Історик про заборону УГКЦ на окупованому Запоріжжі
Джерело: ZAXID.net
Вероніка Саврук, Анастасія Юристовська
У четвер, 7 грудня, було оприлюднено «розпорядження» російської окупаційної влади про заборону на окупованій території Запорізької області діяльності Української Греко-Католицької Церкви, а також організацій соціального служіння, які займаються гуманітарною підтримкою населення на окупованих і деокупованих територіях: благодійної організації «Карітас» та «Ордену Лицарі Колумба».
«Розпорядження» підписав т. зв. голова окупаційної адміністрації Запорізької області Євген Балицький ще 26 грудня 2022 року, проте Департамент інформації УГКЦ довідався про це лише тепер, повідомляє прес-служба УГКЦ.
Безпідставну заборону діяльності УГКЦ окупанти аргументують нібито зберіганням «вибухових речовин і вогнепальної зброї на території культових споруд і допоміжних приміщень», а також тим, що УГКЦ здійснює діяльність «з порушенням законодавства про релігійні та громадські організації російської федерації». Зокрема, йдеться про «участь парафіян у масових заворушеннях та антиросійських мітингах у березні-квітні 2022 року», «розповсюдження літератури із закликами до порушення територіальної цілісності російської федерації», «активну участь громад УГКЦ на території Запорізької області в діяльності екстремістських організацій і пропаганді неонацистських ідей» тощо.
Отець Сергій Гончаров – монах-редемпторист з Білорусі, який довгий час був куратором у Колегіумі Українського католицького університету, та долучався до будівництва храму Церкви Різдва Пресвятої Богородиці у тимчасово окупованому Бердянську, яка підпадає під «ліквідацію», прокоментував: «Зі століття в століття вони [росіяни – ред.] роблять те саме. Я не раз дивувався у себе вдома, чому їхня катедра в Мінську так подібна на костел, аж поки не почитав історію і не зрозумів, що це і є костел, захоплений МП. Вони заборонили греко-католиків на теренах, які відшматували від Речі Посполитої, і позабирали собі їхні церкви. Аналогічні речі бачимо і нині. Однак будівлі будівлями, найбільший біль – люди. Вже понад рік в полоні знаходяться отці-редемптористи Іван Левицький і Богдан Гелета».
Свого часу радянська влада у 1946 році під час «псевдособору» у Львові ліквідувала Українську Греко-Католицьку церкву, яка до відновлення незалежності України діяла у підпіллі. Цей період в історії УГКЦ отримав назву «катакомбна церква». Яке історичне підґрунтя поведінки сучасної російської окупаційної влади, чи історія з ліквідацією Української Церкви повторюється сьогодні – ми запитали в історика, директора Інституту історії Церкви, проректора УКУ Олега Турія.
— Пане Олеже, коли розпочалася повномасштабна війна, багато українців, маючи досвід голодоморів, ліквідації Церкви, заслань і багатьох спроб знищення нас як нації, усвідомлювали, що може статися. Ви як історик, після 24 лютого 2022 року припускали, чим може обернутися повномасштабне вторгнення, зокрема для Української Церкви? Якщо подивитися на цей конкретний «документ» про ліквідацію УГКЦ нині і звернутись до нашого минулого про ліквідацію УГКЦ у 1946, чи можемо сказати, що історія повторюється?
— Сама історія ніколи не повторюється, тому що всі події є унікальними та оригінальними, вони відбуваються у реальному часі, в певному конкретному місці. Але є речі, які все-таки повторюються, – йдеться про мотивації, принципи, якими керуються ті чи інші особи або інституції, які успадковують досвід своїх попередників. У цьому сенсі ми можемо говорити про повторення певної моделі, яка закорінена в імперській самосвідомості Росії, починаючи від часів Петра I. Пригадаймо хоча б ситуацію, коли він особисто вбив кількох священників у Полоцьку через те, що йому не подобалася Унія [поєднання православної Київської митрополії з Римом, проголошене на соборі в Бересті у 1596 році (Берестейська) унія, – ред.], мовляв, це ворожа релігія.
Набагато жорстокішу політику в стосунку до цілої Церкви проводила Катерина II, коли до складу Росії перейшла частина українсько-білоруських земель після поділів Речі Посполитої. За допомогою репресивної військової сили, через залякування та підкуп священників і єпископів, тодішню Українсько-Білоруську унійну (греко-католицьку) Церкву примусово «возз'єднали» з російською.
Продовжив цю політику Микола I, який у 30-х роках XIX століття офіційно проголосив на скликаному псевдособорі у Полоцьку повну ліквідацію Унії в росії. Тоді навіть була видана спеціальна медаль «про повернення блудних синів і дочок до російської церкви-матері». Фактично ж проводилася облудна політика під головним гаслом, що в російській державі має бути лише одна церква — привілейована, і водночас інструменталізована для цілей внутрішньої і зовнішньої імперської політики.
Спадкоємцем системної політики знищення Української Церкви став і сталінський режим, «ліквідовуючи унію» не лише на тих землях, які увійшли до складу Радянського союзу, тобто в Галичині і на Закарпатті, а й в сусідніх державах, намагаючись створити своєрідний «православний Інтернаціонал» під егідою контрольованої радянськими спецслужбами Московської патріархії. Нічого дивного, що теперішній путінський режим, який захоплюється тиранією Сталіна, наслідує її у всьому і намагається відродити імперію, провадить ту саму політику знищення Церкви, яка не підкоряється його владі.
Сучасний рашистський режим має того самого ворога – Українську греко-католицьку церкву бодай через те, що вона є українською. Але особливо тому, що вона є католицькою. Вона в'яже українців зі світом, зі Вселенською Церквою, зокрема з європейською спільнотою. З точки зору імперської політики, ліквідація УГКЦ виглядає логічною, якби прикро нам не було це констатувати. Усвідомлюючи це, ми тим більше повинні боротися і за нашу державну незалежність, і за наше право на існування як народу, і за збереження релігійних свобод в Україні чи деінде.
— Фактично нинішня російська влада послуговується тими самими методами, що й радянська: священників ув'язнюють, ліквідовують церкви, відбирають майно. На вашу думку, вони застосовують ті самі методи, бо комунізм так і не був визнаний злочинним режимом, а виконавці злочинів не були покарані?
— Я пригадую слова в'язня окупаційної адміністрації в Донецьку, покійного професора Ігоря Козловського, який потерпів за те, що відстоював принципи релігійної свободи і людської гідності, навіть перебуваючи в рашистській неволі.
На одному з круглих столів на тему релігійної ситуації на окупованих територіях Криму й окремих районів Донецької та Луганської областей, пан Ігор зазначив, що ці маріонеткові структури, насаджені путінським режимом, проводять ще жорстокішу і цинічнішу політику, ніж це здійснювалося у часи радянського режиму [йдеться про дискусію, присвячену етичному підходу до політик у галузі свободи віросповідання, яка відбулася у вересні 2022 року в Аналітичному Центрі УКУ в Києві, – ред.].
Зло вдосконалюється. Воно вдосконалюється на крові людей, бо потребує її для власного самоутвердження. Зараз окупаційна влада переживає внутрішній тваринний страх, агонію, адже їхній режим може розвалитися. Вони бояться пережити цю катастрофу і тому жорстоко поводяться з будь-якими проявами інакодумства. Ми бачимо, як розганяли мітинги в Росії, як знищували, отруювали, вбивали за кордоном тих, хто наважувався говорити про загрозу тиранії та про захист демократії. Діє репресивне законодавство, де люди зобов'язані реєструватися як іноземні агенти, якщо їх підозрюють у зв'язках з т. зв. закордонними осередками.
Є й інший важливий момент, який ми часто не беремо до уваги. В Росії офіційно, за законом, російська православна церква і ще кілька т. зв. традиційних спільнот мають особливий статус. Зареєструвати будь-яку іншу релігійну спільноту, яка не належать до РПЦ та цих вибраних конфесій, практично неможливо. Тому що для цього вони мали б отримати дозвіл від православного єпископа.
Фактично у Росії після розвалу Радянського союзу і до сьогоднішнього дня громади Української греко-католицької церкви офіційно незареєстровані, а діють лише як своєрідні філії при римо-католицьких парафіях, перебуваючи під постійним наглядом і контролем. Їм не дозволяють будувати храми, заборонено проводити будь-яку публічну діяльність. Подібна політика імплементується на тих українських територіях, які Росія тимчасово захоплює, але з більшою жорстокістю. Бо тут вони зустрічаються просто з іншим типом поведінки, релігійності, а найголовніше, з людською свободою і гідністю. Водночас, коли ми в Україні намагаємося відновити історичну справедливість, повернувши ПЦУ та УГКЦ їхні храми, які російська церква окупувала, то росіяни на весь світ кричать, що ми придушуємо їхні права і свободи на віросповідання.
— Пане Олеже, в Інституті історії Церкви ви багато років з іншими істориками записували й документували історії свідків катакомбної Української греко-католицької церкви, яка діяла під забороною в Радянському союзі. Про що ці історії?
— Інститут історії Церкви розпочав збирати свідчення про підпілля УГКЦ з 92-го року, тобто майже через 50 років відтоді, коли ці переслідування відбувалися. Тож, очевидців найжорстокіших катувань і вбивств практично не залишилося. Люди пригадували здебільшого те, що чули від інших. До прикладу, за розповідями співв’язнів, василіянських монахів у Дрогобичі, просто знищили у 1941 році, зваривши в казані у тюрмі. Знаємо історії про те, як священників, кидали в одиночні камери, в підвальних приміщеннях, де була вода по коліна і людина не могла навіть виспатися. Через кілька днів таких тортур, дехто просто не витримував фізично і психічно, люди були готові підписувати документи про «розкаяння», щоб хоч якось уникнути смерті, хоч навіть це не завжди рятувало від подальших загроз і поневірянь.
Оповідати про ці речі свідкам катакомбної Церкви було складно. Вони воліли говорити не так про власні чи своїх близьких страждання, як про злочинність самої безбожної тоталітарної системи. Частина людей після пережитого навіть з певним християнським смиренням ставилися до того всього, що відбулося. Для них найголовнішим було те, щоб таке більше ніколи не повторилося.
У цьому, як на мене, криється важлива проблема. Травматичний досвід, який ми маємо з часів комунізму, не був до кінця переосмислений, проговорений, а тим більше вигоєний, залікований навіть в Україні. А самих виконавців злочинів не було покарано. У Росії паростки нового мислення, які кволо проростали в 80-х роках, були швидко придушені переляком від розвалу Радянського союзу. Теми злочинів були табуйовані, а сьогодні вони виринають звірськими фактами поведінки російських солдатів і їхньої окупаційної адміністрації щодо українців.
Це є трансгенераційний травматичний досвід, який проявляється у різний спосіб. У Росії ми бачимо його переродження шляхом помноження зла. В Україні він спрямований на переосмислення минулого, навіть прощення тих, хто визнає свою провину. Очевидно, від сьогоднішнього путінського режиму і тих, хто його масово підтримує, очікувати чогось подібного поки що не варто. Тому наша надія і віра найперше у Збройні сили України і в нашу перемогу. Ми віримо, що спільними силами, за підтримки міжнародної спільноти, Україні вдасться відстояти державну суверенність, людську гідність, релігійну свободу.
Росія часто спекулює цими питаннями, піднімає великий крик навколо «гоніння» своєї резидентури, цинічно і брутально використовуючи її для своїх цілей, включно з наведенням ракет і здачею проукраїнських патріотів на окупованих територіях. Для них цих фактів не існує, натомість існують уявні «гоніння», коли людину позбавляють тимчасово можливості користуватися мерседесом.
— Як Україна повинна зараз відреагувати на розпорядження окупаційної російської влади про ліквідацію нашої Церкви на тимчасово окупованих територіях у Запорізькій області?
— Брехня російської пропаганди є загальновідома. Оприлюднення інформації про заборону діяльності УГКЦ на окупованій частині Запорізької області – ще один задокументований злочин Росії. Наша мета і мета усього цивілізованого світу – фіксувати злочини, згадувати тих, які потерпіли, домагатися визволення тих, хто перебуває в ув'язненні. Маємо для цього залучати усі можливі засоби і способи. Але найголовніше, аби світ усвідомив – доки існує путінський режим, загроза для демократії та свободи (включно з релігійною) також буде існувати.