о. д-р. Ігор Мончак. Становище Верховного Архиєпископа в ієрархічному устрої Церкви

Титул Верховного Архиєпископа по сьогодні викликає чимало запитань та дискусій. Щоб дати краще розуміння історії його виникнення та впровадження у вжиток "Богословський портал" друкує статтю греко-католицького богослова отця доктора Ігора Мончака, яка вперше була опублікована в часописі Богословія за 1964 рік.

У зв’язку з цим, що останньо у ватиканських кругах почали вживати відносно митр. Йосифа титулу: Верховний Архиєпископ, у пресі поя­вилися голоси про « нове відзначення особи Митрополита ». Насправді це не є ані « нове », ані безпосередньо « особисте відзначення ». Давнє воно майже так, як історія Української Церкви, і відноситься лиш посередньо до особи, а безпосередньо до Київо-галицького престолу і часів митр. Ісидора. Тому хочемо подати кілька історичних та юри­дичних даних і насвітлити цю справу.

1.      Історичний розвиток Архиєпископства

Установа « архи-єпископства», або « над-єпископства » сягає своїми початками до перших віків Церкви. Християнство як в апостольських часах, так і пізніше поширювалося звичайно з центральних міст [метро­полій] на цілі провінції і тим то метрополітанна матірна Церква задер­жувала зверхність над дочерними. Так розвивалася ціла ієрархічна структура Церкви зовсім паралельно і подібно до адміністраційної структури Римської імперії.

В IV столітті весь простір розлогої Римської держави був поділений на 4 префектури: дві в західній частині [Італія з Африкою і Ґалія], а дві в східній [Ілірікум, що охоплював більшість Балканського півост­рова включно з Грецією і префектура Сходу]. Ця остання префектура, в якій жило найбільше християн, ділилася в свою чергу на 5 адмініс- траційних дієцезій [διοίκησις]·. Тракія [більшість теперішньої Болгарії та європейська Туреччина - столиця Гераклєя], Азія [теперішня півд.- зах. Туреччина - столиця Ефез], Понтус [теперішня північна і півн.-сх. Туреччина - столиця Кесарія Кападокійська], дієцезія Сходу - Орієнту [1] [Сирія і Палестина - Антіохія] і Єгипту [включно з Лібією - Олексан­дрія]. Границі дієцезій сходилися приблизно з етнографічними гра­ницями поодиноких народів чи груп споріднених племен. Адміністра- ційно ділилася кожна дієцезія ще на кілька провінцій, а ці потім ще на менші поділи.

В паралельній церковній ієрархічній структурі провінціям відпо­відали поодинокі митрополії під проводом своїх митрополитів. Та вже в перших віках переслідування митрополії цієї самої адміністраційної дієцезії творили одну орґанічну цілість. На чолі цих більших формацій станув потім один центральний єпископ, який в різних краях і залежно від часу історичного розвою мав різні титули: архиєпископ, екзарх, патріярх, або навіть і папа [в Олександрії]. Однак всі ці над-єпископи, незалежно від своїх титулів, підкорялися зверхності найвищого Рим­ського архиєрея і зверталися у важливіших справах до нього, як до найвищої інстанції в церковних законах і як до Христового намісника з Божої постанови.

Натомість над підлеглими митрополіями кожний з таких над-єпис- копів був справжнім головою повного значення, себто головою по- містної Церкви даного народу, чи кількох зближених народів. Одним з таких був св. Василій Великий, що з свого владичого престолу в Кесарії Кападокійській володів Церквами інших провінцій як Понту, Ґалатії, чи окупованої римлянами Вірменії, бо всі ці терени включно з провінцією Кападокії творили одну адміністраційну дієцезію Понту. В ті давні часи слабої комунікації народи були тісно зв’язані і не пере­мішувалися багато, тим то терен-край визначував рівночасно нарід. У законодавстві зручніше було говорити точно означеними термінами адміністраційного поділу, ніж етнічними не завжди точними назвами. Тому в давніх документах на визначення даної помістної Церкви гово­риться більше про Церкву даного терену, ніж даного народу. Та ясно, що властивим об’єктом церковного ієрархічного поділу був людський елемент, а не географічний. Так то Вселенські Собори, як І. Нікейський [325 р.] У 6-ім каноні, чи І. Константинопольський [381 p.] у 2-ім ка­ноні точно розмежовують церковну юрисдикцію згідно з границями імперіяльних дієцезій, користуючися адміністраційним поділом, замість етнічним, чи окремим церковним.

Перші Вселенські Собори не вживають для головних єпископів, себто над-єпископів, якоїсь відмінної назви від загальної: єпископ.

Щойно Халкедонський Собор [451 p.] в 9-ім і 17-ім канонах називає їх екзархами [або епархами] імперіяльних дієцезій [... τον εξαρχον τής ôιοικήσεως ...] і ставить їх вище митрополитів [... τον τής επαρχίας μητροπολίτην επίσκοπος ...]. 28-ий канон цього Собору називає Констан­тинопольського єпископа архиєпископом [... τοϋ Κωνσταντινουπόλεως άρ- χιεπισκόπον ...],[2] надаючи йому при цім право висвячувати [і цим самим мати деяку зверхність] митрополитів Понту, Азії і Тракії та єпископів місійних теренів. Цим, дуже оспорюваним каноном, увів Собор неясність відношення між столичним єпископом Константино­поля і трьома найближчими екзархами. Перед імператором Константа­ном єпископ Візантії був лиш суфраґаном митрополита Гераклії, але коли столицю імперії перенесено до нового Константинополя, цей по­бічний єпископський престіл піднісся не лиш вище власного екзарха, але вище й двох інших сусідніх і дуже згеленізованих екзархатів, Понту та Азії. На Халкедонськім Соборі старався він про юридичне затвер­дження цього стану, щоб потім могти їх легше абсорбувати в свій патріярхат. Тільки екзархи двох інших дієцезій: семітської Антіохії та коптійської Олександрії вдержали свою автономію, яку закріпили відмінним розвитком літургійного обряду, а потім через несторіянську та монофізитську єресі довели до цілковитої відрубности. На цім самім Халкедонськім Соборі освободився з-під антіохійської зверхности єпис­коп Єрусалиму і так положив основу для пізнішого четвертого схід­ного патріархату - Єрусалимського, який в своїй опозиції до Антіохії держався в справах віри, а також і обряду ближче Константинополя. Тоді в V-VI стол. входить в ужиття також назва - титул патріярха для чотирьох престолів: Константинопіль, Олександрія, Антіохія і Єрусалим.[3]

У цім самім часі, починаючи від Ефеського Собору [431 p.], Церква острова Кипру утворила окрему від Антіохії церковну одиницю під проводом свого архиєпископа, який і дотепер залишився з цим титулом, як сучасний звісний архиєп. Макаріос.

Поза границями Римської імперії також інші народи творили свої національні церковні одиниці, як східні сирійці [халдейці] в Мезопо- тамії, вірмени чи грузини. Провідний кожний їх єпископ не приймав однак титулу екзарха, чи патріярха, але « католікос », себто вселенсь­кий, найвищий голова місцевої помістної Церкви; що однак цілком не суперечило визнавати зверхности Римського архиєрея, як уособлення і носія єдности і найвищої влади в одній Христовій Церкві. Так, напр., мезопотамський католікат на своїм соборі в Селєвкії 410 р. признав над собою навіть деяку зверхність сусіднього антіохійського екзархату [право апеляції до « західних отців » - себто до єпископів зах. Сирії, Антіохії]. Однак тяжко було християнам з країн ворожих до римлян вдержувати тісні зв’язки з Церквами Римської імперії. Силою обставин католікос ставав на-ділі вповні самостійним головою помістної Церкви з правами більшими навіть від патріярших; а пізніші єресі цілком відмежували їх від решти Церкви.

Так отже титули: патріярх, католікос, екзарх [у давнім первіснім значенні] чи архиєпископ практично означають це саме, себто голову помістної Церкви даного краю чи нації. Різнилися між собою лиш засягом влади, подібно як у середньовіччі відрізнялися між собою королівства, князівства та інші державні одиниці.

При цім кожний нарід висловлює в одній і цій самій Церкві Хри­стовій одну і цю саму віру різними формами богопочитання, відповідно до притаманної культури свого народнього оформлення. Тим то кожний нарід витворює зчасом свій питоменний обряд, якщо лиш не перешко­дити зверхніми законами цьому природньому розвиткові. Навіть якщо який нарід у пізніших віках прийняв разом з християнською вірою також уже оформлений обряд другого народу, то зчасом під впливом своєї власної культури прийнятий обряд зазнає таких модифікацій, що повстає нова відміна, нова галузь одної спільної групи обрядів. Кожну помістну Церкву характеризують отже дві прикмети: своя дисциплі­нарна автономія і своя питоменна форма літургійного обряду. Очолює, або щонайменше повинен очолювати, кожну помістну Церкву її голова : над-єпископ [в ширшім значенні], якого можна рівно ж назвати голо­вою обряду в ширшім дисциплінарно - літургійнім значенні.

У середньовіччі християнство поширилося далеко поза границі давньої Римської імперії, охопило нові давніше мало знані народи, які не мали спільної минувшини і великих зв’язків з жителями давньої імперії. Нові народи з прийняттям християнської віри старалися не входити в склад чужої їм ієрархічної структури, але робили всі зусилля, щоб оформити свою власну, незалежну від доброї чи злої волі своїх сусідів. Ці старання про завершення своєї церковної структури влас­ним над-єпископством, себто : ар х и є п и с к о п ст в о м, екзархатом чи пат- ріярхатом становлять провідну лінію історії Церков багатьох народів, як от болгарського чи українського.

З другого боку матірні Церкви старалися якнайбільше узалежнити від себе нові церковні одиниці. Так, напр., етіопська Церква аж до часів останньої війни не мала своїх єпископів, але коптійський патріярх Олександрії присилав завжди своїх з Єгипту. Подібно малябарська Церква в південній Індії [галузь халдейського обряду Мезопотамії] щойно 1896 р. дістала своїх єпископів індійців [за вийнятком одного в XVII. ст.]. Коли інші Церкви мали своїх єпископів, то тоді матірні робили всі перешкоди, щоб дочерні не оформилися в автономний пат- ріярхат, екзархат чи архиєпископство. Нераз цілі довгі століття минали на таких взаємних змаганнях.

Так зносини українських князів св. св. Ольги і Володимира з Кон­стантинополем і західними імператорами, похід Володимира на Корсунь, вибір українських митрополитів Іларіона чи Клима Смолятича проти волі Царгороду - мали власне за ціль таке автономне оформлення україн­ської Церкви. Ця ідея проходить червоною ниткою через усю історію нашої Церкви аж до сьогоднішніх часів. Участь митр. Цамблака на Соборі в Констанці, зв’язки митр. Мисаїла і Йосифа Болгариновича з Римом, Берестейська унія, діяльність митр. Рагози, Потія, Смот- рицького, Могили - це все змагання за нашу власну персональність, за автономію української Церкви в рамках одної вселенської Церкви Христа.[4]

Змагання такі ведуться і серед інших; в наших часах видно їх на­глядно серед не-католицьких східних народів. Так у попереднім столітті повстали окремі архиєпископства Атен, Румунії та Сербії й екзархат Болгарії. У цім столітті прийняли вже титул патріярхату: Сербія 1920 p., Румунія 1925 p., а Болгарія 1953. Рівночасно повстали в нашім сто­літті нові архиєпископства як Альбанське 1922 р. чи інші. Серед не- католицьких Церков, однак, є цей процес тим характеристичний, що повстають не автономні [самоуправні] Церкви, але автокефальні, себто цілком відрубні, практично незалежні від себе. Та це тому, що не підчинені вони найвищому Римському архиєреєві; де бракує найвищої єдности, там не може вдержатися і нижча.

2.      Теперішнє оформлення Архиєпископства

Серед західних Церков процес розвитку ієрархічної структури про­ходив відмінно. Вже від давніх століть щораз більше зростала центра­лізація, - себто щораз більше всю управу місцевими Церквами пере­водив сам Римський архиєрей. Внаслідок цього самоуправні архиєпис- копства, які були й на заході, заникли цілком. Самі єпископи в серед­ньовіччі у своїх частих змаганнях проти своїх ієрархічних зверхників зверталися безпосередньо до найвищого Римського престола і цим спри­яли централізаційному процесові, який вкінці не поминув їх самих. Митрополитів практично вже давно зрівняно в латинській Церкві з звичайними їм підлеглими єпископами, хоч митрополичий титул за­держено до сьогодні. Ще більше стратила значення на заході інституція над-єпископства. Сам титул став зчасом незрозумілим, надавано його не лиш усім митрополитам, але навіть нижчим єпископам без жодної юрисдикції. Став він чимсь чисто почесним, якимсь другорядним до­датком до митрополитства чи особистої гідности єпископа.

Процес централізації влади проходив також і в не-католицьких східних Церквах і часто навіть сильніше, як у католицькій. З цією різницею, що централізація обмежувалася всюди до засягу кожної поодинокої автокефальної Церкви, себто повставало багато дрібних, але сильно зцентралізованих юрисдикцій. Загально тепер є такий стан, що поза головою кожної автокефальної Церкви всі інші єпископи, хоч носять різні титули, практично не різняться між собою владою. Так то в Греції, поза архиєпископом Атен, майже всі єпископи мають титул митрополитів, але дійсно є лиш звичайними єпископами. У московській Церкві титул Київського чи іншого архиєпископства і митрополій був і є лише чисто почесним титулом, без жодної окремої влади. Подібно і в інших Церквах.

Наче в протиакцію до цього централізаційного процесу звичайні не-католицькі єпископи старалися обмежити владу свого голови, над- єпископа, не через витворення ієрархічної структури, але узалежню- ючи дію голови від рішень своїх соборів, зокрема у формі візантійських « Постійних соборів ». В цей спосіб промощувався шлях до дуже не ефектовного (( соборноправства » в не-католицьких Церквах. У своїй скрайній формі московського Святішого синоду довів він до цілкови­того усунення голови - патріярха, а заступив його практично особою світського царя з посиленою ще централізацією. Так то також у східних не-католицьких Церквах становище над-єпископа не вийшло в належній собі гідності.

Та з другого боку жила в традиції всіх Церков ще пам’ять давньої справжньо рельєфної структури Церкви. Тим то вже від довшого часу відчувалася потреба точного авторитетного визначення ролі і влади різних ступенів ієрархії та її відношення до верховної влади Римського архиєрея. Так як вселенські Собори перших віків догматично визначили тринітарні і христологічні правди віри - себто про Бога; як Тридентійський Собор виложив науку про спасення і середники св. Тайн - себто про зв’язок Бога з людьми; так християнству модерних часів припало завдання ясно визначити науку про Церкву та її ієрархічну структуру - себто про людей.

Перший Ватиканський Собор точно визначив верховну владу все­ленського Римського архиєрея, але Собор через зовнішні воєнні обста­вини не закінчив своєї праці і справою визначення влади решти церков­ної ієрархії займається щойно теперішній Собор. Власне через таку неповну дефініцію про церковну ієрархію 1-го Ватіканського Собору поширилася серед деяких богословів централістичних тенденцій остан­ніх десятиліть думка, що владу - юрисдикцію дістають єпископи не безпосередньо при рукоположенні, але посередньо через Римський пре- стіл. Вслід за цим єпископи ставали виконавцями одної центральної, частинно їм повіреної юрисдикції, а не природніми носіями церковної влади. Дійшло навіть до цього, що дехто з католиків сумнівався чи єпископське рукоположення є уділенням св. тайни повноти священ- ства, чи може це лиш юрисдикційна номінація, щось як на протопре­світера чи декана.

Рівночасно від часу 1-го Ватиканського Собору відчувалася невід- клична потреба зібрати всі церковні закони в один кодекс, і згодом приступлено до зложення його. Латинський кодекс канонічного права, що вийшов 1917 p., цілком відображує централізаційне поняття цер­ковного устрою. 1929 р. повстала комісія для виготовлення за подібною схемою східного кодексу церковного права. Однак у своїй праці, при конзультації східних ієрархів, зустрінулася вона з відмінною давньою традицією церковного устрою, який ще досить сильно зберігся в східних католицьких Церквах. Зокрема, коли дещо згодом почала ця комісія публікувати історичні джерела східного права,[5] станула вона в дуже труднім положенні поміж двома різними концепціями церковного прав­ління. Праця комісії затягнулася на десятиліття і Кодекс канонічного східного права з 2666 канонами зложений врешті в 1948 р. і до сьогодні лиш частинно був опублікований.

Та вже сам факт існування багатьох окремих східних обрядів, офор­млених у своїх помістних Церквах, противиться строгому централіза- ційному поняттю церковної влади. Каноністи щораз більше залишають старе частинне лише розглядання обряду з літургійного боку, а схи­ляються до повного зрозуміння і з дисциплінарного боку, щоб вкінці зглибити сам суб’єкт обряду: автономну спільноту Церкви.[6] Так за загально прийнятою вже дефініцією, обряд це: автономна спільнота вірних, з своїми притаманними законами і звичаями як в літургійній так і в дисциплінарній ділянці. Тож, коли це має бути справді автономна спільнота також у дисциплінарній ділянці, вона мусить мати своє за­вершення в особі з окремою своєю юрисдикцією владою над-єпис- копа.

Зовсім природньо, отже, що законодавство східних Церков мусіло узгляднити існування голов поодиноких Церков, у першу чергу патріярхів. У вступі до законодавчого декрету « Святості духовенства » (Motu proprio «Cleri sanctitati») себто в частині східного кодексу про духовенство і вірних, опублікованого 1957 р., так і сказано: «Справді належиться згадати передовсім патріяршу інституцію, яка є немов характеристикою східного церковного правопорядку ». У 216-м каноні цього декрету сказано, що патріярхи « згідно з дуже старовинним звичаєм Церкви ... (правлять) ... дуже широкою владою ... своїм пат- ріярхатом чи обрядом так як батько і голова ».[7]

Однак багато помістних Церков чи обрядів через різні історичні труднощі не осягнуло ще завершення своєї ієрархічної структури в особі свого патріярха, - щонайменше голова такої Церкви не дістав ще формально патріяршого титулу. Тому цей декрет займається в окре­мім розділі особою архиєпископа, католікоса і мафріяна.[8] Всі ці три титули ставить декрет у 335-м каноні на цій самій площині, хоч істо­рично влада католікоса нічим не уступала, а то й перевищала владу патріярха. Не говориться там про екзарха, тому що цього терміну вжи­ває нове законодавство [9] в іншім значенні, себто як « делеґатів, заступ­ників » папи, патріярха чи архиєпископа для вужчих завдань. У такім новім поняттю екзарха не обов’язково він мусить бути й єпископом. Питання лише є, чи таке вживання терміну « екзарха » відповідає історичній традиції.

Так то папський декрет під словом « архиєпископ » розуміє повно­правного над-єпископа у давнім повнім значенні. Про інших, новіт­нього латинського зразка, висловлюється кан. 338:

« Єпископам наділеним титулом архиєпископа чи митрополита задля почести, не прислуговує з цього жодне право крім прероґатив почести і право передування »[10] У новім законодавстві немає якогось відмін­ного терміну для верховного і почесного архиєпископа. Однак для прак­тичного розрізнення обох титулів у латинській мові верховного пов­ноправного архиєпископа звикли називати: archiepiscopus maior, - почесного натомість: archiepiscopus minor. У нашій літургійній прак­тиці можна б робити розрізнення порядком титулів: « архиєпископ і митрополит» [верховний, повноправний], натомість : « митрополит і архиєпископ » [почесний]. Щонайменше доки ієрархічні реформи не повернуть титулові « архиєпископа » його одиноко правильного ори­гінального значення повноправности і зверхности над митрополитами, а почесне архиєпископство може вийде зовсім з ужиття.

З новим східним церковним законодавством повстало практичне питання: котрі властиво східні архиєпископи є верховними, повно­правними, а котрі лиш почесними - згідно з законами католицької Церкви. Зокрема для нас українців це було актуальне питання. Довго­літній секретар східної кодифікаційної комісії і насправді головний редактор східних законодавчих декретів о. проф. Акакій Кусса [пізні­ший кардинал і Секретар Східної Конґреїації] у І-ім томі свого під­ручника « Epitome praelectionum de iure eccl. orientali « - ще з 1948 р. пише на стор. 212-213: « Львівський архиєпископ, Галицький митрополит, є справжнім верховним архиєпископом (майор). Подвійний титул архиєпископ і митрополит виглядає правильним, хоч де-факто архиєпископство начисляє одну лише церковну провінцію ». Знов на стор. 215, пишучи про стару Київську митрополію зазначує: « Це було справжнє архиєпископство (майор), віддільне від Константинополь­ського патріярхату» [11]

Подібно і більшість інших церковних правників, каноністів ува­жало загально Київо-галицьку митрополію як одиноке тепер повно­правне архиєпископство в католицькій Церкві. Галицьку митрополію як спадкоємницю Київської і це не лише у сфері католицької Церкви, але абсолютно, в загально християнській сфері. Бо по прилученні 1685 р. не-католицької Київської митрополії до Московського патріярхату вона попала в круг сильної московської централізації і скоро стратила не лиш власть окремого архиєпископства, але й митрополитства і на ділі в правах була зрівняна з кожним іншим московським єпископством. Традицію київської автономії задержали католицькі Київські митро­полити; а коли їх наслідство вигасло на початку XIX ст., то цю тра­дицію перейняли і продовжують до сьогодні митрополити відновленої Галицької митрополії і Львівського архиєпископства заразом.

Всетаки знайшовся дехто останніми роками, що старався заперечити справжні архиєпископські права Львівського архиєпископа. Відобра­ження такого погляду знаходимо у книжці - статистиці «Oriente cattolico », що вийшла 1962 р. у Ватикані з-під редакції о. Мих. Ляцка, T. І., професора Східного Інституту в Римі. У розділі про повноправних архиєпископів, на ст. 95, так і написано: «Дотепер, між католиками, такої гідности ще нікому не надано».[12] Цей вислів вражає половинчас­тістю, яка не згоджується з законодавчим декретом «Святості духо­венства», зокрема з кан. 324, який і наведено кілька рядків вище на цій самій сторінці. У цім бо каноні кажеться, що гідність архиєпископа «визначує, або визнає Римський архиєрей, або Вселенський собор»; подібно як у кан. 216 цього ж декрету говориться про патріяршу власть, яку Римський архиєрей «надає, або визнає».[13] Отже як патріярхати, так і архиєпископства не мусіли бути аж «надані» якимсь позитивним актом щойно в останнім часі. Могли вони існувати від давнини; до­сить, щоб Римський архиєрей мовчки і посередньо їх за таких визнав.

Таким однобічним і відмінним трактуванням справи архиєпископств і патріярхатів книжка «Oriente cattolico» навела зайве непорозу­міння. Цей зайвий і нам часто шкідливий спір рішила врешті Східна Конґреґація, компетентний орґан у цих справах, позитивно відпові­даючи дня 23 грудня 1963 р. на питання: «чи треба уважати Львів­ського митрополита українців Верховним архиєпископом згідно з апос­тольським листом від дня 2 червня 1957 [канони 324-339], що почи­нається словами «Святості духовенства».[14]

Ще заки поміщено цю деклярацію Східної Конґреїації у ватиканськім офіціозі «Акта апостольського престолу», написав про неї у бюле­тені цієї Конґреґації (S.I.C.O.) монс. Маріо Ріцці, тодішній референт українських справ Конґреґації, що передруковано для ширшого загалу у ватиканськім часописі «L’Osservatore Romano», n. 31 503, за день 6 лютого 1964 р. Цей компетентний урядовець подає, що на позитивній відповіді Ватикану заважили головно два папські документи. Один папи Климента VIII « Годиться Римському архиєреєві » (Decet Romanum Pontificem) від 23 лютого 1596 p., себто з часів Берестейської унії, яким признається право «Київо-галицькому архиєпископові і митропо­литові тепер і на майбутнє потверджувати чи наставляти і висвячувати єпископів авторитетом та іменем Апостольського престола...», без обов’язку звертатися з цим до папи.[15] Це право закріплено потім другим документом за Львівським митрополитом, іменно коли папа Пій VII відновив 24.ІІ.1807 Галицьку митрополію, буллею «У вселенської Церкви» (In Universalis Ecclesiae), дослівно: « цим самим способом і формою, якими таке право надав Київському митрополитові згаданий папа Климент восьмий, наш попередник... ».[16]

Зазначує монс. М. Ріцці, що досить цього одного права, щоб пози­тивно рішити питання, бо воно перевищує навіть право патріярхів за сьогоднішнім новим законодавством. [Добрий приклад для ілюстрації процесу централізації церковної влади]. До-речі згідно з кан. 252-254 декрету «Святості духовенства» навіть у патріярхаті ніхто не може бути висвячений на єпископа без попереднього потвердження Рим­ського престола.

Серед українців жила вже й попередньо свідомість влади наших найвищих владик. Потверджує хоч би цей факт, що теперішній наш архиєпископ митр. Йосиф, подібно як його попередник Божий Слуга Андрей, вживав відзнак голови автономної Церкви, як: нагрудний хрест разом з двома енколпіонами ; - поліставріон [саккос - верхню ризу, вкриту чорними і білими хрестами]; - чи врешті біле покриття камилавки [накриття голови]. Про цю останню відзнаку виразно пише папський декрет « Святості духовенства» у кан. 285 і 334, що на це має право патріярх і верховний архиєпископ, якщо є в них такий зви­чай.[17] Під турецьким володінням християнським священикам і вла­дикам, за вийнятком одного лиш Константинопольського патріярха, вже від століть заборонено носити публично який-небудь одяг відмін­ний від світського. Тимбільше не міг у них вдержатися звичай окремого відзначення білим покриттям. Натомість у краях, які не підпали під турецьку займанщину, або від неї висвободилися, таке відзначення вживається загально, де його не знищив процес латинізації.

Однак деякі чужинці необізнані з минувшиною української Церкви, а за ними й деякі українці, відповідь Східної Конґреґації зрозуміли як новий акт, як створення нового становища в українській ієрархії. Так-то не зовсім влучно пише редакція німецького журналу « Der Christliche Osten », яка в 1-м числі за 1964 р. подаючи німецький переклад статті монс. М. Ріцці, у вступнім поясненні пише від себе між іншим: « ...рішенням папи Павла VI вперше в нові часи ... ство­рено щось як автономну католицьку східну Церкву... ». Натомість є дуже цікаві дальші думки цієї редакції. Згадавши висунений на другій сесії Собору проект створення Київського патріярхату, пише потім: «Повстало недобре становище цим, що сьогодні в католицькій україн­ській Церкві побіч митрополита Львова і Галича є ще два інші митро­полити, один Вінніпегу (Канада), а другий Філядельфії (США) За теперішнім законодавством кожний з цих митрополитів залежав без­посередньо від папи. Не було спільного голови, найвищого особового представника української католицької Церкви. Щоб не вражати пра­вославного патріярха Москви, не створено мабуть власного патріяршого престола для українців католиків. Однак осягнено ціль, наданням українцям самостійного одноцілого церковного проводу через нове рішення папи ».[18]

Годі погодитися з думками редакції, що вже осягнено ціль. Старин- ній і розлогій українській Церкві, по тисячолітнім самобутнім розвит­ку, по її великім розцвіті в лоні католицької Церкви окропленім не- одною мученицькою кров’ю, вже давно прислуговує найвищий титул автономної Церкви - себто патріярший.

Та цікавіше, що редакція бачить уже в архиєпископаті об’єднання української Церкви по всій землі; тимбільше, що серед латинських кругів ще досить панує географічне невірне зрозуміння територіяльного приципу юрисдикції. В дійсності він має етнічне значення, тільки що в давнині територіяльний поділ ототожнювався з етнічним. Та вже в середньовіччі при більшім вимітанню народів Церква, створюючи латинську ієрархію на східних теренах, інтерпретувала етнічно терито­ріяльний принцип. Така інтерпретація цілком правильна, бо коли на однім терені знайдуться два різні етнічно-обрядові організми Церкви, що не мають взаємного спільного життя, наданням їм одного голови створювалась би якась дивовижа: двох організмів з одною головою.

Нове східне законодавство відображає це правильне обрядово- етнічне зрозуміння територіяльного принципу, коли говорить про вза­ємно необмежену юрисдикцію єпископів різних обрядів на цім самім терені, відносно вірних свого обряду - своєї місцевої Церкви. Підлег­лість вірних ієрархові не свого обряду виступає як щось ненормального, лише з конечности.

Також відносно патріяршої юрисдикції примінено обрядово-етнічну інтерпретацію коли говориться [19] про патріярхів цього самого титулу, себто цього самого терену юрисдикції, але різних обрядів. Та практично в цей спосіб нормується лиш зваємновідношення між різними східними помістними Церквами. Коли заторкається латинську Церкву, цю обря­дово-етнічну інтерпретацію не переведено до останньої консеквенції; бо коли йде мова про вірних і єпархії поза т. зв. «територією патріяр­хату»,[20] себто практично про латинські терени, папський декрет виказує деяку вздержливість у признанні патріярхам свобідної юрисдикції над членами свого обряду - своєї помістної Церкви. Та з другого боку не міг цієї юрисдикції заперечити просто, бо це було б проти ствердження кан. 2іб, що патріярх є «батьком і головою  свого обряду», отже всіх вірних, тимбільше всіх оформлених єпархій свого обряду, де б вони не були. Аналогічно це відноситься до всіх голов своїх помістних Цер­ков, не залежно від їх теперішнього титулу. Та помимо цієї неконсек- вентности деяких канонів з іншими і з цілим духом законодавства східних помістних Церков, практично всі, що уважають себе членами одного обряду, одної помістної Церкви, творять і виступають як одна цілість; бо не може бути одноцілого обряду одної Церкви з своїм голо­вою і рівночасно частини цієї помістної Церкви поза нею непідпорядкованої голові обряду - Церкви.

3.      Над-єпископська влада у Католицькій Церкві

Одною з найбільш характеристичних законоправних прикмет над- єпископської, себто патріяршої чи архиєпископської інституції є вибір особи патріярха, а подібно й архиєпископа, на загальнім соборі єписко­пів.[21] Цим наглядно маніфестують виборці, що вони належать до одної і цієї самої Церкви, якої голову вибирають. Єднає це краще як прин­цип географічної територіяльности.

Котрийнебудь єпископ вибраний двома третинами голосів на патріяр- ший престіл не потребує для важности вибору потвердження Римського престола.[22] Це промовляє в користь теорії цих науковців,[23] які ува­жають патріяршу власть як частину властей єпископів патріярхату, яку вони самі передали при виборі свому зверхникові. Противна теорія, що централізує всю юрисдикцію в особі Римського архиєрея, розуміє патріяршу власть як концесію, місію папи; - співучасть у верховній власті Римського престола. Та при виборі патріярха навіть за новим законодавством нема жодної місії - передання частини верховної власти папи.

Також нема у давній історії Церкви жодних слідів якогось пере­дання власти чи настановлення патріярха від Римського престола. Вперше Рим почав назначувати патріярхів у часі хрестоносних походів, коли вже закріпилася на заході централізація. Та цими назначеними патріярхами були латинники на східних патріярших престолах, тому може більш відповідно було б говорити про створення нової номіна- ційної патріяршої гідности латинської Церкви на цім самім терені, де вже існувала східна патріярша традиція. Подібна практика назначу­вання патріярхів була по знищенні Константинополя 1453 p., коли в Римі наставлювано екзильних Царгородських патріярхів, але вона скоро звелася до чисто почесного патріярхату, який ще сьогодні існує в ла­тинській Церкві.

Перший справжній акт інтервенції Римського престолу при постав­лені дійсного східного патріярха був щойно 1553 p., коли то Рим по­твердив рік скоріше вибраного халдейського патріярха Івана Суляґу, що шукав у Римі піддержки проти своїх противників. Це дало причину до пізніших частіших інтервенцій і номінацій східних католицьких патріярхів. Щойно нове законодавство вповні привернуло виборність патріярхату. Натомість в архиєпископаті залишено ще можливість но­мінації від Риму побіч виборности[24].

В умовах з червня 1595 p., які наші владики предложили Римському архиєреєві при заключенні Берестейської унії, в іі-ій точці говорилося, щоб єпископ вибраний на Київсько-галицького митрополита не потре­бував потвердження Риму, лише складав приречення послуху Римсько­му архиєреєві. Папа Климент VII, залишивши виборність митрополита, вимагав однак, щоб нововибраний мав завжди потвердження Римського престола, незалежно чи він вибраний, чи номінований.[25] Не вимагається натомість у цім декреті такого безпосереднього потвердження Риму для нового звичайного єпископа, але надається право потверджувати Київсько-галицькому архиєпископові, - так як про це говориться в 11-ій точці Берестейських умов. З цього наглядно видно, що в доку­ментах Берестейської унії архиєпископ - митрополит Київський і Гали­цький [26] виступає як дійсний голова Церкви нашого обряду.

Умови ці натомість не передбачають зміни границь поодиноких єпархій, або створення нових. У тих часах справи ці не були актуальні, бо поділ єпархій уважався чимсь незмінним. У новім законодавстві з 1957 р.- це право має патріярх, але за згодою синоду всього свого єпис­копату і за потвердженням Римського престолу. Таке саме право має архиєпископ, але під умовою, що інакше не нормує цього місцеве цер­ковне право.[27]

В загальному права і власть патріярха й архиєпископа дуже подібні. Та всюди там, де вони мають якесь більше реальне значення, нове за­конодавство вимагає потвердження від Риму, а також попередньої згоди свого Постійного синоду. Складається він з патріярха чи архиє­пископа і з чотирьох, або щонайменше двох інших єпископів, в біль­шості виборних.[28] Супроти цього роля патріярха чи архиєпископа прак­тично не різниться від ролі предсідника такого синоду. - Установа ця впроваджена новим законодавством у католицьку східну Церкву дуже нагадує практику автокефальних не-католицьких Церков, де єпис­копат обмежує в цей спосіб «знизу» владу патріярха, який не признає над собою зверхника. У католицькій Церкві існує обмеження рішень ще і «зверху» через вимогу потвердження Римського престола.

Всі інші права, чи також привілеї, за новим законодавством пред­ставлені на основі новітньої латинської концепції, що всю юрисдикцію дістають ієрархи за посередництвом Римського архиєрея. Тому зга­дується багато таких дрібних « привілеїв », які просто є навіть більше як самозрозумілі для архипастирської діяльносте. Подібна справа є з правами - привілеями єпископів.

Однак така практика концесії прав поставила єпископський, а та­кож вищий [архиєпископський чи патріярший] уряд у неприроднім насвітленні : пастир місцевої Церкви став немов простим адміністрацій- ним виконавцем одної дуже розвиненої центральної влади, що в кожний час могла йому зменшити або збільшити можливість праці. - Так, напр., папським декретом «Пастирський уряд » від 3 грудня 1963 р. надано всім звичайним єпископам багато прав, яких за загальним законодав­ством з 1957 р. не мають навіть патріярхи.[29] До-речі, права з декрету « Пастирський уряд » діставали і давніше єпископи, але тільки на час 5 років. Так то подрібні концесії єпископам мали більше практичне значення, як визначення патріяршої влади загальними законами.

Централізаційна концепція юрисдикції позначалася на становищі патріярха чи архиєпископа не лиш відносно своєї місцевої Церкви, але й у відношенні до вселенської. Правда, патріярх і архиєпископ можуть мати при Римськім престолі апокризарія, себто свого представника, ніби « амбасадора ». Та у законодавстві нема точно визначеного зав­дання апокризарія і виглядає, що його роля подібна до прокуратора чину в Римі, який має: « обговорювати справи чину в апостольськім престолі » - себто значення льокальне, а не вселенське.[30]

Значення патріярха лише в границях своєї Церкви, а не вселенської, видно в новім законодавстві ще з цього, що патріярхи згідно з кан. 185 і 215 декрету « Святості духовенства » та за авторитетною вати- канською інтерпретацією цих канонів уступають у передуванні не лиш кардиналам Римської Церкви, але також папським леґатам, хоч би ці й не мали єпископських свячень. Одинокий вийняток відносно леґатів, але не кардиналів, це коли патріярх виконує літургійні функції свого обряду ще до цього на своїй території. Попередній декрет [31] з 1950 р. виказує ще дещо інше наставлення, бо там вичислено патріярхів зараз по кардиналах, але перед папськими леґатами.

Обмеження почестей і значення патріярха чи архиєпископа до влас­ної помістної Церкви і непропорційне винесення латинських гідностей викликало велике невдоволення серед східних Церков, зокрема мелхіт- ського патріярха Максімоса IV. Це спричинило велике опізнення в проголошенні законодавчих декретів, але й по їх публікації опозиція не зменшилася. При з’їзді всієї католицької ієрархії на вселенськім Соборі справа стала ще більш пекучою. - Врешті під час другого періоду Собору змінили місця патріярхів, поставили нарівні напроти карди­налів, але по лівиці Римського архиєрея - себто дальше на другім місці. На третім періоді Собору, себто вже по остаточнім опрокиненні всяких сумнівів про верховну власть Київо-галицького митрополита, призна­чено нашому архиєпископові Кир Йосифові перше місце між влади­ками - архиєпископами, себто зараз по шістьох східних патріярхах.

Ще більш конкретний крок зроблено у визнанні гідности східних над-єпископів, коли минулого року, на пропозицію таки нашого архиє- пископа і митрополита Кир Йосифа, всі східні патріархи, а пізніше і наш верховний архиєпископ стали членами Східної Конґреїації, най­вищого по папі орґану влади в справах східних Церков. Рішення є цілком природним, а навіть ще природнішим було б, коли членами цієї Конґреїації були б виключно, або майже виключно голови автономних східних Церков. Та вже й це, що зроблено, потребувало довгого часу, щоб дозріти, бо своїм фактом нарушувало централістичну концепцію влади так дуже поширену серед латинських владик.

4. Над-єпископство і соборність єпископату

Вже при підготовлюванні, а ще більше по відкритті ІІ-ого Вати- канського Собору виказалося, що ідея самоуправности Церков ще не цілком завмерла в латинських кругах ієрархії. Через довгі століття на широких теренах одноцілого « латинського патріярхату » безспірно панував централізаційний принцип, хоч входили туди зовсім різні на­роди, навіть різні раси з цілком відмінним культурним надбанням. Вони не мали змоги витворити чи вдержати автономії своїх помістних Церков, практично задержалася одинока ієрархічна інституція лише низового єпископату. Тому на Соборі почато проблему автономності! від питання влади поодиноких єпископів, залишене без рішення на недокінченім

І-ім Ватіканськім Соборі. Себто висунено твердження, що кожний єпископ має вже від рукоположення всю владу потрібну для доброго ведення своєї єпархії. Щойно дальше виринуло питання орґанічного оформлення помістних Церков у формі більшої ефектовности націо­нальних єпископських конференцій під проводом своїх голов [примасів чи архиєпископів, аналогічно до східних патріярхів] у протилежності до централістичної системи влади через розбудову Римської курії та систему папських леґатів.

На Соборі посунено проблему ще дальше, тобто поставлено твер­дження, що єпископат вселенської Церкви взятий у цілості [себто всіх ще не оформлених досить помістних Церков] під головуванням Рим­ського архиєрея повинен нести відповідальність за цілу вселенську Христову Церкву. Це є ця широко звісна концепція « колеґіяльности єпископату », чи по-нашому краще: « соборности єпископату »; але в католицькім розумінні соборности, себто під головуванням Вселен­ського Римського архиєрея з Божої настанови, так як це ствердив 1-ий Ватиканський Собор.

Висунення цього третього твердження було конечною послідовністю двох попередніх, якщо мала бути збережена орїанічна внутрішня єдність Церкви на всіх площинах, а не лиш на вершині в особі Рим­ського архиєрея. В противнім випадку виринула б небезпека, що з поси­ленням дії єпископату в своїх помістних Церквах, він міг би замкнутися в крузі власних помістних інтересів з шкодою для цілости Церкви, бо лучник єдности Римського архиєрея залишився б тільки чимсь ніби зовнішнім і не досить орґанічним на ділі. Натомість, коли весь єписко­пат несе відповідальність за Вселенську Церкву, він сам стає лучником єдности в усій ширині, бо владики не виконують (( соборну » владу поодинці,[32] ані сумарично в рівнорядній спілці з своїми спів-ієрар- хами, так як це представляє не-католицька соборність.

Єпископат творить одну орїанічну цілість, споєну внутрішньо, а не лиш зовнішньо якоюсь акцією чи ціллю, як це звичайно буває з ко- легіяльними орґанізмами - колегіями. Тому термін (( колеґіяльність « не є зовсім влучний, не відповідає вповні природі з’єдиненого єпис­копату. Подібно як не, можна назвати сім’ю колегією, бо її члени не приєднюються ззовні, але родяться задержуючи внутрішній зв’язок; подібно й єпископат, який розмножується - родиться через рукополо- ження зв’язаний внутрішньою ласкою повноти одинокого Христового священства.[33]

Вже краще відповідає наше слово « соборність », хоч і воно [як і кожне людське слово] не спроможне вповні віддати глибини надпри­родної правди. Зокрема також слово « соборність » не відмічує цього, що голова всього єпископату, себто Верховний Римський архиєрей, який репрезентує Голову Церкви - Христа, має свою верховну владу не від єпископського збору, але безпосередньо від Христа. Тому провід Пет­рового наслідника є настільки суттєвим, що Римський архиєрей в разі потреби може виконувати верховну владу без єпископату, але ніколи весь єпископат без намісника Христового.[34]

Ідея соборности єпископату не є тільки вислідною практичних сьо­годнішніх потреб, але глибокою правдою, що зберігалася в скарбниці християнської віри вже від початків, хоч не була ще дотепер виразно оформлена висловами богословської науки та віри. Одним з найважні- ших біблійних арґументів соборности, на який покликається і схема соборового декрету,[35] це те, що Христос цими самими словами: « що зв’яжеш на землі, буде зв’язане й на небі... » передав верховну власть у Церкві спершу самому св. Петрові, а потім всьому апостольському зборові разом з св. Петром. [Мат. іб, 191 і8, 18]. Це записане в єванге- листа Матея зараз потім, як Христос назвав Перта скалою, опорою всієї Церкви [Мат. іб, 18].

Отже так, як не бачив євангелист суперечности між мандатом Христа Петрові й всім апостолам, так не стоїть у суперечності верховна влада Римського архиєрея з такою ж владою соборного єпископату. Це одна й ця сама вселенська влада, лише що до головного суб’єкту влади Рим­ського архиєрея прилучаються інші управнені спів-суб’єкти, себто йдеться про ширший чи вужчий засяг суб’єкту цієї самої одної влади.[36]

До-речі, єпископат уже нераз у минулому виконував у соборний спосіб верховну владу, але тільки на вселенських Соборах. Навіть дотеперішнє церковне законодавство ясно стверджує верховну владу єпископату на вселенських соборах очолених папою.[37] На майбутнє ма­ли б виконувати її єпископи також і поза Собором.[38]

Ідея соборности єпископату має свою аналогію і первовзір, а також і своє первинне обосновання у правді про єдність фізичного і містичного тіла Христа, яка в свою чергу основується на правді про єдність двох природ Христа в одній особі. Фізичне тіло Христа є головою містичного тіла і творить з ним одну цілість, так що не може бути якоїсь опозиції між фізичним і містичним Христом. Однак фізичний Христос існував і ділав колись на землі й дальше може ділати без свого містичного тіла, себто Церкви. Та ніколи містичне тіло Христа не може розвиватися і ділати без свого голови, фізичного Христа; - воно є лише цією повно­тою Христа (πλήρωμά), про яку стільки писав св. Павло у своїх листах.

Ця висока християнська правда була подана вже у св. євангелії, висвітлена в листах св. Павла, але через останні віки була немов при­забута, присипана буденним юридичним порохом. Щойно в останні часи, головно завдяки окружному листові - енцикліці папи Пія XII (( Містичного тіла « (Mystici corporis) з 1943 р. вона заблисла в новім світлі. По двадцяти роках вже вимагає свого належного примінення і в правлінню Церквою. Бо коли поодинокі вірні, задержуючи вповні свою особистість і персональну відповідальність, є покликані творити одну цілість містичного тіла тісно пов’язану з його Головою - Христом, - так подібно поодинокі місцеві Церкви з своїми пастирями, задержуючи свою автономну особистість і відповідальність за помістними Церквами, є покликані творити одну цілість соборности єпископату з своїм зверх- ником і разом з ним ділити відповідальність за долю вселенської Церкви.

Вся динаміка принципу соборности єпископату полягає отже в цім, що він розглядає подвійний напрям влади кожного поодиконого іє­рарха: один у площині повіреної йому місцевої Церкви, а другий у площині спів-відповідальности за вселенську Церкву. На першім ви­ростає вся структура ієрархії, коли поодинокі владики частину одер­жаної при рукоположенні влади переносять на вищого ієрарха, на голову помістної Церкви - обряду задля загального добра скріплення цілого обряду. Другий знов є внутрішнім лучником поодиноких по­містних Церков і надає верховному проводові Церкви повноти її все­ленського характеру.

Пов’язання обох цих напрямків у основнім практичнім приміненні соборового принципу запропонував Соборові на початку другого його періоду, дня і жовтня 1963 p., митр. Максим Германюк ЧНІ, у формі проекту створення Апостольської ради, як центрального правлячого орґану вселенської Церкви під зверхністю Римського архиєрея. Мала б вона складатися з голов помістних Церков, себто східних патріярхів чи верховних архиєпископів, а західних примасів чи предсідників на­ціональних єпископських конференцій. Точно сказавши, цей проект не висловлюється виразно, що членство у цій раді зарезервоване для голов чи представництв помістних Церков, бо такі Церкви на заході ще не оформлені; лише вичисляє ієрархічні ступені, крім голов - над- єпископів також інші, які туди мали б входити. Та участь у раді за­певне звелась би до репрезентації помістних Церков, хай і більше- особових, але очолюваних своїми головами - над-єпископами, якщо Апостольська рада мала б бути справді вселенською і не крити в собі зародків не-ефектовности. Ясно, що виборний принцип представників від групи інших без оформлення тої групи, подібно як прийнято це при державних виборах, не є відповідний, бо кожний вибраний почу­вався б лиш репрезентантом, а не відповідальним за частину вселенської

Церкви. Існувала б небезпека нездорового парляментаризму. Лиш відповідальний голова і батько даного обряду - помістної Церкви, якому інші владики на постійно відступили частину своєї влади, є природним репрезентантом і цілком природно покликаний нести також спів-відповідальність за вселенську Церкву. Цей голова - над-єпископ мусить очолювати всіх членів Апостольської ради, які походили б з його помістної Церкви; не може бути членства основаного на особис­тім принципі, а не репрезентативнім. Такі « незалежні » члени ради, а ще як попали б до її виконного орґану чи секретаріяту, що постійно перебував би в центрі, скоро могли б втратити зв’язок з своїми Цер­квами й перемінитися в куріяльних урядників клясичного типу, байду­же що були б різнонаціонального походження.

Так отже ефектовне примінення соборности залежить від оформлен­ня помістних Церков, але й навзаєм розвій помістних Церков залежить від проблеми соборности єпископату. Без соборної відповідальности помістні Церкви тратять багато з внутрішнього орґанічного пов’язання, тратять належне їм місце в ієрархічній структурі Церкви. Якщо б слі­дувати за централістичною концепцією, яка уважала, що як поодинокі єпископи так і голови помістних Церков - над-єпископи мають владу лиш з мандату Римського архиєрея, тоді все зводилось би до площини нестабільних концесій. Вже навіть сама ідея мандату, без уваги на не­стабільність, не сприяє оформленню помістної Церкви в одну самобут­ню цілість, але противно представляє як не життєздатною самою в собі частиною чогось іншого. Цим підриваються основи її орґанічного росту. До цього ще практика мандатів у бігу історії виказала, що вони зчасом зводяться до несуттєвих почестей без жодної влади.

Ця взаємна залежність соборности єпископату й автономности по­містних Церков відображена до деякої міри також у соборовій схемі декрету про св. Церкву, бо зараз по справах соборности говориться про орґанічно з’єднані « угруповання » в Церкві з своїми притаманними дисциплінами, літургійними обрядами та богословськими й духовними надбаннями,[39] - себто з елементами власного обряду - помістної Церкви. Правда, на широких теренах Церкви, зокрема латинської, ці « угру­повання » існують наразі лиш потенціяльно. Щойно повне примінення церковних реформ, починаючи хоч би від насамперед ухваленої на Соборі літургійної з використанням різних національних культур у формі богопочитання, сприятимуть оформленню поодиноких обрядів і помістних Церков в одній дотепер латинській.

У східних католицьких Церквах це оформлення також не є ще за­вершене, зокрема де голова Церкви - обряду не дістав ще належного собі титулу й влади, не лиш такої, яку передбачує дотеперішнє зако­нодавство, але всієї, яку потрібно для доброго ведення помістної Цер­кви. На Соборі було предложено між іншими також пропозицію, щоб кожна східна Церква - обряд дістали своє завершення в особі патріяр­ха, або синоду,[40] чи звагалі над-єпископської влади. Це дало б одно- родну завершену формацію всіх помістних східних Церков. Подібне було б побажаним і для всіх латинських обрядів - Церков, які повста­нуть.

Орґанічно оформлені помістні Церкви є передумовою поєднання різних не-католицьких Церков, східних і західних. Годі собі уявити морального перескоку від цілковитої автокефалії до централізаційної системи, або до напів-централізаційної без належно оформлених по­містних Церков. Коли голова автокефальної Церкви [41] по поєднанні залишиться головою помістної Церкви з повними належними правами і рівночасно спів-відповідальним за вселенську Церкву, лиш тоді члени цієї Церкви відчують, що й у ділянці правління Церквою насту­пив у них лиш зріст, доповнення, про що стільки говорив Божий Слуга архиєпископ Кир Андрій, а не неприродний злом, якесь навернення - таке противне людській психіці.

Коли б схотіли ми графічно представити всю цю проблему, то за не-католицькою концепцією треба б розмістити весь єпископат, включно з Римським архиєреєм, на одній площині. За централістичною концеп­цією весь єпископат, крім Римського папи, залишився б на цій одній площині, а власть Римського архиєрея була б точкою високо над пло­щиною, підвішеною на Петровім приматі. Знов у концепції соборности єпископату набирає він живої рельєфности гірського масиву, де пооди­нокі скелі творять гармонійну цілість, якої вершком є Римський архиє­рей. Він залишається складовою частиною гори, але рівночасно є понад нею. Гора єпископату його вилонює з себе, але він тягарем своєї влади домінує всі нижчі верстви. Також висотою вершка мірйться вся висота правди віри, бо ціла гора разом взята, але без вершка, не є ніколи ви­щою від вершка. Лише разом з вершком вона становить повну реальну цілість, де всі поодинокі ґранітні брили й масиви поодиноких помістних Церков не тратять своїх питоменностей, своєї власної структури, але знаходять гідне рельєфне місце та відповідне положення. - Христова Церква це не є аморфна маса, сума молекул без власної персональности; це кристал, в якім кожна молекула має своє гідне місце й завдання точно упорядковане відносно цілости.

У часи загального занепаду християнського духа від XVI до XIX стол. необхідним було завести надзвичайний « воєнний » стан центра­лізації, що розпочався в середньовіччі, а завершився на 1-м Ватикан- ськім Соборі. Натомість від часів папи Льва XIII християнство почало знов просякати в глибину душ, виросли ряди світлих ієрархів свідомих своєї відповідальности за Церкву: помістну й вселенську. Рівночасно щораз частіші випадки, коли ця чи інша помістна Церква через зовніш­ні труднощі лиш слабо може вдержувати зв’якок з найвищим архиє- реєм. Не виключена й така можливість у майбутньому, що противні Церкві чинники унеможливлять найвищому архиєреєві зв’язок з Цер­квами, за принципом: « поражу пастиря і розсипляться вівці стада » [Мат. 26, 31]. То ж кожна помістна Церква заздалегідь мусить бути приготована в критичний час самій нести відповідальність за своє життя і розвиток, а не лиш ждати неможливих подрібних директив з одного центру.

Основи для такого приготування вже кладе ІІ-ий Ватиканський собор, що в еклезіологічній ділянці має доповнити 1-ий Ватиканський і стати разом з ним основою еклезіології, - так як Халкедонський собор доповнив Ефеський і став основою христології на всі часи. Як в Ефезі проголошено нерозривну єдність двох природ у Христі, а в Халкедоні прославлено ненарушну автономність кожної природи; - так на І-ім Ватиканськім соборі проголошено єдність церковного проводу, а ІІ-ий Ватиканський прийняв завдання проголосити життєздатну його мно- гочленність.

Без цього доповнення і завершення дальше поборювали би себе дві скрайні концепції: з одного боку еклезіологічний несторіянізм [не- католицького роздріблення на незв’язані орґанічно з собою автоке­фалії] , а з другого боку еклезіологічний монофізитизм [концепція край­ньої централізації універсального єпископату в одній лиш особі]. Так отже не лиш католицтво, але і не-католицьке християнство глядить на цей Собор як на новий світанок, щоб новим блиском краси заблистіла Христова обручниця - свята вселенська Церква, завжди незмінна по своїй суті, але завжди сучасна по своїм оформленні.

***

Цей артикул виготовлено ще перед закінченням третього періоду

ІІ-го Ватиканського Собору й цим самим ще перед проголошенням дня 21 листопада 1964 р. трьох важних соборових декретів. Тому завваги, що відносяться до них містимо тут при кінці.

Другий Ватиканський Собор зрівняв верховного архиєпископа (а цим самим також інші види над-єпископства, як католікоса чи маф­ріяна) у правах і почестях з патріярхом. При цім соборовий « Декрет про Східні Католицькі Церкви » покликується у замітках до цього рішення в ю-ій точці не лише на 8-ий канон Ефеського Собору, але також на дві папські буллі: Клемента VIII «Decet Romanum Pontificem» та Пія VII « In universalis Ecclesiae », видані до Української Церкви, про які в нашім артикулі є мова. Рішення Собору звучить:

« Що сказано про патріярхів є важне також згідно з зако­ном для верховних архиєпископів, які головують над цілою якоюнебудь партикулярною Церквою себто обрядом ».[42]

Залишається тепер тільки при упорядкуванні й усучасненні східного законодавства згідно з рішеннями й духом цього Собору належно уточ­нити в поодиноких випадках це зрівняння всіх східних над-єпископів.

Про встановлення нових патріярхатів, чи надання патріяршого титулу цим помістним Церквам, які на це заслуговують, висловився дуже позитивно теперішній Ватиканський Собор в 11-ій точці « Декрету про Східні Католицькі Церкви »:

«Тому що патріярхальна інституція є традиційною формою правління в Східних Церквах святий Вселенський Собор ба­жає, щоб були там де треба встановлені нові патріярхати, яких установлення застерігається Вселенському Соборові, або Римсь­кому Архиєреєві ».[43]

Рішення ІІ-го Ватиканського Собору виразно висловлюються в користь принципу одноцілости помістної Церкви даного обряду неза­лежно від того де б не знаходилися її частини. Стверджує це не лише, вже вище наведена, ю-а точка « Декрету про Східні Католицькі Цер­кви », де кажеться, що патріярхи як також верховні архиєпископи « головують над цілою якоюнебудь партикулярною Церквою себто обрядом », але ще окремо 7-а точка цього ж декрету уточнює словами:

« Де б не був установлений ієрарх якогось обряду поза кор­донами патріярхальної території, він дальше належить до ієрар­хії патріярхату цього ж обряду згідно з законом ».[44]

Знов нове усучаснене східне законодавство має уточнити пооди­нокими законами цю приналежність ієрархії до центру помістної Церкви.

Помимо централістичних переконань великої частини латинської ієрархії, теперішній Ватиканський Собор рішив привернути патріярха- там і послідовно за цим усім помістним східним Церквам давню гідність у повноті прав. Натяк на це є в « Доґматичній Конституції про Цер­кву », у ІІІ-ім розділі, 23-а точка:

« За Божим Провидінням сталося, що різні Церкви, уста­новлені в різних місцях апостолами або їх наслідниками, зібра­лися з бігом часу в багато спільнот орґанічно з’єднаних, які за­держуючи єдність віри та єдину Божу установу вселенської Цер­кви користуються власним правопорядком, власними літургій­ними звичаями, богословською та духовною спадщинами. Деякі з них, зокрема старинні Патріярхальні Церкви, на зразок мате­ринства у вірі видали інших немов дочок, з якими є вони зв’я­зані тіснішими вузлами любови в житті святих тайн як також взаємної пошани прав і правил аж до наших часів ».[45]

Це ясний короткий начерк структури Вселенської Церкви, зложеної з поодиноких помістних Церков - обрядів, правно й літургійно офор­млених. Хоч деякі з них виводять свій початок від інших і творять з ними одну спільну групу обрядів головно під літургійним оглядом, але не ці групи, тільки поодинокі обряди становлять орґанічно авто­номні церковні одиниці. Так як от у візантійській групі обрядів кожний з них, грецький, мелхітський, український, чи інші, творять свої окремі помістні Церкви й голови кожної з них повинні користу­ватися належними їм правами. Собор справді привернув кожній з цих помістних Церков та їх головам давні права. Висловлено це виразно й рішуче в « Декреті про Східні Католицькі Церкви », в 9-ій точці:

« Цей святий Собор постановив, щоб були відновлені їх права і привілеї (себто патріярхів та зрівняних з ними, 10-ою точ­кою цього ж декрету, всіх над-єпископів - І.М.), згідно з старинною традицією кожної Церкви та декретами Вселенських Соборів. Цими правами й привілеями є ці, які були в часі єдности Сходу й Заходу, хоч дещо треба пристосувати їх до теперішніх відносин » .[46]

Завданням відповідних церковних орґанів, зокрема східних, є тепер подбати, щоб це пристосування було справді лиш « дещо » (ali­quantum), себто настільки наскільки цього дійсно вимагає добро Все­ленської Церкви, без основного нарушення власної персональности й автономности помістних Церков та їх голов.

1. Титул Антіохійського патріярха: Патріярх Антіохії і всього Орієнту - не є всьогоднішнім значенні всього географічного сходу, ані префектури Сходу, але в значенні адміністраційної дієцезії Сходу, себто приблизно сьогоднішньої Сирії і
   Палестини.
2. Mansi, і. D., Sacrorum Conciliorum nova et amplissima collectio, Florentiae 1759 sq.; v. 2, coi. 667 sq. ; v. 3, coi. 557 sq.; v. 7, coi. 361 sq Kirch, C., Enchiridion fontium historiae ecclesiasticae antiquae, Romae 1956, nn. 406, 647, 941 sq.
3. Багато цінного матеріялу про історію патріярхатів можна знайти у книжці: De Vries, W., Rom und die Patriarchate des Ostens, Freiburg 1963. - Тому, що деякі екзархати підпали під Константинопіль, а інші перемінилися у патріярхати, між пізнішими юристами не було одвозгідности, чи канони Халкедонського Собору про « екзархати » треба аплікувати до патріярхів, чи до митрополитів - гл. : Bevere- GIUS, G., Synodicon, sive Pandectae canonum..., Oxonii 1672, v. 1, pp. 120, 123, 135; Codihcazione Canonica Orientale, Fonti, Serie II, fasc. V, nn. 165, 258
4. Крім давніших творів, в першу чергу: Ст. Томашівський, Історія Церкви на Україні, Жовква І932 - багато нового в цю ділянку вносять такі твори як: Patry- LO, І., Archiepiscopi-Metropolitani Kievo-Halicienses, Romae 1962; Lozovei, P., De Metropolitarum Kioviensium potestate, Romae 1962 ; M. Stasiw, Metropolia Hali- densis, Romae 1960; - та найновіший: H. Полонська-Василенко, Історичні підва­лини УАПЦ, Мюнхен 1964.Цікаво відмітити, що в дуже старанно опрацьованім історичнім атлясі « Westermanns Atlas zur Weltgeschichte », що вийшов 1963 p. У Німеччині, на карті церков­ного поділу Европи в XV. ст., стор. 89, Київ відмічено таким самим значком патріяр­хату як Константинопіль, себто завершеної вже церковної автономії.
5. Дотепер вийшло друком у трьох серіях понад 40 томів цих Джерел церковного східного права, однак праця ще не закінчена.
6. Цікаве є порівняння двох праць члена кодифікаційної східної комісії: Ает. Herman, De conceptu ritus, « The Jurist», y. II (1942), η. 4, p. 339 і Ает. Herman, De ritu in lure Canonico, «Orientalia Christiana», v. 32 (1933), n. 89, p. 105; як також: Ac. Coussa, Epitome praelectionum de iure eccl. or., 1948, v. I, p. 14. Цілу студію на цю тему видрукував у Записках ЧСВВ Ant. Joubeir, La notion cano­nique de rite, Rome 1961.
7. « Memoratu vero dignum prae ceteris videtur patriarchate institutum, quippe quod orientalis ecclesiasticae ordinationis veluti praecipua nota sit ». — (In introduc­tione) — can. 216, § 1: «Secundum antiquissimum Ecclesiae morem, singulari honore prosequendi sunt Orientis Patriarchae, quippe qui amplissima potestate... suo cuique patriarchatui seu ritui tamquam pater et caput praesunt »
8. Такий титул « мафріяна » носив голова монофізитської Церкви в Мезопотамії, що повстала там у VII. ст. серед переважаючих місцевих несторіян.
9. Cleri sanctitati, can. 362-391.
10. « Episcopis titulo Archiepiscopi vel Metropolitae honoris causa auctis, nullum exinde ius competit praeter praerogativam honoris et ius praecedentiae ».
11. стор. 212, (44): « ...Archiepiscopus Ruthenus Leopolitanus, Metropolita Halycensis, verus est Archiepiscopus (maior). Titulus duplex Archiepiscopi et Metropolitae videtur legitimus, quamvis Archiepiscopus, de facto, numerat unam tantum provin­ciam ecclesiasticam ». стор. 215, (52): «Haec erat verus Archiepiscopatus (maior), a patriarchatu Constantinopolitano divisus ».
12. « Finora, presso i cattolici, tale dignità non è stata conferita ad alcuno ».
13. Cleri sanctitati, can. 324: «...Archiepiscopus, quae dignitas... determinata vel agnita a Romano Pontifice aut a Synodo Oecumenica ». Can. 216, § 1 : « ...Orientis Patriarchae, ...qui amplissima potestate, a Romano Pontifice data seu agnita... ».
14. « Ad dubium an Metropolita Leopolitanus Ucrainorum habendus sit Archie­piscopus Maior, ad normam Litterarum Apostolicarum die 2 Iunii 1957 (canones 324- 339), quae verbis incipiunt « Cleri sanctitati », Sacra Congregatio pro Ecclesia Orientali respondendum censuit « affirmative » Quod quidem responsum Summus Pontifex Paulus Divina Providentia Papa VI benigne approbare dignatus est, iussitque hanc declarationem publici iuris fieri. — Datum Romae... die 23 mensis Decembris anno 1963». - Acta Apostolicae Sedis, An. LVI, n. 3 - 21 Martii 1964 — p. 214.
15. « ...Archiepiscopo Metropolita Kioviensi ac Haliciensi nunc et pro tempore existenti auctoritate et nomine Sedis Apostolicae confirmari vel institui, eique munus consecrationis impendi possit et debeat... » — Ath. Welykyj, Documenta Pontificum Romanorum historiam Ucrainae illustrantia, Romae 1953, v. I, p. 268.
16. « ...iisdem modo ac forma, quibus facultas huiusmodi Metropolitano Kioviensi ab antedicto Papa Clemente Octavo Praedecessore Nostro... fuerat elargita... » - ibidem, v. II, p. 317.
17. Cleri sanctitati, can. 285, § 1: «Patriarchis, si iure particulari ipsis tribuantur, sequentia insuper privilegia et facultates competunt: ... 3° Utendi supercamelaucio albo». - Can. 334: «Archiepiscopus, si usus ferat, uti potest supercamelaucio albo».
18. « ...durch die erwàhnte Entscheidung Papst Pauls VI. zum erstenmal in der Neuzeit... so etwas wie eine autonome katholische Ostkirche ges'chaffen wurde... ». « Es bestand immerhin eine ungute Lage darin, dass es heute in der katholischen ukrainischen Kirche neben dem Metropoliten von Lemberg und Halitsch noch zwei andere Metropoliten, einen von Winnipeg (Kanada) und einen zweiten von Philadel­phia (USA) gibt. Nach der bisherigen Rechtslage stand jeder dieser Metropoliten un- mittelbar unter dem Papst. Es gab kein gemeinsames Haupt, keinen persônlichen hoch- sten Vertreter der ukrainischen katholischen Kirche. Um den orthodoxen Patriarchen von Moskau nicht zu krânken, hat man wohl keinen eigenen Patriarchenstuhl für die katholischen Ukrainer errichtet. Der Zweck, den Ukrainern eine eigenstandige einheit- liche Kirchenführung zu geben, ist durch die neue Verfügung des Papstes erreicht ». - Der Christliche Osten, Würzburg, XIX/1964/1, S. 12
19. Cleri sanctitati, can. 219, §§ 1 е 2.
20. Cleri sanctitati, can. 216, § 2, 2° i can. 262.
21. Cleri sanctitati, can. 221 e 325.
22. Ibidem, can. 230 e 235, § 2.
23. Одним з цих є цитований уже вище, в ноті з, В. Де Вріс, (W. De Vries).
24. Cleri sanctitati, can. 325.
25. Гл. нота ч. 15.
26. Постійно цей документ вживає такого титулу: Archiepiscopus Metropolita Kioviensis ас Haliciensis.
27. Cleri sanctitati, can. 248 і 327.
28. Ibidem, can. 289 sq. e 327, § 2.
29. Як от розрішування від супружих перепон мішаного віровизнання чи з нехрищеними; - пор. декрети: Crebrae allatae sunt, can. 32, § 2 і Pastorale munus, nn. 19-23.
30. Cleri sanctitati, can. 220 e 331; Motu proprio «Postquam Apostolicis litteris », (1952), can. 49.
31. Motu proprio « Sollicitudinem Nostram », (1950), can. 15.
32. Виразно відмічено це в 19-ій поправці до 3-го розділу соборової схеми про св. Церкву.Ця поправка, як і всі 39 до цього розділу схеми, подані в пресових комунікатах з соборових нарад, що їх опубліковано у вересневих числах ватиканського часопису « L’Osservatore Romano», nn. 31 692-31 699, 21-30 Settembre 1964.
33. В 11-ій поправці до з-ого розділу соборової схеми про св. Церкву виразно сказано, що через св. тайну рукоположення стається членом тіла єпископату. На велич єпископської спільноти, що далеко перевищує значення вислову « колеґія » звернув увагу Соборові верховний архиєпископ Йосиф у своїм першім соборовім виступі дня її жовтня 1963 р. порівнюючи власне єпископат з сім’єю.
34. Випливає це не лише з постанов 1-го Ватиканського Собору, але відмічено це також у 12-ій, 13-ій, 17-ій та 27-ій поправках до з-ого розділу соборової схеми теперішнього Собору.
35. 14-а поправка до з-ого розділу про св. Церкву.
36. Випливає це з слів 13-ої поправки до з-ого розділу схеми про св. Церкву.
37. Cleri sanctitati, can. 162, § 1 : Romanus Pontifex... habet... supremam et plenam potestatem iurisdictionis in universam Ecclesiam... can. 173, § 1: Synodus Oecume- nica suprema pollet in universam Ecclesiam potestate. Idem in Codice luris Canonici, can. 218, § 1 et 228, § 1.
38. Висловлено це в іб-ій і 17-ій поправці до з-ого розділу соборової схеми про св. Церкву.
39. 21-а поправка до з-ого розділу схеми про св. Церкву.
40. Альтернатива синоду нагадує колишній синодальний устрій московської Церкви. Як там він не служив для добра Церкви, так не заповідається він позитивно й у католицькій, бо сприяє не-католицькому поняттю соборности, де нема одного природного голови. У католицькій Церкві синод є дорадчим орґаном, або поширен­ням суб’єкту влади, але не заступає Моно-персональности.
41. Про автокефальні Церкви, які колись були автономними Церквами одної Вселенської, можна говорити не лиш на сході, але й на заході. Для прикладу зга­дати можна Кентерберійське архиєпископство, яке виводиться від св. Августина христителя Анґлії, що було в середньовіччі справжнім верховним архиєпископством католицької Церкви. Подібно було й з іншими Церквами на заході.
42. « Quae de Patriarchis sunt dicta, valent etiam, ad normam iuris, de Archiepi- scopis maioribus, qui universae cuidam Ecclesiae particulari seu ritui praesunt ». - De­cretum de Ecclesiis Orientalibus Catholicis, can. 10.
43. « Cum institutum patriarchale in Ecclesiis Orientalibus sit forma regiminis tra- ditionalis, Sancta et Oecumenica Synodus exoptat ut, ubi opus sit, novi erigantur pa- triarchatus, quorum constitutio Synodo Oecumenicae vel Romano Pontifici reserva­tur». - Decretum de Ecclesiis Orientalibus Catholicis, can. 11.
44. « Ubicumque Hierarcha alicuius ritus extra fines territorii patriarchalis constitui­tur, manet aggregatus hierarchiae patriarchates eiusdem ritus ad normam iuris ». — De­cretum de Ecclesiis Orientalibus Catholicis, can. 7.
45. « Divina autem Providentia factum est ut variae variis in locis ab Apostolis eo- rumque successoribus institutae Ecclesiae decursu temporum in plures coaluerint coe­tus, organicae coniunctos, qui, salva fidei unitate et unica divina constitutione univer­salis Ecclesiae, gaudent propria disciplina, proprio liturgico usu, theologico spirituali- que patrimonio. Inter quas aliquae, notatim antique Patriarchales Ecclesiae, veluti matrices fidei, alias pepererunt quasi filias, quibuscum arctiore vinculo caritatis in vita sacramentali atque in mutua iurium et officiorum reverentia ad nostra usque tempora connectuntur ». — Constitutio Dogmatica de Ecclesia, can. 23.
46. « Statuit haec Sancta Synodus, ut eorum iura atque privilegia instaurentur, iuxta antiquas traditiones uniuscuiusque Ecclesiae et Synodorum Oecumenicarum decreta. Haec autem iura et privilegia sunt illa, quae tempore unionis Orientis et Occidentis viguerunt, etsi ad hodiernas conditiones aliquantum aptanda sint». — Decretum de Ecclesiis Orientalibus Catholicis, can. 9.