о. д-р. Мирон Бендик. Еклезіальна ідентичність та екуменічна місія УГКЦ на початку ІІІ тисячоліття (еклезіологічна перспектива)

У ІІ половині ХХ ст. було дуже модно стверджувати, що УГКЦ – мертво народжений плід уніатства. Вона відірвалася від початкового східнохристиянського ґрунту і не защепилася на західному. Як гібрид, така Церква нежиттєздатна і безплідна. Самі люди залишили її і добровільно повернулися до природного для себе східного православ'я. Коли на початку 90-х років ХХ ст. діянням благодаті Святого Духа наша Церква вийшла з підпілля і виявила колосальний потенціал розвитку, то зависла в повітрі формула «нежиттєздатного гібриду».

Виступ на семінарі Кафедри богослов’я філософсько-богословського факультету УКУ “Еклезіальна ідентичність та екуменічна місія УГКЦ на початку ІІІ тисячоліття”, 22 лютого 2013 р. в честь 80-ліття патріарха Любомира.

Еклезіальна ідентичність нашої Церкви випливає з богословського споглядання таїни Церкви Христової. В ній Син Божий Ісус Христос звершує волю Отця про спасіння людства, актуалізуючи це спасіння у Святому Дусі. Невипадково Отці ІІ Ватиканського Собору називають Церкву Христову пратаїнством, тобто зовнішньо вираженим знаменням спасіння людського роду. Як Бого-людська реальність, Церква відкривається богословському спогляданню антиномічно. Такою ж антиномічною є й ідентичність Церкви. На Божому, невидимому, спасительному рівні Христова Церква є завжди ідентичною, бо в ній  Христос звершує не що-небудь інше, а спасіння людства. На цьому ж рівні й наша УГКЦ як Церква Христова є ідентичною, тобто спасительною для кожної людини, котра через увірування й охрещення входить до неї.

Інша складова антиномічного таїнства Церкви – це її земний, видимий, людський рівень. На ньому Христова Церква перебуває в кожній історичновоплоченій, тобто помісній Церкві. Не ототожнюючись із жодною з них, Церква як Тіло Христове, подібно до Христа – Глави Тіла, історично воплочується і через помісні Церкви звершує спасительне служіння. І якщо на Божому рівні Церква завжди ідентична, то на людському її ідентичність стається історично, починаючись від першої євангелізації і зростаючи аж до зрілої помісності. Зростання Церкви в історії має христологічні підстави. Подібно як Христос – небесний Жених, так і Церква – земна Наречена Жениха – історично народжується в якомусь місці, а відтак зростає «літами  і ласкою», євангелизуючи місцеву культуру або ж інкультуруючись, воплочуючись у неї. Зростання якоїсь помісної Церкви в історії є насамперед справою Святого Духа, а вже тоді зусиль і активності людей.

Попередній доповідач уже представив понад тисячолітню історію нашої Церкви, від її народження, приуроченого до Хрещення киян за святого князя Володимира, і до наших днів. У цій історії ми подивляємо невидиме діяння Святого Духа, благодаттю якого Церква благополучно пройшла крізь століття, а зусиллями людей – великих митрополитів, єпископів і священиків, жертовного монашества і героїчних мирян –закріпилася в нашому народі, ставши вагомим чинником національної культури й української ідентичності.

Віддавши належне минулому, ми є свідками сучасного діяння Святого Духа,зокрема, в таких «знаках часу», як вихід нашої Церкви з підпілля і її зростання на поселеннях. Дія Святого Духа постійно випереджує наші людські відчуття Церкви, ініціює долання рамок досі усталених стереотипів,  в які ми й намагаємось інерційно увібгати ідентичність УГКЦ. Діючи так, ми не стільки відкриваємося на благодатні шанси, скільки плентаємося позаду них. Нам важко сприймати динаміку ідентичності, яка на людському рівні Церкви знову і знову «стається». Ми хотіли б живу ідентичність підмінити її формулою, під яку й підігнати церковну реальність. Проте Святий Дух, Котрий «дихає, де хоче», на щастя, не обмежує Себе нашими формулами, а, навпаки, надихає нас ці формули розвивати й удосконалювати. З-поміж них назву хоча б деякі, від яких уже довелося відмовитись.

У ІІ половині ХХ ст. було дуже модно стверджувати, що УГКЦ – мертво народжений плід уніатства. Вона відірвалася від початкового східнохристиянського ґрунту і не защепилася на західному. Як гібрид, така Церква нежиттєздатна і безплідна. Самі люди залишили її і добровільно повернулися до природного для себе східного православ'я. Коли на початку    90-х років  ХХ ст. діянням благодаті Святого Духа наша Церква вийшла з підпілля і виявила колосальний потенціал розвитку, то зависла в повітрі формула «нежиттєздатного гібриду». Інший приклад. Виходячи з підпілля, ми тоді в Україні мріяли про можливість спокійно молитися хоча б у більших містах. Ми б добиралися туди звідусюди, аби тільки пережити щастя побути на Літургії своєї Церкви, нехай просто неба. Це була перша «постпідпільна» формула ідентичності нашої Церкви. Однак Господь бачив перспективи Церкви зовсім інакше. І буквально упродовж декількох років УГКЦ стала потужною реальністю з кількома тисячами парафій і мільйонами вірних. Звідси й нова формула ідентичності під назвою «Церква Шептицького».

Ті, хто мислили Церкву ностальгічно, були щасливі – Церква за зовнішніми ознаками неначе повернулася в часи до 1946 року. Але Святий Дух не дав цій формулі закостеніти. Через нові громади вірних, створені по всій Україні, Святий Дух кликав Церкву до ширшого розуміння ідентичності – від галицького до всеукраїнського. Знаком слідування Церкви – земної Невісти – за своїм небесним Женихом стало перенесення її осідку зі Львова до Києва, тим підтвердивши ідентичність своєї назви – «Українська». Але й на цьому не можемо зупинитися – Дух Святий хоче більшого. Ми, греко-католики, відкриваємо, що не всі ми  українці і не всі живемо в Україні. Хоч якою милою є етнічна ідентичність, на яку наш народ справді заслужив «горами трупів і ріками крові», Христова Церква, а, отже, й УГКЦ не ототожнюється з жодною із земних реальностей. Багатомільйонна українська діаспора є «знаком часу», через який Святий Дух кличе нас ширше споглянути на ідентичність УГКЦ, яка вже не вміщається в рамки України. Першим, хто спробував це зробити, був патріарх Йосип. У своєму «Заповіті» він запропонував нову формулу глобальної ідентичності УГКЦ – «Церква-Мати» в Україні і «Церкви-Доньки» на поселеннях. Ця формула закорінена у східній еклезіології, де народилася під впливом динамічного розуміння ідентичності помісної Церкви, вершиною помісності якої є не лише осягнена самодостатність (автокефалія з власним Главою і Отцем – патріархом), але й дарування життя новим Церквам. Звідси й метафора «Церква-Мати – Церкви-Доньки». Ця формула в застосуванні до УГКЦ означає дві принципові речі – спільність у головному, що зветься київською традицією, і широкі можливості інкультурації Церков-Доньок у життя на поселеннях.

Церква-Донька – це не клон Церкви-Матері, завданням якої є механічно копіювати Матір, це також не обрядова видозміна, екзотика всередині іншої помісної Церкви, яка не є і ніколи не стане Церквою-Матір’ю для нашої Церкви-Доньки. Новітня ситуація, в якій на одній території опиняються одночасно дві і більше помісних Церков, також дарована Христовій Церкві Духом Святим. І вже не спрацьовують дотеперішні формули, якими досі оперували чи то на Сході, чи на Заході. Формули ексклюзивно-конфесійні, уніатсько-політичні чи месіансько-імперські. Нам, а також іншим помісним Церквам потрібно спільно шукати адекватних відповідей на ці нові,глобалізаційні виклики. Гадаю, що певний вектор для пошуку накреслив нам Святий Дух через Отців ІІ Ватиканського Собору, які ствердили, що Христова Церква, яка перебуває в Церкві Вселенській, є сопричастям помісних Церков. Це означає, що у Вселенській Церкві кожна Церква є помісною, нема більших чи менших, кращих чи гірших, більш спасительних чи менш спасительних.

Де є вірні якоїсь Церкви, там є і їхня помісна Церква. Якщо, наприклад, український греко-католик емігрував до Іспанії, він після перетину кордону не став іспанським римо-католиком. І коли в’єтнамський римо-католик імігрував в Україну, він не став українським греко-католиком. Сопричастя ж помісних Церков означає, що жодна з помісних церков не має юрисдикції над іншою помісною Церквою, бо Вселенська Церква є сопричастям помісних юрисдикцій. Ми знаємо, що віяння Святого Духа, яким були рішення соборних Отців, ще й досі випереджує дотеперішні формули ідентичності Вселенської Церкви. Можливо, Святий Дух тому й спричинив велике «стовпотворіння» народів у сучасному світі, щоб прискорити доростання Церкви до нових формул ідентичності, ширших і глибших від дотеперішніх. І кому, як не нам, що на собі пережили великі справи Божі, не ініціювати подолання досі гальмуючих свідоцтво Церкви в сучасному світі ексклюзивно-конфесійних, уніатсько-політичних і месіансько-імперських формул ідентичності Христової Церкви? Це питання я ставлю собі і всім тут зібраним, аби прислухатися й почути те, що, за словами Апокаліпсису, «Дух говорить Церквам», а, отже, й нам. Дякую за увагу.