вдалося. І от коли ми пройшли цей важкий шлях, продумали тисячі деталей, у ніч перед зустріччю з Папою у Львові почалася шалена злива. Як воно лило… Звечора ми організували волонтерів, які пильнували усю територію по периметру на іподромі. Десь о 2 ночі я прийшов перевірити ситуацію. Волонтери стояли по коліна в болоті на полі, дощ лив, гриміло, блискало. Скільки ми напрацювалися і все намарно? – думав я. Ніхто у таку зливу та негоду не прийде на зустріч з Папою. Я подрімав тієї ночі з пів години, і вже о 5-й виїхав на вул. Стрийську, яка вела до місця зустрічі з Понтифіком. І що я побачив? Уся вулиця була переповнена людьми, які з пакетиками на ногах йшли на зустріч з Його Святістю. Я швидко зателефонував до генерала поліції і попросив допомоги з охороною, бо люди йшли, йшли, йшли. Тоді з охороною порядку нам допомагали військові.

Папа Іван Павло ІІ у 2001 році освятив наріжний камінь університетського містечка УКУ - фото 71346
Папа Іван Павло ІІ у 2001 році освятив наріжний камінь університетського містечка УКУ

 

З тієї ночі пригадую ще один момент. Чи не найважче в організаційному процесі нам було дістати великі екрани для трансляції урочистостей з Папою, у Польщі їх називають “телебіми”. Ці екрани практично неможливо було дістати, бо у компанії, яка давала їх в оренду, вони по одному були розкидані по різних країнах Європи. До того ж, їхня оренда коштувала 150 тис. доларів! Це була фантастична і непідйомна сума. Але Блаженніший Любомир будь-що хотів ці екрани привезти до Львова, бо що тисячі людей будуть бачити, коли приїде Понтифік – крапку на відстані кількох сотень метрів? І ми вперто шукали гроші, де могли: писали десятки листів, провели багато телефонних розмов, переконували…. І незадовго до зустрічі гроші таки знайшлися – Конференція італійського єпископату нам допомогла. Але у нас залишилося лише 5 днів, аби зібрати ці величезні екрани по цілій Європі. Ми на ходу робили візи для водіїв, готували всі документи. І знаєте, коли нам ті екрани привезли? Пізно ввечері – у той дощ, у тому болотиську робітники жертовно їх збирали і запускали. До ранку все було інстальоване.

У мене в житті було багато таких знакових подій, і ці забіги доволі виснажливі. Буває, не можу позбутися адреналіну кілька тижнів по тому. Тоді ми з дружиною пакували наплічники і йшли в гори. Ми просто вибігали на кілька верхів, і так потроху той адреналін з нас виходив (усміхається).

Що далі?

Про пристрасть до науки

Коли отець Богдан почав здійснювати обов’язки ректора УКУ, одній зі співавторок цього інтерв’ю пощастило записати з ним цікаву розмову для проєкту “Люди твого міста”. Тоді отець Богдан сказав, що мріє займатися науковою працею, і вважає, що “Написана книжка – краща інвестиція у майбутнє, ніж десятки підписаних документів за день”. Він зізнається, що посада ректора не дозволяє достатньо часу присвятити улюбленому заняттю, але планує, що колись обов’язково порине в науку з головою.

Якщо Бог дасть здоров’я, хочу з дружиною закінчити кілька наукових задумів, які ми мріємо реалізувати вже багато років. Ці проєкти є важливими для цілісного бачення процесів, які відбувалися у міжвоєнний і воєнний період у Львівській митрополії, зокрема у Перемиській єпархії. Я багато про це написав, але до кінця ще далеко (у 2015 році світ побачив двотомник о. Богдана Праха «Духовенство Перемиської єпархії та Апостольської адміністрації Лемківщини», – ред). Матеріали (архівні документи, свідчення, спогади, література) ми з дружиною почали збирати ще при кінці 80-их років, частину вже використали, провели чимало підготовчої роботи. У планах ще багато роботи на кілька років. До того ж, з’явилися нові джерела та цікаві наукові дослідження, відкрили доступ до архівів, з цим усім треба попрацювати.

Проповідь в університетському храмі святої Софії – Премудрості Божої - фото 71347
Проповідь в університетському храмі святої Софії – Премудрості Божої

 

Як зміниться університет, якщо знову оберуть ректором?

Думаю, нам вдасться підвищити зарплати для працівників, зокрема для науково-педагогічних працівників. Моїм великим бажанням є, аби люди заробляли гідно: тоді вони і веселіші, і продуктивніші. Вважаю, що поганим є той керівник, який не може забезпечити доброї зарплати для своєї команди. Але не все залежить тільки від одного бажання. Адже УКУ приватний університет і не отримує жодного державного фінансування, ми покладаємо надію на наших жертводавців з усього світу, які багато років підтримують розвиток якісної освіти і виховання за християнськими цінностями. Пандемія вдарила по наших фінансових планах, але підвалини для зросту ми все-таки заклали.

Великий канцлер УКУ Блаженніший Святослав (Шевчук) та о. Богдан Прах - фото 71348
Великий канцлер УКУ Блаженніший Святослав (Шевчук) та о. Богдан Прах

 

Ще однією моєю ціллю є повноцінно впровадити суспільно орієнтоване навчання в університеті. Загалом ті ідеї, які ми останні кілька років втілюємо у наших навчальних планах, свідчать, що УКУ є університетом ХХІ століття. Програма “Світоглядне ядро”, заснування Центру гідності дитини, багато інших цікавих ініціатив показують шлях, яким нам йти в процесі освіти.

Освіта та виховання мають наповнювати людину усвідомленням того, що від неї залежить багато: твій успіх залежить від твоїх старань, від того, наскільки ти заангажований у процес. Світ дуже швидко змінюється, тож маємо готуватися до цих змін і, водночас, мати твердий фундамент – статичні цінності, бо саме вони є визначальними. Від гідного життя працівників до формації людей у гідності – це було закодоване у Революції Гідності. Нашою дорожньою картою є стратегія університету 2025, де кожен пункт є важливий і взаємодоповнює один одного.

О. Богдан Прах: “Радію, коли бачу, що наша спільнота є динамічною, творчою. Це найбільше мотивує працювати далі” - фото 71349
О. Богдан Прах: “Радію, коли бачу, що наша спільнота є динамічною, творчою. Це найбільше мотивує працювати далі”

 

Бліц-запитання до ректора УКУ

Скільки ви разів перетнули кордон Україна-Польща?

Що два роки я міняв паспорт, бо не було місця для штампів. І так тривало 10 років. За рік я перетинав кордон приблизно 110 разів, а бувало, й частіше. Поки стояв у черзі на кордоні, встигав переробити чимало роботи, наприклад відповісти на листи, писати статті тощо.

Яка їжа нагадує вам дитинство?

Вареники. Буду любити їх до кінця життя. Вареники з сиром, картоплею та чорним перцем, люблю такі гострі!

Коли займаєтеся спортом, яку музику слухаєте?

Може, я трохи дивачію на старість, але коли ходжу, бігаю, мандрую в гори, я молюся. Ця молитва є запорукою доброго внутрішнього настрою.

Гори чи море?

Очевидно, що гори, тут нема мови! У горах, де не вийдеш – інша перспектива, кольори. На морі за кілька днів мені стає нудно від монотонності.

Наприкінці отець Богдан ділиться мрією, що хоче якось з дружиною поїхати в гори і у вузькому колі з іншої перспективи розповісти нам про те, що для нього є цінним що формує його стосунки з людьми, вчинки. Ми сподіваємося, що ця розмова та зустріч при ватрі відбудеться уже незабаром.

Розмовляли: Мар’яна Карапінка, Діана Мотрук, Вероніка Саврук

Фото: Лесик Урбан, Архів УКУ