о. Живко Панев. Декілька заміток щодо автокефалії

Історія Православної Церкви XIX і XX ст. відзначається збіль­шенням кількости автокефальних Церков. Православна літерату­ра багата на публікації, що стосуються появи автокефалії в цей період історії Церкви. Дискусії стосовно автокефалії забарвлені також шовіністичними висловлюваннями та суперечками, які за­гострювали відносини між православними Церквами, збентежу­вали вірних та дискредитували Церкву в очах неправославних.

Стаття вийшла спершу французькою мовою: Jivko Panev. Quelques remar­ques sur l’autocephalie // Contact: Revue franfaise de l'Orthodoxie 170 (Courbevoie 1995) 125-134, а згодом англійською: Jivko Panev. Some Remarks on the Notion of Autocephaly // Sourozh: A Journal of Orthodox Life and Thought 63 (Oxford 1996) 25-32

Український переклад: Метрон №4, 2006

Історія Православної Церкви XIX і XX ст. відзначається збіль­шенням кількости автокефальних Церков. Православна літерату­ра багата на публікації, що стосуються появи автокефалії в цей період історії Церкви. Дискусії стосовно автокефалії забарвлені також шовіністичними висловлюваннями та суперечками, які за­гострювали відносини між православними Церквами, збентежу­вали вірних та дискредитували Церкву в очах неправославних.

У церковній історіографії цю проблему обговорювали в різний спосіб. На думку одних, Православна Церква розділена на декіль­ка незалежних Церков, існування яких доводить, що Православна Церква посідає справжню єдність, яка властива Церкві [1].

На думку інших, автокефалія — термін майже політичний. Для них поняття автокефалії зводиться до того, що представляє різні православні Церкви, які емансипувалися, мають власні адміністративні й духовні керівні центри та юридичні межі, що збігаються з межами держав, на території яких вони діють.

У такому підході можемо бачити перегук із теорією грецько­го каноніста Теокліста Фармакідона, розробленою 1820 p., згідно з якою Церква є незалежною лише у своїх внутрішніх справах — стосовно догм та обряду, тимчасом як адміністративне управління «національною» Церквою та її стосунки з іншими Церквами є суто в компетенції державної влади [2].

Цей принцип — «одна автокефальна Церква в одній незалежній державі» — було схвалено й розгорнуто згодом, 1879 p., у листі Константинопольського патріярха Йоакима III стосовно визнан­ня Сербської Церкви. Цей лист є відповіддю на листи сербсь­кого князя Мілана Обреновича та Белградського митрополита Михайла, які просили визнати автокефалію Сербської Церкви. Після старанного вивчення питання патріярх Йоаким III і його Священний Синод визнали: автокефалія «місцевої Церкви може бути запроваджена не тільки відповідно до історичного значення міст і областей християнства, але й до політичного стану народів і націй». Натякаючи на канон 28 Халкедонського Собору та на дум­ку св. Фотія, патріярх Йоаким III знову підтвердив, що «церковне право, переважно те, що стосується єпархій, відображає, зазвичай, політико-адміністративний поділ країни» [3]. Отже складається вра­ження, що автокефалія полягає в наданні національним Церквам (у сучасному розумінні цього слова) привілею, який до цього часу був зарезервованим п’яти патріярхам візантійської пентархії.

На противагу цьому, дуже мало знаємо про термін «автокефа­лія» в давні часи та в Середньовіччі і про зміст, який у нього тоді вкладали [4]. Тим більше, що цей період — найблискучіша епоха в історії канонічного права Православної Церкви. Це та епоха, за котрої відбулося народження всіх канонічних норм, які творять вселенське право Православної Церкви; також це період виник­нення збірок, які ще й до сьогодні є джерелом цього права [5].

У чудовій статті «Становище християнського історика» [6] отець Георгій Флоровський цитує Марка Блока, який каже, що «хрис­тиянство є релігією істориків» [7]. Можемо додати: християнська релігія є щоденним запрошенням до вивчення історії [8]. Справді, історія є вивченням минулого. Також вона — інтерпретація дже­рел. Що є історичним джерелом? Історичне джерело існує тільки в контексті історичного дослідження. Речі самі по собі німі, як і тексти та промови: вони промовляють лише тоді, коли ми їх розу­міємо; вони відповідають лише тоді, коли їх запитуємо.

Однак кожне дослідження апріорі припускає, що воно здій- снюватметься в певному напрямі. Для початку треба мати керів­ний дух. Лише в контексті дослідження під певним кутом зору «речі» стають джерелами. Справді, історичні джерела не можна трактувати як сліди або відбитки минулого. Вони є більше свід­ченнями, ніж слідами. Ось слова Бенедетто Кроче:

Історія не хроніка. Хроніка — тільки труп історії. Хроніка є річ, комплекс звуків та інших знаків. Тимчасом як історія є актом духу. «Речі» стають джерелами тільки в процесі пізнання. Історичні дже­рела не існують поза цим процесом [9].

Питання, які ставить історик, — це питання значення і розу­міння. Історія починається тільки тоді, коли пам’ятки стають зро­зумілими. Перший крок правдивого тлумачення полягає в тому, щоби вловити дух письменника чи головних дійових осіб історич­ної події.

З цієї причини, коли я собі поставив запитання про автоке­фалію, я відчув необхідність не тільки вдаватися до самих дже­рел цієї інституції (канонів, рішень і постанов імператора), але також розуміти їх у світлі православної еклезіології — такої, якою вона розвинулася від початків і яка залишилася впродовж століть принципом кожної форми організації Церкви.

Треба намагатися відновити історію творення автокефалії кожної Церкви в рамках церковної організації Візантійської імпе­рії. Ці випадки численніші, ніж ми здебільшого вважаємо, і сама їх різноманітність дозволяє засвоїти дорогоцінний урок для тепе­рішньої епохи.

Щодо першого періоду, доби античности, то без усякої ідеалі­зації є зрозумілим, що в ньому, більшою чи меншою мірою, відо­бражено канонічну практику, основану на здоровій еклезіології. У Середньовіччі бачимо зародження церковних організацій, які служитимуть основою для формування автокефалії в XIX ст.

Щоб розуміти автокефалію, у будь-якому аналізі треба взяти як вихідну точку місцеву Церкву. Кожна Церква, з’єднана зі своїм єпископом, у якій служиться таїнство Пресвятої Євхаристії, пере­буває всередині єдиної, святої, соборної й апостольської Церкви не тільки як частина її, але як сама повнота, — тією мірою, якою вона сопричасна з цієї повнотою, в єдності Святого Духа, оскільки вона сама є Церквою єдиною, святою, соборною й апостольською, тобто повнотою і Тілом Христовим.

Зв’язок між Церквою у світі і місцевими церковними округами можна порівняти зі зв’язком, що випливає з подібности між різни­ми колами, однак не зі зв’язком, що випливає з єдности між непов­ними окремими частинами. Замість постійного центру єдности існує принцип взаємного визнання місцевих Церков, який надає основу, перефразовуючи церковного історика Євсевія, «спільному союзові» Церков. Таке визнання було й залишається обов’язковим. Воно виявлялося в «наданні права першенства» під час Літургії єпископам, які відвідували іншу Церкву, в обмінах, рекомендацій­них листах для вірних, що переходили з одного місця в інше, у со­борах та обов’язковій присутності сусідніх єпископів на єпископ­ських хіротоніях.

Таким чином будь-яка церковна організація повинна виража­ти цей союз, у тому числі автокефалію. Будь-яка Церква, відділена від інших, перестає бути «Церквою католицькою». «Сопричастя» Церков є необхідним для кожної Церкви елементом.

З позицій розуміння цього принципу автокефалія є формою такого «сопричастя», ціль якого — виявляти католицтво Церкви, і це у світлі тринітарного богослов’я. Існує точна відповідність між тринітарним богослов’ям і православною еклезіологією [10].

Однак у всі часи церковні інституції мали тенденцію розви­ватися незалежно від еклезіології, йдучи за власною внутріш­ньою логікою.

Як і всякі інші питання, що стосуються над’єпархіяльних структур, у період, який ми досліджуємо, автокефалію запро­ваджували або рішенням Уселенського Собору (Кіпр), або через ініціятиву матерньої Церкви (Антіохійської для Грузинської), або імператорським указом (Юстиніяна Пріма, архиєпископство Равенни, Болгарська Церква в 927 p., архиєпископство в Охриді за імператора Василія II у 1019 p.), або через двосторонні урядові угоди (автокефалія Сербської Церкви).

Протягом століть вплив нецерковних чинників змінив розумін­ня автокефалії, а її архиєпископські структури значно змінилися. В античності кожна провінція становила автокефальну Церкву. Візан­тійський каноніст Вальсамон у коментарі до канону 2 Константино­польського Собору каже, що формально всі керівники провінцій (митрополій) були автокефальними і що їх вибирали синоди відпо­відних провінцій. Ця система була проголошена на І Вселенському Соборі. Після визначення (канонами 4 і 5) меж компетенцій усере­дині митрополій Отці Собору в Нікеї визнають і впорядковують округи та вищі юридичні інстанції провінції, як це усталилося ще в доконстантинівську епоху.

Порівнюючи адміністративний поділ Церкви з політичним поділом східних провінцій у державній системі, можемо побачи­ти, що Церква на початку IV ст. офіційно прийняла адміністра­тивний поділ імперії як основу своєї власної організації.

Той факт, що «принцип пристосування»[11] був продиктований суто практичними міркуваннями, доводить канон 9 Антіохій- ського собору:

Єпископи кожної провінції повинні знати, що єпископ, який голо­вує над митрополією, є відповідальний за всю провінцію, бо ж до митрополії вирушають з усіх усюд люди, котрі мають якісь справи до залагодження. Отож було вирішено, що він теж займе перше місце щодо почестей і що інші єпископи, відповідно до давніх правил, за­проваджених нашими отцями, не зможуть нічого зробити без нього, хіба що керувати своїм містом з його сільськими місцевостями; ко­жен єпископ насправді є володарем своєї єпархії, і він зобов’язаний керувати нею з побожністю та пильнувати сільські місцевості, які залежні від його єпископського міста; він повинен теж висвячувати пресвітерів і дияконів, робити все розсудливо. Але поза тим він не може нічого робити без згоди єпископа митрополії, який так само не має нічого вирішувати без думки інших єпископів [12].

Цей принцип строго територіяльний, тобто церковні округи збігаються з державними провінціями. Церква не організовуєть­ся абстрактним способом. Для неї цей принцип слугує передовсім для того, щоб висловити «сопричастя і добрий порядок евтаксії Церкви» [13]. Отці Константинопольського Собору (381 р.) ділять Схід на п’ять надокругів, що відповідають п’ятьом державним ді- єцезіям префектури Сходу: Єгипет (Александрія), Схід (Антіохія), Азія (Ефес), Понт (Кесарія Каппадокійська), Тракія (Гераклея і пізніше Константинополь) [14]. Керівники цих п’яти надокругів ма­тимуть право управління чи нагляду (o’lKovopelv). Отже, саме ді- єцезія, а не провінція представляє автокефальну повноту [15].

Після п’яти століть церковний адміністративно-правовий по­діл, встановлений Отцями в Нікеї, було перетворено в систему п’яти церковних надокругів, згодом названу пентархічною.

Юстиніян І (527-565) ввів формально систему пентархії (без цієї назви) як у законодавстві, так і в церковній політиці [16]. Правителі цих п’яти надокругів отримують патріяршу гідність (слово «патріярх» остаточно закріплюється в епоху Юстиніяна) [17].

Канон 36 VI Вселенського Собору підтверджує, що ця систе­ма була прийнята й затверджена на вселенських соборах, вводячи ієрархічне співвідношення між п’ятьма престолами:

Поновляючи ухвалу ста п’ятдесяти святих Отців, що зібрались були в цьому Богом береженому й царственому місті, і шестисот тридцяти, що збирались у Халкдоні, і ми ухвалюємо, що Константинопольський престол має рівні привілеї з престолом Старого Риму і, як той, хай звеличується в церковних діях, бувши другим після нього, а потім престол великого міста Олександрії, потім Антіохійський престол, а за ним престол міста Єрусалиму [18].

Однак теорія патріярхатів не тільки не зникла, але й була зміцнена, зокрема в період великих богословських суперечок. Наприклад, св. Теодор Студит задля боротьби з імператорським втручанням у догматику заявляє, що авторитет у цій сфері нале­жить Церкві в її повноті, представленій п’ятьма патріярхатами [19].

За золотої візантійської доби пентархія представляла ідеаль­ний порядок Церкви: ідеал гармонії, взаємної підтримки, коорди­нації і, головне, згоди [20].

Незважаючи на теорію п’яти патріярхатів, були інші Церкви, які мали право призначати своїх єпископів і називалися автоке­фальними Церквами. Це:

1. Церква Кіпру, автокефалію якої було затверджено на III (381 р.) і VI (680-681 pp.) Вселенських Соборах.
2. Церква Грузії, яка отримала свою автокефалію від Антіохії (484 p.).
3. Архиєпископство Юстиніяна Пріма, яке 535 р. стало автоке­фальним за рішенням імператора Юстиніяна.
4. Архиєпископство Равенни, яке 666 р. стало автокефальним на підставі рішення імператора Константина II.
5. Церква Болгарії в 927 р. отримала статус патріярхії від Констан­тинопольського патріарха.
6. Архиєпископство Охриду (1019 р.) стало автокефальним на підставі рішення імператора Василія II.
7. Церква Сербії на прохання святого Сави та завдяки наполег­ливості імператора Теодора Ласкаріса 1219 р. добилася статусу автокефалії від Вселенського Патріярха Мануїла І в Нікеї.

В імператорську епоху існувала тенденція до централізації спочатку навколо патріярхатів, а потім довкола єдиного цент­ру — Константинополя.

Теперішні непорозуміння походять від переоцінки значення ав­токефалії. Вона ототожнюється з місцевою Церквою, тимчасом як вона завжди була способом церковної організації. Наприклад, це право єпископів певної території, обмеженої емпіричними даними (за принципом адаптації до державних кордонів, давніх звичаїв), ви­бирати своїх колег, включно з першоієрархом, без зовнішнього втру­чання. Єдиним канонічним обмеженням є число єпископів, які звер­шують висвячення нових єпископів після таких виборів: їх має бути щонайменше три[21]. Отже, автокефальна одиниця повинна включати чотири єпархії, щоб могти висвячувати єпископів без зовнішньої до­помоги, якщо один з єпископських престолів опорожнюється.

Автокефалія стала сьогодні синонімом національної Церкви. Це поняття викликало філетизм. Філетизм, або релігійний наці­оналізм, є однією з найгрізніших ран сучасного православного світу. Вид філетизму існує також, напевно, у неправославних, як, наприклад, серед католиків (Польща, Хорватія) та англіканців, і серед нехрещених (мусульман і юдеїв).

Таким чином, автокефалію Церкви розуміють як необхідну умову для суверенітету держави і націй. Слід зауважити, що всі православ­ні Церкви Балкан у ХІХ-ХХ ст. (за винятком Сербської Церкви) про­йшли через деякий період схизми: Грецька Церква — 17 років (1833— 1850), Румунська Церква — 21 рік (1864-1885), Болгарська Церква — 72 роки (1872-1948), Албанська Церква — 15 років (1922-1937).

І на закінчення хотів би процитувати те, що писав великий богослов Сербської Церкви о. Юстин Попович з цього приводу в статті 1923 p.:

Церква — це божественно-людська вічність, поставлена плоттю в об­межені рамки часу і простору. Вона у світі, але вона не від світу цьо­го (Йо. 18:36). Вона виявляється в цьому світі, щоб підняти цей світ угору, звідки, зрештою, вона сама приходить у цей світ. Церква є все­ленською, соборною, божественно-людською, вічною; і, отже, це не­простиме богохульство проти Христа і проти Святого Духа зробити з Церкви національну інституцію і звузити її до низьких перспектив і до вузьких національних методів, обмежених і скороминучих... Час закінчується — і зараз уже 12-та година, коли наші церковні пред­ставники мають перестати бути виключно слугами націоналізму, щоб бути ієреями й першоієреями (єпископами) в єдиній, святій, со­борній і апостольській Церкві. Тому, що ціль Церкви є наднаціональ­ною, вселенською і вселюдською, у Христі об’єднане все людство, без виключення націй, рас, соціяльного класу: немає юдея, ні грека, немає раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, — бо всі ви єдині вХристі Ісусі (Гал. 3:28), бо все та в усьому Христос (Кол. 3:11) [22].

 

Ієрей Живко Панев, ліценціят права, ліценціят богослов’я, докторант історії і цивілізацій, викладач богослов’я та агіології Інститут св. Сергія (Париж)

---

[1] Див.: Sergey Tro'itsky. Autocephalie ecclesiastique // Messager de Vexarchat du patriarcat russe en Europe occidentale 11 (1952).

[2]   Див.: Spyridon Galanis. Comment fut declaree l’autocephalie de 1’figlise grec- que // Contacts 133 (1986) 37-47; 134 (1986) 128-148.

[3] Ниhифор Дучиh. Иcтopиja српске православне цркве. Београд 1894, с. 232-236.

[4] Тобто від апостольських часів аж до падіння Константинополя 1453 р.

[5] Див.: Alexis Khiazeff. Cours du droit canonique. Paris 1980, c. 78.

[6] Георгий Флоровский. Положение христианского историка [http://www. krotov.info/library/f/florov/predicam.html] (сайт Библиотеки Якова Кротова пе­реглянуто 12.03.06).

[7] Марк Блок. Апология истории или ремесло историка [http://www.krotov.info/ library/b/blok_m/blok.html] (сайт Библиотеки Якова Кротова переглянуто 12.03.06).

[8] Пор.: F. М. Powicke. Modern Historians and the Study of History. London 1955, c. 227-228.

[9] Benedeto Croce. Teoria e storia della storiografia. Bari 1948, c. 11.

[10] Пор.: Jean Zizioulas. Christologie, Pneumatologie et institutions ecclesiales // Les Eglises aprts Vatican II: Actes du Colloque international de Bologne [=Theologie historique, 61]. Paris 1980, c. 131-148.

[11] Див.: Francis Dvornik. Byzance et la primaute romaine. Paris 1964.

[12] Поместньїй собор—Антиохийский, кан. 9 [http://agioskanon.ru/sobor/011. htm] (Веб-сторінку Канон: Свод законов Православной Церкви переглянуто 13.03.06).

[13] G. A. Rhallis, М. Potlis. Σύνταγμα των θείων καί ιερών κανώνων. Αθήναι 1852— 1859, t. 4, c. 548.

[14] «Канон 2: Місцеві єпископи нехай не поширюють своєї влади поза межами своєї єпархії та не змішують церков: згідно з канонами єпископ Олександрії нехай керує лише єгипетськими церквами; єпископ Сходу нехай керує тільки церквами Сходу; Антіохійська Церква нехай має привілеї згідно з нікейськими канонами; та­кож єпископи азійських єпархій нехай керують лише церквами в Азії; єпископи понтійські нехай ведуть справи тільки в понтійських областях; фракійські лише в Фракії. Без запрошення єпископ не повинен іти поза свої межі для посвячення або для якогось іншого церковного розпорядження. При дотриманні цих церковних правил ясно, що справи кожної области повинен вирішувати Собор тієї области, як було ухвалено в Нікеї. Божими церквами в іноплеменних народів треба керувати згідно з дотепер наявними традиціями Отців» (Канони 150 єпископів, зібраних на Другому Вселенському соборі в Константинополі 381 р.

[15] Пор.: G. A. Rhallis, М. Potlis. Σύνταγμα.... т. 2, с. 171.

[16] Пор.: Justiniani Principis Novellae Constitutiones, 109; 123, кол. 22; 126, кол. 3; 131, кол. 2.

[17] Пор.: Elie Melia. Pentarchie et primaute // La primaute romaine dans la communion des eglises / Comite mixte catholique-orthodoxe en France. Paris 1991, c. 74-103.

[18] Канони 227 єпископів, зібраних на П ято-Шостому Вселенському Трульському соборі в Константинополі

[19] Theodorus Studita. Epistulae, Ер. 124 // PG 99,1417. Athenae 1988.

[20] Див.: Лист Петра з Антіохії (1054), надісланий П’єру з Градо: «Людським тілом управляє одна голова, але в нього багато членів, якими управляють його п’ять чуттів. Також Тіло Христове — Церква вірних — складається з різних на­цій, або членів, які управляються в той же спосіб п’ятьма чуттями — це зна­чить п’ятьма престолами, якими управляє єдиний голова, сам Христос» (Acta et scripta quae de controversiis ecclesiae graecae et latinae saecuelo undecimo composita extant / ред. C. Will. Leipzig 1861, c. 211-212).

[21]  Див.: Pierre L’Huillier. La pluralite des consecrateurs dans les chirotonies episco­pates // Messager de Vexarchat du patriarche russe en Europe occidental 42-43 (1963).

[22] Justin Popovich. L’homme et le Dieu-homme. Lausanne 1989, c. 70-71.