У глухому поліському селі «УМ» зустріла трьох черниць, які у звичайній хаті заснували власний монастир. Та випробування самітництвом витримали не всі
Ніна РОМАНЮК. — "Україна молода", 6 липня 2010 року
...У це маленьке село, яке офіційно вже не існує на карті, бо приєдналося до сусіднього, ми потрапили проїздом. Старі покинуті хати справляли гнітюче враження. Бо подекуди їх не можна було й розгледіти між здичавілими яблунями та вишнями. Жодної живої душі на вулиці — і це влітку серед білого дня, коли люди не вилазять із городів. Тому, коли побачила скромну, але доглянуту хатину, зраділа. Подумалося, що тут доживає свого віку старенька бабця. Начисто виполоті грядки з городиною свідчили, що тут живе жінка. За хатою побачила якусь хижку, схожу на хлівець. На мій оклик із неї вийшла жінка. Я вже відкрила рот, щоб привітатися з бабусею, але тут же осіклася: з–під чорної хустки на мене сторожко дивилися молоді очі. Довгий одяг, схожий на чернечий, якийсь засмальцьований фартух геть збили з пантелику. Через хвилину з прибудови вийшла ще одна така ж жінка невизначеного віку. Потім підоспіла третя. І я зрозуміла, що потрапила в монастир. Довелося переконувати насторожених молодичок, що я ненавмисне порушила їхнє тихе життя у цій глушині. На мої запитання вони відповідали неохоче. Здебільшого говорила та, що прийшла останньою. З одягу видно, що вона тут — головна: — Хочете знати, хто ми й що робимо? Ідіть із нами. Прямуємо стежкою углиб двору. Жінки в чорному ведуть мене ніби під конвоєм. Стало навіть трохи не по собі. Раптом помічаю ще одну стару хатину, в яку й запрошують мене дивні екскурсоводи. Переходимо сіни, маленьку кухоньку із старомодним буфетом, і потрапляємо в кімнату, всі стіни якої завішані іконами. — Ось це і є наша церква. Тут ми молимося... — Але чому тут, а не в монастирі? Ви ж, розумію, черниці? — Колишні черниці. Пішли з монастиря. Живемо тут, працюємо, самі сіємо, жнемо, косимо. Он бачите які трави, треба все самим порати, чоловічих рук немає. Документів у нас нема, засобів для існування теж, але, дякувати Богу, живемо. — І все ж чому не в монастирі, а тут? — А що таке монастир? Вони кажуть, що жити без гріха не можна. Тоді для чого йти в монастир? Щоб грішити? У мирському житті люди грішать, а там не повинні. Вони вважають, що головне в монастирському житті — послушаніє, а ми вважаємо основним піст та молитву. Ми дотримуємося суворих постів, не їмо ні молока, ні яєць, тільки рослинну їжу. Вирощуємо майже все своє. Хліб куплений не їмо. Свій печемо. Ходіть у другу нашу обитель, там пригостимо нашим хлібом. У такій же маленькій хатині, стіни якої теж завішані різними іконами, запрошують у кімнатку, де стоїть кілька ліжок і диван. На столику, попід вікном, лежать три хрестики. — У кожної з нас свій хрест... Це наша келія. Бачите, ні електрики, ні телевізора. Від електрики відмовилися — то зло. Працюємо і молимося в тиші, — розповідає настоятелька. — Хліба нашого спробуєте? Ми його на хмелевій заквасці робимо. Тепер кругом дріжджі використовують, а це велика біда для людства. Від дріжджів в організмі йде постійний процес бродіння, який руйнує людину зсередини. Адже дріжджі — це штучно створена пліснява, що має структуру грибка. А для нашого хліба потрібно лише зробити закваску з шишок хмелю. Спробувати монастирського хліба мені не вдалося, бо він саме закінчився, і сестри дуже вибачалися. Від гастрономічних тонкощів цього добровільного пустельництва у сільській глибинці знову повертаємося до питань духовних. Намагаюся зрозуміти мотиви цих людей, які несуть свій хрест, як вони вважають, правильно. Всі решта — ні. — Чому люди мають стільки бід та проблем? Бо не дотримуються як слід постів. У наш страшний час спастися можна тільки постами. Адже піст — це перемога над демонами. Якщо мати хоче, щоб її дитина була здоровою, була завжди під Божою охороною, у п’ятницю вона не повинна ні їсти, ні пити до першої зірки. У такий деньок, як п’ятниця, ми ніколи не їмо і водички не п’ємо, поки сонце не зайде. Постити по п’ятницях особливо потрібно тим, хто вбивав в утробі своїх діточок, жінкам–дітовбивцям. Якщо можете, то й у понеділок і середу теж постіться. І щиро моліться. Господь тоді вас почує. Думаєте, нам тут просто? Антихрист і тут дістає. Подивіться, що з нашою сестрою сталося. Одна з монашок, яка весь час мовчала, благально дивилася мені у вічі: — Візьміть мене з собою. Прошу вас, візьміть мене з собою... — Бачите, що робиться? Куди ж вони тебе заберуть? Люди мають сім’ю, куди тобі їхати? Що ти там робити будеш? Поки дивна прохачка побігла до хати одягатися, щоб поїхати з нами, її подруги пояснили, що у бідолашної не витримала психіка. Повне відречення від мирського життя, як і всі його негаразди, впливають на психіку, виходить, однаково? Мої співрозмовниці відмовилися сфотографуватися. Пообіцяла, що не назву ні села, ні району, де вони несуть свій хрест самітництва... Із літератури, яку мені подарували, зрозуміла, що погляди цих черниць дещо суперечать церковним канонам та монастирським статутам. Одним із їхніх кумирів є блаженна Марія Шпагіна, чи Марфа, постниця та молитвениця, яка з 50–х років жила при монастирях, була гонима і владою, і самими монастирями. Померла жінка у 1992 році, незадовго до розколу Української православної церкви. Її видіння та розмови з Богородицею переписуються, друкуються і розповсюджуються в монастирському середовищі нелегально. ...Покидала цей дивний куточок із його не менш дивними поселенцями із суперечливими почуттями. Ці три жінки невизначеного віку нагадали мені Агафію Ликову, останню із сім’ї старовірів, яку знайшли у 80–х роках у Сибіру. Не лише своїм аскетичним вбранням. А зацькованим поглядом сторожких очей, від якого ставало трохи не по собі. Я безуспішно намагалася дізнатися хоч щось про їхнє минуле. Далі аніж за поріг своєї старої хатини вони не пускали. Їхні душі залишаться зачиненими для нашого світу, напевне, назавжди... У селі про монашок теж знають небагато. Окрім того, що одна з них — місцева і що повернулася вона в батьківську хату разом із двома подругами по монастирю. Своїми руками все ремонтували, ліпили й оту літню кухоньку з листків шиферу, де готують зараз їсти. Сільські жіночки підтвердили, що по п’ятницях монашки можуть цілий день працювати в полі не розгинаючись, не п’ючи навіть води. Голова сільради, до якої належить це невеличке село, розповів, що живуть ці поселенки на батьківському обійсті однієї з них не прописані. Живуть та й живуть собі, нікому не заважають, люди на них не скаржаться: — Кажуть, що одна з них має вищу освіту, працювала ніби навіть журналістом. А потім пішла в монастир. Мала проблеми із психікою. Чи втекли, чи просто пішли з монастиря ще з двома монашками, не знаю... Прокоментувати побачене й почуте автор попросила митрополита Волинського і Луцького УПЦ владику Ніфонта. Почути його точку зору на проблемні моменти життя в монастирях цікаво ще й тому, що він сам пройшов це горнило, через яке людина торує шлях у Царство Небесне. — Без послушанія піст нічого не вартує, — каже владика. — Все будується на послушанії: церква, монашество, сім’я. Як то добре батькам і приємно, коли дитинка їх слухає. Правда ж? Так само і в церкві, і в монастирі. До речі, першим монахом був Ісус Христос. Монахами були Іоанн Хреститель, Іоанн Богослов. Хоча для євреїв монашество було не властивим. Вони були обраним народом, якому Бог сказав, що з них вийде Месія. Тому євреї одружувалися, народжували дітей, бо мали народити Месію, Спасителя людства. Коли людина приймає рішення стати монахом чи монашкою, то при постригу у неї запитують: «Сохраниш ли даже до смерти послушание к настоятелю и ко всей о Христе братии», «Приємлєши ли вся монашеского общєжитєльнаго жития устави, і правила от святых отцев составлєнная, и от настоятєля тебе подаємая». І у відповідь чують: «Єй, честный отче, приємлю, и с любовью лобызаю я». Тобто бачимо, що послушаніє є основою основ. Піст і молитва доповнюють його. До речі, монашество було колись одним із церковних таїнств, а вже потім стало обрядом. — У багатьох мирських людей складається враження, що в монастир ідуть люди не стільки за переконаннями, як із відчаю, через якісь проблеми в житті. Шукають спокою своїй душі за монастирськими стінами. Чи не так? — Якось до мене на прийом прийшла дівчина, яка готувалася стати монашкою. Я їй кажу: «Дитино, монастир — це як камінь у воду. Вороття нема». Не можна відважуватися на це поспіхом, піддаючись якимось тимчасовим почуттям і проблемам. Мені мій духівник, коли я висловив бажання стати монахом, казав: «Вася, який із тебе монах? Тобі треба одружуватися, народжувати дітей. Я не хочу, щоб Господь потім питав із мене, що я йому порожню посудину приніс». А через три роки він змінив свою думку і дав мені рекомендацію. У мене був однокурсник по духовній академії, він закінчив історичний факультет Московського університету перед тим, як прийшов до нас. Він готувався у монахи, але його постійно мучили сумніви. Якось він сказав мені, показуючи через маленьке віконце у своїй кімнатці: «Мене тягне світ, що за цим вікном». Тобто він усвідомлював, що це не його. Його відпустили, він пішов жити у мир. Це його шлях. Життя монаха — це постійна боротьба із собою. Світ, від якого ти хочеш утекти, він постійно поруч з усіма його спокусами. Якщо сам із собою не боротимешся — у монастирі не зможеш. І від проблем тут не заховаєшся. Добре, коли є мудрий духівник, який це розуміє, морально підтримує, як мене свого часу підтримували. Коли було нестерпно важко, не мій, а вже інший духівник по–батьківськи говорив: «Борись із собою, Васильку, борись...» І я боровся. Ця боротьба й досі триває! У мені ще досі змагаються між собою Василь і Ніфонт, хоч борода вже сива. А коли стосунки з духівником менш довірливі, коли немає такої підтримки, дехто не витримує цієї боротьби. Тому я кажу, що з людською душею не можна працювати грубо, бо навіть ангели до кожної людини підходять тихенько, на пальчиках. — І все ж таки монастир — це колектив різних людей, які потрапили в ізольоване середовище, і в цьому колективі так чи інакше є свої тертя, свої проблеми. Виникають проблеми і зі здоров’ям, бо монахи чи монашки теж живі люди. Та й психіка не завжди витримує таке випробування духу. Яка подальша доля тих, із ким стається така біда? — Такі проблеми справді є. Знаю випадки і в Почаївській лаврі, і в одному з наших волинських монастирів. За бажанням людини її нікуди не відсилають, вона живе при монастирі. Брати й сестри доглядають за душевнохворими, якщо вони не створюють оточуючим проблем і небезпеки. Колись при монастирях були богадільні, де доживали свого віку такі люди. — Які ще проблеми спостерігаєте у сучасних монастирях? Часи ж бо змінюються... — Безперечно. Серед проблем назвав би текучість, так би мовити, кадрів, або перебіжництво. Ми не дозволяємо переходити з монастиря в монастир, хіба за виняткових обставин. Не скрізь вистачає духівників мудрих, бо старе покоління монахів відійшло, а молоде, яких я називаю «младостарцями», ще не має потрібного досвіду.Самі косять, самі хліб печуть
Усі біди людські — від невміння поститися
Зачинені душі
ДУМКА З ПРИВОДУ
Життя монаха — це постійна боротьба
...Світ завжди намагався заглянути за високі монастирські мури. Людям кортить побачити, як живеться там самітникам, які добровільно прирекли себе на аскетичне існування, відмовившись від усіх земних утіх. Бо просто розумом цей подвиг самозречення не осягнути. Та не всі, виявляється, здатні витримати нелегкі будні чернечого послуху. Не так давно журналістська робота випадково звела з людьми, які втекли з монастиря й заснували свою обитель із власним статутом.