Олег Турій: “З точки зору церковного і цивільного права — це ніякий не собор, а спецоперація НКДБ”

10.03.2020, 08:55

Олег Турій, проректор і завідувач кафедри церковної історії УКУ, розповів "Локальній історії" про те, як радянська влада реалізовувала план "самоліквідації УГКЦ" та "возз’єднання з РПЦ", які трюки для цього застосовували спецслужби та чому спектакль, погоджений самим Сталіном, зазнав краху

– Із чого розпочалася ідеологічна кампанія, яку розробила радянська влада щодо ліквідації Української Греко-Католицької Церкви? Що стало точкою відліку?

– Дослідники дискутують стосовно цього моменту, бо не всі документи, які хотілось би мати, є доступними. Особливо ті, що досі під грифом “цілком таємно” зберігаються в Росії. Але навіть на основі наявних джерел можна зробити висновок, що не так уже й важлива та відправна точка, як засадничі передумови

Було два важливих аспекти. Перший, греко-католицька Церква для радянської влади була ворожою, як і будь-яка інша Церква. Бо, виходячи з атеїстичної природи, комуністичний тоталітарний режим намагався знищити усі релігійні спільноти, та викорінити саму віру в Бога як альтернативу до офіційної ідеології. Однак греко-католицьку Церкву він переслідував ще й тому, що вона була тісно пов’язана з ідентичністю українського населення нашого краю, який лише під кіець Другої світової війни було остаточно приєднано до СРСР. Тому, намагаючись радянізувати, інтегрувати цю територію, потрібно було знищити все, що відрізняло населення Західної України від решти радянських громадян. Крім того, греко-католицька Церква була українською, а представники ієрархії та духовенства від середини XIX провідниками національного відродження та надалі багато з них підтримували український національний рух та ідею української державної незалежності. А ще ця Церква через свій зв’язок із Римом та ширшим католицьким світом, мала підтримку і мережу своїх власних структур за кордоном. І це було ще однією причиною того, чому греко-католицьку Церкву так ненавиділа і переслідувала не лише радянська комуністична, але й російська імперська влада. Парадоксальність подій про які ми говоримо, полягала в тому, що Сталін продовжував політику Катерини II, Миколи I, тобто тих, що нищили унію в Росії наприкінці XVIII та в XIX столітті. Так званий “собор 1946-го року” був до значної міри одним із етапів цієї імперської політики і навіть проводився за розпрацьованою в царські часи моделлю.

– За яким сценарієм втілювали план знищення унійної Церкви?

– План знищення УГКЦ радянські репресивні органи готували ще в 1939-1941 роках під час першої окупації Східної Галичини. Уже тоді були заведені агентурні справи на представників ієрархії та, зокрема, інтенсивно велися пошуки серед греко-католицьких священнослужителів тих, які готові були б перейти до православної Церкви та виступити з ідеєю від’єднання від Риму або утворення якоїсь “незалежної” релігійної структури. У 1944 році, коли Західна Україна була звільнена від німецьких окупантів, радянська влада знову розпочала підготовку цієї спецоперації, хоча спершу існувала видимість співіснування і відвертих репресій не було. Але це з тих причин, що війна ще тривала, й створювати ще один фронт протистояння в тилу не було зайвої потреби. Адже в лісах — українські повстанці — озброєні, досвідчені, яких потрібно було першими нейтралізувати. Був навіть такий момент, що радянська влада спробувала використати Церкву для ведення переговорів з українським підпіллям про припинення опору. Тож свої справжні наміри сталінський режим намагався приховати і навіть дозволив на урочисту процесію під час похорону митрополита Андрея Шептицького на початку листопада 1945 року, з авторитетом якого влада також мусіла рахуватися.

Проте, у вересні 1943 року в СРСР створили Раду у справах РПЦ (Російської Православної Церкви), яку очолили кадрові спеціалісти НКДБ, і стало зрозуміло, що для цієї Церкви в радянській системі відведено особливе місце і на неї покладено особливі завдання. Саме очільник цієї ради, полковник держбезпеки Григорій Карпов, розробив спеціальний план ліквідації УГКЦ, в контексті цілої програми заходів із обмеження впливу католицької Церкви та створення своєрідного “православного Інтернаціоналу” з центром у Москві. Тобто, це був не просто локальний проект знищення унії на території СРСР, а ціла стратегія глобального протистояння зі світовим католицизмом. До своїх союзників радянські спецслужби намагалися залучити не лише інші православні Церкви, але й протестантські релігійні об’єднання та деякі інші угрупування, що свого часу відкололися від Риму. Але, що важливо наголосити, заходи щодо відриву греко-католиків від “Ватикану” та їх подальшого “возз’єднання” з РПЦ стояли у цьому плані на першому місці.

Із колись таємних документів знаємо: передбачалося не лише створення так званої “Ініціативної групи з возз’єднання Греко-католицької Церкви з Православною”, а й проведення собору, який мав декларативно заявити про скасування Берестейської унії. Цей план на початку березня 1945 року особисто підписав Сталін і саме цей момент можна формально назвати точкою відліку в реалізації плану офіційної ліквідації УГКЦ.

Реалізація цього плану мала здійснюватися за всіма правилами спецоперацій, тобто перед тим, як розпочати його здійснення, організували провокацію, щоб посіяти сум’яття та з’ясувати можливу реакцію населення. 8 квітня 1945 року, опублікована стаття радянського публіциста Ярослава Галана “З хрестом чи з ножем?”, а 11 квітня відбувся арешт митрополита Йосифа Сліпого, інших єпископів і провідних священників, оскільки жоден із них не погодився приєднатися до плану та виконати роль знаряддя нищення власної Церкви.

Втім, владі вдалося переконати священика Гавриїла Костельника. Щодо причин, чому він так вчинив, можна говорити багато, але факт залишається фактом — о. Костельник погодився очолити ініціативну групу, до якої згодом підібрали ще двох представників інших єпархій. І таким чином під прикриттям цієї групи, але фактично руками радянських спецслужб, почався збір підписів щодо готовності “возз’єднатися” з РПЦ. На проведенні псевдособору особливо наполягав о. Гавриїл Костельник, натомість тодішній предстоятель РПЦ — патріарх Алексій I (Симанський) — більше схилявся до індивідуального прийняття поодиноких священиків разом з вірними.

– Як ви думаєте, чому Гавриїл Костельник погодився на співпрацю? Він, дійсно, вірив у “возз’єднання”?

– Гавриїл Костельник досить відома та колоритна постать. Він користувався великою довірою митрополита Андрея Шептицькго. Натомість із тодішнім ректором Богословської академії і пізнішим митрополитом Йосифом Сліпим у нього були досить напружені особисті стосунки. У самого Костельника доволі цікава біографія. Він народився в у селі Туський Керестур у Воєводині (Сербія), де жили вихідці із Закарпаття. Його батьки належали до нащадків першої хвилі масової міграції українців за межі своєї етнічної території.

Костельник вважається одним із фундаторів літератури, яка була написана діалектом бачванських русинів. Згодом опинився в Галичині та став успішним науковцем, філософом, дуже добрим проповідником. Успішно захистив докторську дисертацію з філософії латинською мовою “Про основні принципи розумового пізнання”. Був парохом Преображенської церкви.

Крім того, отець Гавриїл цікавився незвичними людськими властивостями, зокрема такими явищами, як стигмати, провидці. З іншого боку, був ревним борцем щодо збереження східної традиції, тобто виступав проти латинізації та надмірної централізаційної ролі Риму. Може, саме тому він потрапив у поле зору радянських спецслужб. Хоча, у 30-х роках він був відомий як дуже послідовний антикомуніст і писав статті, в яких засуджував атеїстичний радянський режим.

Є припущення, що Костельник міг згодитися на співпрацю, бо мав певні розбіжності з о. Йосифом Сліпим, який, ставши ректором Богословської академії, усунув його від викладання. Можливо між ними була певна особиста конкуренція. Це були різного типу люди. Довго баланс вдавалося зберігати митрополиту Андрею Шептицькому. Цікаво, що Йосиф Сліпий, ставши митрополитом, на переговори з радянською владою архимандритом у грудні 1944 року разом із Климентієм Шептицьким послав саме о.Костельника. Насправді спочатку не здавалося, що існує якийсь конфлікт.

До того ж, деякі дослідники вважають, що справжня причина “навернення” Костельника — доля його синів, один з яких був заарештований ще в 1941 році, а двоє інших вступили добровольцями до дивізії СС “Галичина”. Їхня доля була о. Гавриїлу невідомою, а радянські репресивні органи використовували цю обставину, щоб шантажувати священика, хоч одного з синів було розстріляно ще під час першої радянської окупації.

Попри все, важко виокремити одну причину, яка мала вирішальний вплив. Бо Костельник все-таки людина з амбіціями, дуже гордовита, навіть радянські органи мали через це проблеми, бо потім він був не до кінця контрольований і, можливо, це згодом стало причиною його вбивства 20 вересня 1948 року.

– Псевдособор відбувся 8 березня 1946 року. Учасників привозили на військових автомобілях під пильним наглядом співпрацівників НКДБ. Скільки людей брало участь в інсценізованій та добре спланованій радянськими органами виставі?

– У самому зібранні за офіційними даними взяло участь 216 “делегатів”, серед яких переважна більшість на той час уже були завербованими агентами чи інформаторами НКДБ. Загалом же формально дали згоду перейти до РПЦ, керуючись різними мотивами, приблизно третина греко-католицьких священиків Галицької митрополії. Але не треба забувати тих, що категорично відмовлялися це робити, насамперед, це були монахи й монахині, а також деякі єпархіальні священики, які наважилися виступити з протестом.

Мешканцям Львова нічого не казали про офіційну “самоліквідацію” УГКЦ. Про це повідомили лише 10 березня. Натомість деякі учасники дійства не знали, куди їх везуть і навіть думали, що на арешт. Усіх обов’язково реєстрували. Цікаво, що за столом реєстрації, поруч із секретарем сидів “куратор” від органів держбезпеки Іванов. Цей чоловік їздив разом з о. Костельником по районах на службовому автомобілі, збираючи підписи “на православ’я”.

У президії собору були отці Костельник, Пельвецький, Мельник, а у секретаріаті — отці Ванчицький та Павлосюк. Із метою пропаганди в храм Св. Юра привезли знімальну групу. Скрізь горіли яскраві прожектори. Це ніби-то відбувалося для того, щоб зберегти для історії “важливі” факти. Крім того, прожектори та камери відіграли роль певного психологічного чинника. Таким чином на людей тиснули та залякували тим, що вони є в центрі уваги, що за ними слідкують, що все буде зафіксовано. На плівці видно, як учасники підіймали руки “за”, дивлячись убік. А фонограму зі схвальними вигуками було додано пізніше, насправді ніякої радості на обличчях присутніх не видно.

– Розкажіть, чому цей собор був нелегітимним.

– Хоча о. Костельник очолив так звану “Ініціативну групу з возз’єднання Греко-католицької Церкви з Православною”, проте жодного єпископа до неї так і не вдалося залучити. А без єпископів жодне церковне зібрання не може вважатися собором. Для того, щоб вирішити це питання та надати цілій акції легітимності вигадали такий трюк. Частину греко-католицьких священників, які згодилися перейти на православ’я, напередодні собору відправили в Київ для проведення чину їхнього прийняття до РПЦ. Натомість двох соратників Костельника — Антонія Пельвецького та Михайла Мельника, — які відповідно представляли Станіславівську та Перемиську єпархії висвятили на єпископів, але в православній церкві. Тобто вони стали православними єпископами, але потім пішли на псевдособор як греко-католицькі священики. І леше згодом уже на самому зібранні було оголошено, що серед присутніх є єпископи. Звісно – без уточнення, якої Церкви. І в цьому полягав увесь трюк: вони були єпископами іншої конфесії, іншої юрисдикції, тому аж ніяк не могли представляти греко-католицьке духовенство. Тому з точки зору церковного права — це ніякий не собор, адже не було ані греко-католицького митрополита, ані жодного єпископа, ані погодження з Ватикану та інших важливих речей.

– Наступного дня, 9 березня, відбулося так зване канонічне оформлення собору. Яким чином?

– Засідання розпочали літургією, зачитали молитву. Відбулося складання присяги новими єпископами. Пізніше все оформили на папері, підписали звернення до патріарха Московського і всієї Руси, а також надіслали телеграму голові Президії Верховної Ради СРСР. Уже після псевдособору відбувалася реєстрація священиків, які перейшли до РПЦ та їхнє закріплення за парафіями. Це здійснювали єпархіальні органи Московського патріархату та обласні уповноважені у справах РПЦ. Також маємо свідчення, що деякі священики, які були на соборі, пізніше ухилялися під різними причинами від подання заяв.

– Як відреагувала громадськість, коли дізналася, що ж сталося у храмі Святого Юра?

– Це був свого роду шок. Щоб підсилити його ефект, буквально напередодні інспірованого спецслужбами зібрання у радянській пресі з’явилося повідомлення про висунення звинувачень митрополитові та єпископам, яких заарештували в квітні 1945 року. Це була одна з частин спектаклю, який мав залякати та дезорієнтувати як учасників псевдособору, так і ширшу громадськість. Радянські органи збирали інформацію про реакцію авторитетних людей – професорів університету, відомих діячів культури, але й звичайних людей. Звичайно, схвалення не було. Загалом думка була така: діється щось лихе, очікування були ще тривожніші. Навіть ті, що були лояльні до радянської влади, говорили, що насилля над сумлінням віруючих може спровокувати негативні наслідки для самої влади та довіри до неї.

Були люди, які категорично висловлювалися проти нав’язаного владою “возз’єднаня”. Одна монахиня заявила, що немає сенсу переходити з однієї Церкви до іншої, бо головне завдання радянської влади — знищити будь-яку віру.

Є дані, що у підпіллі до цього поставилися з насторогою, однак, священиків, що погодились на співпрацю з радянською владою, упівці не переслідували. Деякі дослідники припускають: все через те, що в середовищі тодішнього підпілля, до церковних справ ставилися дещо байдуже. Ми знаємо, що в 30-х роках між проводом Церквою і радикальними націоналістами були певні суперечності і тертя щодо тактики, способу дій. Ще один важливий момент: деякі лідери ОУН, виходячи винятково з політичних міркувань, припускали, що “возз’єднання” може посприяти утворенню єдиної православної Церкви, яку можна буде українізувати зсередини.

Мета ж радянської влади була ізолювати Церкву від суспільного життя та зробити її підконтрольною і послушною. Певною мірою радянська влада реалізувала свої наміри, але не до кінця, бо залишилися ті, які не зламалися. Їх не була більшість, але важливо, що вони були. Завдяки цьому, Церква змогла перейти в підпілля, вистояти та стати прикладом протидії тоталітарній системі.

– Назвіть кілька імен тих, що не зламалися?

– Насамперед, це архимандрит Климентій Шептицький. Він єдиний з тимчасових адміністраторів, які були призначені ще митрополитом Йосифом Сліпим на той випадок, якщо Церква зазнає переслідувань, найдовше залишився на волі. По суті, він очолив церкву, закликав не коритися тиску влади. Отця Климентія арештували 5 червня 1947 року. Головними звинуваченнями проти священика були антирадянська діяльність та співпраця з ОУН.

Важливу роль відіграв і отець Микола Хмільовський, якого після арешту о. Климентія Шептицького вибрали капітулярним вікарієм ті священики, які не перейшли на православ’я. До початку 50-х років отець Микола таємно здійснював координацію діяльності та фактично очолював підпільну УГКЦ. 31 березня 1950 року Хмільовського арештували органи МДБ. Загалом же, лише за офіційними даними, в ув’язненні опинилося понад 300 греко-католицьких священиків, частину з яких позбавили волі вже після їхнього переходу до РПЦ. Ми маємо багато імен, але не менш важливі та єпископи (Миколай Чарнецький та Іван Лятишевський) та священики, які повернулися з ув’язнення та ті, які зуміли уникнути репресій, й тихо, скромно, непомітно впродовж десятиліть відправляли таємні богослужіння, розбудовуючи структури УГКЦ в підпіллі.