Діяльність єпископа Серапіона, митрополитів Кирила й Петра Ратенського
У період «темних віків» на українських землях, які зазнали ординської (монгольської, татарської) навали Чингізідів, незважаючи на складні воєнні, політичні й економічні обставини, все таки творилася оригінальна писемність. Звісно, порівняно із попередніми часами вона виглядає скромніше. У ній також спостерігаємо зміщення акцентів. Велика увага починає приділятися есхатологічним мотивам, гріховності людей та Божій карі за ці гріхи. Щоправда, вказані мотиви були присутні і в ромейській (візантійській), та в давньоруській літературі. Проте ординська навала актуалізувала їх, що й відобразилося в творах письменників початкового періоду «темних віків».
Одним із перших представників цього письменства слід вважати єпископа Серапіона (?–1275 р.), сучасника волинського князя Володимира Васильковича. Останній відомий як книжник і якого Галицько-Волинський літопис навіть іменує філософом. Згаданого єпископа часто у літературі, здебільшого російській, іменують Серапіоном Володимирським, тому що вкінці життя той став єпископом у Володимирі-на-Клязьмі. Щоправда, на єпископській кафедрі цього міста Серапіон перебував лише близько року. Тим не менше належав він до людей, які намагалися окультурити землі Залісся.
Основна частина життя Серапіона пов’язана з українськими землями, зокрема, Печерським монастирем у Києві, де він був архимандритом. Серапіон – свідок ординських нападів. А це, зрозуміло, не могло не відбитися на його творах.
Літописець характеризував Серапіона як «дуже вченого в божественному писанні». Після себе він лишив п’ять «Слів». Останні цікаві як у аспекті відображень реалій тогочасних руських земель, так і в плані осмислення їхнього існування.
Серапіон часто апелює до біблійних текстів, передусім євангельських, використовує також біблійну символіку. Згадує і отців церкви Василія Великого, Григорія Богослова, Йоанна Златоуста. Проте міркування Серапіона не базуються виключно на авторитетних текстах – хоча він і цінує книжність. Часто матеріалом для міркувань Серапіона є тодішні реалії – переважно руські.
У «Словах» акцентується увага на різних нещастях – голоді, повенях, воєнних нападах та інших лихах, які спіткали русичів (і що цікаво – також «латинян»!). Хоча Русь і «латинські землі» відокремлюються, проте подаються як близькі. Це одна християнська ойкумена – на відміну від земель поганських. Особливо акцентує увагу Серапіон на навалі поган «народу немилостивого», «народу лютого», «який не щадить краси юних, немочі старих, молодості дітей». Про цю навалу він неодноразово веде мову в своїх «Словах». Ось один з таких фрагментів:
«Сплюндровано божественні церкви, осквернено посудини священні й чесні хрести, і святі книги, потоптано святі місця, святителі харчем для меча стали, плоті преподобних мнихів птицям на поживу кинуті були, кров батьків і братів наших, як вода рясна, землю напоїла, міць князів наших, воєвод щезла. Витязі наші, страхом виповнившись, тікали, чисельні ж брати та діти наші в полон ведені були, городів безліч спустіло, села наші бур’яном поросли і велич наша змирилася, краса наша загинула, багатство наше їм на користь пішло, [плоди] праці нашої погані успадкували, земля наша стала власністю іноплемінних, в приниженні перед тими, хто живе на краю землі нашої, в посміх були ворогам нашим».
Звісно, Серапіон, як особа духовна, передусім звертає увагу на руйнуванні християнських святинь – церков, монастирів. Для нього то основа, на якій «тримається земля», людська спільнота. Далі говорить він про знищення війська (князів, воєвод, витязів). Руйнування зазнали міста, села, де люд продукував багатство. Зустрічаємо тут тричленний поділ держави, свого часу пропонований Платоном. Однак цю державу понищено.
Що ж стало причиною таких руйнувань? Серапіон не шукає причин зовнішніх. Хоча (так випливає із деяких його «Слів») багато хто вважає причиною нещасть саме причини зовнішнього характеру. Це, вважає він, є виявом поганства, дохристиянських вірувань: «Якщо ж поганського звичаю тримаєтесь: у чарівництво вірите і спалюєте вогнем невинних людей — і наводите на всю общину та місто [гріх] вбивства…». Зокрема, мається на увазі те, що на Русі, як і загалом у Європі, засуджували на смерть різних «чарівників», «відьом», вважаючи, що вони винуватці нещасть, начебто завдячуючи їхнім недобрим діянням трапляються посухи, неврожаї, повені і т. д. Над цими людьми переважно не чинили звичайного суду, а робили для них «випробування» – наприклад, кидали у воду, спостерігаючи при цьому, чи вони тонуть. Це викликало обурення в Серапіона. Він писав: «Правила божественні велять багатьма свідками засуджувати на смерть людину. Ви ж воду свідком ставите і говорите: якщо втопати почне, невинним є; якщо ж попливе — волхв є».
Серапіон, засуджуючи таку практику покарання «волхвів», звертається до християнської книжності. Він запитував: «В котрих книгах чи з яких писань дізналися, що від чарування голодомори бувають на землі, і знову чарами жита помножувалися?» Тобто християнська книжність відкидає таке «поганство», подібні практики. Таке звернення уваги на поганство було далеко не випадковим, оскільки саме на Заліссі продовжували зберігатися поганські звичаї.
Останні трактуються Серапіоном не просто як мирський злочин, а як гріх перед Богом, за який злочинці-грішники мають отримати жорстоку відплату. При цьому єпископ говорить про колективну відповідальність: «…якщо [бо] хто і не братиме участь в смертогубстві, але разом бувши в однодумстві — убивцею став. Чи міг допомогти, але не поміг — [то] ніби сам убити повелів».
Наведені міркування Серапіона на той час виглядають досить гуманно й прогресивно. Пройде не одне століття, а в європейських землях і на Русі триватимуть відьомські процеси: різних «чарівників», «відьом» випробовуватимуть водою, спалюватимуть на вогнищах. І таке триватиме майже до часів Просвітництва. У цьому сенсі, як бачимо, Серапіон «випередив час».
Відкидаючи зовнішні причини нещасть, мислитель звертав увагу на причинах внутрішніх, визначених людською суб’єктивністю. Під ними розумів негідні вчинки, котрі характеризуються як «гріхи», «сатанинські підступи». Серапіон подає своє бачення «психології гріха»:
«…малими ставши, великими себе вважаємо. Тому не перестають зла мучити нас: заздрість помножилася, злість перемогла нас, на величання вознесло розум наш, ненависть до інших вселилася в серця наші, неситість до майна перемогла нас, не дає милувати нам сиріт, не дає набути людського єства — але, як звірі жадають наситися плоттю, так і ми жадаємо всіх погубити, а гірке те майно й криваве собі заграбастати, і не припиняємо [того]; звірі, ївши, насичуються, ми ж насититися не можемо: того набувши, іншого бажаємо!» Така психологія визначає відповідні дії: «…братів своїх грабуємо, убиваємо, до поган продаємо; доносами, заздрістю, коли б могли, з’їли один одного... Чи вельможа, чи простий — кожен добутку жадає, якби обидити когось».
Серапіон подає широкий спектр гріхів: «погані й немилостиві суди», «лихварство», усілякі грабунки, крадіжки, розбої, «нечисті перелюби», «сварливі слова», «неправедні звинувачення та наклепи». Він так представляє гріховні дії: «Якщо хто з вас розбійник — розбишакувати не припиняє, якщо хто краде — крадіжок не лишає, якщо хто ненависть до іншого має — ворогує невтомно, якщо хто [кого] обижає й хапає, грабуючи — не насититься, якщо хто лихвар — відсотків брати не перестає».
Отже, в такому контексті нещастя, що спіткали суспільство (у даному випадку Русь), – не результат зовнішніх чинників. Не хтось «зовнішній» винен у злощастях Русі. Винні самі русини, оскільки гріховними, соціально руйнівними діями «привели зло». Причому винуватими в бідах є не лише злочинці, а ті, хто спостерігав за злочинами, не чинив їм протидії.
Зло в інтерпретації Серапіона – не лише кара Божа за гріхи, а й водночас шанс для виправлення. Інше питання, чи буде цей шанс реалізований. Мислитель має щодо цього сумніви: «…облишимо зло; відринемо всі справи погані: розбій, грабунки, п’янство, перелюби, скупість, лихварство, обіди, крадіжки, неправдиві свідчення, гнів, злість, злопам’ятність, брехні, наклепи. Я бо, грішний, повсякчас навчаю вас, чада, велю вам каятися. Ви ж не припиняєте погані справи [творити]».
Звісно, такі міркування подаються в дусі християнських моральних повчань. Але є інакше й не могло бути! Однак у цих міркуваннях простежується цілком конструктивна ідея: нещастя соціуму, його проблеми залежать від того, наскільки він зазнав деградації, наскільки деструктивні діяння переважають у ньому.
Зазначені теми знаходимо й у творах інших авторів того часу. У 1270 р. на прохання Київського митрополита Кирила болгарський деспот Яків-Святослав надіслав слов’янський переклад та обробку «Номоканону», збірку канонічного права. Ця обробка відома як Сербська – за іменем редактора Сави Сербського. Її зробили на Афоні вкінці XII ст. Ця редакція, яку взяли за основу для місцевої редакції «Кормчої», включала не лише найважливіші церковні правила та юридичні норми Ромейської імперії, а й коментарі юристів XII ст. – Йоанна Зонари та Олексія Аристина. При укладенні руської редакції «Кормчої» її доповнили трактуванням біблійних символів, акскетично-містичними та історичними компіляціями, фрагментами інших творів, поширюваних на Русі в ХІІ-ХІІІ ст.
Ця руська редакція отримала широке розповсюдження на теренах Київської митрополії. Наприклад, ця книга переписувалася на Волині за часів князювання Володимира Васильковича.
Зазначена редакція плинула на рішення архиєрейського собору 1274 р., який начебто був проведений у Володимирі-на-Клязьмі (правда, існує думка, що цей собор все ж таки відбувався у Києві). Підсумком зазначеного собору стало «Правило Кирила, митрополита руського».
Кирило ж був ставлеником Данила Романовича, князя Галицького. Можливо, він походив з Волині або Галичини. Він був свідком ординських нападів і це знайшло відображення в згаданому «Правилі». У вступі до зазначеного твору спочатку висловлюються міркування про Божий промисел. Говориться про церковні правила (мається на увазі «Кормча»), а також про те, що їх треба дотримуватися. Нехтування ж цими правила призвело до божого покарання у вигляді ординської навали. «Чи не розсіяв Бог нас по лицю землі? – запитував Кирило. – Чи не завоювали наші гради? Чи не впали наші сильні князі, пронизані мечем? Чи не попали у полон чада наші? Чи не запустіли святі божі церкви? Чи не мучимося ми усяк день від безбожних і нечистих поган?»
Загалом Кирило зробив чимало для збереження церковного життя на Русі. Не без його сприяння в 1261 р. виникла Сарайська православна єпархія, яка охоплювала значну частину контрольованих Улусом Джучі (Золотою Ордою) земель. Таким чином, завдячуючи йому вдалося лишити в орбіті київського церковного й культурного впливу терени Залісся, які фактично ввійшли до складу золотоординського державного утворення. Таким чином цей регіон вдалося «зберегти для Русі». Кирило також від золотоординського хана Менгу-Тимура добився звільнення Київської митрополії від податків, а також добився від нього й недоторканості церковних маєтків.
Кирилові приписують такий твір, як «Повчання до попів». У цьому творі він звертав увагу на особливу місію священиків: вони в світовій єрархії стоять між «небесним» і «земним», є «земними янголами і небесними людьми». Священики перебувають «біля престолу господнього»; відповідно, мають піклуватися за паству, наставляти її на путь істинний. Кирило закликає берегтися гріхів:
«…не служіть плоті: відкиньте від себе п’янство й об’їдання; відречіться тяжби і сварок, ворожнечі, наклепів…, поганого лихварства і закладу, гордості й багатомовності, мерзоти і гніву, облудних присяг, скупості, немилосердя, заздрості та ненависті, брехні й лукавства. Неправедних книг не читайте, від єретиків ухиляйтеся, чародіїв обминайте, тим, хто говорить не від Божественних Писань, закривайте уста…»
Як бачимо, твори, приписувані митрополиту Кирилу, є співзвучними творам Серапіона. Це й звернення уваги на ординську навалу, на ті біди, які принесла вона; трактування цих бід як кару за гріхи; зрештою, осудження гріховних діянь, заклики відійти від них.
Продовжувачем цієї тенденції в давньоруській книжності був Петро Ратенський (орієнтовно 1260 – 1326 рр.), митрополит Київський, котрий походив із Волині. У останні роки свого життя цей єрарх перебував на землях Залісся, намагаючись зберегти тут владу Київського митрополита. Петро Ратенський навіть помер у Москві. Звідти йде прославлення цього митрополита російським православ’ям, тут він був канонізований.
Петро Ратенський отримав непогану освіту. У віці семи років майбутній церковний єрарх почав «вчитися книгам», а в дванадцять років пішов до монастиря. У 1308 р. Константинопольський Патріарх Афанасій висвятив Петра Ратенського на митрополита Київського та всієї Русі.
Митрополит лишив після себе деякий літературний спадок. Принаймні до нас дійшло шість його послань. Хоча їх могло бути більше. У «Поученні смиренного Петра, митрополита Київського й усієї Русі, ігуменам, попам та дияконам» автор закликав священиків бути прикладом для своєї пастви, піклуватися про неї, пройнятися смиренністю і не чинити недостойних справ. Усі свої думки автор підтверджував, посилаючись на Біблію. Він же й закликав пастирів шанувати й читати святі книги. Власне, його міркування були співзвучні з «Повчанням до попів» митрополита Кирила.
Петро Ратенський часто в своїх посланнях, як і Серапіон, звертався до етичної проблематики, засуджуючи гріховну поведінку. Він уявляв світ таким, що сповнений «неізреченної» краси. Однак цю красу хочуть зіпсувати «сатанинські діла», власне, ідолослужіння, обман, гнів, заздрість, злість, ненависть, розбої, татьба, порушення клятви, об’їдання й пияцтво, різні образи, бісівські пісні й танці, срамослів’я, хуління, волхвування (чарівництво), вбивство дітей, гордість, обман тощо. Тому митрополит закликав вести поміркований спосіб життя й уникати гріхів.
Як бачимо, повчальна література «темних віків» звертала увагу на етичну проблематику, яка, зрозуміло, осмислювалася в християнському дусі. Давньоруські книжники були переконані, що діяння людини (як добрі, так і злі) оцінюються Богом, котрий, своєю чергою, за гріхи карає людей. Ця література акцентувала увагу на гріховності світу. У цьому ключі осмислювала трагічні події, пов’язані з татарською навалою. Остання ж осмислювалася як божа кара. Тому моральне очищення й етичне самовдосконалення вважалися передумовою для уникнення страждань, а також забезпечення нормального життя.
Згадувані твори Серапіона, Кирила й Петра Ратенського поширювалися на землях Залісся й сприяли утвердженню тут християнських поглядів й збереження києво-руської культурної традиції.
Ця публікація вийшла у рамках проекту РІСУ "Історична пам'ять VS русскій мір".
##DONATE_TEXT_BLOCK##