«На цих людей дуже сильно вплинуло те, що я, як священик, про них не забув, навіть коли поїхав і коли вони залишились тут самі», – розповідає в інтервʼю для Радіо Ватикану – Vatican News греко-католицький священик о. Ігор Макар, який від 2005 року здійснює своє служіння на Херсонщині. Хоча перед душпастирем завжди поставало багато викликів, але повномасштабне вторгнення стало особливим випробуванням.
Джерело: Новини Ватикану
Світлана Духович
Сіяти зерна, знову і знову, сподіваючись на добрий врожай, але не маючи жодної певності в тому, що не перешкодять погодні умови, якісь природні катаклізми чи інші непередбачувані події. Так працюють землероби, але не тільки. Зернами може стати любов, добро, слово, знання та всі інші цінності, які роблять нас людьми. Коли отець Ігор Макар, греко-католицький священик родом з Бродівщини (Львівська область), майже двадцять років тому прибув на служіння на Херсонщину, він почав “сіяти” не зважаючи на те, що, здавалось би, не було навіть придатного “ґрунту”: на трьох його парафіях в Зеленівці, Антонівці та Інженерному, що розташовані на околицях Херсона, було дуже мало людей, більшість з них – вихідці із Західної України. «Ще до війни в Інженерному ми вирішили збудувати каплицю пропри те, що в нас було лише кілька людей, – розповідає отець Ігор, – і я часто собі ставив запитання, для кого я це будував, бо гроші благодійники дали, якось ми це збудували, а людей нема». Відповідь на своє запитання священик отримав аж після повномасштабного російського вторгнення, а точніше, після деокупації Херсона.
Сьогодні всі українці знають про Антонівський міст біля Херсона. Саме в Антонівці була перша парафія отця Ігоря і там він мешкав зі своєю дружиною та їхніми чотирма дітьми, коли почалося повномасштабне вторгнення. «За дві години до того, як у перший день війни почалися бої на нашому мості, ми просто виїхали, – пригадує священик. – Виїжджало в машині нас дев'ятеро: шестеро дітей і троє дорослих». Виїхавши з Херсонщини, отець Ігор не залишив свої парафії, а продовжував опікуватися ними дистанційно. Як і багато інших душпастирів, він шукав різні способи, щоб підтримати своїх людей як матеріально, так і духовно. «Під час окупації Херсона, [ред. яка тривала до 11 листопада 2022], ми в Зеленівці дистанційно заснували благодійну кухню, – розповідає він. – Але тут протяжність села приблизно десять кілометрів і при церкві не було облаштованих приміщень, де би можна було готувати страви і приймати людей. Тому одна жінка з родиною вдома готувала їжу, і автомобілем вони розвозили по домівках маломобільних людей. Це було страшно, але ми це робили. Ця кухня, яка почала працювати в серпні 2022 року, діє аж по сьогодні. Я тоді був в Тернополі, але сюди від нас їздив один бус, який вивозив з Херсонщини людей, а коли вирушав туди, я їх завантажував продуктами, підгузками, люди дуже часто просили ліків, бо не мали грошей за що купити, або там не було тих ліків, які їм були потрібні. То я шукав гроші, щоб з них не брати грошей, бо я знав, що пенсії їм не виплачуються. Я купував ліки, розфасовував і передавав на той бус. Часом ми передавали гроші, за які потім наші парафіяни купували продукти. Але я просив, щоби була українська продукція, яка ще там залишилася: мука, олія, цукор, гречка, пшоно. Ми робили продуктові набори і роздавали людям в Зеленівці, в Інженерному та Антонівці. Бувало, що я передавав продукти в дитячий будинок для дітей з інвалідністю в Олешках, які тепер окуповані. Ми передавали туди різні солодощі, підгузки тощо. Одного разу до мене по Viber зателефонували. Це був хлопчик Давид, і він дуже дякував за те, що я їм передав передачу, яку нам передали з Іспанії. Там були консервовані мандарини в сиропі… Вони так тішилися, дякували і казали: “Приїжджайте до нас в гості!”. Я не знаю подальшої історії тих дітей, знаю тільки, що їх вивезли у невідомому напрямку. І так само ми допомагали амбулаторії тут, на окраїні Херсона, в Антонівку надсилали дуже багато різних медикаментів, а також в лікарню ім. Лучанського в Хернсоні».
Після деокупації отець Ігор Макар повернувся на свої парафії. І знову зміни, знову нові обставини, але те саме служіння, та сама наснага і бажання бути поруч з людьми, яких називає своїми. Задля причин безпеки він не міг повернутися у парафіяльний будинок в Автонівці. Його сім’я мешкає у Тернополі, а він довший жив у людей. Від Великодня цього року священик мешкає в приміщенні соціально-пасторального центру в Зеленівці, який почали будувати ще до війни.
Окрім регулярних богослужінь в Зеленівці та в Інженерному, наш співрозмовник здійснює активну гуманітарну діяльність. В березні минулого року він став директором «Карітас Херсон». «Ми реалізовуємо різну гуманітарну допомогу, – зазначає він: – роздаємо продукти харчування, засоби гігієни, воду. Нещодавно в підвальному приміщенні ми відкрили простір для дітей, бо тут діти до школи не ходять, до дитсадка ніхто не ходить, все навчання відбувається онлайн. І діти дуже радо спішать сюди, щоб одні одних побачити, поспілкуватися, гратися разом. Тут є фахівці, які з ними працюють, дитячий психолог. Сьогодні, наприклад, поліція приїхала і розказувала (через ігри) правила дорожнього руху. Діти дуже радо відгукуються. І так ми працюємо. Нам допомагає Патріарша фундація “Мудра справа”, від них ми отримали гігієнічні набори, продуктові набори. Нам також допомагають Лицарі Колумба: при нашій парафії минулого року була заснована Рада Лицарів Колумба ім. Блаженнішого Любомира Гузара, і я є їхнім капеланом. Ці чоловіки, наші волонтери, завжди радо відгукуються і допомагають, коли потрібно щось зробити біля церкви».
Хоча і війна ще не закінчилася, і перед отцем Ігорем, як і перед багатьма душпастирями, які віддано служать своїй пастві, щодня постають нові виклики, життя показує, що їхні зусилля, їхня готовність знову і знову “сіяти”, навіть не бачучи перед собою “широкого поля”, приносять плоди. «На цих людей дуже сильно вплинуло те, що я, як священик, про них не забув, навіть коли поїхав, коли вони залишились тут самі, – ділиться він. – Вони тоді збирались в церкві. Це не було багато людей. До війни в мене в неділю було максимум п'ятнадцять-двадцять людей на Службі Божій, а коли я повернувся і дотепер кожної неділі на Службі присутні від ста п'ятдесяти до двісті п'ятдесяти осіб. Багато людей почали ходити до церкви, бо кажуть: “Щойно тепер, коли ми втратили ту свободу, втратили все, ми зрозуміли, наскільки є важливий Бог у нашому житті”. Бо коли їхні діти виїхали за кордон, живуть десь у Європі, в різних куточках світу, то вони усвідомлюють, що про цих дітей Бог не забув: кожному дав десь місце, і важливо, що вони можуть перечекати в безпечному місці, не під обстрілами».
Херсонщина – це регіон, де люди частіше чують звуки обстрілів, аніж звуки протиповітряної тривоги, бо коли відбуваються обстріли артилерією, то від вистрілу, як пояснює отець Ігор, «може пройти три, дев'ять секунд, до сорока секунд, – і вже вибух, і протиповітряна тривога на такий артобстріл не відреагує». «І тому тут дійсно небезпечно, – наголошує він, – але тут є люди, і моє покликання як священика бути з ними».
Відповідаючи на те, чи люди продовжують виїжджати, він зазначив, що «ті, які мали виїхати, то вже виїхали». «І ми працюємо з тими людьми, що залишилися, наскільки можемо, – наголошує душпастир, – тому що люди шукають Бога, і ми мусимо бути тут, щоб цим людям послужити. Бо навіть якщо я як священик виїду, то люди так чи інакше залишаться, і люди хочуть слухати Боже Слово, бо їхня єдина розрада полягає саме в тому, що вони прийдуть, побачать один одного, поспілкуються. Розкажу вам один приклад: одна жінка прийшла на парафію, а їй трохи тяжко йти, бо ноги болять, і їй треба приблизно півтора-два кілометра йти пішки. І після Служби один чоловік каже: “Давайте я Вас підвезу додому”, а вона каже: “Я не хочу, бо я весь тиждень сиджу вдома і тільки чую вибухи. Я хочу пройтися, хоч людей побачити, подивитися, чи село, може, моє змінилося”. Тобто люди хочуть комунікації, хочуть почути добре слово. І також важлива моя присутність на похоронах: я мушу їхати служити похорон, хоча часом і попри мене чую свистить, пролітає ракета й вибухи недалеко – буває по-різному. Але моє покликання – бути з ними. Бог мене сюди послав, і я є тут».
До маленької церкви в Інженерному, яку отець Ігор вирішив збудувати ще до війни і на початку туди приходило дуже мало людей, тепер кожної неділі приходить п'ятдесят-сімдесят людей. «Я зрозумів, наскільки то був Божий план, що потрібно було тої каплиці, бо тепер є люди. Колись би Бог сказав: “Бачиш, побудував би, були би люди, а ти не побудував”. Тому, якщо я раніше собі докоряв, що ніхто не хоче приходити, то тепер мені радісно, бо люди тепер приходять і радіють церквою, все роблять, що треба. Бо колись, якщо треба було косити, то я косив, треба було мити церкву, я мив, бо не було кому, не було кого просити, тому що ніхто не ходив. А тепер люди повністю перебрали всі ті функції на себе, бо кажуть, що для них це одне єдине джерело, де вони черпають від Бога сили жити».
«А де Ви черпаєте сили?» – запитуємо у священика. «Моя сила – це молитва, це є Бог, – відповідає він. – Але також силу і віру в перемогу дає мені те, коли я приїжджаю і дивлюся на очі тих людей: вони вірять, що я буду з ними, що я буду тут. І я не можу сказати, що я зневірився, що вже руки опускаю, бо навпаки, я їх підбадьорюю, що все буде добре, і що треба молитися. А також підтримку я отримую, коли я приїжджаю до родини: до дітей, до дружини. Вони мене підтримують, і я повертаюся ще з більшим запалом, щоби тут запалювати і робити ті речі, які ми робимо. Бо про ті речі, що зараз відбуваються в нас на парафії – багато людей, дітей, які займаються тому підвальному приміщенні – я мріяв ще до війни, і не знав, як це реалізується. Бог мені допоміг. Шкода, що під час війни, але ми як Церква надзвичайно ми служимо цим, і люди радіють з того, що, незважаючи на ті вибухи, прольоти, але діти в нас тут відчувають радість, що вони іноді забігані, втомлені, але щасливі».
В час війни ми часто запитуємо священиків, як підтримувати тих, хто втратив рідних і близьких, і як не піддаватися втомі. «Нас вчать не говорити, що я їх розумію, бо я не втратив, – каже отець Ігор. – Але я розумію, що важко пережити втрату рідної людини, особливо, на фронті. Але я до своїх людей часто на проповіді кажу: “Щоб у вас руки не опускалися, бо уявіть, якщо в наших хлопців, які є зараз на Лівобережжі, або в інших місцях, опустяться руки. Що тоді буде? То наші руки мають бути ще вище і допомогти їм всім, чим можемо. Тому вигорання в кожного є, але ми повинні заряджатися, дивитися на їхній приклад. Якщо вони всі вигорять, і що тоді? Тому, кажу: Бог буде нашим джерелом натхнення, віри у нашу перемогу».