• Головна
  • о. д-р. Андрій Танасійчук. Листи на свячення...

о. д-р. Андрій Танасійчук. Листи на свячення

10.10.2014, 11:42
Тема litterae dimissoriae, яка є предметом вивчення цього дослідження, власне, є однією із тих, що регулюють відносини між Єпископами, а також між Єпископом і пресвітерами чи дияконом. Існування такого листа-дозволу в адміністративній діяльності Церкви найперше дозволяє уникнути ситуацій, в яких до свячень можуть бути допущені особи, які не можуть стати священнослужителями. Крім того, ці листи в особливий спосіб підкреслюють, що кожний священик і диякон після хіротонії не може творити певну автономію у своїй душпастирській діяльності

Вступ

Головною метою цього дослідження є детальний аналіз питань, які хоч і дотичні до життя Церкви, проте все-таки відрізняються від її пасторального характеру. Йдеться про категорію ситуацій, які тісно пов'язані із внутрішньою організацією і діяльністю єпархіяльних управлінь (курій) та головних (провінційних) домів інститутів богопосвяченого життя. Одним із таких питань і є видавання листів дозволу на дияконські чи пресвітерські свячення (лат. litterae dimissoriae).

Кодекс Канонів Східних Церков (далі ККСЦ)[1] у каноні 747, у якому йдеться про спосіб отримання дияконських і пресвітерських свячень, вказує, що свячення кандидат може отримати  у двоякий спосіб: перший – це бути висвяченим власним єпархіяльним Єпископом, а другий – це коли інший Єпископ, який не є його єпархіяльним Єпископом, при наявності відповідного документа уділяє свячення. Кожний із цих способів складається із різних елементів, які повинні бути дотримані для того, щоб такий юридичний акт в Церкві вважався дозволеним, і щоб юридичні наслідки, які виникають після нього, сприяли зміцненню церковної дисципліни. Повний і різноаспектний аналіз цих елементів є предметом мого дослідження.

Компетентний святитель

Якщо вести мову про отримання свячень від власного Єпископа, то слід наголосити, що східне церковне право під поняттям "власний Єпископ" зосереджує увагу виключно на особi, яка виконує уряд єпархіяльного Єпископа, а не місцевого Ієрарха, тому що під цим поняттям розуміються, крім єпархіяльного Єпископа, також Протосинкел і Синкел (кан. 987 ККСЦ). Використовуючи словосполуку єпархіяльний Єпископ, найвищий законодавець акцентує насамперед те завдання, яке покладене на нього, адже саме він покликаний нести відповідальність за Божий народ, який йому довірений і для якого він є поставлений. Тому в єпархіяльному керівництві він наділений звичайною владою і діє у власне ім'я[2]. Ці характерні ознаки уряду єпархіяльного Єпископа відрізняють його від Єпископа-помічника чи Єпископа-коад'ютора, незалежно від того, чи вони є, чи відсутні, призначені Протосинкелом чи Синкелом. Згідно із правом, вони не мають прерогативи висвячувати навіть власних підлеглих без належного дозволу від єпархіяльного Єпископа. У такій ситуації мова йде про делегацію, а не про необхідність видавання листа-дозволу на свячення.

Норма права представляє також і другий спосіб, через який кандидат може отримати свячення. Тут мова вже йде про право іншого Єпископа, який може уділити дияконських чи пресвітерських свячень. Під виразом інший Єпископ законодавство розуміє Єпископа, який не є місцевим Ієрархом для кандидата[3]. Крім того, канон наголошує і на іншому важливому елементі такого юридичного акту: інший Єпископ для того, щоб міг дозволено висвятити не власного кандидата, потребує відповідного уповноваження від єпархіяльного Єпископа кандидата. Таке уповноваження згідно із правом потрібно відрізняти від делегування, яке зазвичай уділяється особі для того, щоб вона могла правосильно адмініструвати іншим святі Таїнства. Український переклад ККСЦ називає такий документ відпускною грамотою, який у латинській мові позначений терміном litterae dimissoriae. Той, хто виконує уряд єпархіяльйного Єпископа, завдяки цьому адміністративному документу, просить іншого Єпископа, щоб останній висвятив його кандидата на диякона чи на пресвітера. Цей документ, хоча і вважається адміністративним актом, проте не належить до категорії декретів, наказів чи рескриптів, передбачених в канонах 1510-1539 східного церковного права.

Дослідження необхідності листа дозволу на свячення показує також і іншу проблему, з якою можна досить часто зустрітись, особливо тоді, коли для оформлення адміністративного документу використовується український переклад ККСЦ. Вираз litterae dimissoriae Кодекс українською мовою перекладає як відпускні грамоти. Юридичні акти у Церкві використовують цей термін українською мовою в дещо іншому аспекті: він вживається у тому випадку, коли мова йде про перехід священнослужителя до душпастирської праці на постійно до іншої єпархії чи екзархії. Юридичний акт вважається правосильним лише за умови наявності дозволу того, хто виконує уряд єпархіяльного Єпископа, який його надає у письмовій формі. Проблема полягає в тому, що український текст Кодексу, описуючи цей юридичний акт в Церкві, вживає термін відпускний лист, як і випадку про прохання на свячення, натомість його латинський варіант послуговується терміном litterae dimissionie, що у перекладі означає грамота звільнення.

Отже, два юридичні акти: прохання на свячення і перехід священнослужителя до іншої єпархії чи екзархії, які відрізняються між собою, одночасно використовують термін відпускна грамота, хоча згідно з церковним правом цей вислів необхідно вживати лише для одного акту, тобто для надання дозволу на перехід священнослужителя. Для кращого упорядкування цих питань (перед тим, як буде нова редакція ККСЦ) рекомендую, щоб церковні документи, які видаються для здійснення таких юридичних актів, називались мовою оригіналу, тобто латинською.

Потрібно розглянути інше питання: усвідомлення важливості (необхідності) надання такого документу: чи він потрібний для іншого Єпископа, як святителя, чи для кандидата, який приймає свячення. Вивчення канонів наголошує, що цей документ потрібний, насамперед, для святителя, тобто для іншого Єпископа для того, щоб законно (licite ministrant) висвятити не власного кандидата. Кодекс передбачає дві головні умови для того, щоб кандидат міг правосильно прийняти свячення: бути чоловічого роду і прийняти святу Тайну Хрещення (кан. 754 ККСЦ).

 Перелік інших вимог до кандидата, що перелічені у канонах 758-761 східного законодавства, стосуються законності (licite ordinari) майбутнього юридичного акту в Церкві.

Компетентна особа, яка видає документ

Litterae dimissoriae – документ, за допомогою якого інший Єпископ уділяє дияконські чи пресвітерські свячення не власному кандидатові – є складовою частиною надзвичайного способу на отримання свячень, тому що звичайний спосіб такого документу не потребує. Звичайний спосіб реалізується при дотриманні двох умов: святителем підлеглого на диякона або на священика має бути його єпархіяльний Єпископ та святитель і суб'єкт свячення повинні належати до тієї самої Церкви свого права.

Акцентуючи на потребі такого документу для іншого Єпископа, потрібно перейти до вивчення компетентної особи, яка згідно із східним церковним правом може видавати такий документ.

Єпархіяльний Єпископ (Правлячий Архиєрей)

Передусім тією особою є той самий єпархіяльний Єпископ, який виконує уряд місцевого Ієрарха стосовно кандидата на свячення (кан. 748 § 3 ККСЦ). Однією із причини у виданні ним такого документу є ситуація, коли він, перебуваючи на посаді єпархіяльного Єпископа, так само як і кандидат, незважаючи на те, що приналежать до тієї самої Церкви свого права, має виразну заборону від Апостольської Столиці висвячувати одружених кандидатів на дияконів та пресвітерів (кан. 758 § 3 ККСЦ). Таку ситуацію часто можна зустріти, коли йдеться про ієрархічні церковні структури УГКЦ, утворені поза межами території української Церкви, як, наприклад, у Німеччині і Польщі. Тому єпархіяльний Єпископ УГКЦ, щоб могти отримати нового диякона чи священика для власної ієрархічної церковної одиниці, зумовлений видавати такого листа-дозволу іншому Єпископу УГКЦ, щоб той висвятив його кандидата.

Також можуть виникнути й інші причини, коли єпархіяльний Єпископ видає такий документ. Наприклад, затяжне лікування Єпископа або звичайна фізична відсутність у єпархії чи екзархії через вимушену подорож за кордон.

Патріарший Екзарх

Продовжуючи говорити про осіб, які мають обов'язок видати такий документ для свячення іншому Єпископу, ККСЦ вказує також і інших осіб, які тісно пов'язані із виконанням уряду єпархіяльного Єпископа, навіть якщо це вони виконують тимчасово. Ними є, наприклад, Адміністратор єпархії або патріарший Екзарх, які згідно із правом прирівнюються до Ієрарха місця (кан. 984 § 2 ККСЦ), при тому, що не завжди мають бути висвяченими Єпископами. У випадку, коли Адміністратор єпархії є звичайним пресвітерeм, а отже позбавлений права уділяти святу Тайну Священства, але з огляду на те, що виконуює уряд єпархіяльного Єпископа, користується правом просити іншого Єпископа (єпархіяльного чи титулярного), приналежного до тієї самої Церкви свого права, щоб висвятив йього кандидата на диякона чи пресвітера. Коли говорити, наприклад, про патріаршого Екзарха, який не є висвяченим Єпископом, і якщо його уряд є заступним, а не власним[4], то він хоча і може свобідно звернутись до будь-якого іншого Єпископа, щоб той уділив свячення для його кандидата, проте все-таки було би краще, щоб це звернення було направлене до Патріярха. Така пропозиція знаходить своє пояснення в тому, що в такому зверненні, з канонічного пункту бачення, можна виокремити два різні юридичні акти, які Патріярх повинен здійснити: перший - це уділення святого Таїнства Священства, а другий - це дозвіл, щоб нововисвячений диякон чи пресвітер був приписаний до цієї екзархії. Отримання такого дозволу передбачено найвищим законодавцем у кан. 363, 1 ККСЦ. Таке звернення Екзарха до власного Патріярха пояснюється не лише тією умовою, що він не є висвяченим Єпископом, але й самим видом влади, яку він виконує. Якщо влада є звичайною, але заступною, то це означає, що Екзарх виконує її в ім'я Патріярха, котрий після висвячення такого кандидата надає дозвіл і на його приписання до екзархії.

Натомість, коли патріарший Екзарх, хоча і виконує владу управління в ім'я Патріярха, але є висвяченим Єпископом, вважаю, що перед тим, як висвятити власного кандидата на диякона чи на пресвітера, наслідком чого було би його приписання до екзархії, патріарший Екзарх повинен все-таки перед тим отримати необхідний дозвіл від Патріярха: не так для свячення, як для приписання кандидата до екзархії  (кан. 363, 1 ККСЦ).

Адміністратор єпархії

Адміністратор єпархії незалежно від того, чи він є висвяченим Єпископом, чи ні, перед тим, щоб приписати чи відпустити священнослужителя до чи з єпархії чи екзархії, повинен: (а) отримати дозвіл від Патріярха (кан. 363, 1 ККСЦ) або, (б) у іншому випадку, коли ця церковна одиниця знаходиться поза межами території патріаршої Церкви, дочекатись, щоб пройшов один рік від часу, коли він прийняв уряд Адміністратора єпархії, а також отримати дозвіл колегії єпархіяльних радників (кан. 363, 2 ККСЦ).

Також і в цій ситуації може виникнути так, що він не є висвяченим Єпископом. Для того, щоб могти здійснити такий юридичний акт, тобто приписати священнослужителя до власної церковної одиниці через прийняття дияконських свячень, Адміністратор єпархії повинен видати лист на свячення, щоб будь-який інший Єпископ, приналежний до цієї самої Церкви свого права, міг висвятити його кандидата. У цьому випадку, щоб могти надати такий документ, Адміністратор єпархії потребує отримати згоду колегії єпархіяльних радників (кан. 750 § 1, 3 ККСЦ). Крім того, у такому документі, на мою думку, мало би вказуватися, що через прийняття дияконських свячень із рук іншого Єпископа, такий кандидат приписується до ієрархічної церковної одиниці того, хто видав документ, а не того, хто його висвятив.

Також може виникнути ситуація, коли Адміністратором єпархії є призначений  пресвітер, незважаючи на те, що у тій єпархії є також і Єпископ-помічник. У такому випадку виникає запитання: чи Адміністратор єпархії, коли звертається до Єпископа-помічника, щоб той уділив свячень їхньому підлеглому, повинен дати йому лист на свячення litterae dimissoriae чи просто усний дозвіл на здійснення такого акту? Єпископ-помічник згідно із правом повинен отримати виразну делегацію, а не litterae dimissoriae від Адміністратора єпархії.

Настоятель інституту богопосвяченого життя

Хоча видавання листів на свячення (litterae dimissoriae), в першу чергу, регулює юридичні відносини між особою, яка виконує уряд єпархіяльного Єпископа, і іншим Єпископом (єпархіяльним чи титулярний), що тим самим впливає на зберігання церковної дисципліни як зі сторони святителя, так і кандидата на свячення, цей документ-прохання дуже часто можна зустріти у використанні головними настоятелями інститутів богопосвяченого життя (канн. 472, 537 і 560 ККСЦ). Йдеться про ситуацію, коли головний настоятель монастиря, чину або згромадження, який згідно із церковним правом вважається Ієрархом для власних підлеглих (кан. 984 § 3 ККСЦ), звертається таким листом до одного або різних Єпископів, щоб висвятили його кандидата. Лише у випадку, коли настоятель монастиря свого права одночасно виконує уряд Екзарха монастиря свого права і є висвяченим Єпископом, тоді можна ствердити, що сам користується правом поставляти на диякона і пресвітера власних підлеглих.

Єпархіяльний Єпископ іншої Церкви свого права

Переїзд східних католицьких вірних на проживання на нові території, де традиційною є латинська Церква, і на яких немає утворених ієрархічних структур їхньої власної Церкви свого права (наприклад, ситуація із вірними УГКЦ в Італії, Іспанії, Португалії), породжує канонічні наслідки, які виражаються, в першу чергу, із отриманням нового Ієрарха місця (кан. 912; кан. 916 § 5 ККСЦ)[5], а також і нового пароха (кан. 916 § 4 ККСЦ)[6]. Такий стан речей зобов'язує єпархіяльного/дієцезіяльного Єпископа організувати належну душпастирську опіку для цих вірних (кан. 193 ККСЦ)[7]. Для цього потрібні священнослужителі тієї самої Церкви свого права, що і вірні, або кандидати до священства. Намагаючись налагодити душпастирську опіку для цих вірних, Ієрарх місця (наприклад, латинської Церкви) може запросити певну групу таких семінаристів, які після закінчення духовної семінарії відповідають всім вимогам, щоб бути допущеними до свячень, і які письмово виразили бажання служити в цій новій єпархії/дієцезії (кан. 748 § 1 ККСЦ). У такій ситуації єпархіяльний/дієцезіяльний Єпископ для того, щоб могти висвятити такого кандидата, який через письмове звернення починає вважатись підлеглим такого Єпископа, але продовжує приналежати до іншої Церкви свого права, все-таки не може його висвятити без отримання відповідного дозволу від Апостольської Столиці (кан. 748 § 2; кан. 1015 §2 ККП[8]), тому що у протилежному разі попадав би під церковні кари (кан. 1383 ККП; кан. 1459 § 2 ККСЦ).

Крім того, може виникнути і інша ситуація, пов'язана із висвяченням кандидата на диякона чи на пресвітера, який є вірним, наприклад, УГКЦ, але проживає на конкретній території, де його єпархіяльним Єпископом, згідно із правом, вважається Єпископ Румунської Греко-Католицької Церкви. Тут варто зауважити окремий факт: ці особи (святитель і кандидат), хоча і приналежать до різних Церков свого права (української і румунської), все-таки свої еклезіологічні коріння черпають з однієї візантійської традиції. В такий спосіб можна ствердити, що румунський греко-католицький Єпископ може висвятити власного підлеглого, приналежного до УГКЦ, навіть і без відповідного дозволу від Апостольської Столиці. Щоб таке ствердження могло бути прийняте, пропонується провести аналогію із отриманням індульту бірітуалізму для східного священнослужителя, документу, який дозволяє служити Святі Таїнства в іншому обряді іншої Церви свого права. Спостерігаючи за існуючою практикою Конгрегації для Східних Церков, до компетенції якої належить видавати такий адміністративний акт[9], можна зауважити, що індульту бірітуалізму переважно надається священнослужителеві, коли той хоче служити в іншому обряді: наприклад, український священик у латинському обряді або український священик у вірменському обряді і навпаки. Натомість, коли священнослужитель і вірні, хоча і приналежать до різних Церков свого права, але походять із тої самої церковної традиції, наприклад, візантійської (українська, румунська, словацька, русинська), тоді такий документ вважається непотрібним.

Юридичні наслідки свячень

Дослідивши поняття litterae dimissoriae і його значення в організації церковного життя, пропонується зосередитись дещо на деяких юридичних наслідках, які виникають від отриманих свячень від іншого Єпископа.

Найперше тут потрібно наголосити, що такий суб'єкт свячень, незалежно від того, хто його висвятив, приписується до церковної юридичної особи, яку очолює той, хто надав листи на свячення, тобто єпархія, екзархія, дієцезія, інститут богопосвяченого життя.

Із цією ситуацією пов`язана інша характерна ознака: літургічний обряд, згідно з яким має відбутись свячення. Ця особливість чітко проявляється у каноні 752 ККСЦ, коли йдеться про litterae dimissoriae, що можуть бути надіслані власним єпархіяльним Єпископом кандидата, в першу чергу, будь-якому іншому Єпископові тієї самої Церкви свого права, але не Єпископові іншої Церкви, до якої належить кандидат до свячення. Наголошуючи у цьому каноні, що святитель передусім має бути членом тієї самої Церкви свого права, до якої приналежить кандидат (кан. 748 § 2 ККСЦ), посередньо стверджується і те, що літургічний обряд уділення святого Таїнства Священства не повинен відрізнятись від обряду Церкви свого права, до якої приналежить святитель і кандидат до свячень (кан. 674 § 2 ККСЦ).

В іншому випадку, коли святитель і кандидат до свячень приналежать до різних Церков свого права, святитель має дві можливості: отримати індульту бірітуалізму, тоді обряд свячень буде згідно із літургічними книгами кандидата до свячень (кан. 674 § 2 ККСЦ), або отримати дозвіл від Апостольскої Столиці. В останньому випадку святитель зможе висвятити такого кандидата згідно із літургічними книгами власної Церкви свого права (кан. 748 § 2 ККСЦ).

Варто зазначити, що літургічний обряд може відбуватись у будь-якому католицькому храмі (східному чи латинському), незалежно від географічного місця перебування святителя і кандидата на свячення. Якщо цей обряд відбувається згідно з літургічними книгами Церкви свого права, до якої належить як святитель, так і кандидат до свячень (наприклад УГКЦ), то можуть виникнути деякі запитання, які пов'язані із присягою послуху, яку складає кандидат перед ієрейськими свяченнями:

(а) так, наприклад, якщо йдеться про диякона, який є вже приписаний до певної ієрархічної церковної одиниці УГКЦ (Німеччина, Польща), незалежно від того, хто його висвячує, тобто інший Єпископ, а не його власний, то присягу послуху складає Римському Архиєрею, Патріарху і єпархіяльному Єпископу, який видав litterae dimissoriae і їм наступникам;

(б) натомість, якщо йдеться про уділення свячень диякону, який вже є приписаний до ієрархічної церковної одиниці іншої Церкви свого права, то присягу послуху кандидат, навіть якщо він приналежить до УГКЦ, складає виключно Римському Архиєрею і власному місцевому Ієрарху;

(в) якщо Екзарх є висвяченим Єпископом і виконує уряд в ім'я Патріярха, сам висвячує власного диякона, то кандидат до свячень присягу послуху складає Римському Архиєрею, Патріярху і Екзарху. Присяга Екзарху складається тому, що він управляє частиною Божого народу, за який несе відповідальність (кан. 311§ 1 ККСЦ), а також тому, що коли йдеться насамперед про реалізацію виконавчої влади, то у більшості випадків він користується правами єпархіяльного Єпископа (кан. 313; кан. 987 ККСЦ).

Закінчення

Церковне право ще від самих початків християнства займало неабияке місце у житті Церкви. Вселенські Собори і Помісні Синоди, особливо першого тисячоліття, присвячували увагу не тільки тим питанням, що були пов'язані із богословськими проблемами та виникали у християнських спільнотах, але також багато часу віддавали вивченню і розв'язанню дисциплінарних питань, починаючи від покарань аж до адміністративних питань. Достатньо лише поглянути на норми Трульського Синоду, в яких чітко простежується збереження церковною ієрархією строгої дисципліни між християнами[10]. Також і сьогодні Церква, реалізуючи покладене на неї завдання проголошення Доброї Новини, потребує нормативних актів, дотримання яких без сумніву буде дозволяти ефективніше здійснювати цю важливу місію.

Тема litterae dimissoriae, яка була предметом вивчення цього дослідження, власне, є однією із тих, що регулюють відносини між Єпископами, а також між Єпископом і пресвітерами чи дияконом. Існування такого листа-дозволу в адміністративній діяльності Церкви найперше дозволяє уникнути ситуацій, в яких до свячень можуть бути допущені особи, які не можуть стати священнослужителями. Крім того, ці листи в особливий спосіб підкреслюють, що кожний священик і диякон після хіротонії не може творити певну автономію у своїй душпастирській діяльності, тому що є складовою частиною усього єпархіяльного пресвітерія, який під керівництвом власного єпархіяльного Єпископа реалізує душпастирське завдання Церкви.

 


[1] Див.: Ioannis Pauli II. Codex Canonum Ecclesiarum Orientalium, 1990 // Acta Apostolicae Sedis 82 (1990). Український переклад: Кодекс Канонів Східних Церков: Латинсько-українське видання. ― Рим, 1993. ― С. 1046–1363.

[2] Натомість те, що відноситься до Екзарха див.: А. Танасійчук, Екзарх і екзархія у церковному праві. Деякі основні поняття // Богословський Портал 2014. — http://theology.in.ua/ua/bp/theologia/practical/canon/56715/ (останнє відвідування 16.07.2014)

[3] Під поняттям Ієрарха місця потрібно розуміти єпархіяльного Єпископа, Протосинкела і Синкела. Ці два останні уряди можуть виконувати Єпископ-помічник, Єпископ-коад'ютор чи Титулярний Єпископ.

[4] Див.: А. Танасійчук. Екзарх і екзархія у церковному праві. Деякі основні поняття // Богословський Портал 2014. — http://theology.in.ua/ua/bp/theologia/practical/canon/56715/ (останнє відвідування 16.07.2014).

[5] Див.: А. Танасійчук. Про деякі аспекти душпастирства УГКЦ в Італії, Патріярхат 3 (424), 2012.

[6] Див.: А. Танасійчук. Канонічна процедура посилання та відкликування східних священнослужителів на території, де немає єрархічних структур УГКЦ // http://theology.in.ua/ua/bp/theologia/practical/canon/56494/ (останнє відвідування 16.07.2014).

[7] Див.: Pontificio Consiglio della Pastorale per i Migranti e gli Itineranti, Istruzione Erga migrantes caritas Christi, 3 maggio 2004, // EV 22/2418-2613, 1439-1511.

[8] Див.: Ioannis Pauli II. Codex Iuris Canonici, 1983 // Acta Apostolicae Sedis 75 II (1983). ― С. 1–317.

[9] Див.: Іван Павло ІІ. Апостольська Конституція Добрий Пастир, 58.

[10] Див.: A. Tanasiychuk. Il Ius divinum nei canoni disciplinari del Concilio Trullano // Ius divinum. Atti del XIII Congresso Internazionale di diritto Canonico (Venezia, 17–21 settembre 2008), ред. J. I. Arrieta. ― Venezia, 2010. ― С. 239–252.